Тема колабораціонізму українського визвольного руху у Другій Світовій війні з нацистами вперше чітко проартикульована на початку 1960-х, коли професор Берлінського університету Альберт Норден заявив у жовтні 1959 року, нібито бійці батальйону "Нахтігаль" у перші дні нацистської окупації Львова вбили до трьох тисяч поляків та євреїв. У квітні 1960 року у Москві влаштували прес-конференцію, на якій, серед іншого, представили двох начебто свідків подій. З тих часів за "Нахтігалем" та Романом Шухевичем почала закріплюватися на Заході слава колаборанта та воєнного злочинця.

Державний архів Херсонської області військові РФ пограбували у жовтні 2022 року. Один із корпусів архіву потрапив під обстріл росіян у лютому 2023 року, у червні – дивом не був затоплений, і сьогодні є робочим місцем для мужніх людей, які сподіваються зафіксувати епоху, в яку українцям доводиться жити та боротися для майбутніх дослідників.

18 жовтня 1918 року на тлі практично повної поразки блоку Центральних держав Томаш-Гарріг Масарик оголосив у Вашингтоні про незалежність майбутньої Чехословаччини. 28 жовтня у Празі, на Вацлавській площі, було офіційно оформлено незалежність Чехословацької республіки. Уже 14 листопада в Женеві, на засіданні Національних чехословацьких зборів, де були представлені переважно емігрантські організації чехів та словаків, Масарика одноголосно обрали президентом Першої республіки.

Серед різних осередків і політичних течій української еміграції окремий напрямок в органах ГПУ був відведений для роботи по колишніх махновцях. Найбільше уваги було прикуто до Нестора Махна, для оперативної розробки якого намагалися використовувати осіб із його найближчого оточення. Щоб дізнаватися про потаємні плани повстанського отамана, чекісти вдалися за кордоном навіть до схиляння на свій бік його дружини Галини Кузьменко. Про те, як це відбувалося і як невдовзі "віддячили" їй за співпрацю – у досі невідомих розсекречених документах із архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України.

Нова війна на Близькому Сході стала черговим приводом для загострення сварок в українському сегменті інтернету. Попри те, що для багатьох з них цей Схід не такий вже "близький" - і про його проблеми вони знають хіба що з популярної літератури, якщо не з чуток. Тому й можемо почути, що назву "Газа" вигадав римський імператор – нібито для того, щоб дошкулити євреям, а "спочатку палестинцям належала уся Палестина". Що вже казати про спроби визначити "хто правий" у сучасному конфлікті на підставі того, як країна, навколо якої точиться суперечка, називалася колись, "за сивої давнини".

Нещодавно вийшов новий підручник з історії Росії для 11 класу. Книга переповнена відвертими фейками, маніпуляціями з історичними фактами та жонглюванням поняттями і термінами. Очікувану першість у топі екзистенційних ворогів тримає умовний "Захід", "англо-американці", яких звинувачують буквально у всьому: від початку Холодної війни до розпаду СРСР, організації чеченського спротиву та сучасної підтримки України. Друге місце впевнено тримає Україна. Умовне третє місце - країни Балтії. Литва, Латвія та Естонія – вірні і послідовні союзники України, для Москви ж – одні з трьох основних ресентиментних мішеней.

Пригадую, то вже було на переломі 1970–1980-х років: у розмові Блаженнішого з тодішнім Папою Іваном Павлом ІІ зайшла мова за єпископів, і Папа поставив питання: "Чи є в Україні єпископи?". Блаженніший відповів, що так. А Папа: "Якщо є єпископи, ну, то Богу дякувати, є надія, що церква перетриває". Існування єпископів було дуже важне для церкви навіть у тих обставинах підпілля. І тоді Блаженніший таку розв'язку видумав: щоби на поселеннях поза Україною, поза Радянським Союзом мати єпископів, які могли би на випадок такого винищення всіх єпископів в Україні поїхати туди й відновити єпископат.

Після лютневої революції 1917 року в Україні широко розгорнувся національно-визвольний рух, який очолила Центральна Рада. Ці історичні події обумовили бурхливий розвиток українського друкованого слова. Поновлюють діяльність видавництва, що припинили випуск продукції з початком Першої світової війни, з'являються нові кооперативні видавництва, які випускають різноманітну літературу. Потужний творчий потенціал народу, який протягом століть не мав можливості себе виявити, розкрився з величезною силою.

12 жовтня 1957 року агент КГБ СРСР Богдан Сташинський убив у Мюнхені українського політичного діяча і публіциста Лева Ребета, а 15 жовтня 1959 року – лідера ОУН Степана Бандеру. У жовтні 1962 року у німецькому місті Карлсруе відбувся суд, який виніс вирок виконавцю цих злочинів і засудив організаторів – радянські спецслужби на чолі з кремлівським керівництвом. Ретельне вивчення розсекречених документів з архіву Служби зовнішньої розвідки України дає змогу з'ясувати досі невідомі подробиці тих гучних подій і скоригувати деякі усталені трактування.

Поки Палестину руйнував арабо-єврейський конфлікт, в Європі почала набирати сили нова загроза для європейських євреїв, та і для всієї західної цивілізації, загроза, що лише підкреслила актуальність ідей сіоністів ішуву. Ця загроза росла, збільшувалась, аж поки не вибухнула, сколихнувши світовий статус-кво, показавши, якими моторошно далекоглядними були перші сіоністи, та змінивши хід історії.

Військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника ввійшла в історію як Другий зимовий похід. Свідком зародження повстання, яке відбувалось тоді в таборі інтернованих був колишній старшина, сотник Армії УНР — Олекса Костюченко. Його припущення щодо мети таких пожвавлень збереглися у карній справі.

Радянський очільник Леонід Брежнєв дуже любив цілуватися зі своїми іноземними співбесідниками. І якщо керівники західних урядів ще могли якось вислизнути з його обіймів, комуністичним ватажкам – яких він притискав до серця як "друзів і братів" – відмовитися було важче.