Історик Дмитро Білий: "Приблизно 25% Донбасу - галичани за походженням"

"По донецьких селах галицька ідентичність збереглася краще. Натомість у містах галичани стали неофітами - більше русскімі, ніж русскіє, совєтські й донецькі, разом узяті - що при кожній нагоді демонстрували своє вірнопідданство..."

Розмовляємо з Дмитром БІЛИМ – кубанським козаком, письменником, доктором історичних наук, доцентом кафедри українознавства Донецького юридичного інституту. Він стверджує, що приблизно чверть жителів Донбасу – галичани за походженням.

- То коли ти вперше замислився над ідентичністю галичан Донбасу?

- 1990 року, коли працював у приймальній комісії Донецького державного університету. То був період національної ейфорії, і я запитував у абітурієнтів, чи вони розмовляють українською і як ставляться до ідеї незалежної України.

Цікаво, що майже всі вихідці зі східних областей відповідали, що українською володіють і до незалежності ставляться прихильно…

- Чисто по-русскі?

- Аякже! А от вихідці з Галичини відповідали, що ось у Львові націоналісти, там, мовляв, великий плакат висить "чемодан – вокзал – Росія", вони проти русскіх, русскіх не люблять, тому нє, нехай будемо всі разом. Тобто вони якось абстрагувалися від того, що вже висіло в повітрі, і це мене дивувало.

- На Донбасі так багато галичан?

- Так, дуже багато.

- А звідкіля вони там взялися?

- В 1945 році в Донецьку мешкало 100-150 тисяч осіб, а 1976 році – мільйон. Уявіть собі, звідки взялися решта 900 тисяч, крім природного приросту.

По-перше, населення Донбасу – це, як правило, нащадки підконвойних, яких привозили туди працювати в шахти під конвоєм, або ті, які втікали туди не від хорошого життя. Пригадую розповідь своєї матері, яка керувала дитячим садочком при шахті й мала довірчі контакти з керівництвом.

Так от, у 1940-х на Західній Україні влаштовували облави, під час гаївок, наприклад, хапали молодь і в вагонах везли на Донбас. Чимало цих молодих людей вчинило самогубство – здебільшого кидалися в шахту: не будемо працювати – і все. Але більшість працювала, звісно.

Інше джерело міґрантів із Західної України – жертви депортацій з Лемківщини [а також із Західної Бойківщини. – ред.], наслідок угод про обмін населенням з урядом Польської Народної Республіки. І третє – були й такі, що приїжджали на Донбас добровільно, з наміром заховатися від МГБ, загубитися серед населення. А ще – колишні бійці УПА, яким після звільнення з ув’язнення не дозволяли повертатися на батьківщину.

Доктор історичних наук Дмитро Білий (Донецьк)

Колись я брав участь в етнографічній експедиції, збирали вишиванки й інші експонати для одного сільського музею. І нам казали, що отам і там живуть западенці, вони ще вишивають, а ми – нє. Вони досі мешкають компактно, наприклад, – Октябрське, Козацьке Новоазовського району Донецької області – на 90% лемки [а також західні бойки. – ред.], Званівка під Артемівськом.

Зрештою, там майже в кожному селі існує квартал, де мешкають вихідці з Західної України. Їх просто привезли поїздом, висадили в степу – ось ваша нова батьківщина, облаштовуйтеся, як можете... І вони прижилися, намагаючись зберігати свої звичаї й традиції, як у Козацькому й Октябрському, де селяни греко-католики збудували церкви в лемківському стилі.

Тобто по селах та галицька регіональна ідентичність збереглася краще. Натомість у містах галичани, як демонструє мій досвід 1990 року, стали неофітами, більше русскімі, ніж русскіє, совєтські й донецькі разом узяті, що при кожній нагоді демонстрували своє вірнопідданство.

У 1989 році я брав активну учать у товаристві "Курінь", створеного на взір львівського "Товариства Лева". Багато людей пройшло через "Курінь". Але з Західної України було лише двоє – Ірина Пришляк, галичанка, і Анатолій Луцюк з Волині. Хоч ми агітували серед студентів із західноукраїнським корінням…

- Це вже друге чи третє покоління?

- Друге. Вони вже були повністю інтеґровані в мейнстрім. На них тиснув той комплекс меншовартості, і вони намагалися підкреслити свою  радянську й донецьку ідентичність, а не дай Боже, українську та галицьку…

Або ще такий приклад. Я сам із Макіївки, а напроти мешкала родина з Західної України. І коли той наш сусід напивався, то казав: "Я помню 1938 год, ксьондз идет, и если я ему не поклонюсь, то он меня палкой по голове… и я плачу… Спасибо советской власти, шо нас освободила…"

А були й інші сусіди, один – бандерівець, офіцер УПА, що відсидів, а в іншому під’їзді мешкав колишній "ястребок". Мабуть, вони були з одного села й мали між собою якісь криваві порахунки. От вони сходились, напивались і сперечались до бійки, хто від кого ховався й хто що кому винен. На бійку виходила подивитись вся околиця. Але в будні дні, коли не п’яні, то нормально, просто не віталися, може.

Або йдемо, назустріч бабця, розмовляє чистою українською. Мій товариш питається, чому не повертаєтеся на Західну Україну; а вона – не хочу, щоб мене там убили бандерівці, тут мені краще.

Ніколи не забуду такий випадок. До шахти від мого будинку було дві зупинки тролейбусом. І ми малими їздили на шахту попити газованої води, за яку там не треба було платити (шахтарі наповнювали цією водою пляшки, коли спускалися в забій).

І якось мої товариші посварилися й у тролейбусі почали обзивати одне одного: та ти дурний бандера... А коли ми вийшли з тролейбуса, підійшов до нас шахтар, високий, чорнявий, з вусами, я його добре запам’ятав… та бере цього за шкірку, що кричав "про бандеру": "Ти, бля, знаєш, падла, хто такий Бандера, свинота?". 

І дивлюся, в нього такі очі, що зараз розмаже його об той тролейбус. "Гавкни мені ше раз шось про бандерівців, поняв?" – і пішов. Отак-от, живе людина, російською розмовляє, а що в нього в душі, хто зна?

Або ще. Коли 1990 року ми зробили вертеп, ходили, співали – і тут раптом чоловік назустріч, розплакався. "30 років не чув коляди", – каже. Виявилося, що він з Тернопільщини, грошей дав. Жінка його російськомовна ледве відтягнула його від нас. Так він і пішов з сльозами на очах. Тобто галичани приховували свої почуття, але іноді це проривалося.

- Але це притаманно першому поколінню, а їхні діти – інтегровані повністю?

- Ні, не повністю. В дев’яності певний ренесанс відродження самосвідомості відбувався і серед донбаських галичан. А вже ті, які потрапили на Донбас в 1990-х роках, ті, здебільшого і мову дуже ретельно зберігають і вже їх діти україномовні.

- А чи можна встановити дійсне число переселенців із Західної України?

- Гадаю, не менше 25% всього населення. А як їх порахувати і чи збереглася така статистика, не знаю. Як би там не було, переселенців із Західної України чимало.

Ще такий приклад – ЯКХЗ, Ясиновський коксохімічний завод. У народі його називали "Бандери", бо там у посьолку – одному з найбільших у Макіївці – мешкали майже виключно вихідці з Західної України.

- І де вони зараз?

- Асимілювалися, швидше за все. Хоча… Я тепер мешкаю в Донецьку… От син того самого офіцера УПА, то був хлопець такий… Востаннє я його бачив 1992 року, здається, він тоді працював на шахті… Так от, він тоді був з жовто-блакитним значком.

Або ще такий спогад. Запросили мене раз на весілля – пограти на акордеоні. Все як годиться: випили, потанцювали та присіли відпочити. І тут раптом відсепарувався гурт, який заспівав українських пісень. А решта зашепталася: дивіться, хахли по-свойому заспівали. Так що назовні ніби всі однакі, а все-одно різниця є, українська ідентичність проявляється на таких низинних рівнях.

А ще – греко-католицька парафія Донецька. Дуже поважний осередок української ідентичності на чолі з отцем Пантелюком.

Між іншим, є в нас різні осередки козацтва. Один із них очолював виходець зі Станіславщини. От я його запитую раз: адже ти гуцул, так? – Так. – Тоді уяви собі, що я, кубанський козак, очолив якесь товариство гуцулів. Що б ти зробив? – Дав би в рило. – А мені, козакові, як на тебе дивитися? – кажу. Такі-от парадокси української галицької ідентичності на Донбасі.

- Щось під час виборів ця українська ідентичність не проявляється…

- Авжеж, результати виборів у нас регулярно фальсифікують, особливо останні президентські вибори. Інша річ – на скільки. Бо реальні дані ніхто не знає.

- А хтось із донецьких галичан зробив кар’єру?

- Про Стуса розповідати не буду – він з Поділля. Василь Олексійович Пірко – зі Стрия, завкафедрою історіографії історичного факультету Донецького національного університету, найкращий знавець історичних джерел регіону. Його вивезли юнаком. Василь Олексійович помер улітку минулого року. Його відспівали в греко-католицькій церкві в Донецьку, а заповів він поховати себе в Стрию.

Ще один історик регіону, Петро Лаврів,  відсидів за участь у підпіллі ОУН, мешкав у Донецьку, але переїхав до Львова. Галина Гордасевич – письменниця, також повернулася до Львова. Є директори шахт.

Штат Донецького університету регулярно поповнювали вихідці зі Львова – хіміки, фізики, математики, філологи. Взагалі ті галичани, які працювали в сфері вищої освіти, своєї ідентичності не цуралися.

- Підсумуймо нашу розмову.

- Найбільше галицька українська ідентичність затрималася серед селян, які до того ж проживають компактно, а також вірних Греко-Католицької Церкви. Щоправда, греко-католиків мало. Натомість міщани, за винятком інтелектуальних осередків, а передовсім – пролетаріат, асимілювалися швидко.

Тож, як тепер модно казати, процес формування української нації триває. Сподіваюся, донецькі галичани ще себе покажуть.

Розмовляв: Ігор ЧОРНОВОЛ

Джерело: Zbruc.eu

Дивіться також:

Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО

Історія "понятій". Як Донбас став індустріальним середньовіччям

"Думки про рідний донецький край". Дисидентський текст 1972 року

Євген Стахів - керівник ОУН на Донбасі: "ОУН і УПА - різні речі"

Гайдамаки з Донбасу: як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"

Донецьк у боротьбі за владу в Україні. Конспект короткого курсу

20 років страйку шахтарів. Як нинішній регіонал Болдирєв воював з КПРС

Інші матеріали за темою "Донеччина"

Закордонне представництво УГВР. "Америка нам допоможе!"

Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними.

Опіум, вбивства, валютні спекуляції: китайські таємні організації в радянській Україні

Для більшості маловідомим залишається факт, що у першій половині XX cтоліття в Україні існувала доволі помітна китайська діаспора. Китайці оселилися в багатьох містах та навіть селах переважно на півдні та сході країни, а райони, де вони колись компактно проживали, до сих пір в народі називаються "шанхаями". Там, де виникали китайські діаспори, неодмінно з'являлися і злочинні угруповання та таємні містичні братства, більш відомі в масовій культурі як тріади.

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.