Про це ІП повідомили у прес-службі музею.
Шлях до створення єдиного національного шевченківського осередку був складним і тривалим: приватна збірка Василя Тарновського, Музей українських старожитностей у Чернігові, Галерея картин Шевченка в Харкові, Республіканська ювілейна шевченківська виставка, Центральний державний музей Т. Г. Шевченка у Києві.
22 червня 1948 року була прийнята постанова "Про відкриття Державного музею Т.Г.Шевченка в м.Києві на бульварі Т. Шевченка, 12".
Новому музейному закладу передавалися всі експонати, що перебували тимчасово у Харкові, а також малярські роботи Шевченка зі збірок музеїв Української РСР та інших республік.
Організації музею сприяли українські культурні діячі: П. Тичина (нарком освіти УРСР), М. Бажан (голова урядової комісії), академік О. Білецький, шевченкознавець Є. Кирилюк, художники В. Кричевський, М. Бурачек та інші.
На початку березня 1949 року відбувся перегляд новозбудованої експозиції комісією, а 23 квітня РНК УРСР винесла Постанову про відкриття музею, першим директором якого було призначено Миколу Івановича Мацапуру. Це стало однією з найвизначніших подій в історії вшанування пам’яті Тараса Шевченка.
У 1989 році до 175-річного ювілею Т. Г. Шевченка після капітального ремонту та наукової реставрації приміщення було відкрито другу експозицію, оновлення якої відбулося 2006 року.
31 березня 2001 року музей отримав статус Національного.
У 2014 році до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка у музеї було проведено ремонтно-реставраційні роботи, підготовано і відкрито нову експозицію, де вперше за всю історію музею в приміщенні на бульварі Т. Шевченка, 12 створено умови для постійного представлення доробку Тараса Шевченка-художника (як живопису, так і графіки) в оригіналах.
Прес-служба зазначає, що в музеї:
"створивши історичний, літературний, художній контекст, показано значення Тараса Шевченка для України, означено його вагоме місце у світовій культурі через історію геніальної людини, що складається з історії про родовід; історії про те, як і чому представник петербурзької богеми, на якого чекало блискуче майбутнє успішного, модного й вочевидь благополучного художника, обирає інший шлях – для себе й свого народу, – уклавши "Кобзар" 1840 року.
Тобто, це розповідь Історії про людину, яка завжди робила вибір не на користь власних інтересів, а заради конструювання словом генія достойного майбутнього його країни".
Дивіться також інші матеріали за темою "Ювілеї"