Спецпроект

Прем’єра фільму “Ціна правди” у США: аншлаг і вдячні глядачі. ВІДЕО

Повна зала, слова подяки сценаристці від глядачів, тривале обговорення після показу – так у передмісті Вашингтона 15 грудня пройшла прем’єра фільму "Ціна правди". Стрічку спільного україно-польсько-британського виробництва показали у рамках фестивалю фільмів Європейського Союзу. Серед 46 стрічок у програмі фестивалю цей фільм – найпопулярніший.

Багато хто з глядачів вперше дізнався про українську трагедію 30-х років, повідомляє Голос Амерки.

 

"Мені дуже сподобався фільм. Я дізналася про голод, про який я нічого не знала. Я прочитала багато книг про передвоєнний період і Другу світову війну, а тепер планую прочитати більше книг на цю тему", - сказала в інтерв'ю "Голосу Америки" одна з глядачок на ім'я Джанетт.

Глядачі зважають на те, наскільки події у фільмі, що описують події 30-х років, актуальні для України сьогодні.

"Мене вражає те, скільки горя пережили і досі переживають українці. Принаймні цього разу вони борються, (…) намагаються вирватися з-під ярма Путіна та росіян. Дуже добре, що з'явився цей фільм. Він відновлює історичну правду", - говорить інший глядач на ім'я Марк.

Фільм розповідає історію журналіста Ґарета Джонса, який приїхав у Москву в 30-х роках, сподіваючись записати інтерв'ю зі Сталіним. Його цікавить питання: за рахунок чого Радянський Союз здійснив індустріалізацію, звідки у них взялися гроші будувати заводи, закуповувати алюміній для літаків?

Відповідь він знаходить в Україні, в хатах із мертвими мешканцями, поміж осиротілих дітей та російських солдатів, які забирають в українських селян залишки харчів.

Утім, коли він намагається розповісти цю історію світові, Джонс стає об'єктом цькування з боку акредитованих у Москві західних журналістів. Центральна фігура в цьому – Волтер Дюранті, журналіст The New York Times, переможець престижної Пуліцерівської премії.

Майкл Ізікофф, відомий журналіст – розслідувач, говорить, що цей фільм показує "важливість незалежної журналістики, яка кидає виклик звичним установкам, загальноприйнятій правді, в яку уряди та впливові інтереси хочуть, щоб ви вірили, приховуючи від вас важливу інформацію".

Ізікофф говорить, що хоча знав про Голодомор, екранізацію цієї трагедії він побачив вперше. Також він чув раніше про Вольтера Дюранті, але головне, каже він, що він був "важливим, але не єдиним апологетом Сталіна. У 30-ті, 40-і і навіть у 50-ті роки на заході були люди, які мінімізували і раціоналізували злочини Сталіна".

Сценаристка Андреа Халупа, американка українського походження, почала роботу над сценарієм ще 14 років тому. Ніколи не очікувала, говорить вона, що фільм стане настільки актуальним.

"Натхненням для Ґарета Джонса стала історія мого дідуся. Незадовго перед тим, як він помер, він написав мемуари. У фільмі "Ціна правди" є сцена, коли Ґарет Джонс побачив людей, які збирають мертві тіла на сані, і вони підібрали мертву жінку із ще живою дитиною. Їх кинули на гору мертвих тіл та повезли у масову могилу. Ця сцена була взята із спогадів мого дідуся".

Халупа почала писати у 2003-му році, аби віддати шану своєму дідусеві та вшанувати усіх загиблих від Голодомору.

"Коли в геноциді загинули мільйони, люди перестають це сприймати, це стає просто статистикою. Я хотіла показати геноцид через людську історію. Але, на жаль, у 2019-му році історія триває, Кремль продовжує свою агресію в Україні, на Донбасі, і Кремль намагається приховати свої злочини шляхом інформаційної війни.

І знову є корумповані медіа на Заході, корумповані журналісти, які допомагають Кремлю це робити. Ми знову бачимо корумповані бізнес-інтереси, які намагаються позбутися санкцій, щоб отримувати зиск від бізнесу з Росію".

Андреа Халупа
Андреа Халупа

Цим фільмом, розповідає сценаристка, автори намагалися показати світові небезпеку журналістики, яка розмінює правду на кар'єру.

"Журналісти, по-суті, брехали, щоб наблизитися до радянського режиму. Мільйони життів були на кону, а вони свідомо допомогли радянському режимові приховувати масовий геноцид, щоб просунути чи врятувати свою кар'єру. На жаль, ми і зараз бачимо журналістів, які заплющують очі на масові злочини".

Під час роботи над фільмом вона і режисерка Аґнєшка Голланд звернулися до The New York Times з проханням використати у фільмі статтю Волтера Дюранті за 1933-ій рік, де він написав, що голоду в Україні не було. Але редакція їм відмовила, говорить Халупа.

"Ми не були впевнені, чому вони не дозволили нам це зробити, адже це є частиною історії, це важлива сторінка журналістської історії. Вальтер Дюранті – це застереження для журналістів. Ви можете бути таким же відомим, багатим, прожити життя знаменитості, будучи журналістом. Але якою ціною?"

Піднімаючи усі ці важливі теми, говорить Халупа, головним завданням, втім, творці фільму бачили допомогти українцям впоратися із психологічними наслідками штучного голоду та його приховування.

"Агнешка Голанд погодилася зняти цей фільм, тому що вона бачила, як історія повторюється із кремлівською агресією проти України, включно із інформаційною війною. Але вона також відчувала, що ця велика несправедливість психологічно травмувала український народ, і це триває дотепер", - говорить вона.

Халупа уважно спостерігала за реакцією українців у соціальних мережах і вірить, що з цим завданням вони впоралися.

"Для мене отримати реакцію від українців, які глибоко зацікавлені і дуже добре знають цю історію, що понад 80 тисяч людей по всій Україні подивилися цей фільм, - це найкраще почуття у світі. Я бачила фото в Інстаграмі всіх цих людей з кінотеатрів, на тлі плакатів фільму.

Я бачила чудову фотографію мами і дорослої доньки, які зайшли повечеряти перед фільмом – вони вирішили провести вечір разом, дивлячись мій фільм – і почувалася такою близькою до них.

Я відчувала, що ми досягнули нашої мети вшанувати історію, історію їхніх родин. Головна мета говорити правду про історію – це зцілення. Ми зробили цей фільм, в першу чергу, тому, що історія лікує. І я дуже пишаюся нашою польською командою, яка боролася за цей проект".

У кінотеатрах США та Канади фільм вийде у прокат у 2020 році, після чого стане доступний на інтернет-платформах.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".