Я, Федорченко Петро Олександрович, 1956 року народження, хочу засвідчити про страхіття голодомору на Чернігівщині.
Моя мати Раїса Артемівна (дівоче прізвище Мазна) народилася 25 липня 1931 року в селі Велика Загорівка Борзнянського району Чернігівської області.
І вона, і моя нерідна баба Катерина, і сусіди розповідали ще в моєму дитинстві страшну історію. По-справжньому вона вразила мене вже в дорослому віці. (Бо як ті діти все сприймають? Як казку, як щось таке, що було далеко і не з нами.)
Уповноважені радянської влади в 1931-1932 роках позабирали все у селян зерно, ходили, штрикали залізними щупами землю, печі, груби, де люди часто замазували зерно. Майже в усіх познаходили та позабирали, а от у діда Никифора з сусідньої вулиці не знайшли, бо він закопав зерно прямо перед двором, на дорозі
В родині моєї матері залишилася тільки корова на зиму, яку фактично нічим було годувати. Ні корову нічим годувать, ні самим їсти. А дітей було двоє - моя мати і її братик Коля.
Навесні 1933 року на фоні розпачу і голоду між батьками моєї матері (Артем і Ольга) розгорілася сварка: або різать корову, щоб вижити з м'ясом, або тримати корову і, можливо, мати якусь склянку молока.
Закінчилося все це трагедією: батько (дід Артем), будучи доведений до відчаю, зарубав сокирою всю сім'ю: дружину, старшого хлопчика Колю (6 років) і мою матір, якій було 2 роки.
Єдине, що мою матір він вдарив лише обухом сокири по голові, мабуть же в розрахунку, що цього удару вистачить для дворічної дитини. А сам пішов на залізницю Київ-Москва за 6 кілометрів від села і кинувся під поїзд.
Так люди говорили, в усякому разі його більше ніхто і ніде не бачив.
Моя ж мати вижила.
Сусідка баба Галька (нині покійна) розповідала, що люди, стурбовані тим, що з хати ніхто з самого ранку не виходив, уже під обід заглянули у вікно. І побачили, що моя мати (дворічна дитина) сиділа в калюжі крові і гралася нею, хлюпала долоньками.
Оце і вся історія, далі пішло злиденне життя моєї матері у прийомних батьків, війна, голод 1947 року, але то вже інша історія, хоча також сповнена гіркоти і сліз.
 |
| Моя мама Раїса Мазна у 1950-их роках |
Дякувати радянській владі моя мати ніколи не дякувала, та й мені після всього цього теж немає для цього підстав.
Щодо подій того страшного 1933 року, тo мама нічого не пам'ятає (може, й на щастя). Все це розповідали односельці - баба Катерина (яка прийняла мою матір-сироту і стала мені за бабусю), сусідка Глушко Ганна (нині теж покійна).
Та й зараз старі люди на кутку добре пам'ятають ту історію. На тому місці, де стояла хата, в якій сталася трагедія, довгий час був ще наш город. Я його з дитинства добре пам'ятаю, весь обсаджений вишнями, як окремий острівець.
Нині замість хати моїх предків там рівна польова земля.
Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.
Петро Федорченко
Полковник міліції (Київ)