Українська правда
Історична правда
Постійна адреса публікації: https://www.istpravda.com.ua/short/2011/10/26/60468/

"Хіба можна захистити права людини без ядерної зброї?" Пам'яті Вітовича

26.10.2011
Сьогодні у Києві прощаються з Олегом Вітовичем - одним із творців раннього УНСО. "Бойовиками" з УНСО російські мами лякали дітей, але тодішня організація зовсім не була примітивною, як багато хто з нинішніх правих.

Межичасся 1990-их народило драйову і креативну опозицію тодішньому політичному мейнстриму - комуністам і націонал-демократам - у вигляді УНА-УНСО.

В першій половині того десятиліття, напевно, не було суспільних явищ, у яких унсовці не взяли б участі. Вони втручалися в усе - від створення православного Київського патріархату до виборів депутатів ВР. І часто перемагали. Одного з лідерів тодішнього УНСО звали Олег Вітович. Він став депутатом у мажоритарному окрузі - тобто за нього проголосувала більшість виборців.

Першим керівником УНСО обрали сина керівника УПА Романа Шухевича Юрій, який щойно повернувся з сибірського заслання. То був іще один символічний жест - у "фірмовому" унсовському стилі. Після Шухевича головою УНА-УНСО став Олег.

Народного депутата другого скликання Олега Вітовича, якій помер у Києві у вівторок, поховають у Львові, повідомляє "ГалІнфо".

Прощання з Вітовичем у Києві відбудеться у четвер о 14.00 у церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі. Потім тіло перевезуть до Львова. Там у п'ятницю об 11.00 пройде відспівування у церкві Святого Андрія. Поховають політика на Личаківському кладовищі у Львові біля унсовців, загиблих на війні в Абхазії.

Олег Вітович народився у 1967 році на Волині. Навчався і працював у Львові.

В кінці 1980-х і на початку 90-х був легендарною постаттю на Львівщині - сотні мітингів, пікетів, панахид і 18 кримінальних справ за "розстрільними" статтями (антидержавна агітація і пропаганда, заклики до повалення існуючого державного ладу тощо). Від арешту Вітовича нібито врятувала лише вказівка Михайла Горбачова, щоб усі статті, за якими судили дисидентів, не застосовувалися на практиці).

Олег Вітович. Збори прихильників націоналізму у Львові, 1991 або 1992 рік.

Був організатором львівських осередків практично всіх національно-демократичних організацій (УГС, "Руху", "Меморіалу", "Товариства української мови", страйкових комітетів (організував і розпочав перший львівський страйк з політичними вимогами).

Вітович - один із засновників Української Націоналістичної Спілки - закритої організації орденського типу, співголова і співзасновник Спілки Незалежної Української Молоді, а дещо пізніше - націоналістичної фракції СНУМ. Один із організаторів УНА.

 "Слава нації - смерть ворогам!" Це гасло вигадали саме в УНСО 1990-их

З 1994 по 1999 - голова УНА-УНСО. Відомий численними публіцистичними колонками, редагував та був співредактором самвидаву. В першій половині 90-х років по Львову ходили численні чутки про постійні напади бойовиків Вітовича на різні установи, зокрема приміщення Російського культурного центру у Львові.

З 1990 по 1994 рік - депутат Львівської обласної Ради, з 1994 по 1998 - Народний депутат України. Запам'ятався як депутат тим, що першим зайшов у сесійний зал ВРУ в камуфляжі, порванням російського прапора на трибуні Верховної Ради та законопроектами щодо ядерного статусу України.

1991 рік. Присяга стрільців УНСО у Львові

На запитання про його правозахисну діяльність (був головою підкомітету Верховної Ради України по правам людини) завжди відповідав - хіба можна захистити права людини без ядерної зброї, чим викликав у представників іноземних делегацій шок.

Олег Вітович. Любив і ненавидів Україну водночас

Інший вартий згадки вчинок - самосуд над головою сільради в себе на окрузі ("як адвокат я не маю що доброго сказати, як прокурор я звинувачую в недбалому ставленні до односельців похилого віку, як суддя я вас засуджую до 20 ударів буком" (тобто ніжкою від дубового стола)) - газети тоді гнівно розкритикували, зате під час наступного приїзду на округ його очікувало кілька сотень прохачів з інших сіл, інших районів, інших округів і навіть із сусідньої області з проханням зробити аналогічні візити в їхні населені пункти.

Двічі брав участь у бойових діях (в 1992-1993 роках) - в Придністров 'ї та Абхазії. Нагороджений медаллю уряду ПМР та подякою уряду Грузії.

 Вітович (ліворуч) під час з"їзду УНА-УНСО в Києві співає гімн УНСО. Рік приблизно 1993-95

ЦИТАТА з п'єси Дмитра Корчинського "Сяючий шлях" (про унсовців у Придністров'ї):"Вітович. Вам поталанило, ми і є правозахисники. УНСО - це основна правозахисна організація, я б навіть сказав "крайньоправа захисна організація". А де гуманітарка?"

В середині 1990-х Олег Вітович допомагав білоруській демократичній опозиції.

"Як козаки Кавказ воювали". УНСО в Грузії

В 1999 році, розпрощавшись із депутатством, раптом перейшов у "медведчуківську" СДПУ(о), де якийсь час працював партійним функціонером. Пояснень цьому несподіваному кроку не знали. Подейкували, що це була ледь не спецоперація з інтеграції націоналістичного агента у партію влади. 

Також ходили легенди, що Вітовичу важко було влаштуватися на іншу роботу, бо в запалі суперечки про необхідність ядерного статусу України сказав Леоніду Кучмі, що без ядерної зброї того сприйматимуть у світі "як кокосового президента бананової республіки", що нібито дуже образило тодішнього президента. 

Олег Вітович (ліворуч) - народний депутат України. УНА задумувалася як політична сила, а УНСО - як її громадське силове крило

За кілька років він здобув дві вищі освіти, закінчив аспірантуру, влаштувався в комерційну структуру (іноземну компанію) помічником менеджера, а вже через 6 місяців працював заступником директора компанії (протягом останніх 5 років). За цей час вивів компанію з 4-го на 1-2 місце на ринку.

Перед першим туром президентських виборів 2010 року вирішив повернутися до громадської діяльності.

Країна, яку ми можемо втратити. Колонка Вітовича для УП, березень 2010 року

Був координатором об'єднання громадських організацій "Права справа". 

Як повідомили "Україні молодій" друзі родини, в помешканні було багато крові, розбите дзеркало. На місці трагедії працювала міліція. Інших подробиць з'ясувати не вдалося.

Фото з архіву Остапа КОЗАКА (Львів)

© 2010-2020, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Історичну правду".