Боюся, ніхто з вас, хто прочитали назву, не знає Івана Сенченка. Його долю в історії української літератури вичерпно характеризує підсумковий абзац у статті на Вікіпедії: «Прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород. Ім’я його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами». До цього треба додати, що твори його ніколи не входили до шкільних програм, а останнє його видання — книжка в серії «Бібліотека української літератури» 1990 року

Мілан сидів за фортепіано в просторій кімнаті світлого приватного будинку. Малому Міланові ще не було й десяти років, проте музикою він займався з раннього дитинства. Хлопець імпровізував на двох акордах. Раптом до кімнати зайшов роздратований батько, відомий музикант Лудвік Кундера. Він взяв сина на руки й відніс до сусідньої кімнати, де залишив малого під столом, не приховуючи свого роздратування. Лудвік не терпів дилетантства, а імпровізація на двох акордах була саме дилетантством. Його син, Мілан Кундера, засвоїв цей урок на все життя.

«Посадовці попередили нас, що слід мати запас усього необхідного на місяць. Ми з Зельдою запаслися червоним вином, віскі, ромом, вермутом, абсентом, білим вином, хересом, джином, і, о Господи, про всяк випадок ще й бренді. Моліться за нас».