Українська правда
Історична правда

Львівська пасіонарія. До ювілею Ірини Калинець

06.12.2010 _ Вікторія Садова
Версія для друку
Ірина Стасів-Калинець з чоловіком Ігорем Калинцем

Серед когорти львівських "шістдесятників", які, далебі, не планували бути державними злочинцями й "зеками", а прагнули вивчати, зберігати й розвивати українську культуру, Ірину Стасів-Калинець завжди вирізняв темперамент. Полум'яний виклик так і рветься із неї, - енергійної, запальної, дотепної й дошкульної, демонстративно інтелектуальної і водночас надзвичайно чуттєвої.

...Молодий філолог-славіст із університетської освітою й учительським фахом Ірина Стасів, на початку 1970-х мешкала із чоловіком Ігорем Калинцем та донькою Звениславою на вул. Кутузова (тепер вул. Генерала М.Тарнавського). Тут 6 грудня 1971 р. вона відсвяткувала свої 31-ші уродини. А 21 грудня разом із В'ячеславом Чорноволом, Василем Стусом та іншими підписала заяву про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської. Цей комітет став першою правозахисною організацією в Україні.

Серед звинувачень поетесі - "антирадянські" вірші, самвидав і участь у заснуванні першої правозахисної групи в УРСР. Спецповідомлення КҐБ про хід судового процесу (з документів справи "Блок" з архіву СБУ)

Далі події розвивалися із блискавично швидкістю. 30 грудня 1971 р. політбюро ЦК КПРС постановило розгорнути боротьбу проти мережі виготовлення та розповсюдження самвидаву. 4 січня 1972 р. затримали бельгійського туриста Ярослава Добоша, якого використали для розробки об'єктів справи "Блок" та репресій проти них. І вже від 12 січня 1972-го по всій Україні прокотилися тисячі обшуків й сотні арештів.

Ірина Калинець розповідає, як у грудні 1971 р. до Львова приїхав Василь Стус, який лікувався тоді в моршинському санаторії: "Разом ходили колядувати. Маленьку Звениславу він просто зачарував. Ми показували Василеві музеї, церкви, цвинтарі. Його мучив виразковий біль, аж до паморок. А ввечері у нас вдома він надзвичайно артистично читав свої поезії. Його голос лився, як музика. Це можна було порівняти із очищенням. Увечері 9 січня, на Стефанії, Василь повертався до Києва, ми зі Славком Чорноволом проводжали його в аеропорт. Їдемо повз будинок КГБ, а там всі вікна світиться, тоді й подумалося - вони щось готують".

9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані
 

Готували саме ці масові арешти. Як відбувався покіс 1972-го свідчать документи зі справи "Блок". Ознайомитися із ними українські дослідники отримали змогу іще на початку 1990-х років. З огляду на це, більш ніж дивно сприймаються заяви теперішнього керівництва СБУ про небажаність оприлюднення документів про діяльність "шістдесятників", бо це, мовляв, зачіпає іще живих, їхніх родичів і близьких. Під цим же претекстом СБУ вилучила й не повернула особисті комп'ютери директора та працівників Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", які готували другий етап музейної експозиції, власне присвячений руху опору 1960-80-х років.

Саме в цій тюрмі і перебувала Ірина Калинець під час слідства. Тепер вона - голова наглядової ради музею, розташованого у приміщенні колишньої в'язниці, через яку пройшли усі арештовані львівські дисиденти.

Зазнала своєрідного арешту й її творчість. Її заборонено було читати навіть науковцям. Ось красномовний документ:

"Таємно.

Академія Наук Української Радянської Соціалістичної Республіки.

№117778 т від 27 липня 1973 р.

Директорам установ і організацій АН УРСР

Згідно з наказом Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР №2-т від 29 травня 1973 року, просимо Вас дати вказівку підвідомчій бібліотеці вилучити з загального користування всі твори таких авторів: 1)Багаутдінова Рема Махмудовича, 2) Дзюби Івана Михайловича, 3)Захарченка Василя Івановича,4) Калинця Ігоря Мироновича, 5) Калинець-Стасів Ірини Онуфріївни, 6) Колесника Володимира Андрійовича, 7) Мороза Валентина Яковича, 8) Осадчого Михайла Григоровича, 9) Сверстюка Євгена Олександровича, 10) Світличного Івана Олексійовича, 11) Сокульського Івана Григоровича, 12) Стуса Василя Семеновича, 13) Чорновола В'ячеслава Максимовича.

Про закінчення цієї роботи повідомити головне управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР.

Віце-президент Академії Наук УРСР академік І. К. БІЛОДІД".

Із публічних бібліотек твори цих авторів вилучали із такою ж запеклістю, як і під час обшуків - рукописи, якими звинувачувані в «антирадянщині" обмінювалися, мов дорогими приватними подарунками.

Слідчий старший лейтенант Логінов за протоколом допиту обвинуваченого Стуса В.С. 26 квітня 1972 року запитував: "Збірки (саморобні) віршів «Зимові дерева" вилучені під час обшуків у Дзюби І.М., Селезненка Л.В., Калинець Ірини Онуфр., окремі вірші з передмовою "Двоє слів читачеві" вилучені у Світличного І.О. Як ці збірки потрапили до них? Хто з них вам говорив про те, що передав «Зимові дерева" за кордон та через кого?".

Із цих : "передавав - не передавав", "читав - не читав", "давав - не давав", "знаєте - не знаю", "були - не пам'ятаю" тощо і складаються численні томи кримінальних справ.

 

У справі Ірини Калинець 9 томів, у справі її чоловіка Ігоря Калинця, якого заарештували того ж таки 1972 року, - 4 томи. Вирок їх поєднав: за статтею 62 Кримінального кодексу - 6 років позбавлення свободи з утриманням у виправно-трудових колоніях суворого режиму і три роки заслання.

Та навіть і там вони не зламалися: в ув'язненні Ірина Стасів-Калинець оголошувала голодування на підтримку інших в'язнів, висилала телеграми з протестами в різні установи СРСР.

Це означало, що навіть при такому вироку Ірина не занепала духом, хоч донька лишалася на волі без батьків.

Ірина Калинець, 1960-ті. Фото з архіву ЦДВР.

Завдяки незрадливій підтримці друзів із кола митців і любові рідних Ірина (або як її ласкаво кличуть приятелі - Оришка) з гідністю витримала кагебістські репресії: обшуки, арешт, засудження, заслання.

Коло Калинців - це вихованці так званої "катакомбної академії" Карла Звіринського й Романа Сельського: графіки Роман Петрук й Богдан Сорока, маляри Любомир Медведь, Олег Мінько, Володимир Патик, Богдан Сойка, Ярослав Мацелюх, майстер скла Андрій Бокотей, скульптор Марія Савка, авторка гобеленів Стефанія Шабатура. Усіх годі й перелічити.

"Нас із Іриною ці полотна вражали буянням фарб. Можливо, до такого сприйняття спричинилася молодість. Як ми були молодими, то любили збиратися разом, радіти повноті життя, поезії і вину", - розповідав Ігор Калинець, коли десять років тому на 60-ий ювілей дружини влаштував художню виставку із творів "шістдесятників". Та експериментальна експозиція показала, якими творчими потенціями володіло їхнє покоління, якими самобутніми величинами увійшли в історію мистецтва його представники.

У спогадах Романа Корогодського "Брами світла. Шістдесятники" можна надибати емоційні описи: "У середині 60-х у художника Олега Мінька збиралася тоді "нова генерація"... Молоді, розкуті, добре освічені, веселі. Правила бал Ірця Калинець, завзята й гостра на слово, і поетеса, й літературознавець, і мистецтвознавець, й історик, і критик... Хлопці до неї прислуховувалися, а критики її боялися. Ми співали, водили козу на колядках... Гаряче дискутували, пили каву, читали поезії, співали... Задавала тон темпераментна Ірця Калинець, яка всіх знала і видавала аванси в "талановиті" та "геніальні". Інших серед нас не було...".

Та Ірина Калинець сама невіддільна від мистецтва: писала вірші (збірки "Поезії" (1991), спільна книжка з Ігорем Калинцем "Це ми, Господи" (1993) і "Шлюб з полином" (1995), новелістику, історичну белетристику (детективний роман "Вбивство тисячолітньої давності"), казки для дітей (випущені в світ окремими виданнями й опубліковані Лідією Лемик в журналі "Світ дитини").

Видала Ірина Калинець також і свої історичні праці "Студії над "Словом про Ігорів похід" (1999), "Загадки хрещення Русі" (2000), "Епоха гунів та її передісторія". У історичних розвідках її порадником і критиком був професор Ярослав Дашкевич.

Хоча у самої Ірини Калинець є певна ностальгія за молодими роками, але вона іншого характеру: "Сумую за тим періодом, коли мої однодумці були внутрішньо вільними. Ми не могли миритись з тим, що найвизначніші моменти нашої історії, культури, релігії безжалісно перекручувались. Ми вірили, що Україна буде незалежною, тільки не знали, коли саме. З одного боку, можна сказати, що той перший арешт перекреслив життя, але з другого - ні, бо воно малу іншу програму. Я зовсім не заздрю тим, які обирали позицію байдужості та відстороненості, бо то штовхало на компроміс із совістю, а значить на служіння злу. Якщо за чимось і шкодую, то тільки за змарнованим часом, який можна було б використати для інтенсивнішої роботи".

Отож по поверненні до Львова із заслання у Забайкаллі, Ірина Калинець із нерозтраченою енергією заповзялася до громадської, творчої й наукової роботи. Стала співредакторкою самвидавного культурологічного журналу "Євшан-зілля" (1988-1990), була серед організаторів "Меморіалу", Руху, увійшла до Наукового Товариства ім. Шевченка, написала понад три сотні статей.

Обкладинка самвидавного часопису "Євшан-зілля", редактором якого була Ірина Калинець

Ірина Калинець була депутатом Верховної Ради України ХІІ - "першого демократичного" - скликання, яка проголосила Незалежність.

Як зазначив Роман Корогодський, "Навіть в умовах декоративної присутності у Верховній Раді енергійна Ірина була невтомною й духом молодою, як у 60-х. Вона перша заголосила, що українських дітей продають за кордон, а жінки валкою їдуть туди на заробітки. Калинці - це типово українське покликання стояти на чатах, це роль будителів втілення громадського неспокою.

Та Калинці - поети, передусім поети. А поети - справжні. Вони й живуть як поети. Неспокійні, як весняні води, що рвуть греблі умовностей і вигаданих кабінетних понять. Творять культуру і чин цей не маліє з часом, а набирає нових рис, охоплюючи нові обрії культурології, історіософії, і я лише  тішусь, що Калинцеві казка як форма і стиль життя має happy and. Хай таланить Вам , мої любі друзі!".

6 грудня у пані Ірини Калинець 70-літній ювілей, і вітатимуть її сім'я із дітьми й онучкою, ректор Львівського національного університету імені Франка Іван Вакарчук, усі її численні "похресники" - студенти різних вишів і вихованці військового ліцею ім. Героїв Крут, історики  Центру досліджень визвольного руху та колектив музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького".



Вікторія Садова
журналіст, Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (Львів)

Теми: XX сторіччя, історія України, дисиденти, Львівщина, письменники, ЧК-КГБ, самвидав




Як у Києві 1918-й рік зустрічали

15.01.2018 _ Світлана Панькова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter