Спецпроект

Ева Ґрунер-Жарнох: Випробування Харковом

Усі рештки, усі дрібниці були для нас як святині. В ямах ми знаходили навіть протези ніг та штучні очі. Ще більшим шоком були для мене ортопедичні чоботи – такі, як застосовуються при лікуванні хвороби Гейне-Медіна для здеформованих ніг.

            Мене завербували на два сезони ексгумацій у Харкові: у 1995 і 1996 роках. Треба було дослідити Шостий квартал Лісопарку – це там було виявлено місце поховань убитих в’язнів Старобільська. Водночас я виконувала функції лікаря команди.

            Так, було – мені ввижався остерігаючий дзвінок: не треба туди їхати. Натомість я й не уявляла собі, наскільки жахаючим буде це завдання. Я не усвідомлювала масштабу цього бузувірського злочину. Думала собі: прецінь працюю лікарем, хірургом, анестезіологом, протягом сорока років роботи при мені прийняли смерть сотні людей, в тому числі мої близькі та знайомі. Тож мені видавалося, що я готова до проведення ексгумаційних робіт, особливо беручи до уваги факт, що минуло вже більш ніж 60 років від злочину. Переоцінила я власні сили.

            Ця ексгумація нагадувала психічну хворобу. Я мала роздвоєння свідомості...

            Тоді я сіла в автобус повний галасливої, веселої молоді. Студенти Університету Міколая Коперника з Торуня їхали на археологічну практику. Я – на похорон батька… Від самого початку мала відчуття, що впираюся ногами в землю. Не могла позбутися цієї дивної напруги.

 

1934 рік, день моїх хрестин

            Пішли ми на територію ексгумації. В результаті проведених раніше розкопок повсюди із землі виднілися кості: тут щока, тут частина черепа, ще десь гомілка. Я боялася, що наступаю на останки, на кісточки мого тата. Ходила навшпиньки. Повсюдно були помітні сліди упослідження і осквернення цього місця: пляшки, бруд і сміття, залишки від вогнища, паркові стежки – тут був будинок відпочинку КҐБ.

            Ці всі думки хотіла утопити в завзятій праці. Працювала як машина: копала, видобувала із землі кожну найменшу частинку, перевіряла вже перекопані відвали, чи не залишилася в них бува яка дещиця. Моя енергія була заразливою. Молодь з кожним днем серйознішала, працювала майже без перепочинку: щоб все віднайти, щоб мати докази злочину.

            Усі рештки, дрібниці були для нас як святині.

            В ямах ми знаходили навіть протези ніг та штучні очі. Ще більшим шоком були для мене ортопедичні чоботи – такі, як застосовуються при лікуванні хвороби Гейне-Медіна для здеформованих або ж різної довжини ніг.

            Умови роботи були винятково важкими. Не можна їх навіть уявити, не те що описати. У глибоких ямах, переповнених нерідко трупною рідиною, на нас щось лилося, падали частини тіл…

            У "мокрій" могилі, глибиною в три метри, ми стояли по коліна в мазі, що виникала внаслідок розкладу м’яких тканин людських тіл. Щоб дістатися останків, треба було перелити 300-400 відер трупної густої рідини зі страшним запахом. Лише тоді вийняти ці останки, передати їх із ями нагору; там їх детально обмивали, очищували, перераховували, описували та пакували. Сморід був такий, що представник тамтешньої санепідстанції хотів припинити ексгумацію.

            Найбільша із "сухих" могил зберегла вцілілі останки: з руками, ногами, пальцями, нігтями, з обличчями. Скелети лежали хаотично, як їх скидали з вантажівок. Деякі мали руки, зв’язані за спиною дротом, або мотузкою з двома характерними вузлами. Втім, цілі тіла ми знайшли тільки там, де не пройшлися бури, так звані "м’ясорубки". У 1960-1970-х роках ці гігантські машини тут, як і в інших місцях Радянського Союзу, затирали сліди радянських злочинів. У деяких могилах у Харкові було перемелено 60-80% черепів. В одному із ровів ми віднайшли рештки тіл, привалені величезним каменем. У іншому – тіла були частково спалені.  

Про дослідження массових поховань жертв НКВД читайте у спогадах Ніни Лапчинської "Таємниця шостого кварталу"

            Моє роздвоєння сильнішало. Коли ми йшли обідати, я сміялася, жартувала, але всередині мене наростав страх.

            Під час ексгумації я дуже хотіла віднайти останки, або предмети, які належали би моєму батькові. Знала, що він міг мати при собі золоту обручку, родовий перстень, годинник, портсигар із монограмами "JG". А іще фотографії: тридцятилітньої брюнетки з довгим волоссям та п’ятилітньої дівчинки з коротким світлим волоссям…

З батьками

            Водночас мене брав страх при думці, що я дійсно щось батькове знайду.

            Працюючи як шалена, згадувала образи з дитинства. Його портрет… Яким був мій батько?

            Він походив з родини німецьких баронів, його звали Юліан Ґрунер. Один із його предків, ще із префіксом von, офіцер прусської армії, оженився колись із полькою, і таким чином частина родини полонізувалася. Спершу жила на Інфлянтах [тер. суч. Латвії та Естонії – прим. пер.], згодом у маєтку Маріамполь недалеко Вільна [Вільнюса].

            Натомість моя мама Марія, в дівоцтві Міттельштедт, походила із згерманізованої шведської родини. Її предки оселилися на польських землях найправдоподібніше під час шведської навали [кінець XVII – поч. XVIIІ ст.]. Але мамин тато оженився з німкенею, тож вийшов такий собі шведсько-німецький кросворд.

            Мій батько народився 1898 року, мама була молодшою від нього на десять років. Коли він вивчав медицину в Казані, вона була ще дитиною.

            На другому курсі навчання тато довідався, що створюється польська армія. Одягнув більшовицьку форму і перебрався через вируючу Росію. У січні 1919 року зголосився до кінної розвідки 3-го ескадрону 10-го полку Литовських уланів та боровся з більшовиками до кінця. Починав рядовим, а в березні 1921 року демобілізувався вже у званні підпоручника. У мене з тих часів зберігся його Хрест Боротьби, кілька відзначень та великий гравійований медальйон.

            У відродженій Польщі продовжив вивчення медицини у Варшаві, у 1925 році отримав диплом доктора медичних наук.

            Мамі тоді було 17 років. Закінчила школу і була непрацюючою панною на виданні, жила в Бєрнатках коло Каліша. Родинний маєток був чималенький, мав десь з 15 тисяч гектарів, ми мали сім невеликих палаців, гуральню, чинбарню.

            Вони зустрілися в Каліші, де батько після студій знайшов роботу. Спершу працював у страховій медичній службі, згодом заснував у Каліській лікарні відділ педіатрії, виконував функції ординатора. Взяли шлюб 1931 року, в костелі св. Якуба. Я, їхня єдина дочка, народилася на три роки пізніше.

 

***

            Взагалі я не могла собі батька згадати! Він був для мене "білою плямою". А прецінь повинна була б його пам’ятати хоч трохи. Мені було п’ять років, коли ми розлучилися.

            Однак у моїй у моїй голові блукали лише уламки спогадів із дитинства перед війною: якісь тáкси у дворі, сходи, що вели до саду, місцеві хлопці, які переходили річку Просну. З батьком мені асоціювалися його короткі гострі вуса; пам’ятаю, як вони кололися. А ще – в’язані грубі шкарпетки "пумпи", які він носив – таким власне було моє бачення зовнішнього світу на той час. Нічого більше.

1939 рік, з батьком та песиком Шлеміком

            Після війни, ще дитиною, ампутувала його з пам’яті. Бо він був немов прикрий і болісний спогад. Не можна було про нього говорити, тільки приховувати, як злочинця. Навіть мама не хотіла про нього розповідати, побоюючись, що я проговорюся.

            Але з часом я сама почала збирати про нього інформацію: переглядала документи, світлини, читала передвоєнні статті, вслухалась у розповіді родичів та знайомих. І раптом відкрила, що його життя було незвичайним, навіть геройським.

1922 рік, батько у складі польської збірної

Він скрізь вирізнявся. Навчаючись у Варшавському університеті, був водночас першим в цьому закладі викладачем фізичної культури. В 1921-1928 роках регулярно займався спортом, став багаторазовим чемпіоном та срібним медалістом Польщи у стрибках угору та метанні спису, не чужий йому був теж біг з перешкодами. Стрибав з жердиною, плавав, веслував, ходив на лижах, брав участь у мотоциклетних раллі. На жаль, після війни згадки про нього усунули зі всіх спортивних хронік. Офіційно зник, бо… загинув у злочині, про який не можна було говорити.

            Як лікар був усюди шанованим. Про це я дізналася від його колишніх пацієнтів, нині вже 60-70-літніх, котрі, коли були дітьми, часом вдавали хворих тільки щоб із ним зустрітися. До сьогодні в у відділі педіатрії Каліша висить його портрет як засновника, хоч донедавна ще ніхто не знав, ким він був і що з ним під час війни сталося. Коли я запитувала маму, яким був тато, відповідала лаконічно: "Дуже високий, мав більш ніж 190 см, гарної постави, енергійний. А ще дотепний. Коли ти народилася, до лікарського залу на другому поверсі заліз через вікно. Приніс величезний букет квітів…"

Батько у своєму кабінеті

            Лишень згодом я дізналася, що під час мобілізації зголосився до резервного шпиталю в Любліні. До радянської неволі потрапив 19 вересня 1939 року, разом з персоналом польового шпиталю в Станіславі. Поранили його в голову, коли намагався захищати поранених людей, що лежали на вулиці перед шпиталем, коли наїхав на них радянський танк.

            Він міг би врятуватися. Приміром, покликатися на своє німецьке походження і вимагати обміну із німцями. Або ж задекларувати бажання залишитися в СРСР та прийняти громадянство, чим його спокушали. Проте ціна зради була для нього вочевидь надто високою.

            Усе, що знаю про нього, довідалася від інших. Але й через ці перекази я захопилася його сильною особистістю. До тієї міри, що не раз ловила себе на думці, мовби він мене виховав з того світу. У найважливіших моментах життя завжди себе запитувала: "Що скаже батько, коли повернеться?" Потім, коли не повертався, питала: "А що би батько на це сказав, якби повернуся?"

            І власне через більш ніж п’ятдесят літ я до нього прибула, до Харкова.  

           

***

            Ніколи не почувалася так близька до нього, як під час цієї затятої роботи. Мене не покидало враження, що торкаюся його тіла, землі – перемішаної з його кров’ю. Під час видобування чергових останків гадала: а може це він! Під час очищення предметів відчувала, що разом із глиною, яка обліплювала кожну дрібницю, я омиваю і його прах.

            Не могла при цьому прогнати знані мені трагічні факти. Знала, що спершу їх привозили зі Старобільська до харківської тюрми. В екзекуції тисяч в’язнів брали участь небагато, скорше за все, лише кільканадцять виконавців. Спершу, в одній із камер, їм зв’язували руки за плечима. Потім їх переводили до спеціальної внутрішньої в’язниці з товстими стінами. За столом сидів прокурор, який перевіряв особисті дані і казав: "Можете идти". Коли ув’язнений повертався в напрямку виходу, сусідній із прокурором енкаведист стріляв йому в голову. Жоден в’язень не сподівався смерті в цьому моменті. Припускали, що найстрашніше що світить, то заслання на Сибір.

            Вбитих витягали назовні та скидали на вантажівки. Вантажівки були оббиті бляхою – щоб не витікала кров, а на бортах були написи: "Хліб" і "Молоко".

Про польських офіцерів, розстріляних під Харковом, читайте у розслідуванні Олександра Зінченка

            Процес вбивства щораз оптимізувавася, випрацьовувалися його деталі. Приміром, спершу тіла прикривали цілісним брезентом. Але мали проблему з його очищенням – за миття брезенту мали заплатити п’ять рублів, давати спирт чи вгощати ковбасою чи рибою. Відтак дійшли до думки, щоб знімати з в’язнів кітелі та прикривати тіла ними. Тому власне під час ексгумації ми віднайшли могилу, повну офіцерських кітелів. Так вчинити може лише звиродніла людина… Хоч і такій було напевно важко пережити масштаб цього злочину. Як переказували, з цих кільканадцяти екзекуторів кілька спилося на смерть, а деякі вчинили самогубство.

            Але Сопруненко – начальник Управління НКВД з питань військовополонених – вмер лише кілька років тому. Проте до нього нікого не пускали. Казали, що старий та хворий. Хоч це він підписував вироки смерті на тисячі найкращих синів польського народу…

            У Харкові постійно відчувала роздвоєність. Запитувала себе подумки: Чи батько боявся тоді? Про що думав перед смертю? Чи її сподівався?

            Ефект цих моїх роздумів – я не витримала до кінця сезону. Мене, котру ніколи не переслідували проблеми зі сном, почали мучити нічні кошмари. Приміром, мені снилося, що я сплю зі своєю таксою в могилі, і відчуваю, що ми лежимо на чиїхось рештках. Щоб їх не потовкти, обережно піднімала пса, потім себе… І прокидалася. Кожен новий день був щораз важчим. Щоранку перед тим як йти на цвинтар, переборювала чимраз більший опір.

            Не вмію плакати. У дитинстві не мала перед ким виплакатися; мене навчили, що плач нічим не зарадить. Тож я ніколи й не плакала, ані дитиною, ані дорослою. Врешті на ексгумації на мене нахлинув несподіваний плач, як наслідок зібраних та притлумлюваних емоцій.

            Поїхала завчасу. Власне, втекла. Думала, якщо звідти не виберуся, то збожеволію. Почувалася там ув’язненою. Залишила тільки трьом особам свою візитку. Теж батькові дані та особливості предметів, що їх міг би мати при собі в останню хвилину. Через кілька днів після повернення до Щецина, де я живу, отримала повідомлення: знайдено перстень з монограмою "JG" та годинник!

 

***

 

            За рік поїхала на ексгумацію знову. Витримала в Харкові до кінця. Відчувала, що мушу, хоч перестрашена була не менше від попереднього разу. Інші також мали моменти слабкості. Для прикладу, один із професорів час від часу переживав нервовий зрив: біг до лісу і там плакав.

Батьків перстень із монограмою JG

            Я цього разу була спокійніша. Переконала себе, що могила мого батька вже відкрита і що його останки були поховані. Що тепер коло братської могили, де лежить також і його прах, я можу запалити свічку, принести квіти…

            Зустріли мене не менш важкі побутові умови. Ми проживали в одному з харківських санаторіїв. Роль туалетів виконували там клоачні дірки. Був, щоправда, один унітаз, але без кришки та сидінням. Унітаз цей бути вмурований у підлогу, щоб його не вкрали. В 40-градусну спеку у липні і серпні цілими годинами не було води. Годували нас там огидною їжею, наприклад, мискою пшона поллятого олією. Оплата ж за наше перебування була висока, виписували її при тому в доларах. На щастя, торунці взяли з собою чимало їжі, плюс ми так само докуповували щось на ринку.

            На цвинтарі теж не було проточної води. Ми її привозили в каністрах з джерела. Разом з тим керівництво зрозуміло, в чому моя проблема і перенесло мою роботу з могил на базу очищення предметів. Утім, працювала я так само не покладаючи рук. Інші також. Перша група вранці та ввечері копала на цвинтарі. Під полудень та на вечір приносили до нас свої знахідки. Ми все очищали, описували. Третя група виконувала остаточну документацію, впроваджувала дані до комп’ютера, фотографувала документи, коригувала записи. Тривало все це до третьої-четвертої ночі. Часто чулися вигуки: "Є!" Часто чомусь почали потрапляти прізвища, яких не було в жодному зі списків. Виявилося, що в могилах є на кілька сотень більше трупів, ніж налічувалося в’язнів старобільського табору. Дуже неохоче на цю тему говорили в місцевому КҐБ: "Так, є ще додатковий список, біля 900 прізвищ", але ніхто нам його не показав.

Матеріали "Особливої папки №1"

            Абсолютно здивували нас черепи. Там, де не пройшлися свердла "м’ясорубок", були цілими, без слідів куль. Інакше, ніж в Катині чи Мєдном, - там мали виразні сліди входження та вильоту куль. Тож ми спершу не знали, як у Харкові вбивали в’язнів. Лише після детального вивчення археологи виявили, що черепи таки пошкоджено, але в інших місцях: мають розбиті верхні або нижні зуби, або ж вивалені кості очних западин. Виявилося, що куля входила через великий потиличний отвір і виходила через вуста або ж очі. Вистріли були такими точними не випадково. Радянські кати знали досконало людську анатомію, і те, що завдяки саме такому характеру розстрілу кров залишалася в артеріях. Тож не мусили часто прибирати… Часом одначе кров таки виливалася на підлогу. На деяких черепах ми виявляли сліди від багнету, вочевидь деяких в’язнів мали таки добивати.

            Також було помітно, що над деякими трупами позбиткувалися вже після війни. Коли розібрали на дрова поставлений під час війни паркан, який оточував цвинтарище, місцеве населення почало знаходити кості, польські ґудзики, військові відзнаки. Відтак взялося перекопувати це місце, шукаючи військової атрибутики та коштовностей. Понищено таким чином чимало останків. […]

 

***

 

            Загалом у харківському лісі на віддалі 80 м від московського шосе ми відкрили 75 масових могил. 15 найбільших з них – це були польські могили, в одній з них нараховувалося аж 1025 останків. Ексгумовано більш ніж 8500 останків, з них – 4200 польських офіцерів. Відкрито також 60 радянських могил, ймовірно в’язнів різної національності, статі та віку. Могили були перемішані, тож неможливо було розділити польську та українську частини цвинтаря. Відстань між ними складала заледве 20 см. Так насправді місце поховань виявилося не аж таким великим: 100 на 50 метрів. Ідентифікація трупів часом була неможливою.

            Поляків закопували в мундирах та взутті; решту – без жодних предметів та ідентифікаторів, переважно цілком роздягненими. Грабунок одягу та взуття польських жертв було суворо заборонено, щоб не розповсюдилися відомості про це масове вбивство. Натомість польські черевики для совєтів були прекрасної якості, і нерідко ми знаходили бути із вирізаною спереду халявою.

            Що ми викопали окрім останків? Більше ніж 10 тис. різних предметів, що належали вбитим: документи, гроші, відзнаки, військовий обладунок, казанки, фляжки, портсигари. Чимало книжок: Крашевського, Сенкевича, багато підручників. Понад те чимало ґудзиків, годинників, медальок, обручок, родових перснів. На деяких були прізвища, або ж ініціали. Усі вони опинилися в Катинському музеї в Варшаві.

Батьків годинник

            Пам’ятаю добре збережений наплічник з носовими хустинками. Ніколи не забуду також черевика, так званої "апелювки" [від "apel" - "звернення", "вигук", у цьому значенні "перекличка" - прим. пер.], із підошвою, витесаною з дерева, щоби цей черевик, що перебував на межі свого існування був хоч трохи тепліший та оберігав від морозу під час щоденної переклички.

            Серед в’язнів Старобільська було біля 300 лікарів. Тож ми віднаходили теж ампулки, шприци, ліки, медичний інструмент та стетоскопи, термометр, перев’язки. Часто думала, чи могли належати моєму батькові? Адже навіть у старобільському таборі він працював у шпиталю…

 

***

 

            У Харкові я знов усвідомила, що увесь час я чекала на батька! Попри те, що мама постійно уникала всіляких розмов на його тему, врешті заборонила мені про нього говорити. До смерті в 1968 році вона не сказала мені навіть, що існує валізка, повна батькових фотографій, його листів, сімейних документів, у тому числі вирізок із передвоєнної преси про його спортивні успіхи на міжнародному рівні. Колись випадково я цю валізку знайшла. При цьому не могла її довго відкрити і збиралася її навіть викинути.

            Мама також ніколи не з’явилася у відділі педіатрії Каліша, хоч таємно від мене дала згоду повісити там великий батьковий портрет. Мені також заборонила туди приходити. Говорила: "Якщо ти туди підеш, то вони знімуть портрет батька".

            Мені вдалося зберегти дві поштівки, вислані батьком зі Старобільська. Переслав їх, так само як і звістки, через рядового, котрого лікував в кімнаті для хворих старобільського табору. Того рядового совєти звільнили, але він відразу потрапив до німецького табору для військовополонених. Після того, як мама отримала ці картки, вона написала до батька. Розшукувала його, бомбардувала листами посольство в Москві, що батько має німецьке походження. Але найправдоподібніше його вже не було на той час серед живих…

 

            Те, що його могли вбити, ми відчували ще в 1943 році. Щоправда, його не було в списках, надрукованих німцями, але ж він уже не відзивався, не подавав ознак життя. Додому приходили натомість якісь дивні люди, переважно рядові, з найбільш невірогідними відомостями. "Юліан Ґрунер працює лікарем аж у Омській області, йому дуже важко…", - розповідали вони. Скорше за все, це були завербовані совєтами інформатори.

 "Катинь: Хроніка неоголошеної війни." Архівні документи

            Коли настала доба Хрущова, видавалося, що я могла би поїхати до Радянського Союзу та прохати про звільнення батька. Увесь час я жила сподіванням, що він живий. Написала до Хрущова, але він не відповів. Була вже на той час лікарем, назбирала нарешті грошей, викупила путівку. І хоча наша кураторка не спускала з нас очей, зустрілася у Москві із послом Польщі. Він сказав мені:

            - Офіційно можу пані відповісти, що на території Радянського Союзу немає жодного поляка, який хотів би повернутися на батьківщину. А неофіційно, є біля двох мільйонів поляків, але їх позбавлено громадянства і ніхто з них не повернеться.

            Посол не відрадив мене водночас їхати до Омська. Тож я прямо з посольства поїхала на залізничний вокзал купити квиток. А там мене вже ледве не арештували. Бо про кожну подорож до іншої республіки Радянського Союзу треба було мати спеціальний дозвіл.

            Тому гроші, які я назбирала на пошуки батька, я мусила потратити на товсті російські персні. Адже рублі не можна було вивезти назад. Потім била себе в лоба: як я могла бути така наївна! Бо ж я увесь час не могла повірити, що батько мертвий.

            Повірила врешті у 1990 році. Саме тоді побачила його прізвище у списку, переданому Ярузельському Горбачовим. Під номером 627 російськими літерами виднілося: "Юлиан Луцианович, 1898 год…". Це був удар. Я відчула, немовби його вбили саме в той момент.

 

Скорочений варіант цих спогадів був опублікований у додатку "Катинська трагедія: український вимір", що був спільним проектом тижневика "Український тиждень" та Польського інституту в Києві. Вперше був опублікований альманахом Karta у 36-му томі під назвою "Донька катинська". Фото: альманах Karta № 36 та книжка професора Анджея Колі "Archeologia Zbrodni", 2005.  

Переклад - Роман Кабачій

Пропаганда «Золотого вересня». Навіщо комуністи переклали на «мову» народних пісень заяву Молотова?

Невдовзі після "Золотого вересня" на західноукраїнських землях, що стали тепер радянськими, почали виникати "народні" пісні й вірші про "батька-Сталіна" та "польських панів". Така творчість, попри свій вдаваний "стихійний" характер, виходила напрочуд схожою на повідомлення ТАСС чи передовиці "Правди".

Єрусалим у серці Африки

"Остерігаюся писати про них, бо мені просто ніхто не повірить, але присягаюся, що пишу щиру правду..." Як скельні церкви Лалібели увічнили їхнього творця і позбавили влади його нащадків

Чесанів. Місто на польсько-українському прикордонні

Доля міста коливалась між двома тоталітарними режимами. 22 вересня 1939 до містечка увійшли німецькі танкові війська. Згідно з попередніми домовленостями, місто вирішили передати Радянському Союзу. 28 вересня радянська 24-та танкова бригада досягла Чесанова. Проте, згідно з остаточним договором про кордони між СРСР і Третім Рейхом, Чесанів у жовтні 1939 року відійшов до останнього.

Професор Хіроакі Куромія: Донбас народив демократичний український націоналізм

Донбас представляє Україну в концентрованій формі. Багато мов, багато національностей, багато ідей, просто важко управляти всім цим. В такому сенсі Донбас є центром теперішньої України. І якщо ви зможете в цьому плані управляти Донбасом, то управляти Україною буде набагато легше. В такому сенсі, я думаю, Донбас дуже важливий Україні. Я думаю, що Київ і український народ зможуть впоратися з цими завданнями.