Українська правда
Історична правда

Діти підпілля: недитяча гра у війну

25.01.2011 _ Руслан Забілий
Версія для друку

По селах квартирували повстанські відділи - а хлопчаки із захопленням спостерігали за УПА і розпочинали свою гру. Діти приглядалися до поведінки бійців, їхнього одягу, зброї, вправ і відтворювали побачене в забавах.

Над ватрою постаті юні, хлоп'ячі,
Заслухані в золото слів, що лились,
Про славу минулу, про мрії гарячі,
Про волю, що прийде колись.

Вивчаючи історію визвольного руху ОУН та УПА, кожен неодмінно задумається над долею дітей.

Малеча завжди наслідує дорослих у своїх іграх. І бачачи підпільну боротьбу батьків, діти відтворювали її у своїх забавах, мимоволі готуючись стати наступним поколінням, яке візьме зброю батьків і дідів.

Ніби нічого дивного, проте в історії підпілля є надзвичайно цікаве явище - формування дітьми своїх ігрових "повстанських сотень".

Дитячі "сотні" були створені тільки на Закерзонні (українських землях, що відійшли до Польщі після 2 світової війни). Такого явища не спостерігається ні в Галичині, ні на Волині. Адже це було можливим лише в селах, де повстанці мали повний контроль, а нога ворога не ступала туди місяцями.

У 1946 р. повстанській сотні "Ударники" під командуванням "Громенка" випало деякий час таборувати у с. Воля Володська (Бірчанщина). Тут повстанці натрапили на дитячу "сотню" "Любка".

Повстанець Богдан Гук писав про знайомство із цією сотнею так:

"Лабіринтом меж нарешті підходимо до крислатих садів. Санітар Левко йде до крайньої хати на розвідку. За хвилину чую борсання за кущами тернини та якісь дивні, притишені голоси. Займаємо становища в житі. Сполох одначе скоро скінчився і перед нами стояв Левко, держачи за комір малого хлопчину.

Дивлюсь, не старший як 8-9 років, босий, у подертій свитині, зате в мазепинці, з дерев'яним крісом, поясом, дерев'яною гранатою, полотняною торбою на пістоль, та з лентою дерев'яних куль. Обличчя серйозне, відважне".

Михайло Дуда - "Громенко", відважний повстанський командир, не позбавлений почуття гумору, поїхав на "інспекцію" сотні "Любка". Через деякий час повернувся задуманим.

Юний повстанець з Гуцульщини Славко Пилипчук, 1949 р. Це і наступні фото - з архіву Центру досліджень визвольного руху

Дуда зворушено розповідав:

"Я бачив багато див, і не з одної печі хліба їв, але такого чогось таки не сподівався. Поїхав, пане брате, до тих голопупенків на жарти, а повернувся морально збудований на все життя. Дивлюсь... неначе вояки-карлики, стоять у дволаві й ніхто навіть оком не моргне. Дерев'яна зброя до дрібниць імітує правдиву.

12 вояків відрапортував "Любко" як свою першу "чоту", готову на накази. Ще 12 - на стійках і "заставах" при всіх стежках. Підслухи теж розставлені. Уявіть - навіть свою кличку мали! Всі поважні, слухняні і, як на дітей, впоряд (команди і їхнє виконання - ІП) знають знаменито.

Казали, що мають свої криївки з харчами, зброєю та "ліками". ..."Любко" казав, що вони мають теж і правдиві набої, понад триста штук, заховані в окремій криївці, про яку знають - тільки він ("Любко") та його два заступники",

Дитячі сотні не Закерзонні - не поодиноке явище. Першою була створена сотня хлопчаків зимою 1944-1945 рр. у с. Буковець.

Згодом у с. Березка сформувалася сотня "Хріна", яка була однією з найбільших - нараховувала близько 75 підлітків, а у сусідній Волі Матіяшовій - сотня "Біра". Ще одна така сотня з'явилася у с. Терка на Лемківщині, якою "командував" теж свій "Хрін".

По селах квартирували повстанські відділи - а хлопчаки із захопленням спостерігали за військом і розпочинали свою гру. Діти приглядалися до поведінки повстанців, їхнього одягу, зброї, військових вправ та відтворювали побачене в своїх забавах.

Син невідомого повстанця із Болехівщини (Івано-Франківська обл.) грається з телям (?). Літо, 1947 рік

Малі "повстанці" часто брали собі й псевда реальних командирів - сотенних та чотових, із якими зустрічалися. Часто можна було зустріти маленького "Хріна" чи "Бурю".

Зазвичай "сотенним" ставав ініціатор та організатор сільської дітвори. З-поміж однолітків 6-12 років він обирав собі помічників - чотових та ройових, як це було заведено у повстанських відділах, що перебували в селі.

Проте такі ігри часто ставали не просто грою - довкола вирувала жорстока війна і ворог вбивав, не перебираючи - перед ним воїни, чи жінки, старі і діти. Сувора реальність щодня загрожувала життю українців і трохи більша малеча та підлітки намагалися не лише копіювати дорослих, але й допомагати батькам у боротьбі за свободу.

Діти створювали свої відділи не тільки заради гри, вони також хотіли здобути визнання дорослих та ствердити, що теж готові стати на захист своєї оселі.

Такими групками дітей-"повстанців" іноді опікувалася теренова сітка ОУН, стримуючи дитячий запал та захоплення.

Попри це, їм доручали цілком серйозні справи. У селах, де перебували повстанці, діти нерідко вели спостереження за головними дорогами і мали негайно повідомляти повстанців про наближення ворога.

Про зустріч із таким спостерігачем згадує повстанець Іван Гарасимів:

"Обережно підійшли ми до хати. Малий, може, восьмилітній хлопчина бавився під хатою. Він зауважив нас і, вдаючи, що нічого не бачить, помаленьку підійшов до дверей і зник за стіною.

Поведінка хлопця нас насторожила. Напевно, хтось у хаті є. Відходимо у кущі і залягаємо. Нараз від будинку понісся голос стійкового: "Хто йде, кличка!".

Діти виконували функції зв'язкових між селами, які розміщувалися неподалік одне одного, збирали розвідувальну інформацію про кількість вояків ворога, місця розквартирування, озброєння.

Фото померлої у підпіллі трьохмісячної доньки повстанського поета Михайла Дяченка – "Марка Боєслава". Літо, 1949 р. (Івано-Франківщина)

Підлітки намагалися стати у пригоді підпіллю й тим, що, ризикуючи життям, збирали так необхідні набої та зброю на полях боїв між червоноармійцями і німцями.

Із сотнею Михайла Дуди - "Громенка" стався випадок, коли їх майбутнє залежало від згадуваного ввище "Любка". У березні 1947 р. влада Польської Народної республіки розпочала реалізацію сумнозвісної акції "Вісла" з переселення українців на захід Польщі.

Тоді із Закерзоння польське військо масово депортовувало українців із їхніх сіл та хат, намагалося будь-що знищити відділи УПА, котрі захищали українське населення від виселень і вбивств. Михайло Дуда в один із березневих днів 1947 року опинився у скрутному становищі, перебуваючи в лісах біля Волі Володської.

Вимучені численними боями та переходами, повстанці відчували катастрофічну нестачу набоїв. А наступного дня знову передбачалися важкі бої. І саме тоді на допомогу прийшов юний "командир" "Любко" та двоє його однолітків, які принесли із свого сховку 800 бойових набоїв.

Доля приводила підлітків й у справжнє підпілля, де вони на рівні із дорослими ділили всі труднощі.

В УПА воював 14-літній "Тарасик", наймолодший повстанець Лемківщини. Знесиленого після спалення поляками під час акції "Вісла" рідного села Жерниця, хлопчину найшли у лісі повстанці. "Тарасик" перейшов із упівцями на Дрогобиччину та продовжував воювати поряд із дорослими.

В підпіллі на Гуцульщині воював Славко Пилипчук, якому 1949 року виповнилося лише 16 років.

Славко Пилипчук (перший ліворуч) із невідомими повстанцями. Гуцульщина, 1949

Під час масових облав на села, боїв чи сутичок, діти були в такій же небезпеці, як і дорослі, але так само намагалися допомогти УПА. Повстанець Михайло Довжанський - "Сорока" згадував як у 1945 р. звичайний сільський хлопчина врятував йому життя.

Під час несподіваного наскоку на с. Шевченково (Долинщина, Карпати) енкаведисти помітили "Сороку" і почали переслідувати. Він звернув у провулок та сховався на горищі в одному із господарств. Це помітив підліток, який вибіг на зустріч солдатам і, попри побиття та цькування вівчаркою, твердив, що "Сорока" побіг провулком на околицю села.

Під час масових депортацій енкаведисти без зайвої сентиментальності виселяли без будь-яких засобів до існування родини підпільників разом із малечею і немовлятами.

Депортовані діти часто не доїжджали до кінцевої точки в Сибіру, помираючи в дорозі від голоду, холоду, виснаження. А НКВД невпинно продовжувало своє спеціальне полювання за дружинами і дітьми провідників ОУН, командирів УПА і всіх, хто брав участь у визвольному русі.

Члени повстанських сімей ставали об'єктами оперативних розробок енкаведистів, завдяки яким сподівалися впіймати і знищити того чи іншого повстанця. Це був також спосіб тиску, коли люди під загрозою мученицької смерті їхніх близьких і дітей вимушені були йти на "співпрацю".

Через це дружини підпільників із малолітніми дітьми здебільшого жили напівлегально, у далеких родичів, односельців, або й цілком чужих людей.

Повстанець Іван Олійник – "Максим" із донькою Марійкою. Узлісся села Тухолька на Сколівщині (Львівська область)

Траплялося й так, що дітей залишали домовленим опікунам, а дружини теж переходили у підпілля. В разі загибелі обох батьків вихованням сиріт займалися родичі або цілком чужі люди.

Проте попри все, українські повстанки у неймовірних умовах наважувалися народжувати, хоч жодна не знала як складеться її доля - чи виживе малеча у жорстоких умовах криївок, чи вдасться "легалізуватися" і розпочати життя під чужим прізвищем, можливо, так і ніколи більше не побачивши батька.

Бувало, що доводилося віддавати немовлята на виховання зовсім чужим людям, аби малюк мав шанси вижити. Ці діти могли ніколи так і не дізнатися, хто їхні батьки, або, кому пощастило, опікуни десятиліттями переховували батьківські фото чи записки, аж поки не можна було показати дитині.

Попри все, народження дітей означало надію, продовження життя і нове покоління, котре мало перейняти естафету боротьби.



Руслан Забілий
Кандидат історичних наук, генеральний директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (Львів)

Теми: УПА, діти, молодь, XX сторіччя, історія України, Польща, ОУН, Галичина, Івано-Франківщина




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter