Два роки катедри історії України на Віадріні

Засадничою проблемою розвитку україністики в Німеччини є дещо парадоксальна стереотипізація України в німецькій масовій свідомості. З одного боку, Україна нерідко ототожнюється із націоналізмом та антисемітизмом. З другого, часто розглядається лише як «частина Росії».

Франкфурт (вигляд із польського боку Одеру)
Франкфурт (вигляд із польського боку Одеру)
Фото: Романа Бойчука

Віадріна – університет особливий. З одного боку, це одна із наймолодших німецьких вищих шкіл. З другого, Віадріна має багату, хоч і перервану, академічну традицію.

Університет у Франкфурті-на-Одері існував у 1506–1811 роках. На початку ХІХ століття географічна близькість до Берліна – тодішньої столиці Пруссії, де власне відкрився свій університет, спричинилася до закриття закладу й передачі його бібліотеки до Вроцлава.

У 1991 році університет у Франкфурті виник знову, але вже в контексті об'єднання Німеччини й вибудовування нею нових взаємин із своїм східним сусідою – Польщею.

"Віадріна" з латини перекладається: "те, що над Одрою". Німецький Франкфурт із польськими Слубіцами пов'язує пішохідний міст. Новий університет розташований по обидва боки річки й має поглиблену програму співпраці із Університетом Адама Міцкевича в Познані.

На час появи у структурі університету катедри історії України Віадріна, - завдяки тодішньому президентові Александрові Вьоллю,- вже засвідчила свою зацікавленість в україністиці: у Франкфурті відбувалася літня школа Viadrinicum, Віадрінабула осердям проекту поглибленої співпраці німецьких та українських громадських організацій Ukraine Calling і в жовтні 2017 року там був створений лекторат української мови, який заопікувався також фільмовими вечорами та тематичними виставками (наприклад, про Миколу Лукаша).

Тим часом, автор цих рядків, який тоді був стипендіятом Фундації Александра фон Гумбольдта (який, до речі, навчався у давній Віадріні) виступив ініціатором Берлінсько-Бранденбурґської Української Ініціативи (BBUI), що трансформувалася 2017 року у Мережу дослідників Східної Європи PRISMA UKRAЇNA.

Усе почалося в січні 2015 року, коли за підтримки Наукового Колеґіюму Берліна (Wissenschafts kollegzu Berlin) та Фундації Макса Вебера нам вдалося зібрати у Форумі трансрегіональних студій провідних дослідників України та Східної Європи з цілого світу.

На тому засіданні були, зокрема, присутні Рорі Фіннін, Сергій Плохій, Лілія Шевцова, Карл Шльоґель, Ульрих Шмід та інші. Згодом, наша ПРИЗМА об'єднала усі берлінські й бранденбурзькі інституції й осередки, що цікавляться Україною, і – при дуже обмеженому власному бюджеті – спромоглася провести низку наукових заходів, зокрема, три міжнародні академії для молодих дослідників: у Берліні (грудень 2016), Бухаресті (лютий-березень 2018) та Дніпрі (червень 2019).

Саме PRISMA UKRAЇNA стала головним партнером катедри Entangled History of Ukraine – першої і єдиної в Німеччині, в назві якої присутня "історія України".

Тут варто зазначити, що в структурі німецького університету кожна професура є фактично окремою катедрою зі своїми співробітниками, аспірантами, докторантами, гостьовими викладачами.

Основна (і обов'язкова) діяльність кожної катедри– викладання, проведення лекцій та семінарів (при чому, кожного семестру – на іншу тему).

До прикладу, різні мої курси (англійською і німецькою мовами) стосувалися таких тем, як "Вступ до історії України", "Україна і Росія в історичних взаєминах", "Крим як історичний регіон", "Друга світова війна у східноєвропейському фільмі" тощо.

За неповні два роки, що минули із часу мого призначення на професорську посаду, наша катедра також (спів)-організувала семінар зі східноєвропейської історії, фотовиставку Романа Бойчука про українсько-польське прикордоння, екскурсію в Україну для студентів місцями міжвоєнної єврейської історії (подорож за маршрутом Львів – Жовква – Вінниця – Самгородок – Бердичів – Київ координувала наша співробітниця Божена Козакевич).

Ми також запросили до Франкфурта із гостьовими лекціями низку українських дослідників. В рамках програми Erasmus+ у нас стажувалася викладачка Києво-Могилянськоїакадемії Людмила Підкуймуха.

Україністична конференція у Віадріні, травень 2019 року
Україністична конференція у Віадріні, травень 2019 року
Фото: Романа Бойчука

Найбільшим і найпомітнішим науковим заходом катедри стала Україністична конференція в Віадріні, що відбулася 16–17 травня 2019 року.

Її темою було переосмислення українських студій, в якому, зокрема, взяли участь Олена Галета та Вікторія Середа зі Львова, Ендрю Вілсон з Лондона, Рорі Фіннін з Кембриджа, Барбара Торнквіст-Плева з Лунду, Тетяна Журженко з Відня та інші.

Гостьову лекцію прочитав професор канадійського Університету Вікторія Сергій Єкельчик. Цей великий захід, організований спільно із мережею PRISMA UKRAЇNA, був би неможливий без допомоги моїх співробітників і студентів: Божени Козакевич, Вероніки Димінської, Вікторії Савченко, Романа Бойчука.

Плакат Україністичної конференції у Віадріні
Плакат Україністичної конференції у Віадріні

А вже у серпні 2019 року автор цих рядків став науковим координатором іншої конференції – представницького форуму у Берліні "Дезінформаційні війни у Центральній та Східній Європі", що його провела Федеральна аґенція громадської освіти (bpb).

Цей захід став масштабним порівняльним аналізом російської пропаганди в Європі за участю експертів з практично всіх східноєвропейських країн.

Роком раніше, у червні 2018 року наша катедра взяла участь в організації наукової конференції "Офіційна історія у східній Європі. Трансрегіональні перспективи", що відбулася в Німецькому історичному інституті у Варшаві. Збірка англомовних статей, підготована за матеріалами цієї конференції, зараз готується до друку.

Інший книжковий проект за участю катедри – це франкомовне видання "Переплетена історія, розділена пам'ять. Україна, Польща, Росія", що вже готовий до друку у лозаннському видавництві Antipodes.

Восени 2019 – взимку 2020 року наша катедра взяла активну участь у реалізації спільного проекту Віадріни та Потсдамського університету "Східноєвропейські студії у Бранденбурзі", підтриманого Федеральним міністерством освіти і науки.

В рамках реалізації проекту, 19 жовтня 2019 року у Франкфурті пройшла презентація англомовної версії книжки "Україна в історіях та оповідях" за участю Володимира Єрмоленка, Вахтанга Кебуладзе та Юлії Скубіцької (модерувала розмову деканка нашого факультету Аннетта Верберґер), а 2 грудня 2019 року ми відкрили у Віадріні виставку про Голодомор донецьких (а нині познанських) митців Андрія та Лії Достлієвих.

Презентація книжки
Презентація книжки "Україна в історіях та оповідях", жовтень 2019 року
Фото: Романа Бойчука

Засадничо важливим для Віадріни є стратегічне партнерство з Українським Католицьким Університетом у Львові. В лютому 2019 року у Франкфурті відбулася перша спільна конференція (networking conference), на яку приїхала група львівських колег.

Восени минулого року з візитом в УКУ побувала президентка Віадріни Юлія фон Блюменталь. У наших планах – не тільки регулярні студентські та викладацькі обміни (які вже відбуваються), а й робота над можливістю спільних навчальних (магістерських) та видавничих програм.

Відкриття виставки Андрія та Лії Достлієвих про Голодомор, грудень 2019 року
Відкриття виставки Андрія та Лії Достлієвих про Голодомор, грудень 2019 року
Фото: Романа Бойчука

Як далеко не кожна німецька університетська катедра, ми створили власний канал на You-Tube, що зветься Entangled History of Ukraine / PRISMAUKRAЇNA. На даний момент там доступні понад тридцять відеоматеріалів з наших заходів.



***

Засадничою проблемою розвитку україністики в Німеччини є дещо парадоксальна стереотипізація України в німецькій масовій свідомості. З одного боку, Україна нерідко ототожнюється із націоналізмом та антисемітизмом. З другого, часто розглядається лише як "частина Росії".

Протиріччя між цими двома твердженнямине так часто стають предметом критичного аналізу. Натомість, ілюстрацій їхньої життєвості можна навести чимало. Перша теза (про націоналізм) призводить до вельми поширеного звуження української історії до проблематики інтегрального націоналізму, анти-єврейських погромів та колаборації з нацистами.

Другу тезу промовисто ретранслював під час Майдану впливовий екс-канцлер ФРН Гельмут Шмідт, який сказав, що, за його інформацією, "історики дотепер сумніваються в існуванні українського народу".

Як бути в такій ситуації? По-перше, необхідно відкрито і чесно обговорювати найскладніші й найболючіші теми української історії, адже удавання, що "цього не було" лише підтримуватиме згаданий вище негативний стереотип.

По-друге, напрочуд важливо послідовно показувати розмаїтість української історії та культури. Саме тому на першій сторінці веб-сайту нашої катедри згадані імена Ольги Кобилянської і Лесі Українки, Ісаака Бабеля і Йозефа Рота, Сєрґєя Прокофьєва та Кароля Шимановського, Казимира Малевича та Олександра Архипенка, Олександра Довженка й Сергія Параджанова. І цей перелік можна і треба розширювати.

Наступна надзвичайно ефективна стратегія – показувати перспективність усебічних взаємовигідних взаємин україністики із полоністикою, юдаїстикою, османістикою, продуктивність переосмислення під "українським кутом" досліджень Російської імперії та Радянського Союзу.

Це дозволяє істотно збільшити попит на україністичні курси та значно розширити коло науковців, зацікавлених у розвитку українських студій.

Це також є запорукою постійного розширення кола міжнародних контактів і обмінів. У випадку нашої катедри вже можна говорити про стратегічну співпрацю із українськими студіями в британському Кембриджі та Гарвардським Українським Науковим Інститутом, із східноєвропейськими програмами університетів Женеви і Санкт Галлена, з Інститутом історії Литовської Академії наук та Німецьким історичним інститутом у Варшаві.

Хочу наголосити і незмінну підтримку (без жодного політичного втручання) із боку Посольства України в Німеччині та особисто посла Андрія Мельника.

І, звісно ж, незмінним пріоритетом нашої діяльності є розвиток контактів з Україною, створення спільних проектів із українськими науковцями, українськими університетами та українськими культурними інституціями.

До вже згаданого вище можу додати співпрацю із Українським інститутом вивчення Голокосту "Ткума" (гостинним господарем нашої літньої школи влітку минулого року), інтелектуальним порталом historians.in.ua та житомирським науковим часописом "Intermarum".

І це тільки початок…



P.S. За освітнім законом землі Бранденбург, кожен професор спочатку призначається на два роки, після чого – за умови дотримання відповідних процедур – його посада стає постійною. 10 березня 2020 року, на підставі ухвал ради факультету, Сенату та Ради фундації Віадріни, так сталося із професурою історії України.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.

Володимир В'ятрович: Як російська пропаганда проти України діє на Заході

Коли Американська асоціація бібліотек назвала нашу з Любомиром Луцюком книгу про УПА "Ворожі архіви" серед найкращих історичних публікацій 2023, для мене це було не просто особистим здобутком. Мені здавалося, що нарешті змінюється ставлення до УПА в західній академічній спільноті. Але, здається, я переоцінив бажання багатьох зрозуміти складне минуле і відмовитися від простих схем, які продовжує просувати Кремль.

Олексій Макеєв : Станція Z - це сьогодні Росія

4 печі, 1 газова камера та майданчик для розстрілів. Місце страти та одночасно крематорій. Нацистська практичність геноциду. Цинічна назва цього місця посеред концтабору Заксенгаузен - "станція Z". Z - остання літера німецького алфавіту. Станція Z - остання станція десятків тисяч життів. Та кінцева зупинка людської гідності. Поїзд далі не їде - людина глибше не падає.

Іван Городиський: Право на вибір: ідентичність українських адвокатів в Галичині до 1939 року

Дискусії щодо Булгакова, Сікорського і ще багатьох інших, які тільки будуть, в тому числі концентруються довкола їхньої ідентичності. Чи є достатнім походження, місце проживання чи праці щоб атрибутувати публічну постать з певною нацією? І що є в принципі визначальним? Ці дискусії також нагадують спостереження з історії української адвокатури Галичини до 1939 року.