В Україні триває робота зі створення Національного військового меморіального кладовища. Не викликає сумнівів, що цей простір памʼяті і шани має бути створено у максимально можливі короткі терміни. Водночас це має бути одне з визначальних меморіальних місць в Україні. Створення такого кладовища – це не лише відповідь на поточну потребу гідно та з належними почестями ховати полеглих захисників України. Це також формування простору, який у майбутньому впливатиме на національну памʼять і навіть ідентичність.

"Родіна мать" - не просто тоталітарний символ совєцького режиму. Так само, як війна з росіянами не почалася 24 лютого 2022 року. Це втілення серцевини російської ідеї "возз'єднання народів", "братніх етнічних націй" через спільну "родіну", яка має бути "матір'ю" поневолених росіянами територій та культу "великої перемоги над фашистами", на якому виросли ті, хто вбиває, калічить, ґвалтує і грабує нас сьогодні.

Якби я існував у вакуумі, то сказав би: волію бачити Дніпрові схили без неї, як і більшість історії Печерська, поки радянський монументалізм не вирішив перетворити Київ на те, чим він великою мірою досі є зараз. Так само, як волію бачити старовинний Хрещатик, відсутність Воздвиженки чи трамвайні колії там, де вони були колись. Тільки більш емоційно, бо тут вся історія Другої світової, моєї родини, колективної пам'яти моєї родини та інших родин, вся історія мого ставлення до СРСР і Росії, до монументалізму і соцреалізму та всіх тисяч контекстів, пов'язаних для мене із питанням цієї Баби з Мечем.

Як і будь-який інший пам‘ятник чи монумент, «Родіна-мать» несе ідеологію свого часу. В цьому разі радянський міф про велику перемогу у «вєлікій атєчєствєнній війні». Оскільки у створенні самого об‘єкта брали участь митці (Євген Вучетич і Василь Бородай), які закладали в образ власні сенси (хоча виконували партійне замовлення), ми можемо віднайти в цьому творі мистецтва асоціації з певною традицією, в якій ці митці були сформовані (Оранту, Лесю Українку чи загалом збірний образ України як жінки).

Змінити кольори з червоного на жовто-блакитні, повдягати вишиванки, начепити тризуби, навіть постирати з мапи російські топоніми чи поприбирати сотні російських пам'ятників без очищення від російських цінностей, смислів і російської мови, яка їх ословлює – це не деколонізація, а самообман, дуже небезпечний самообман, бо така ерзац-деколонізація прирікає нас на вічне повернення імперії, повернення від якого не ґарантує навіть перемога над ворогом на фронті і відновлення територіяльної цілости Української держави.

Не торкатимусь мистецької цінності монументу і того, як він вписаний у ландшафт київського правого берега. Бо це питання смаку і сприйняття. Моє власне почалося з фрази Івана Миколайчука, сказаної десь в середині 80-х на балконі його будинку на Березняках: «Таки вкрала у мене Київ Клепана мать».

Поблизу монументальної будівлі Київського університету та південної огорожі старого Ботанічного саду пролягають затишні вулиці з давніми назвами – Тарасівська, Паньківська, Микільсько-Ботанічна. У липневій книжці «Літературно-Наукового Вістника» рівно 115 років тому було уперше висловлено цікаву версію походження цих топонімів. Її оприлюднив редактор часопису Михайло Сергійович Грушевський в публікації «Не пора» під рубрикою «На українські теми», де йшлося про виховання національної самоповаги попри утиски влади.