“Сотник Шило – найхоробріший старшина одного з найстаріших кінних полків нашої армії… з перших днів національної боротьби був в лавах українського війська… [серед] 8 000 козаків Українського імені Гетьмана Полуботка полку в Київі було всього 7 старшин, до яких належав і Шило” - так характеризувала визначного ветерана визвольних змагань редакція часопису “Немізіда” (Варшава, 1936).

У селі Великі Зозулинці Красилівського району Хмельницької області будують меморіал на братській могилі 26-ти вояків Армії УНР. Як і чому 6-та Запасова бригада Армії УНР понесла страшні втрати в боях за село, йдеться у запропонованій статті.

Як і сьогодні, пересічні люди 100 років тому вірили у ледь не чарівну силу керівних посад в країні. Промовистим прикладом, який яскраво характеризує віру у силу ухвалених постанов, стала ситуація з бензином. Коли навесні 1919-го виникла катастрофічна його нестача, то Раднарком УСРР спробував радикально і назавжди вирішити проблему палива для транспорту: "Раднаргоспу України запропонувати знайти горючий матеріал, який може замінити бензин, бензол і т. ін."

Серед родів військ УНР найбільше випробувань випало на долю військово-морських сил та їх підрозділу – морської піхоти. Однією з її найбільш боєздатних частин був 1-й Гуцульський полк морської піхоти. Більшість його вояків-горян раніше не бачила моря. Але, вони наполегливо пробивали собі шлях до нього

Чергова стаття про відомого громадсько-політичного діяча УНР Володимира Мурського розкриває маловідомі сторінки його життя в еміграції у період 1919–1929 рр. до призначення на посаду представника уряду УНР у Стамбулі. Для майбутнього дипломата й розвідника, як і для більшості української політичної еміграції того періоду, це складне десятиріччя було сповнене багатьма труднощами, негараздами та навіть розчаруваннями. Але вони не змогли зламати справжніх патріотів, до числа яких, безперечно, належав і Володимир Мурський. Попри все він вірив у перемогу над більшовизмом та відновлення української незалежної й самостійної держави, докладаючи для цього максимум своїх сил і здібностей

Українська дослідниця діаспори в Новій Зеландії та Австралії, віце президентка Світового конгресу українців (СКУ) в регіоні Південної півкулі Наталія Пошивайло-Таулер віднайшла відомості про життя підполковника армії УНР Миколи Харитоненка після 1923 року: після цього року його доля була дотепер невідома.

19 березня 1918 року Київ був у зажурі... Ховали крутянців... «Прості деревяні блакитні домовини були поставлені по дві на площадки візників». На Бібіковському бульварі стрікотіла плівкою відеокамера, що фільмувала траурну процесію. Професор Грушевський сказав: «Dulce et decorum est pro patria mori. – Солодко і прекрасно вмерти за отчизну так, як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів...». У будівлі Центральної Ради робили ремонт – з фронтону знімали двоголового орла, символ російського самодержавства.

Ні поляки, ні українці так і не спромоглися дати спокійну й виважену оцінку Ризькому миру. Одну з найкращих оцінок дав британський історик Норман Дейвіс, який писав, що Ризький мир не був аніяким компромісом, а скоріше "патовою ситуацією", яка не мала розв'язання. Той пат на шахівниці Центрально-Східної Європи через менш ніж 20 років у новій зухвалій грі перетвориться на мат від тоталітаризмів

Кримська делегація оселилася у готелі «Франсуа» на розі Володимирської та Фундуклеївської (нині – Богдана Хмельницького), її очільник Алєксандр Ахматовіч поводився у Києві рішуче, роздаючи направо і наліво інтерв’ю і випромінюючи упевненість у позитивному фіналі перемовин

В архівних джерелах можна зустріти чимало згадок про «сестер-жалібниць». За цим непоказним терміном приховується цілий пласт згадок, пов’язаних з участю жінок у визвольних змаганнях 1917-1921 років у складі армії УНР. Слідуючи поклику, вони опікувались хворими та пораненими, а під тиском обставин брали на себе обов’язки воячок, розвідниць та зв’язкових. І завжди піклувались про ближніх більше, ніж за себе

Інформаційна війна – це, звісно ж, не винахід нинішнього часу. Нам часто здається, що ті інформаційні виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні, є унікальними з огляду на нові технології, які приніс початок третього тисячоліття. Частково це правда. Сто років тому не існувало ні телебачення, ні інтернету, ні соціальних мереж. Однак вже існували газети і журнали, які були потужною зброєю впливу на громадську думку і позицію еліт.

Генерал-полковник Армії УНР Олександр Удовиченко по праву входить до військової еліти Української революції 1917–1921 років. Він командував Третьою залізною стрілецькою дивізією, що вважалася однією з найбоєздатніших частин Армії УНР, обіймав низку інших відповідальних посад в українській армії і зажив слави вмілого й відважного командира.

Цьогорічне вшанування пам’яті героїв Крут пройшло як завжди. У сум’ятті нудного офіціозу, претензійних політичних маніпуляцій і паломництва (переважно щирого, бо зима ж) на ту вікопомну залізничну станцію. Чи то пак, на місце, де вона колись була.

Про нього не знайдете довідки у Вікіпедії. У друкованих довідках є далекий від правди рік його народження. Різні імена по-батькові. Йому досі приписують одразу дві «зради» – під Крутами у 1918 році і у Луцьку в 1919 році, хоч їх спростували ще його сучасники. Більшовики називали його генералом, а у нашій історіографії він досі підполковник.

Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці – поспішає до Св. Софії на велике свято

У 2020 році виповнюється рівно сто років, як створено перший поза межами України осередок Пласту. У тодішній столиці УНР – Тарнові. Організатором його був пластун із Києва, який емігрував разом з урядом УНР до цього міста у південній Польщі. Інструктором, тобто творцем, тарнівського осередку Пласту був Євген Лоханько.

Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це немало дивувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, пригадував: «Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців».

10 лютого 1918 року українські та німецькі газети вийшли із повідомленнями: МИР! Польські газети того ж дня вийшли з траурними передовицями. А напередодні, 9 лютого (27 січня) 1918 року у Бересті між Українською Народною Республікою з одного боку та Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією та Туреччиною – з іншого було підписано мирний договір.

Коли у 1990-х роках читав перші книги Романа Коваля про повстанський рух 1920-х років, то задумувався: «А як же повстанці структурно були організовані генштабом УНР на підрадянській Україні? Яке було охоплення, якщо порівнювати різні регіони?».

Із завершенням Української революції боротьба за Українську незалежну державу не припинилася. Її продовжував Державний центр УНР в екзилі. В умовах еміграції змінилися форми і методи цієї боротьби. Тепер вона точилася не на полях відкритих військових баталій, а в дипломатичній площині та на «таємному фронті» протиборства спецслужб. У когорті бійців цього «таємного фронту» був і представник уряду УНР у Стамбулі Володимир Мурський.