Історики про Скоропадського у 150-річчя гетьмана

Олександр Алфьоров, кандидат історичних наук

15 травня виконується 150 років з дня народження останнього Гетьмана України Павла Скоропадського. Ця постать нерозривно пов'язана з Визвольними змаганнями 1917–1920-х років. У 1918 році Гетьман очолив Українську Державу та за 7 з половиною місяців здійснив низку реформ, особливо в сфері культури, науки та освіти.

Держава Скоропадського мала площу близько 800 тисяч квадратних кілометрів, з Кримом включно. Проте, одне з найбільших досягнень Гетьмана і зараз не оцінене. Павло Скоропадський відродив поняття Етики та Естетики, внутрішнього аристократизму та спадкоємності України з минулими сторіччями. Він створив Українську Державу, яка не копіювала моделі навколишніх держав, не звертала увагу на модні тогочасні військові кітелі та зовнішні революційні тенденції.

Він намагався відродити Гетьманщину, яка в його розуміння була спадкоємицею Русі. Він намагався повернути Україні обличчя не замучених селян, а хліборобів. За його правління відбувається стрімкий процес відновлення історичної пам'яті, що візуалізувалось у тодішніх традиціях, формах військових та чиновників.

Цей період був надзвичайно важливий для того, щоби світ побачив не просто нову державу, що відкололась від подібної росії, а світ побачив, що відновилась держава інакша від російської культури та менталітету.

Тарас Шамайда, громадський діяч

Сьогодні - 150 років з дня народження Павла Скоропадського (15.05.1873 - 26.04.1945)

Як і більшість визначних діячів Української революції він був непростою й суперечливою фігурою. Гетьман України Павло Скоропадський доростав до ідеї цілковито незалежної від Росії української держави вже в процесі керівництва цією державою і далі - на еміграції.

Водночас саме за короткі 7 місяців гетьманату в 1918 році було зроблено неймовірно багато для творення державних інституцій - від фінансово-банківських установ і дипломатичних установ до українських гімназій і університетів. Деякі з цих установ існують і досі, як от Академія наук, Бібліотека Вернадського чи "Укрінформ".

Але однієї з найголовніших інституцій - потужної регулярної української армії - Скоропадському створити так і не вдалося. І не тому що він - професійний військовий, генерал - не розумів її значення. А тому, що ключові союзники України - німці, на багнетах яких значною мірою тримався гетьманат - категорично забороняли Україні творити повноцінне військо.

Якбитологія, звичайно, дурне заняття. Тим більше, що режим гетьманату мав обмежену базу соціальної підтримки.

І все ж цілком можна собі уявити, що якби Україна в 1918 змогла сформувати регулярну армію, вона могла б зберегти свою незалежність і територіальну цілісність, причому включно із Кримом.

P.S. До речі, Скоропадський народився і до 5-річного віку прожив у Вісбадені, в Німеччині. Першою його мовою була німецька, і лише потім - російська. А українську почав вивчати вже в часи революції і гетьманування. Загинув - також у Німеччині, не доживши лічені дні до закінчення бойових дій у Європі. 16 квітня 1945 року Скоропадський отримав важкі поранення під час бомбардування американо-британською авіацією станції Платлінг у Баварії і за десять днів помер у лікарні.

Георгій Папакін, доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України

150 років тому народився Павло Скоропадський, Гетьман всієї України та військ козацьких, генерал-лейтенант російської армії, корпусний отаман військ УНР, лідер гетьманського руху га еміграції у міжвоєнний період.

Ставлення до Павла Скоропадського та до Української Держави, яку він намагався розбудовувати, у сучасному суспільстві має чомусь два діаметрально протилежні виміри. Це захоплення його постаттю та всім, що було зроблено за 7,5 місяців її існування. Проте більшість уважає його зрадником (України чи Росії, залежно від особистих уподобань). Навіть стверджується, що він своєю діяльністю продемонстрував, чого не треба було робити.

Думаю, що не праві ані одні, ані інші. Про постать Павла Скоропадського варто говорити об'єктивно, а не дорікати йому тим, що він не зробив або, навпаки, зробив. Але немає об'єктивності також у надмірному захопленні від здійсненого ним, бо багато що він просто не встиг, а дещо – не знав, як зробити швидко.

Павло Скоропадський був людиною своєї епохи, причому військовиком, далеким від політичних проблем, партійних і національних рухів. Його життя – це постійний пошук відповідей на складні питання, що ставило перед ним життя. Він перебував у невтомному русі, під тиском обставин мав переглядати старі переконання, виробляти нові. 1905–1907 років він був розлючений революцією, яка загрожувала самим основам його життя.

1917 року перебував у захваті від діячів Тимчасового уряду, але бачив їхню слабкість, пророкував прихід до влади років на 50 лівих радикалів, які скасують приватну власність, переслідуватимуть усіх заможних і шляхетних. Водночас почав говорити про бажання "стати українцем", тобто приєднатися до українського політичного руху. У 1918 році він очолив незалежну Українську Державу, але не зміг ще позбутися федералістських ілюзій, не бачив загрози з Росії: для нього головним ворогом були російські більшовики.

І лише 1921 року нарешті став переконаним самостійником, якому було не по дорозі з російськими монархістами, який мріяв про вільний розвиток абсолютно окремої української нації. І не тому, що він став непотрібним росіянам – насправді ті намагалися залучити Гетьмана до своїх акцій. Він побачив, що "біла справа" Росії не має жодних перспектив у боротьбі зі своїми антиподами-більшовиками. Хоча і ті, й інші прагнули до "Єдиної, неподільної, великої Росії". Натомість Павло Скоропадський чітко усвідомив, що насправді єдине, що протистоїть більшовизму – це нація, національне почуття.

Основний висновок для сучасності з його життя та діяльності – поважати і пам'ятати всіх діячів, які наближали відродження незалежної України, стали її справжніми "батьками – засновниками". Серед них, безумовно, своє місце посідає Павло Скоропадський. Недовгий період його правління, з одного боку, демонстрував професійний підхід до проблем державотворення, розбудови економіки, культури, науки, військової справи, виходу на міжнародну арену. З іншого – навіть невирішені ним питання мають мобілізувати нас.

Адже це наочно демонструє, на чому потрібно концентрувати зусилля. Це соціальні та аграрні проблеми, військове будівництво, питання української національної церкви. І звісно ж, потрібно назавжди забути про якусь "братню Росію", яку згадував Павло Скоропадський у своїх спогадах 1919 року. Це ілюзія, що дорого коштувала не тільки Гетьману. Згодом він від неї рішучо відмовився.