13 березня 1948 року президент Едвард Бенеш повільно спускався сходами Чернінського палацу, де відбувалось останнє прощання з Яном Масариком. Протягом похорону президент не вимовив ані слова. Едвард Бенеш справляв гнітюче враження, котре цілком відповідало загальній атмосфері на похороні Масарика-молодшого. Після декількох інсультів фізичний стан президента був вкрай поганим. Політичні перипетії останніх місяців психологічно виснажили президента. Закінчувалась не лише політична кар’єра Едварда Бенеша – перегорталась сторінка в історії країни.Закінчувалась епоха, котру власноруч творив Едвард Бенеш – один з творців незалежності, «спадкоємець» Т.Ґ. Масарика, символ демократії, політик великих вчинків і доленосних помилок.

Під час Першої світової війни Київ став головним пересильним пунктом військово-полонених Четверного союзу, яких перевозили з фронту вглиб Російської імперії. Це були представники десятків націй. Чимало військовополонених на деякий час зупинялись у Києві, а дехто залишався надовго, причому почувався досить комфортно. Багато бранців померли від поранень та різних хвороб. Для них було створено велику ділянку на Байковому кладовищі.

Долі цих двох блискучих композиторів перетнулися у щасливий для обох, сповнений надій і планів момент життя. Сталося це рівно 250 років тому – 15 травня 1771 року. Цього дня Йозеф Мислівечек та Максим Березовський складали іспит в Болонській філармонічній академії.

Телеведучий державного телебачення Чехословаччини, сидячи на невиразному блакитному тлі в студії, так само невиразно вичавив з себе повідомлення: «Сьогодні в Стокгольмі вручили Нобелівську премію з літератури також народному митцеві Ярославові Сейферту». Надворі був 1984 рік, і реверанс Нобелівського комітету в бік письменника соціалістичної Чехословаччини був для пізньо-тоталітарного режиму радше проблемою, ніж визнанням

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.