Українська правда
Історична правда
Постійна адреса публікації: http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/02/23/152127/

Перші сотні УПА. Як починалась антинацистська боротьба на Волині в 1943 році

23.02.2018 _ Ігор Бігун
На кінець весни 1943 року нацисти почали розуміти, що мають справу не з хаотичними нападами поодиноких "банд", а з організованим повстанням проти їхньої влади на Волині. Керівник генерального округу "Волинь—Поділля" Генріх Шене змушений був констатувати, що в районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк і Кременець повністю "панують націоналістичні банди".

Партизанські підрозділи, створені членами ОУН (бандерівців), почали з’являлися на Волині від самого початку 1943 року. Ударів по німецьких окупантах першою завдала сотня Григорія Перегіняка ("Коробки"), створена 22 січня в Сарненському районі Рівненської області.

Про її напад на комендатуру м. Володимирця 7 лютого 1943 року відомо досить добре, бо це був найперший бій збройних загонів ОУН(б).

У лютому ж з’явилося ще кілька військових підрозділів, створених бандерівцями. На півдні Волині свою боївку організував член військової референтури Кременецького окружного проводу ОУН Іван Климишин ("Крук"). Бойове хрещення цього відділу було таким же, як і сотні Перегіняка — напад на в’язницю м. Кременця.

Перша спроба виявилася невдалою. "Крук" із усього п’ятьма бойовиками несподівано напоровся на самого начальника тюрми. Через незаплановану перестрілку здійнялася тривога, тож довелося відступати.  

Цю будівлю штурмувала боївка "Крука" в лютому 1943-го. Після війни там розмістилося училище механізації сільського господарства  

Але в’язнів треба було визволяти за всяку ціну, бо окупанти готувалися поставити їх до стінки. Цього разу бандерівці підготувалися краще. Допомагали Климишину розробляти план операції соратники по військовій референтурі Ілля Ткачук ("Олег") та Іван Міщена ("Корж").

У ніч із 19 на 20 лютого 1943 року бойові групи рушили в бік в’язниці. Один із підпільників перерізав телефонний дріт та зробив розрив у колючому дроті, який оточував тюрму.

Підійшовши до мурів, повстанці приставили кілька драбин, залізли на стіну й придушили вогнем охорону. Далі дві бойові групи на чолі з "Круком" і "Коржем" проникли на подвір’я, забрали в охоронців ключі й повідкривали камери. Утікали звільнені в’язні тим шляхом, яким прийшли їхні визволителі:

"В’язні виходили з тюрми нашими драбинами, перелазили через мур і ті що знали околицю відразу втікали далі на свою руку. Інші відступали разом з нами. Ми мали біля 10 підвід, якими їхали, ті, що були побиті й не могли йти. Після прочищення тюрми, ми відступили, залишаючи адміністративні будинки й головну браму на в’язничне подвір незачиненими".

 Іван Климишин (1918—1944) — командир Кременецького куреня групи "Богун" (1943—1944). Учасник численних боїв із нацистами та радянськими партизанами, завдяки чому зажив великої слави. Загинув від рук агента НКВД.   

Розлючені нацисти в помсту провели нову облаву та 23 лютого стратили 60 нових заручників на подвір’ї тої-таки в’язниці. Серед страчених був і колишній старшина 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР сотник Павло Гарячий.

Тоді ж на заході Волині, в сучасному Горохівському районі, з’явився загін Олексія Брися ("Аркаса", "Остапа"). Брися в лютому викликав до себе військовий референт Володимиро-Горохівської округи ОУН Микола Горобець ("Славко") й наказав організувати партизанський відділ.

"Офіційного оформлення мого загону в УПА жодного не було. "Зоренко" і "Славко" розповіли мені, де організовувати загін і як його організовувати, після чого я із "Зоренком" і провідником району виїхав туди й узявся до дорученої роботи", — згадував Брись на допиті в СМЕРШі в 1944 році.

Базою загону "Славко" визначив ліси тодішнього Берестечківського району Волинської області. У селі Стависько від мережі ОУН Брись одержав до свого розпорядження перших 11-ох добровольців.

Творець одого з найперших відділів УПА Олексій Брись (1921—2015) не був навіть членом ОУН. Улітку 1943 року він служив у розвідці військової округи "Турів", з листопада — командир куреня ім. Сагайдачного   

Попервах загін займався накопиченням зброї, поповненням своїх лав і розгромом фільварків, на яких нацисти організували свої господарства — "штатсгути" й "лігеншафти". Кандидати в партизани надходили далі, тож загін зростав:

"Славко і Зоренко зв’явзали мене з провідником ОУН у Берестечківському району Дам’яном і дали мені паролі, за допомогою яких я сам зв’язався з комендантом поліцейських загонів Берестечіквського району  Чорним і Лобачівського табору  Круком, з якими я проводив набір в загін.

Декілька озброєних повстанців мені прислав Славко і Зоренко, декілька поліцейських дали названі коменданти, і чоловік 15 я завербував з-поміж колишніх військовослужбовців Червоної армії, що залишилися в околиці, як українців, так й інших національностей. Усього було 38 осіб".

Приблизно 15 лютого 1943 року в с. Піддубцях нині Луцького району Волинської області крайовий військовий референт Василь Івахів ("Сом") скликав нараду щодо питань організації військових загонів.

Зліва — Василь Івахів (1908—1943), організатор і перший командвач УПА на Волині. Загинув у німецькій засідці під с. Чорниж Волинської області 13 травня. Справа — його друг Юліан Гуляк-"Токар" (1915—1944), крайовий організаційний референт Західноукраїнських земель. Він загинув під час німецької каральної операції на Львівщині  

Військовим референтам нижчих ступенів він дав наказ у кожному районі провести облік військових кадрів, зброї та боєприпасів, призначити командирів і розпочати вишкіл усіх кандидатів у повстанці.

Відтоді закипіла організаційна робота зі створення нових відділів по всіх теренах Північно-західних українських земель (ПЗУЗ), а на чолі її стояв Василь Івахів.

Загально всі ці підрозділи в той час називалися "військовими відділами ОУН". Самі себе рядові учасники відділів називали "українськими партизанами" чи "українськими повстанцями". На ІІІ конференції ОУН(б) 17—21 лютого 1943 року збройним силам підпілля планували дати назву "Українська визвольна армія" (УВА).

Проте у складі німецького Вермахту вже існували роти й батальйони, що називалися "Українське визвольне військо". Щоб уникнути асоціацій із цими колабораційними формуваннями, він назви УВА відмовилися.

Від квітня 1943 року бандерівці за згодою поліського отамана Тараса Боровця ("Бульби") запозичили його назву "Українська повстанська армія". З "Бульбою" потім розсварилися, тож свої нечисленні загони він перейменував на Українську народно-революційну армію.

Пропагандистська листівка Українського визвольного війська проти УПА. Повстанців зображають як агентів "жидо-більшовизму", а їх боротьбу проти нацистів — марною  

Із настанням весни здавалося, що проти нацистів піднялася вся Волинь. Місяць березень ознаменувався масовою появою нових повстанських боївок і сотень. Успіхи перших відділів у лютому надихали на більш зухвалі й масштабні операції проти нацистів.

9 березня 1943 року боївки Івана Климишина ("Крука") й Гордія Загоруйка ("Гармаша") атакували с. Великі Бережці Кременецького району Тернопільщини. Загинуло 14 німців, серед яких і ландвірт — урядовець, який займався пограбуванням українського села. Його спалили у власному будинку.

У ніч із 10 на 11 березня 50 повстанців напали на німецький склад зброї та комендатуру, які розташовувалися в будівлі меблевої фабрики в м. Оржеві неподалік Рівного.

"Хлопці ніби домовилися з українцями, які були в охороні, але там були ще німці і власівці. Ворвалися у той великий директорський дом, но так получилося, що щось не розщитали. Зразу два наші хлопці там загинуло, один був поранений", — згадувала зв’язкова Волинського крайового проводу Ганна Козачок.

Усього упівці втратили чотирьох загиблих, у тому числі й командира сотні — Сергія Качинського ("Остапа"), організаційного референта крайового проводу.

Сергій Качинський (1917—1943) був одним із найбільших прихильників повстанської боротьби і створив один із перших відділів УПА (лютий— березень 1943 року)  

"Узбек" казав, що вони вскочили у якесь приміщення і по ним стріляють. Вони з "Остапом" давай у вікна вистрибувати. "Узбек" каже: "Я в одне вікно скочив, а він у друге. І на вікні він так і повис. Вистрілили в спину. Ми розгубились і не могли його забрать", — розповідала пізніше Г. Козачок.

15 березня сотня Леоніда Борейчука ("Стрибайла") і боївка Дмитра Войцешка ("Єрмака") вели тригодинний бій із 25-ма німцями біля с. Корчин Костопільського р-ну Рівненщини. Загинуло 16 нацистів, а в повстанців — двоє вбитих.

28 березня 1943 року німецька каральна експедиція чисельністю в 1500 солдатів атакувала сотні "Шпака" та Андрія Довгальця ("Скирди") на околицях райцентру Людвиполя (нині Соснове на Рівненщині).

Повстанці відбили чотири наступи, та велика чисельна перевага ворога змусила їх відступати вглиб лісу. Їхні втрати склали 17 загиблих і 9 зниклих безвісти. Нацисти ж, якщо вірити звітам УПА, втратили 58-70 убитими, і в помсту спалили Людвипіль і сусідній Губків.

Звернення командувача СС і поліції і командувача поліцією безпеки і СД на Волині й Поділлі до поліцейських, які втекли з німецької служби. Головними винуватцями бунту поліції нацисти називають "Тараса Бульбу" та "галіційське ОУН"

Від середини березня 1943 року на наказ ОУН почалося масове дезертирство українських поліцистів, які більше не хотіли виконувати злочинних наказів німців.

Наприклад, 20 березня з-під Луцька в Цуманський ліс втекло 300 курсантів сільськогосподарської школи на чолі з членом ОУН(б) Степаном Ковалем ("Рубашенком", "Юрієм"). Вони стали основою загону УПА "Котловина". Тоді ж у самому Луцьку збунтувалася поліція, яка випустила на волю в’язнів табору військовополонених і збірний пункт остарбайтерів із Дніпропетровщини.

26 березня дезертирували поліцейські сіл Гнійне, Олеськ і Гайки Любомльського району Волинської області. Під проводом коменданта олеського поста Порфирія Антонюка ("Сосенка") 40 колишніх поліцаїв отаборилися в с. Вовчак Турійського району.

У Вовчаку, розташованому всередині Свинаринського лісового масиву, повстанці збудували військовий табір, який одержав назву "Січ". "Січ" стала потужною військовою базою для повстанського руху на півдні Волинської області.

Свинаринський лісовий масив терени бази УПА "Січ", де діяли підстаршинська школа, майстерні, шпиталі тощо    

Повстанський рух ширився, наче повінь. "Варто відзначити, що на Волині тільки два райони вільні від банд. Особливо небезпечними є виступи національно-українських банд у районах Кременець — Дубно — Костопіль — Рівне. Українські національні банди одночасно атакували в ніч з 20 на 21 березня всі окружні економічні об’єкти округи Кременець і один із них повністю знищили.

При цьому загину­ло 12 німців — господарників, лісників, солдатів і поліцейських. Хоча сили поліції і вермахту були негайно надані в розпорядження, дотепер відвойовано лише два райони", — бідкався райхскомісар України Еріх Кох.

Зростання сил загонів УПА дозволило провадити більші наступальні операції проти гітлерівців.

24 березня 1943 року загін Степана Трохимчука ("Недолі") та боївки на чолі з "Гонтою" (загалом 150 бійців) атакували виправно-трудовий табір Осада Креховецька (нині с. Нова Українка Рівненського району).

Охорона табору не чекала нападу, тож по двох годинах бою табір був у руках партизанів. Повстанці знищили 13 окупантів і звільнили 176 в’язнів при свої втратах двоє загиблих і один поранений.

Справа — Степан Трохимчук (19091945) — організатор і командир одної з перших сотень УПА (1943), командир куреня (1944). Потрапив в полон НКВД, показово повішений 4 січня 1945 року на центральній площі Рівного

А вночі 27 березня 1943 року загони Олексія Брися ("Аркаса", "Остапа") та Павла Риська ("Стрільця") ввірвалися в м. Горохів центр нацистського гебіту (округи).  

Повстанці взяли штурмом дві тюрми, випустили біля 100 в’язнів, напали на пост жандармерії, захопили гараж. На бік нападників перейшло 30-50 українських шуцманів. Серед них був і Антон (Андрій) Марценюк командир славнозвісної чоти, що 10—11 вересня 1943 року билася з нацистами в Новому Загорові.

Проте опанувати всі важливі об’єкти повстанці не змогли. Горохівська залога, що складалася із 60 німецьких солдатів, вчинила опір. Біля укріпленої будівлі гебітскомісаріату полягло п’ятеро партизанів, ще семеро дістали поранення. Не вдалося захопити й арсенал.

Удар дзвона на світанку сигналізував відступ. Повстанці залишили місто. Горохівська операція обійшлася їм у сім-вісім загиблих соратників.  

Завдяки переходу частини поліцаїв загін "Остапа" став налічувати 65—70 бійців при семи-дев’яти кулеметах і двох мінометах, тобто перетворився на сотню. "Після цього я із загоном здійснював підпали колишніх поміщицьких маєтків, яких спалив біля п’яти, вчиняв напади на продуктові бази і мав низку збройних сутичок із німецькими загонами", — свідчив на допиті Олексій Брись.

 Листівка проти УПА, яку видав гебітскомісар Гертер після нападу на Горохів   

4 квітня 1943 року відділ "Остапа" напав на виправно-трудовий табір у Лобачівці, нині Горохівського району. Тут каралося кілька сотень невільників: і цивільні, і комуністи, і націоналісти, і поліцейські, запідозрені у зв’язках із ОУН.

Територія табору мала форму трикутника, оточеного триметровою огорожею. В’язні жили в трьох будинках. Комендант Григорій Герасимович зарекомендував себе як вірний посіпака нацистів — він відрізнявся особливою жорстокістю й особисто розстрілював бранців.

Під час двогодинного бою повстанці знищили біля 40 охоронців табору. Коменданта-садиста розстріляли, в’язнів випустили, а сам табір ліквідували. Відділ "Остапа" в цьому бою втратив шістьох загиблих.

День 23 березня 1943 року став відправною точкою для сотні Євгена Басюка ("Чорноморця"), що діяла на півдні Рівненщини. Того дня шестеро повстанців перевозили свої запаси зброї і вступили в бій з угорськими солдатами.

 Фото Євгена Басюка з кримінальної справи. Творець перших підрозділів УПА Басюк, потрапивши в радянський полон, пішов на спіпрацю з НКГБ. Детальніше карколомну історію його життя читайте в матеріалі Ігоря Бігуна

За наступні п’ять днів відділ поповнився ще на 10 вояків. До 12 квітня в загоні було вже 35 бійців. Добровольці надходили з усіх куточків Острозького району — їх присилав по лінії ОУН військовий референт Рівненського надрайону Ілля Ткачук ("Олег"). Оскільки надворі було ще холодно, повстанці жили не в лісі, а по хатах на хуторах попід лісом.

Поки тривала організація, майбутня сотня "Чорноморця" намагалася не вступати в великі бої, якщо не рахувати сутичок дозорців з поодинокими радянськими партизанами.

Справжнім серйозним випробуванням для вояків "Чорноморця" стало 19 квітня 1943 року. 65 стрільців його сотні й 55 із сотні Андрія Шеремети ("Сталевого") вступили в бій із угорським підрозділом у с. Будераж Здолбунівського району.

 "Німці зараз з усієї сили кинулися на націоналістів, палять українські села, убивають населення, у листівках Бульбу називають "Дон-Кіхотом", заявляючи, що бульбівці й бандерівці помагають більшовикам", — повідомляв радянський партизанський командир Іван Шитов 21 квітня 1943 року

Три години тривала напружена перестрілка, аж поки на поміч своїм союзникам не прибули 10 вантажівок із німецькими солдатами. Щоб не бути оточеними, упівцям довелося відступати. З їх боку був один загиблих і двоє поранених, з боку ворогів — 15 і 19 відповідно.

Оригінальний спосіб конспірації під час набору людей у відділ обрав сотенний Гордій Вротновський ("Гордієнко") в середині березня 1943 року. У с. Орестів Здолбунівського району Рівненської області він вербував добровольців під виглядом мобілізації остарбайтерів.

Як тільки набралося 25 осіб із Орестова й навколишніх сіл, загін відправився в ліс коло с. Пересопниця Рівненського району. Тут новобранці принесли присягу на вірність Україні та пройшли двотижневий вишкіл.

 Гордій Вротновський (1916—1944) — син полковника Армії УНР Костянтина Вротновського-Сивошапки. Командир сотні, куреня (1943), ходив у рейди в Житомирську й Хмельницьку області. Діяв у підпіллі Львова (1944). Потрапив у полон до нацистів, які його стратили

Стати до бою з окупантами повстанцям "Гордієнка" довелося на початку квітня. Правда, засідка на німецько-польський підрозділ виявилася невдалою. Вороги з мінімальними втратами в людях встигли ретируватися, тож трофеїв повстанці не здобули жодних.

Відділ змінював місце дислокації і, врешті-решт, прибув у с. Залізниця Межиріцького (нині Корецького) району. За цей час його сила зросла до 35 вояків, але бойові можливості обмежував дефіцит зброї.

"Нам треба здобути зброю, — звернувся Вротновський до своїх хлопців. — Де? Скажу. На асфальті, в німців треба відібрати".

Тож партизани "Гордієнка" організували низку засідок на шосе Рівне—Київ. Військове щастя їх не підвело: повстанці розбили дві німецькі машини з офіцерами й позабирали автомати МП-40, пістолети й рацію. За два дні в кювет пустили ще одне авто. Результат — чотири німецькі трупи, двоє полонених і здобута зброя.

Третю засідку підготували ґрунтовніше. У ліску по дорозі з райцентру Межирічі (нині — Великі Межирічі Ко­рецького району) до с. Залізниця разом із місцевими жителями повстанці викопали впоперек рів, а самі замаскувалися серед дерев.

На світанку з’явилася німецька колона з чотирьох машин. Першу вантажівку підбили з кулемета, а решта зуміли втекти. На полі бою лишилося п’ятеро німецьких вояків.

Здобуті ящики з патронами дозволяли озброїти нових добровольців, які зголошувалися в загін. І "Гордієнко" знову повів своїх бійців углиб лісу для навчань. До травня він уже мав під своєю командою укомплектовану сотню.

29 березня 1943 року почалася історія сотні Миколи Каліщука ("Зуха"). Зав’язком підрозділу стало семеро поліцейських з поста в с. Стенжаричах тодішнього Устилузького (нині Володимир-Волинського) району, які раніше дезертирували разом із Каліщуком.

 Микола Каліщук (1920—1944)— командир сотні (1943), боївки сільської самооборони (1944). Загинув у бою з німецькими військами. 

9 квітня о 10-й ранку "Зух" відкрив власний фронт проти нацистів. Його загін напав на німців, які грабували с. Залужжя. Бій проти 28 солдатів тривав 30 хвилин. І хоч стрільців "Зуха" було тільки дев’ятеро, вони вийшли переможцями без втрат.

Троє ворогів загинуло, а упівцям дісталися їхні гвинтівки, шість гранат, 800 набоїв і дві навантажені збіжжям машини.

На цих вантажівках 13 квітня 11 вояків "Зуха" ввірвалися в с. Стенжаричі, де був німецький опорний пункт. Солдати сприйняли їх за своїх і без застережень пропустили. Як тільки машини опинилися серед німецьких позицій, "Зух" скомандував атаку.

Двоє стрільців застрелили вартових. Решта під проводом командира закидали гранатами будівлю, де розташовувався німецький гарнізон. Німці були заскочені зненацька, тож за 10 хвилин здалися.

Завдяки ефекту раптовості втрат "Зух" не мав. Відділ здобув 9 рушниць, 2 кулемети, 18 гранат і 4 тисячі набоїв. Німецька залога з 15 солдатів втратила вісьмох загиблими й двох тяжкопораненими, які згодом теж померли.

Солідні трофеї давали змогу збільшити загін, адже добровольців не бракувало. Станом на 17 квітня 1943 року боївка "Зуха" налічувала вже 30 стрільців, не враховуючи командира.

Після бою в Стенжаричах у сільську місцевість Устилузького району німецькі окупанти намагалися не потикатися. Нацисти мали свій гарнізон тільки в райцентрі, а  решта терену перебувала під контролем повстанців.

До того ж, гітлерівців стримували чутки (очевидно, створені не без участі націоналістів), що в районі налічується до двох тисяч партизанів.

Хрест повстанцям, що загинули в бою з нацистами в Галинівці Володимир-Волинського району. Фото: Леся Бондарук

Повстанські відділи, які базувалися на "Січі", у квітні 1943 року зайнялися розчисткою околиць від нацистів. 17 квітня повтанці під проводом "Вишневецького" напали на районне містечко Локачі. Після трьох годин бою упівці розгромили районну управу, захопили аптеку, два автомобілі й убили 14 німців і польських поліцаїв.

Не менш напруженим вийшов штурм німецького ДОТу в с. Домінополі поруч із Вовчаком того ж дня. Німецька залога знищила 7 повстанців, однак, урешт-решт, зазнала розгрому.

23 квітня, у Великодню п’ятницю, командир Степан (Назар) Гаврилюк ("Чуйкевич") із вояками оточив окупантів у с. Галинівка Володимир-Волинського району. Під напором ураганного вогню німці залишили село й околиці. Повстанці втратили вісім чоловік загиблими.

У цей же час на півдні Волині господарем був Іван Климишин ("Крук"). 9 квітня 1943 року об’єднані загони "Крука" та Василя Процюка ("Кропиви") (80 вояків) обстріляли німецьку автоколону на шляху Шумськ—Кременець. Загинув начальник жандармерії Кременецького гебіту Фріц Єгер і четверо жандармів.

Так виглядав табір куреня Івана Климишина ("Крука") в серпні 1943 року 

Весною "Крук" заснував табір на схилі гори неподалік с. Велика Іловиця Шумського району. На квітень його загін налічував уже 40-50 бійців. У травні загін зріс на 150 вояків за рахунок боївки з Лановецького району Тернопільщини.

Згодом долучилися ще боївки Дедеркальського й Шумського районів. Так до червня виник Кременецький курінь УПА — одне з перших формувань такого рівня.

У квітні—травні 1943 року УПА ще не мала стрункої вертикалі управління. Її відділи діяли окремими чотами й сотнями, чиї командири виконували вказівки місцевих військових референтів ОУН. Загальна чисельність усіх підрозділів УПА на той час складала близько двох тисяч вояків.

На кінець весни 1943 року нацисти почали розуміти, що мають справу не з хаотичними нападами поодиноких "банд", а з організованим повстанням проти їхньої влади на Волині.

Так оцінював ситуацію окупаційний керівник генерального округу "Волинь—Поділля" Генріх Шене. Він змушений був констатувати, що в районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк і Кременець повністю "панують націоналістичні банди".

Перелік відомих перших відділів УПА на Волині, складений істориком Ігорем Марчуком. Із книги: Марчук І. Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський-"Клим Савур" (Рівне, 2009) 

Дійшло до того, що в окупаційні органи влади почали надходити прямі погрози від повстанських командирів. Приміром, такого листа принесли цуманському чиновнику відпущені полонені:  

"…нагадуємо: "На кожен ваш удар ми відповімо ударом!". Ваш Цумань разом із вами й вашими поляками злетить у повітря. Не тіштеся тому, що ви, окупувавши Україну, палите її, п’єте народну кров і загрожуєте своїми танками.

Наші груди міцніші за ваші танки, наша гордість сильніша за ваше гестапо. Ми знаємо, що ви прийшли для того, щоби спустошити Україну і знищити українців! За це ви розплатитеся власною кров’ю!!".

І дальші місяці 1943 року показали, що це були не порожні слова. Нацистам довелося залучати високопоставлених фахівців із антипартизанської боротьби: обер-групенфюрерів СС Еріха фон дем Баха та Ганса Адольфа Прюцманна. Вони залили Волинь кров’ю, засипали бомбами, а проте розгромити УПА та зламати опір українців не змогли.  

А Українська повстанська армія зростала. Сотні перетворилися на курені. Курені об’єдналися в групи. Влітку 1943 року повстанський рух охопив Галичину й суміжні області Центральної України.

На зламі 1943/1944 років Головний військовий штаб УПА реорганізував усі свої війська в три генеральні військові округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Південь (Південна Волинь і Поділля) і УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закерзоння).

Так із маленьких боївок на 10-30 стрільців виросла потужна партизанська армія, яка в 1944 році була готова до зустрічі з комуністичним тоталітарним режимом.

Ігор Бігун
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ).

© 2010-2018, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Історичну правду".