Українська правда
Історична правда

Народження української бюрократії. Як еліта Гетьманщини стала імперськими чиновниками

10.12.2010 _ Володимир Володько
Версія для друку

У XVIII сторіччі жодної окупації України не відбулось, просто еліта козацької держави перейшла на службу імперії, створивши кістяк нової бюрократичної машини. На наступні десятиліття влада була сконцентрована в руках кількох десятків родин, що створило грунт для тотальної корупції.

Щойно на національному рівні змінюється влада, земляки нового лідера пакують валізи і спішать до столиці. Земляцтво, особиста дружба, заслуги перед вождем залишаються незмінним критерієм формування бюрократичного апарату в Україні. Вчора приходили дніпропетровські, сьогодні прийшли донецькі.

Це явище для нас традиційне. Його коріння - в практиці ранньомодерної козацької держави XVII-го століття. Але на новий грунт це коріння бережно пересадив і виплекав фельдмаршал Російської імперії Петро Румянцев-Задунайський.

Коли Румянцеву доручили сформувати новий управлінський апарат в Малоросії, він компонував його виключно під себе і на довгі роки законсервував владу кількох родин над цими землями. Таким чином він став справжнім "хрещеним батьком" нової української бюрократії.

Румянцев на банкноті банку Придністров'я 2004 року. Там його поважають за участь у війні з турками

Класична бюрократична система на українських землях має порівняно недовгу історію. Своєю появою вона завдячує проєвропейським реформаторам часів Російської імперії.

Перший камінь тут заклав Петро І. Його ідеалом була так звана регулярна держава, де управління здійснюється на раціональній основі, а всі сторони суспільного життя регламентуються законами.

Головним принципом стала професійна придатність чиновника до служби, а не станова приналежність як було раніше. Запроваджений Петром "Табель про ранги" створив ієрархічну драбину, яка складалася з 14 щаблів. При цьому восьмий щабель давав право кар'єристу називатися дворянином і передавати цей статус своїм дітям.

Систему управління перевернули з ніг на голову. Тепер не походження визначало кар'єру, а навпаки.

До певного моменту, України (а точніше, Гетьманської держави) це мало стосувалось. Тут з часів Богдана Хмельницького існувала своя управлінська система, скопійована з польсько-литовської практики і пізніше трохи модифікована.

Козацька старшина грала роль шляхетства і дворянства, мала свої чини і ранги, а чиновницькі посади виросли з військових командирських постів.

І якщо на початку козацька управлінська еліта була досить відкритою для входження до неї непривілейованих прошарків, то у XVIII ст. вона поступово замкнулась і перетворилась в закриту касту.

Переяславський полковник (з 1739 по 1766) Семен Сулима. Теж успішно воював з турками. До речі, предок теоретика анархізму князя Кропоткіна. Як бачимо, козацька адміністрація першої половини XVIII-го сторіччя ще не вбралася у європейські мундири, а носить традиційні жупани, пірначі і шаблі польсько-литовської доби

Але в другій половині XVIII ст. особливості козацької держави стерлися завдяки централізації, яку проводили російські монархи.

Після ліквідації гетьманства в 1764 р. був тривалий перехідний період. Працювала друга Малоросійська колегія на чолі з президентом фельдмаршалом Петром Румянцевим. Решту козацького судово-адміністративного апарату на деякий час залишили в спокої.

Але на початку 80-х рр. XVIII ст. Катерина ІІ одним махом ліквідує його як пережиток минулого. Вона поширює на Лівобережжя дію закону, який запроваджує нову систему адміністрації та судочинства - "Учреждения для управления губерний".

Гетьманщину імператриця ділить на три намісництва - Чернігівське, Київське, Новгород-Сіверське. На місце старих адміністративних і судових установ прийшли нові.

У кожному з намісництв буквально з чистого аркуша створювався бюрократичний апарат. Імператриця вирішила, що все пройде гладко, якщо віддати цю справу на відкуп одній людині.

А це вже - костюм чиновника Київського намісництва другої половини XVIІI сторіччя

Такою людиною став герой Семилітньої війни та однієї з російсько-турецьких воєн фельдмаршал Петро Олександрович Румянцев (за чутками, позашлюбний син імператора Петра Великого).

Він чудово орієнтувався в російській бюрократичній машині, але в той же час прекрасно вивчив управлінські традиції тодішньої України. На 1782 р. цей росіянин вже "обріс" численними малоросійськими друзями, кумами, свояками.

Румянцев був своїм для козацької еліти. І був гарантом, що усі впливові родини отримають тепле місце в новій адміністрації.

Цариця слушно вважала - якщо справою керуватиме Румянцев, не буде жодного опору. Старі гетьманські службовці плавно перетечуть в новий апарат і вірою та правдою служитимуть вже не стільки своїй малій батьківщині, скільки усій імперії.

Першим помічником Румянцева у створені нової структури влади став Андрій Милорадович. Він був креатурою особистого секретаря імператриці Олександра Безбородька. Останній свого часу служив ще у Румянцева, зберіг з ним добрі відносини.

Олександр Безбородько - козацький полковник, імперський канцлер, світлійший князь

Коли доля занесла його на владний олімп, він ніколи не забував про земляків. Приймальня уродженця козацького Глухова завжди буда повна прохачами з Малоросії.

Формально списки вищих чиновників намісництв складались в Петербурзі. Але Безбородько повідомив Румянцева, що там дотримуватимуться переважно рекомендаціям фельдмаршала. Останній дуже трепетно ставився до таких виключних прерогатив.

Коли один із колишніх фаворитів Катерини ІІ Петро Завадовський (до речі, теж українець) почав просувати своїх людей на пости губернських прокурорів, це викликало праведний гнів Румянцева.

На прикладі Київського намісництва можна побачити, як фельдмаршал формував вищий бюрократичний корпус зі своїх клієнтів.

Губернатором став Семен Ширков, який свого часу служив під началом Румянцева. Віце-губернатор Олександр Башилов працював в Малоросійській колегії та засідав в Генеральному суді. Румянцев був його безпосереднім начальником.

Керівник Палати кримінального суду (вищий апеляційний судовий губернський орган) Іван Москотін'єв з 1764 р. служив товаришем губернатора в Київській губернській канцелярії. Його колега з палати Цивільного суду, бригадир Григорій Іваненко, 11 років прослужив Переяславським полковником, підпорядковувався Румянцеву і навіть управляв його Переяславськими маєтками.

Голова Совісного суду (вищий мировий суд) прем'єр-майор Дем'ян Оболонський з 1769 р. служив в штаті Румянцева і був його протеже. Він, до речі, був одним із найбагатших людей Малоросії та свояком останнього гетьмана Кирила Розумовського.

Особливий статус отримала родина Туманських, яким протегував сам Безбородько.

Герб Туманських

Іван Туманський, який був його особистим другом, став київським губернським прокурором, його брат Федір опинився на посаді засідателя Козелецького повітового суду, інший брат Василь став Новгород-Сіверським віце-губернатором, ще один брат Йосип - головою Палати кримінального суду в тому ж намісництві.

За прикладом фельдмаршала нижчі чиновники тягнули своїх друзів у владу.

Київський губернатор Ширков, наприклад, призначив радником Намісницького правління (вищий виконавчий орган губернії) Василя Лосєва, який був одружений на його племінниці. Останній, в свою чергу, прилаштував свого свояка Василя Остроградського засідателем Верхнього земського суду (вищий губернський суд для шляхтичів).

Остроградський допоміг вже своєму свояку Якову Олександровичу стати головою Верхньої розправи (вищий губернський суд для вільних селян). А той протегував родичу Максиму Значко-Яворському, який став засідателем Лубенського повітового суду.

Інший приклад - клієнти самого Безбородька.

Його зять Яків Бакуринський став радником Чернігівської Палати цивільного суду. Свояк Бакуринського Яків Шум прилаштувався Остерським земським ісправником (керівником повітової поліції). Брат останнього Прокіп - засідателем Козелецього повітового суду. Його зять Григорій Савицький став лубенським повітовим суддею. Нарешті, свояк Савицького Андрій Сахно-Устимович був призначений хорольським повітовим казначеєм.

Таким чином формувались цілі кланові ланцюжки від губернського центру до повіту.

Формулярний список чиновника - щось на кшталт нинішньої анкети з відділу кадрів. Туди заносилися всі дані про чиновника - вік, місця служби, чини, які він набував, душеволодіння (тобто чи мав підданих), сімейний стан, іноді давалась коротка характеристика з висновком, чи придатний далі до служби в новій установі

Але в намісництвах не тільки призначали, але й обирали чиновників. Дворяни, вільні селяни, козаки, міщани, купці окремо делегували своїх представників в станові суди.

Вибори в жодному разі не були ні вільними, aні загальними. Існував виборчий ценз. Дворянин, наприклад, міг стати виборцем лише у випадку володіння нерухомістю на території повіту.

Коли Румянцеву доручили провести перші дворянські вибори в тодішній Малоросії, він був спантеличений.

Справа в тому, що статус імперського дворянина в Україні тоді мали одиниці. Дворянства практично не існувало. Була старшина - сотенна, полкова, генеральна, яка дуже хотіла одворянитись, але процес цей тільки стартував.

В розпачі фельдмаршал просив імператрицю дозволити брати участь в дворянських виборах навіть козакам і духовенству.

Катерина категорично відмовила, але дала добро зробити виборцями усіх старшин-землевласників, навіть якщо де-факто вони ще не були дворянами.

В 1781 р. на території Київського намісництва проживало 871 родина, яка вважала себе дворянами. На перші вибори в Київ з усієї губернії зібралось 414 осіб. З них близько 36% могли не тільки голосувати, але й балотуватися на виборні посади.

Загалом під час перших виборів на 92 посади було 195 претендентів. Конкурс не надто великий. Очевидно, більшість землевласників більше переймалася власним господарством, ніж участю в системі дворянської демократії.

Деталь формулярного списку

Основну кількість виборців складали дрібні поміщики. Звичайно, вони були залежні від своїх більш заможних патронів і їхніми голосами можна було маніпулювати. Тут ключовою була посада повітового предводителя дворянства, який складав списки виборців.

Вибори 1782 року вже повністю перетворились у фікцію. Про це свідчить формування цілих династій виборних чиновників, які після закінчення каденції передавали посади своїм родичам.

Наприклад, в 1788-91 рр. засідателем Верхнього земського суду (вищий дворянський суд губернії) був титулярний радник Іван Андрійович Туманський, в 1791 він передав місце засідателя своєму двоюрідному брату Івану Федоровичу Туманському. 

Конкретний приклад того, як функціонувала новостворена судова і адміністративна система, читайте у статті "Банда Гапки. Як грабували і відкупалися від суду в часи Котляревського"

Те саме відбувалося в повітах.

В Хорольському повіті протягом 80-х - першої половини 90-х рр. XVIII ст. найбільшу владу сконцентрувала в своїх руках родина Родзянок. Вони були родичами вищезгаданого Дем'яна Оболонського. Така протекція забезпечила їм стабільність влади протягом десятиліття.

В 1782-85 рр. повітовим суддею був земський суддя Семен Степанович Родзянка, одночасно його брат, бунчуковий товариш Василь Родзянка, займав посаду повітового предводителя дворянства (виборна шляхетська посада, голова дворянської корпорації повіту).

Герб Родзянок. Рука з шаблею угорі - здається, якийсь шляхетський герб польсько-литовської доби

Син Семена Степановича Омельян був засідателем повітового суду під керівництвом батька. Земським ісправником того ж повіту в 1782-1785 рр. був племінник Семена Степановича Павло Іванович Родзянка.

Після виборів 1785р. Родзянки зберегли владу. Омельян Родзянка успадкував від свого батька посаду повітового судді, а Василь Родзянка передав посаду предводителя своєму сину Гаврилу, який був предводителем дворянства Хорольського повіту до 1796р.

На наступних виборах відбулось чергове спадкування посад. Повітовим суддею став двоюрідний брат Омельяна Родзянки Павло.

У випадку перевиборів або смерті виборного дворянського чиновника, його родичі намагалися посісти вакантну посаду.

Наприклад, в 1783р. абшинтований (тобто відставний) полковий хорунжий Прокоп Шум просив Верхній земський суд призначити його Козелецьким повітовим суддею, оскільки його брат Павло помер, перебуваючи на цій посаді, і суд задовольнив прохання Шума.

Про сучасні традиції кумівства і земляцтва читайте у статті Сергія Лещенка в розділі "Політика"

Принагідно, варто спростувати міф про те, що кінець української автономії був якимось катаклізмом і означав повну зміну влади на цих землях.

Насправді цей процес більше торкнувся еліти, яка боролась за нові посади та за визнання дворянського статусу. Для пересічних мешканців - козаків, вільних селян, міщан - він пройшов непомітно. Якщо поглянемо на етнічний склад чиновництва, зрозуміємо чому.

В 1782 р. з 30-ти вищих чиновників Київського намісництва 10 були росіянами, 17 - українцями, 1 - серб, національну приналежність ще двох осіб визначити не вдалось.

На рівні центральних органів губернського управління (груба паралель - на рівні обласної влади) бачимо повне домінування українців. В 1785 р. з 35-ти чиновників цієї ланки 31 були нашими земляками.

В повітах (тобто в тодішніх, так би мовити, районах) українці утримували монополію на владу. Так, в 1785 р. серед повітових предводителів дворянства, повітових суддів та засідателів повітових судів всі чиновники були українцями.

В 1784 р. з 11-ти земських ісправників лише двоє були росіянами. Тобто якщо нагорі чиновницької піраміди губернії стояли все ж росіяни, то в середній ланці та в її основі були, як тоді казали, "природні малоросіяни".

Не треба забувати, що Київське намісництво було прикордонним з Річчю Посполитою. Тому й губернатором був росіянин, кадровий військовий. Інакше й бути не могло. Але більшість посад була зарезервована для місцевої еліти.

В результаті регулярна система, такою якою її уявляв Петро І, не спрацювала. В Україні (та й не тільки тут) вона загрузла в тенетах родинно-клієнтарних зв'язків, які сформувались за попередні сто років.

Мундир предводителя дворянства

Фельдмаршал Петро Румянцев, як емісар імперської влади, здається, був зацікавлений мінімізувати ці процеси. Але він сам настільки просяк духом старшинської корпорації, що став головним осередком системи кланової бюрократії.

З подачі Румянцева-Задунайського на наступні десятиліття влада на Лівобережній Україні була сконцентрована в руках кількох десятків родин. Це створило грунт для тотальної корупції з якою потім, реально чи формально, але однаково безуспішно боролись російські самодержці.

Переливши старе вино в нові міхи та ліквідувавши залишки української автономії, Румянцев, насправді зберіг владу за місцевою елітою. Вона просто переодяглася з козацьких жупанів в чиновницькі камзоли.

Жодної окупації України не відбулось, просто козацька старшина перейшла на службу новій владі, створивши кістяк нової бюрократичної машини.



Володимир Володько
Кандидат історичних наук (Київ)

Теми: Російська імперія, XVIII сторіччя, історія України, Гетьманщина, чиновники



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter