Спіймати “Борсука”. Арешт Василя Кука. Частина 1

...Тим часом агент “Юрко” натис кнопку пристрою “Тривога”, яким було обладнано сховок. За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – “Борсук” впіймався. До криївки негайно виїхала озброєна група чекістів.

Вбивство Романа Шухевича 5 березня 1950 року розглядалося чекістами як заключний акорд тривалого протистояння з бандерівцями.

Смерть керівника мала обезголовити підпілля, позбавити його необхідної координації та зв’язку і таким чином полегшити остаточну ліквідацію розрізнених груп повстанців. Але чекісти прорахувалися – їх війна не закінчилася ще довго після 1950 року.

Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом

Живучість визвольного руху забезпечувалася зокрема досвідом нового керівника – Василя Кука – “Леміша”. Член Проводу ОУН з 1941 року, один із організаторів проголошення Акта відновлення незалежності 30 червня 1941 року, провідник ОУН на теренах південно-східної України, командир УПА-Південь, згодом заступник Головного командира УПА — цей перелік посад яскраво засвідчує: рух очолив один з кращих.

Друга погана новина для чекістів – Василь Кук був не лише добрим організатором та командиром, а й членом ОУН з найбільшим стажем перебування в підпіллі. “Леміш” перейшов на нелегальне становище після кількох арештів ще в часи польської окупації в 1937 році.

Попри те, що до вересня 1939 року польська поліція розшукувала його, він розгорнув активну діяльність, зокрема облаштувавши на Підгаєччині підпільну друкарню для публікації видань ОУН. Врешті полякам так і не вдалося ще раз затримати Василя.

Знову заарештований уже новими окупантами – німцями – восени 1941 року, проте не надовго: Кук утік з ув’язнення і переїхав на Дніпропетровщину.

 Василь Кук - керівник підпілля ОУН на Дніпропетровщині, 1942 рік. Архів Центру досліджень визвольного руху

В 1944 році Василь Кук, як член Проводу ОУН, стає об’єктом розшуку НКВД і одним із фігурантів оперативно-розшукової справи “Берлога”, заведеної на керівництво підпілля. На початку 1945 матеріали про “Леміша” виділяються в окрему оперативну-розшукову справу.

Чекісти відзначали його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість і “нагородили” розшуковим псевдонімом “Борсук”. Полювання на “Борсука” тривало майже десять років, доки він потрапив у пастку.

Інтерв'ю Василя Кука редактору ІП Павлу Солодьку. День Перемоги 2007 року

“Маючи в особі Кука небезпечного ворога держави і досвідченого підпільника, – писали оперативники, – з метою його розшуку і захоплення чекістськими органами України були вжиті заходи для того, щоб, в першу чергу, встановити його місця переховування, виявити бандгрупи, на яких він базується, і канали його зв’язку із закордоном”.

В 1950 році керівництво МГБ вирахувало, що Кук переховується на стику Львівської, Тернопільської та Станіславської областей. Місце дислокації було обране не випадково — по-перше, через сприятливі природні умови (ліси), по-друге, швидкий і постійний перехід між областями створював додаткові труднощі для чекістів, забюрократизовані структури яких діяли в межах конкретних територіальних одиниць.

У травні-червні 1950 року емгебісти отримали точнішу інформацію про перебування Кука. Вони провели масштабну облаву, в результаті якої загинули повстанці із відділу, при якому перебував Василь Кук, зокрема його особистий охоронець “Муха”. Сам командир прорвався з оточення.

Фото, за яким НКВД здійснювало розшук Василя Кука, середина 1940-их. Архів ЦДВР

В лютому наступного року “органи” захопили живим провідника Подільського крайового проводу ОУН Василя Бея – “Уласа”. Підпільник мав безпосередній контакт із своїм керівником, тож саме через нього можна було вийти на Кука. Зважаючи на це, арештант “був завербований та в якості агента повернувся до бандоунівського підпілля”. Проте підпільник, зв’язавшись із командиром, розповів про вербовку і продовжив боротьбу до своєї загибелі в травні 1952 року.

Серйозним успіхом чекістів стало полонення в жовтні 1951 року емісара Закордонного представництва Української Головної визвольної ради (УГВР) Василя Охримовича, який при допомозі американської розвідки повернувся в Україну і утримував контакт з керівником підпілля.

УГВР - підпільний уряд і парламент, від імені якого УПА вело свою боротьбу

“Використовуючи цю обставину, – писали в МГБ, – від імені Охримовича була почата агентурна гра, в результаті якої вдалося встановити, що Кук весною 1953 року перейшов переховуватися в Станіславську область на базу т.зв. Рогатинського надрайонного проводу ОУН... Однак внаслідок того, що Кук розшифрував гру, завершити її успішно і захопити його через ці можливості не вдалося”.

Іноді смерть чи полон були дуже близько до Василя Кука. Чекісти в своєму полюванні наближалися до повстанського командира, проте йому вдавалося вирватися з їхніх тенет.

“В грудні 1952, – читаємо в документі спецслужби, – оперативно-військовою групою вбито бандитів “Зенка” та “Орача”, які, як згодом з’ясувалося, до дня ліквідації переховувалися в одному бункері з Куком”.

11 липня 1953 року при спробі переходу на Схід України в полон захопили Василя Галасу - провідника ОУН на Волині та Поліссі, найближчого соратника останнього командира УПА та його дружину Марію Савчин.

Учасник операції Георгій Санніков писав: “Захоплення цих ворогів радянської влади було здійснене однією з агентурних спецбоївок із застосуванням спецпрепарату “Нептун-47” (сильнодіюче снодійне, яке додавали до їжі або напоїв). Однак нам не вдалося змусити Галасу надати допомогу органам КГБ і вийти на Леміша та інших поки діючих упівців. Він перехитрував нас, давши брехливі свідчення”.

Зима 1953-1954 років була, напевно, найважчою у довгому підпільному житті Василя Кука — постійні облави, викриття сховищ, зменшення кількості місць, де можна було перебути холодну пору року. Тим не менше, він зумів уникнути арешту і весною почав налагоджувати контакт з існуючими клітинами підпілля. Саме цей момент вирішили використати чекісти для завершення своїх багатолітніх пошуків.

 Василь Кук - Головний командир УПА (1950–1954). Архів ЦДВР

“КГБ при Раді міністрів УРСР розробив детальний план заходів, – читаємо в їхніх документах, – який передбачав вербовку “Юрка” [зв’язкового Кука – В.В.] в якості агента, створення агентурної групи в складі спецагентів “Карпа”, “Жарова” і “Богуна” (“Юрко”), скерування їх на пункти зустрічей, де міг з’явитися Кук, і очікування його приходу в бункері “Почекальня”.

Для успішних дій для спецагентів була напрацьована ретельна легенда про лінію поведінки на кожен конкретний випадок і поставлено завдання за всяку ціну захопити Кука живим. Зі спецагентами було організовано постійний зв’язок з допомогою радіо і відпрацьовано взаємодію зі спеціальною оперативною групою КГБ, створеною для підтримки регулярного контакту і надання в потрібний момент необхідної допомоги”.

23 травня 1954 року Василь Кук разом з дружиною Уляною Крюченко прибули у визначене місце зустрічі зі зв’язковим. Невдовзі прийшов “Юрко”, який мав за завдання переправити їх по зв’язку далі на схід, але перед тим запропонував перепочити у криївці неподалік.

Втомлене подружжя погодилося, адже зв’язкового знали давно і підстав не довіряти не мали. В криївці швидко заснули. Зв’язковий та агент “Юрко” натис кнопку пристрою “Тривога”, яким було обладнано сховок.

За кілометри від цього місця у райвідділку КГБ засвітилась лампа, сигналізуючи, що пастка закрилася – “Борсук” впіймався.

Радянська агентура в націоналістичному підпіллі

До криївки негайно виїхала озброєна група чекістів. Тим часом, прокинувшись, Кук побачив направлене на нього дуло автомата в руках у товариша. Лише одного погляду вистачило, щоб зрозуміти – колишнього товариша...

Останні хвилини операції описав єдиний на сьогодні живий її учасник Георгій Санніков:

“Затримані Леміш і Оксана [псевдоніми Василя Кука та його дружини — В.В.] з допомогою чекістів піднімаються на поверхню. Там їх підхоплюють руки людей, що стоять довкола. В оточенні декілька осіб відводять на кілька метрів від люка.

Всі мовчать. З люка з’являються чекісти, які обшукували затриманих. Останнім на поверхню виходить довготелесий Чумак [він же агент “Юрко”]. В руках у нього всі речі Леміша та Оксани, їхня зброя”.

Проте цей тріумфальний момент не став кінцем історії боротьби спецслужби з Куком. А самого останнього командира УПА попереду чекав його останній, найдовший і найважчий бій, в якому він залишився сам на сам проти системи...

Частина 2. Останній бій останнього командира

Шляхта обрає авантюризм

Не втручайся до чужих справ, але не дозволяй, щоб втручались у твої; Доброї ради слухай, але май власну думку. Не дозволяй собі зректися виконання задуманого ні через труднощі, ані через небезпеки. Не змушуй нікого визнавати свої погляди, як і не дозволяй, щоб до твоїх поглядів ставилися без належної поваги. Не хились як тростинка, а будь непорушним, як дуб; стократно краще бути зламаним та зігнутим, ніж гнутися щоразу в ту чи іншу сторону. Не будь зарозумілим щодо людей, нижчих станом за тебе, але й не колінкуй перед вищими. Не звертай уваги на людські вчинки, а за свої власні відповідай перед Богом та своїм сумлінням.

Акт Злуки. Спогад архієпископа Варлаама

Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці – поспішає до Св. Софії на велике свято

Шибениці на Західній Україні на початку 1945 року

Привселюдні страти повстанців на початку 1945 року на території Чернівецької області та України загалом як спроба НКВД подолати опір населення радянським завойовникам. До історії ще одного радянського злочину

Карл XII в Україні. Розповідь кароліна. Частина друга

Відбулася Полтавська битва, про яку багато написали люди, які заздрили Карлу ХІІ і хвалили росіян. Я можу впевнено заявити, що шведи виграли так само, як і росіяни. Росіяни зранку Полтавської битви втратили стільки ж людей, скільки ми втратили наприкінці битви. Якби росіяни виграли так славетно, як вони і їхні прихильники намагаються стверджувати, то вони мали б переслідувати шведську армію. Але армія тільки на другий день перейшла через Дніпро