Хмара, якого не лякали вітри

Історія сталася влітку 1991-го. Влада новонародженої незалежної України, червона всередині, шукала методи боротьби з войовничими дисидентами, прибічниками національної ідеї, такими, як Степан Хмара. нічого розумнішого, ніж провокація за участю міліцейського полковника у підземному переході, "трубі" під Майданом, на той час площею Жовтневої революції, мізки колишнього ідеологічного відділу ЦК КПУ не вигадали.

 
Затриманий Степан Хмара, 1991 рік
Фото: Єфрем Лукацький

— …А памʼятаєш, Олю, як тоді, в готелі?..

І голосно, молодо регоче, закинувши голову.

Я й собі сміюся, позираючи крадькома навкруги: такий тест. Пару разів Ількович влаштував цю імпрезу в людному місці, в кулуарах Ради. Інколи серед глядачів знаходилися посвячені, хто памʼятав, про що, власне, мова. Хоча більшість просто дивилися зацікавлено: якась пікантна історія з давніх часів?

Історія сталася влітку 1991-го. Влада новонародженої незалежної України, червона всередині, шукала методи боротьби з войовничими дисидентами, прибічниками національної ідеї, такими, як Степан Хмара. Бо ж не для того незалежність нам, так би мовити, дана, щоби різні нацики-депутати в парламенті збиткувалися над поважними людьми! (Тут доречно згадати про групу "239", але тоді текст піде в інше русло.)

Отже, нічого розумнішого, ніж провокація за участю міліцейського полковника у підземному переході, "трубі" під Майданом, на той час площею Жовтневої революції, мізки колишнього ідеологічного відділу ЦК КПУ не вигадали. Полковник, дбаючи про громадський порядок, копав ногами розкладачку, на якій спала бомжиха ( чи підпила дама та мала стосунок до "операціі", чи ні, достеменно не знаю, ходили різні чутки.)

 

Важливо, що гидку сценку побачив Степан Хмара, він якраз проходив повз. Зрозуміло, "стартонув" на мєнта — " Не сміти чіпати жінку!" — і …був повʼязаний не просто як вуличний хуліган, а як особа, що здійснила напад на правоохоронця " прі ісполнєніі".

Далі — абсурдна тяганина з судами, куди, врешті решт, Хмара відмовився приходити. І його постановили доправити на засідання силою. Жив депутат-львівʼянин у готелі "Україна", що на бульварі Шевченка ( зараз розкішний "Премʼєр Палас". ) Тоді ж найбільшою розкішшю номерів вважалися товстезні дубові двері. 18 липня група журналістів, здебільшого представники іноземних ЗМІ, акредитовані в Раді, в тому числі і я, кілька депутатів та адвокати Хмари чергували в номері, сподіваючись, що присутність свідків не дозволить чинити насилля.

Ми помилялися. Що трапилося невдовзі , — в замітці.

… Під балконом третього поверху валують сторожові собаки (йде ж бо захоплення небезпечного державного злочинця!) Поруч збирається натовп перехожих. До них і звертається з балкона, як з трибуни, Хмара. Говорить про демократію, права людини і про загрозу диктатури, що перефарбувалася в національні кольори . Біла сорочка, сиве волосся тріпоче під вітром.

Пристрасть, сміливість і віра. Для слухачів спонтанна політична промова на тлі безглуздої акції влади — подія, яка здатна змінити спосіб мислення, чи, принаймні, спроба почати думати. Люди скандують " Хма-ра! Хма-ра!".

Десяток міліціонерів тримають як батут чималий шматок брезенту: чогось вирішили, що Степан Ількович у фіналі кинеться на асфальт. Чи самі збиралися скинути, імітуючи спробу втечі? Нема людини — нема проблеми.

Під забарикадовані товстезні двері номеру, що здригаються від ударів ОМОНу, бризкають " Черьомухой" і , зрештою, вибивають. ОМОН у повному спорядженні вдирається до кімнати мало не по наших головах, хапає депутата, викручуючи йому руки, виносить. Журналістів блокують в номері до ранку, попередньо відрізавши телефон. ( Мобільних ще нема навіть у представників FT та Guardian.)

Промивши очі та відплювавшись від "Черьомухи", пишемо репортажі в блокнотах. Ближче до світанку до визволення медійників долучаються іноземні дипломати. Скандал щодо брутального захоплення депутата отримує світовий розголос.

Боротьба тільки починалася.

Дорогий Ільковичу, я не плачу сьогодні. Я згадую вас — сміливого до безтями, категоричного до краю, запального, веселого, сильного духом, з безмежною любовʼю до України — і знаю, що ви схвалили б такий некролог.

Ми переможемо. Інакше і бути не може.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.

Наталя Дзюбенко-Мейс: Тільки пам'ять може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам'яті Джеймса Мейса

3 травня виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора Джеймса Мейса. Тема Голодомору ламала і мучила його. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця.