Митці на барикадах: Розпач і Гнів на Михайлівській

"Я не пам’ятаю взагалі, щоб я колись таке відчував. Це був не відчай, це було відчуття, ніби я прокинувся в абсолютно іншій реальності, і водночас розуміння, що із цим потрібно щось робити, але поки не зрозуміло що".

"Історична правда" публікує кілька фрагментів з книжки  "Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах", яку підготував Український інститут національної пам’яті до третьої річниці Майдану. Це друга книжка серії. У ній – емоції і історії тих, хто зазвичай бореться із вадами буденності фарбами та нотами, і які прийшли на Михайлівську площу 30 листопада. Тоді побиття мирних протестувальників на Майдані спричинило загальний розпач, гнів і новий етап у протистоянні з диктатурою.

Повний текст другого випуску книжки "Майдан від першої особи" можна завантажити за посиланням, текст першої книжки "Майдан від першої особи"  також можна знайти на офіційному сайті УІНПСпогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". На момент цієї публікації координатори проекту записали свідчення близько 1000 учасників Євромайдану. 

 

Володимир Кадигроб

1982 р. н.,

менеджер у сфері культури та комунікацій

У той день я досить рано прокинувся і вже збирався їхати на базар. Побачив новини і дізнався, що студентів розігнали, побачив обличчя у крові…

Я не пам’ятаю взагалі, щоб я колись таке відчував. Це був не відчай, це було відчуття, ніби я прокинувся в абсолютно іншій реальності, і водночас розуміння, що із цим потрібно щось робити, але поки не зрозуміло що.

Я поїхав до Михайлівського собору і на власні очі побачив, що сталося. Там зустрів дуже багато знайомих, ми говорили… Взагалі ніхто не міг зрозуміти, що коїться і що робити.

Люди почали готуватися до протесту на вулиці, віче було заплановане на наступний день. І ми подумали: який внесок ми, люди творчих професій, можемо зробити, щоб донести нашу позицію і, головне, допомогти донести позицію багатьох свідомих громадян до світу і, само собою, до тодішньої влади?

Увечері я вже зібрав креативну групу, і ми почали думати. Було досить багато різних ідей. Зрештою ми зрозуміли, що всі хочуть на завтра плакати. Але як їх зробити на завтра? Це ж треба купувати папір, треба їх малювати. А чи вміють люди малювати?

Я запропонував ідею об’єднати людей, які хочуть творчо виразитися, і тих, хто хоче мати плакат, піти з ним на вулицю або вивісити у соціальних мережах, тобто використати як меседж. Так народилося об’єднання "СтрайкПлакат".

 "Я крапля в океані!" Один з найбільш популярних плакатів об'єднання СтрайкПлакат

Ми відразу зареєстрували групу у Фейсбуці, придумали кілька перших плакатів – штук десять, напевно. І одразу люди почали присилати свої. Ми їх якось мінімально сортували, тобто публікували не всі, а лише ті, що мали якийсь певний рівень. Але головною умовою розміщення було надання файлу для вільного використання у якості, достатній для друку. І це стало феноменом! Проект почав жити власним життям.

Наступного дня майже всі матеріали, які виходили у медіа про Майдан, так чи інакше були з нашими плакатами!

 

Ольга Сало

1982 р. н.,

дизайнер

…30 листопада. Михайлівська площа. Був ще ранній ранок, буквально шоста або сьома година. Це ще були десятки людей, не сотні. Ми подумали, що треба швиденько ставити якийсь медичний пункт, організувати реєстрацію, бо передбачали, що в активісти, волонтери будуть охочі записатися. Як би страшно не було, людей 20, 30 чи 40 ми наберемо і підемо проводити акцію під міліцію.

Нам здавалося тоді, що мало хто прийде. Я знала, що наші львів’яни вже їдуть – вони в автобусі були в ту ніч – саме ті, з ким ми робили акції. Я знала, що вони прийдуть під міліцію, і ми покажемо, що не боїмося. Хоча б так. 

Але прийшла 9-та година ранку – і там уже були тисячі людей!

На щастя, ми помилилися: той розгін не налякав людей, а обурив. І можна сказати, що в цей день був створений Громадський сектор Євромайдану як організація. Ми зайнялися цим. Коли я кажу "ми", то маю на увазі своїх друзів, колег, з якими познайомилися, потоваришували, спрацювалися впродовж дев’яти років громадської діяльності, починаючи від "Пори". І в нас усіх був досвід, і хотілося цей досвід якось застосувати, бути максимально корисними.

 Михайлівська площа. 30 листопада 2013 року

Цей день відзначився тим, що була дуже висока агресія людей. Вони готові були до сутичок з міліцією, з військовими – хто б там не став на дорозі. Я знаю, що Андрій Когут просто врятував якийсь автобус із внутрішніми військами, бо люди кинулися на нього, прагнучи показати, що ми не боїмося, помститися за побитих дітей-студентів.

Я взяла на себе в Громадському секторі ділянку роботи з волонтерами – те, що мені вдається, що я найбільше люблю. І цього вечора ми планували першогрудневу акцію. До нас позголошувалися волонтери. Ми формували з них групи. Нам треба було зустрічатися з ними і домовлятися, як ми працюватимемо. Тому що велетенська маса людей мала вийти на вулиці, і треба було хоч якось організуватися.

Ми були прихильниками того, що це має бути мирний протест. І розповідали людям, яких організовували, в чому суть наших спільних дій завтра – ми маємо зупиняти будь-які спроби провокацій, пояснювати, що тільки мирним шляхом ми досягнемо бажаного результату.

 

Іван Леньо

1971 р. н.,

вокаліст гурту "Kozak System"

На наступний день після побиття студентів, коли Майдан був фактично зачищений, люди зібралися біля пам’ятника княгині Ользі.

Майдан перейшов на якийсь інший рівень. От, власне, біля цього пам’ятника княгині Ользі було дуже багато митців, і саме там зародилася ідея написати пісню "Брат за брата" – вірніше, записати її разом з усіма митцями, художниками, поетами і небайдужими.

Нам допоміг Антін Мухарський, який на той момент працював на ТВі і вів свою авторську програму. Якраз після цієї програми залишався час, і варто подякувати всім працівникам, що, змучені роботою, не пішли додому, а залишилися ще на дві години, витратили свій ресурс і безкоштовно записали це відео.

І ця пісня, "Брат за брата", звучала разів 300–400 за весь Майдан. "Брат за брата" стала своєрідним гімном, хоча варто зазначити, що потім було ще багато пісень, які подобалися людям на Майдані, які надихали на подвиг. 

Було домовлено з "Останньою Барикадою" – Олесем Донієм і Славком Пономарьовим, що вони формуватимуть музичну сцену Майдану. Це було необхідно, тому що багато музикантів і митців мали бажання звернутися до народу, підтримати наших героїв. Для нас, музикантів найкращий, органічний спосіб спілкування – говорити з людьми через музику, через наші пісні. 

(…)

Фактично з моменту побиття Майдан уже не міг розійтися. Він не міг розійтися тому, що ця нічна драма розгорталася на очах в усієї країни. Влада нам пропонувала ось такі брутальні взаємини. Якісь невідомі в масках можуть побити кого завгодно, і їм нічого за це не буде? Очевидно, що це не правова країна, це тоталітарний режим, і нам його насаджували.

 

Ірина Земляна

1987 р. н.,

маркетологиня, авторка пісні "Вітя, чао!"

30 листопада мене розбудив мамин дзвінок. Вона дуже плакала. Я думаю: "Що сталося? Щось страшне в родині?" А вона до мене: "Ти де? Ти де? Ти де? Майдан розігнали". Це було рано-вранці, не пам’ятаю, о котрій.

Ми дуже швидко зібралися. Приїхали в Михайлівський з друзями. Там ще не було геть нікого. Люди замащені, побиті... Всі плакали, я також. Шукала своїх друзів серед тих людей, бо вони залишалися на ніч, я про це знала. Десь о 8-й ранку всі почали співати Гімн. Це був найтихіший гімн у моєму житті, але він був найгучніший. Всі плакали.

Люди боялися виходити за межі Михайлівського, але всі розуміли, що це не можна так залишити, і голова одеського Демальянсу Олексій Чорний узяв мегафон, вийшов на площу і почав голосно кричати: "Київ, вставай! Київ, виходь!" Йому казали: "Зайди назад!" Усім було так страшно...

А десь уже за чотири години площа налічувала близько 10 тисяч людей. Я почала писати у Фейсбук, що нам потрібні якісь там генератори, підсилювачі звуку, тому що все було знесено з того Майдану. Кияни почали масово нести їжу, речі… Ми були там, доки не прийшли політики. 

 

Гурт "Гайдамаки"

Олександр Ярмола

1966 р. н., лідер гурту "Гайдамаки"

Дмитро Кушнір

1979 р. н., барабанщик гурту "Гайдамаки"

Дмитро: У мене особисто було відчуття, що щось буде – воно в повітрі витало, тому що поруч уже стояла рота "Беркута", і народ якийсь такий напружений був. Ще в той час, коли ми грали концерт, на Майдані були тітушки, вони тусувалися там, з боку "Макдональдсу". 

Олександр: Ми були на наступний день на Михайлівській площі. Списалися з друзями, знайомими, хто був на Майдані, з пропозицією піти на Михайлівську, бо люди вже збиралися. І коли ми прийшли, то вже там кого завгодно можна було побачити: різних мастей політики, активісти, всі, хто був у різних секторах, у різних партіях… Музикантів було багато. Ми з нашими молодими прихильниками і прихильницями потім співали цілу ніч. Дмитро палицями на бочці відбивав ритм і співав українські пісні.

Дмитро: Це було настільки все імпровізовано, настільки круто, що я просто почувався як у Середньовіччі. Михайлівський собор, горять багаття, люди співають з такими от гуртами до ранку, гріються, щось обговорюють... В той день після побиття студентів у мене в родині був якийсь день народження, і я мав бути там. Сиджу, а сам постійно в Інтернет заглядаю… Потім кажу: "Ну, вибачте, але не можу я просто так сидіти вдома". Приїхав на Михайлівську – і таке піднесення якесь уже тоді відчувалося… неймовірне просто.

 Іван Леньо, Юлія Даценко, Іван Семесюк у Барбакані. Грудень 2013 р.

Іван Семесюк 

1979 р. н.,

художник, письменник

В ту ніч перед побиттям ми, уся наша гоп-компанія (ще тоді не було Барбакану), тусувалися там десь до 4-ї години ранку. І потім було таке враження, що… все. І в багатьох так було.

Переважна більшість із нас просто поїхали додому, бо нам здалося, що – все. Було таке відчуття. І те, що потім відбулося, ми вже, ясна річ, побачили в Інтернеті. Й відразу наступного дня, коли весь Київ почав з’їжджатися на Михайлівську, отам уже почався другий етап, такий дуже суттєвий. 

Там теж було дуже багато творчості. Я, пам’ятаю, зробив такий "махновський", анархічний, чорний з нецензурною лексикою прапор, тому що такий момент був… нервовий, і нам здавалося (я й досі так думаю), що цей елемент, нецензурна лексика, – це бойовий інструмент, і під час війни (а це вже була фактично війна) його треба використовувати, щоб донести свій меседж – так, щоб він "припечатався". 

Отже, я зробив такий прапор чорний (череп, кістки – все як годиться) і гасло, власне, взяв зі своєї картини, досить таке пророче. У мене є портрет Нестора Івановича Махна, великий. Я написав його за кілька років до цього, в 2009-му, коли відчув, що є портрети багатьох таких лютих діячів – Бандери, Шухевича, а от Махна нема. Такого… парадного, щоб можна було ворогу з окопів показувати. На картині було написано: "Воля, або всі йдуть на…".

Це гасло я використав у прапорі, і ясна річ, що коли було оте перше велике віче, я з цим прапором мало не отримав по мармизі. Бо приїхало дуже багато людей із сіл, таких… з такою сакральною ноткою, і вони подумали, що я провокатор. Почали за мною ганятися, я від них тікав… Це було досить кумедно.

 

Тарас Компаніченко

1969 р. н.,

кобзар, бандурист, лірник, лютніст,

лідер гурту старовинної музики "Хорея Козацька",

заслужений артист України

Зранку ми всі поїхали на Михайлівську площу і, знову ж таки, цілий вечір, цілу ніч там були. Я там був десь до 5-ї ранку, теж грав.

У перші ночі незрозуміло було, у що все це виллється і чи не буде наступного погрому.

Тоді я вперше почув про "Правий сектор". Там уже були барикади, на Трьохсвятительській, і хлопці стояли зі щитами і тренувалися: марширували вперед – назад.

Ми теж туди ходили з нашим товариством. Ми підходили туди, до цих хлопців, гуртувалися, ставали в обороні й намагалися просто навчитись якось там рухатися. І щоб підтримати цей дух, ми співали "Ще не вмерла…" і "Оду до радості": "Радість, гарна іскро Божа, несказанно любо нам…". Ми роздавали папірці з текстами, і люди разом з нами співали. І цей гімн усім дуже подобався, люди його щиро і з вірою співали.

Я був просто вражений, коли на Михайлівську вийшли кияни, коли Київ "піднявся". Бо на тому мітингу на Європейській площі людей було мало, але влада зробила страшну річ – вона переступила через кров, і люди побачили, що влада здатна на все, і оце обурення – воно вивело людей, киян власне.

Я був настільки захоплений, що навіть пісню там написав – "Дума киян": "Станемо мужньо, дружно, потужно від гір узвозами на діл. В нас на знаменах, щитах черлених архангел Божий Михаїл". Кияни не піддалися усіляким технологіям, "закатуванням в бетон", інформаційним війнам – і от Київ, шляхетний Київ устав і показав своє справжнє обличчя. І це було дуже, дуже важливо і приємно.

 

Цей перший період запам’ятався отаким от наївом, з одного боку, а з іншого – наче всі світлі духи чи, як то кажуть, постаті з минулого стали поруч з нами. І почалася оця боротьба за людськість, за людські ідеали. І оці метафори про Ірода, що потім у вертепах проявилося на Різдво, вже тоді були очевидними. Ці діти, побиття… І далі історію вже тоді можна було прогнозувати: що може бути й гірше, але перемога буде за нами – це вже тоді теж було зрозуміло. 

Публікацію підготували Тетяна Ковтунович та Тетяна Привалко, Український інститут національної пам’яті

Дивіться також: 

Майдан.Початок. Спогади учасників Революції Гідності

Майдан. Радикалізація протесту 

Майдан: Кривава розв’язка. Події Революції Гідності у свідченнях учасників

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

Більше публікацій за темою Майдан

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Український підрозділ у Зимовій війні: правда чи легенда

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.

Антисемітизм в Україні?

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії.