Розмовляємо з Дмитром БІЛИМ – кубанським козаком, письменником, доктором історичних наук, доцентом кафедри українознавства Донецького юридичного інституту. Він стверджує, що приблизно чверть жителів Донбасу – галичани за походженням.
- То коли ти вперше замислився над ідентичністю галичан Донбасу?
- 1990 року, коли працював у приймальній комісії Донецького державного університету. То був період національної ейфорії, і я запитував у абітурієнтів, чи вони розмовляють українською і як ставляться до ідеї незалежної України.
Цікаво, що майже всі вихідці зі східних областей відповідали, що українською володіють і до незалежності ставляться прихильно…
- Чисто по-русскі?
- Аякже! А от вихідці з Галичини відповідали, що ось у Львові націоналісти, там, мовляв, великий плакат висить "чемодан – вокзал – Росія", вони проти русскіх, русскіх не люблять, тому нє, нехай будемо всі разом. Тобто вони якось абстрагувалися від того, що вже висіло в повітрі, і це мене дивувало.
- На Донбасі так багато галичан?
- Так, дуже багато.
- А звідкіля вони там взялися?
- В 1945 році в Донецьку мешкало 100-150 тисяч осіб, а 1976 році – мільйон. Уявіть собі, звідки взялися решта 900 тисяч, крім природного приросту.
По-перше, населення Донбасу – це, як правило, нащадки підконвойних, яких привозили туди працювати в шахти під конвоєм, або ті, які втікали туди не від хорошого життя. Пригадую розповідь своєї матері, яка керувала дитячим садочком при шахті й мала довірчі контакти з керівництвом.
Так от, у 1940-х на Західній Україні влаштовували облави, під час гаївок, наприклад, хапали молодь і в вагонах везли на Донбас. Чимало цих молодих людей вчинило самогубство – здебільшого кидалися в шахту: не будемо працювати – і все. Але більшість працювала, звісно.
Інше джерело міґрантів із Західної України – жертви депортацій з Лемківщини [а також із Західної Бойківщини. – ред.], наслідок угод про обмін населенням з урядом Польської Народної Республіки. І третє – були й такі, що приїжджали на Донбас добровільно, з наміром заховатися від МГБ, загубитися серед населення. А ще – колишні бійці УПА, яким після звільнення з ув’язнення не дозволяли повертатися на батьківщину.
 |
| Доктор історичних наук Дмитро Білий (Донецьк) |
Колись я брав участь в етнографічній експедиції, збирали вишиванки й інші експонати для одного сільського музею. І нам казали, що отам і там живуть западенці, вони ще вишивають, а ми – нє. Вони досі мешкають компактно, наприклад, – Октябрське, Козацьке Новоазовського району Донецької області – на 90% лемки [а також західні бойки. – ред.], Званівка під Артемівськом.
Зрештою, там майже в кожному селі існує квартал, де мешкають вихідці з Західної України. Їх просто привезли поїздом, висадили в степу – ось ваша нова батьківщина, облаштовуйтеся, як можете... І вони прижилися, намагаючись зберігати свої звичаї й традиції, як у Козацькому й Октябрському, де селяни греко-католики збудували церкви в лемківському стилі.
Тобто по селах та галицька регіональна ідентичність збереглася краще. Натомість у містах галичани, як демонструє мій досвід 1990 року, стали неофітами, більше русскімі, ніж русскіє, совєтські й донецькі разом узяті, що при кожній нагоді демонстрували своє вірнопідданство.
У 1989 році я брав активну учать у товаристві "Курінь", створеного на взір львівського "Товариства Лева". Багато людей пройшло через "Курінь". Але з Західної України було лише двоє – Ірина Пришляк, галичанка, і Анатолій Луцюк з Волині. Хоч ми агітували серед студентів із західноукраїнським корінням…
- Це вже друге чи третє покоління?
- Друге. Вони вже були повністю інтеґровані в мейнстрім. На них тиснув той комплекс меншовартості, і вони намагалися підкреслити свою радянську й донецьку ідентичність, а не дай Боже, українську та галицьку…
Або ще такий приклад. Я сам із Макіївки, а напроти мешкала родина з Західної України. І коли той наш сусід напивався, то казав: "Я помню 1938 год, ксьондз идет, и если я ему не поклонюсь, то он меня палкой по голове… и я плачу… Спасибо советской власти, шо нас освободила…"
А були й інші сусіди, один – бандерівець, офіцер УПА, що відсидів, а в іншому під’їзді мешкав колишній "ястребок". Мабуть, вони були з одного села й мали між собою якісь криваві порахунки. От вони сходились, напивались і сперечались до бійки, хто від кого ховався й хто що кому винен. На бійку виходила подивитись вся околиця. Але в будні дні, коли не п’яні, то нормально, просто не віталися, може.
Або йдемо, назустріч бабця, розмовляє чистою українською. Мій товариш питається, чому не повертаєтеся на Західну Україну; а вона – не хочу, щоб мене там убили бандерівці, тут мені краще.
Ніколи не забуду такий випадок. До шахти від мого будинку було дві зупинки тролейбусом. І ми малими їздили на шахту попити газованої води, за яку там не треба було платити (шахтарі наповнювали цією водою пляшки, коли спускалися в забій).
І якось мої товариші посварилися й у тролейбусі почали обзивати одне одного: та ти дурний бандера... А коли ми вийшли з тролейбуса, підійшов до нас шахтар, високий, чорнявий, з вусами, я його добре запам’ятав… та бере цього за шкірку, що кричав "про бандеру": "Ти, бля, знаєш, падла, хто такий Бандера, свинота?".
І дивлюся, в нього такі очі, що зараз розмаже його об той тролейбус. "Гавкни мені ше раз шось про бандерівців, поняв?" – і пішов. Отак-от, живе людина, російською розмовляє, а що в нього в душі, хто зна?
Або ще. Коли 1990 року ми зробили вертеп, ходили, співали – і тут раптом чоловік назустріч, розплакався. "30 років не чув коляди", – каже. Виявилося, що він з Тернопільщини, грошей дав. Жінка його російськомовна ледве відтягнула його від нас. Так він і пішов з сльозами на очах. Тобто галичани приховували свої почуття, але іноді це проривалося.
- Але це притаманно першому поколінню, а їхні діти – інтегровані повністю?
- Ні, не повністю. В дев’яності певний ренесанс відродження самосвідомості відбувався і серед донбаських галичан. А вже ті, які потрапили на Донбас в 1990-х роках, ті, здебільшого і мову дуже ретельно зберігають і вже їх діти україномовні.
- А чи можна встановити дійсне число переселенців із Західної України?
- Гадаю, не менше 25% всього населення. А як їх порахувати і чи збереглася така статистика, не знаю. Як би там не було, переселенців із Західної України чимало.
Ще такий приклад – ЯКХЗ, Ясиновський коксохімічний завод. У народі його називали "Бандери", бо там у посьолку – одному з найбільших у Макіївці – мешкали майже виключно вихідці з Західної України.
- І де вони зараз?
- Асимілювалися, швидше за все. Хоча… Я тепер мешкаю в Донецьку… От син того самого офіцера УПА, то був хлопець такий… Востаннє я його бачив 1992 року, здається, він тоді працював на шахті… Так от, він тоді був з жовто-блакитним значком.
Або ще такий спогад. Запросили мене раз на весілля – пограти на акордеоні. Все як годиться: випили, потанцювали та присіли відпочити. І тут раптом відсепарувався гурт, який заспівав українських пісень. А решта зашепталася: дивіться, хахли по-свойому заспівали. Так що назовні ніби всі однакі, а все-одно різниця є, українська ідентичність проявляється на таких низинних рівнях.
А ще – греко-католицька парафія Донецька. Дуже поважний осередок української ідентичності на чолі з отцем Пантелюком.
Між іншим, є в нас різні осередки козацтва. Один із них очолював виходець зі Станіславщини. От я його запитую раз: адже ти гуцул, так? – Так. – Тоді уяви собі, що я, кубанський козак, очолив якесь товариство гуцулів. Що б ти зробив? – Дав би в рило. – А мені, козакові, як на тебе дивитися? – кажу. Такі-от парадокси української галицької ідентичності на Донбасі.
- Щось під час виборів ця українська ідентичність не проявляється…
- Авжеж, результати виборів у нас регулярно фальсифікують, особливо останні президентські вибори. Інша річ – на скільки. Бо реальні дані ніхто не знає.
- А хтось із донецьких галичан зробив кар’єру?
- Про Стуса розповідати не буду – він з Поділля. Василь Олексійович Пірко – зі Стрия, завкафедрою історіографії історичного факультету Донецького національного університету, найкращий знавець історичних джерел регіону. Його вивезли юнаком. Василь Олексійович помер улітку минулого року. Його відспівали в греко-католицькій церкві в Донецьку, а заповів він поховати себе в Стрию.
Ще один історик регіону, Петро Лаврів, відсидів за участь у підпіллі ОУН, мешкав у Донецьку, але переїхав до Львова. Галина Гордасевич – письменниця, також повернулася до Львова. Є директори шахт.
Штат Донецького університету регулярно поповнювали вихідці зі Львова – хіміки, фізики, математики, філологи. Взагалі ті галичани, які працювали в сфері вищої освіти, своєї ідентичності не цуралися.
- Підсумуймо нашу розмову.
- Найбільше галицька українська ідентичність затрималася серед селян, які до того ж проживають компактно, а також вірних Греко-Католицької Церкви. Щоправда, греко-католиків мало. Натомість міщани, за винятком інтелектуальних осередків, а передовсім – пролетаріат, асимілювалися швидко.
Тож, як тепер модно казати, процес формування української нації триває. Сподіваюся, донецькі галичани ще себе покажуть.
Розмовляв: Ігор ЧОРНОВОЛ
Джерело: Zbruc.eu
Дивіться також:
Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО
Історія "понятій". Як Донбас став індустріальним середньовіччям
"Думки про рідний донецький край". Дисидентський текст 1972 року
Євген Стахів - керівник ОУН на Донбасі: "ОУН і УПА - різні речі"
Гайдамаки з Донбасу: як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"
Донецьк у боротьбі за владу в Україні. Конспект короткого курсу
20 років страйку шахтарів. Як нинішній регіонал Болдирєв воював з КПРС
Ігор Чорновол
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України