Українська правда
Історична правда

Той, що хотів бути людиною. Уривок із книги про Любомира Гузара

05.06.2017 _ Катерина Щоткіна
Версія для друку

Священнослужитель католицької церкви завжди "свій" і в Римі, і де завгодно, у будь-якій точці римського світу, що охоплює мало не всю земну кулю. Але Гузар уперто зберігав у собі українця й католика східного обряду, підтримував хоча б тоненьку ниточку між своїм "я" і кожною ситуативною "батьківщиною".

Від "Історичної правди": Сьогодні, 5 червня, відбувся чин погребіння Блаженнішого Любомира Гузара в крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового. Блаженніший був блискучим прикладом служіння як Богу, так і людям, цілому суспільству.

Більшу частину свідомого життя він провів в еміграції, але мав відвагу повернутися до пострадянської України, яка все ще несла на собі всі тягарі колишньої тоталітарної держави. Де навіть його рідна Греко-католицька церква лише кілька років, як вийшла з підпілля.

Любомир Гузар наче потрапив до іншого світу, хоч приїхав додому. Про його повернення в Україну, перші враження від Батьківщини та труднощі в адапатації звиклої до західного сособу життя людини до пострадянських реалій розповідає українська журналістка Катерина Щоткіна, яка написала книгу "Любомир Гузар  хочу бути людиною". Фрагмент цієї біографії, що вийшла у видавництві "Vivat" ми радо публікуємо.

Розповідаючи про своє повернення до України, Любомир Гузар говорить, що вперше усвідомив себе вдома, коли поїзд зупинили у Славському. "Ми перетнули кордон у Чопі, і я незабаром задрімав, — згадує Блаженніший. — І раптом прокидаюся — Славське!"

 Любомир Гузар, 1960 рік. Фото: ФБ Олександр Гоменюк

Те саме містечко біля Сколе, із якого майже півстоліття тому він хлопчиськом тікав зі своєю сім’єю в глупу ніч.

Можливо, такий ностальгічний момент виникає у розмові не стільки через свою символічність, скільки через те, що це була дійсно світла, щемлива мить зустрічі з колись утраченою батьківщиною, ще не затьмарена відкриттями, які чатували попереду.

Зрештою, повернутися в дитинство неможливо, але це не було й поверненням в омріяну обітовану Україну, бо тут досі перебував і не хотів відступати Радянський Союз.

"Це була цілком інша країна, як та, із якої я поїхав, — пригадує Блаженніший. — У мене було дуже прикре враження: люди пригнічені, ніхто не усміхається. Я ж приїхав з Італії — країни, де бурлить життя, де люди дуже відкриті.

А тут усе цілком інше, до мене ніхто навіть говорити не хоче. І суто візуальне враження теж було гнітюче. Колосальне занедбання.

Знаєте, я їхав зі Львова дитиною і пам’ятав вітрини крамниць. Яка там була краса, у тих вітринах!..

А тут побачив, як воно стало… Але головне було в людях. У дрібницях навіть — знаєте, дрібниці завжди кидаються у вічі першими. От заходжу я до магазину, наприклад. Я в Америці жив довший час, а там, коли ви заходите в магазин, до вас відразу хтось підходить, питає, чим допомогти.

А тут сидять продавчині і говорять між собою, ніби мене нема. Потім звертається одна так зверхньо, із роздратуванням, ніби я тут прийшов для того виключно, аби заважати їй спілкуватися. Це мене вражало.

А ще й проблема мови! Я часом не міг самостійно купити у крамниці те, що потребував, бо мене не розуміли. І я багато чого не розумів, наприклад, як купувати квиток на потяг зі Львова до Києва.

У Європі чи в Америці приходиш до каси, купуєш і йдеш собі до свого вагона. А тут так не є — квиток треба „дістати"! І то нелегка справа, треба мати відповідних людей серед знайомих. Цілковито інший світ.

Але головною проблемою було спілкування. Люди навіть між собою спілкувалися якось неохоче, а тут я, цілком чужа людина. У мене в Україні не було друзів, і це було найважче. Я нікого не знав. Мене ніхто нікуди не запрошував. Поговорити, піти кудись разом, поспілкуватися — такі прості, звичайні речі були мені тут недоступні".

 

Уперше Любомир Гузар приїхав в Україну 1990 року. Не у "церковних" справах, а як гість Товариства української мови. Остаточно переїхав 1993-го, перенісши монастир святого Теодора Студита з передмість Рима на Тернопільщину, у село Колодіївка.

Після смерті патріарха Йосифа Любомир Гузар не брав активної участі в управлінні церквою, але під його опікою лишався молодий орден Теодора Студита, якому треба було дати нове життя в Україні.

Яким би нелегким не видавалося це повернення, якими болісними не були зіткнення з пострадянською реальністю — це те, до чого Любомир Гузар готувався, і те, до чого його готували.

Усе, що відбувалося до цього, виявилося свого роду прологом до головної справи його життя — повернення церкви в Україну й повернення Україні її суті, її душі.

"В еміграції ти завжди залишаєшся чужим", — каже Блаженніший, пояснюючи своє прагнення повернутися до рідного краю. У цих словах — принцип і вибір. Емігрант, особливо той, який переїхав у юному віці, зазвичай легко входить у нове життя і приймає його, тим паче в "країні емігрантів".

Фото: ФБ Олександр Гоменюк 

Священнослужитель католицької церкви завжди "свій" і в Римі, і де завгодно, у будь-якій точці римського світу, що охоплює мало не всю земну кулю. Але Гузар уперто зберігав у собі українця й католика східного обряду, підтримував хоча б тоненьку ниточку між своїм "я" і кожною ситуативною "батьківщиною".

Можливо, це було наслідком виховання у діаспорі, у "залишку Ізраїлевім" із його травмами і впевненістю у власній вибраності, але навряд чи виключно це. За власним визнанням Блаженнішого, він належав хоча б частково до того покоління, для якого з огляду на вік вигнання не було глибоким особистим стражданням.

Він приїхав до США вже дорослим, але Україну покинув ще дитиною. Його американські приятелі-ровесники — американці вже не в першому поколінні — із задоволенням співали українські пісні й відвідували танцювальні гуртки, але вони не сприймали Україну як Місію.

Саме тому вони не розуміли патріарха Йосифа — людину, яка пережила власну трагедію як частину загальної трагедії України і її церкви, людину, чиї слова були адресовані найперше до таких самих вигнанців.

Звичайно, і вигнання, і специфіка сімейного виховання (родина для Гузара мала величезне значення) підтримували в майбутньому патріархові місіонерське почуття стосовно України. Але зрештою це був особистий вибір — не стільки "місця служби", скільки "місця пристрасті", як у лицаря, який не вільний вибирати, чинити йому подвиги чи ні, але може обрати даму, якій він їх присвятить.

Бажання й готовність служити сформувалися в майбутньому патріархові ще до вигнання — це було покликання, у якому він не сумнівався ще з дитинства. Проте доля внесла корективи у вибір "дами": служіння Блаженнішого в будь-якій точці планети, у будь-яких умовах було служінням Богу, але присвячувалося воно його церкві і, в кінцевому підсумку, Україні.

  Фото: ФБ Олександр Гоменюк

Маючи здібності духівника та перемовника, Гузар досить швидко зрозумів, що він покликаний служити в доволі хворому суспільстві — серед людей, глибоко травмованих несвободою. Ця травма, у свою чергу, є причиною чине всіх соціальних і політичних проблем, що роз’їдають країну.

В інтерв’ю та бесідах із патріархом особливе місце надається біблійному сюжету про Мойсея, який сорок років водив свій народ по пустелі, щоби викорінити з душ рабство.

"Ми в подібній ситуації, — пояснює Блаженніший. — Ми потребуємо часу. Треба навчитися жити у свободі". Він не втомлюється повторювати ці слова, маючи надію, що їх почують і зрозуміють: свободу неможливо просто "дати" або "отримати", вона не настає "по сигналу".

Свобода — це стан, у якому людина може і повинна перебувати. Потреба перебування у свободі є наслідком виховання, а це робиться не враз. Нерозумно вимагати гідної поведінки від раба — неважливо, потрапив він у політику, став власником великого бізнесу, священиком чи шкільним учителем.

Травма, залишена рабством, надто глибока, і вона постійно нагадуватиме про себе — рефлекторною відповіддю ударом на удар, непоборним бажанням урвати те, що погано лежить, прагненням відібрати у слабкого, готовністю обдурити й упевненістю, що тільки так і можна вижити.

Нездатність бачити в іншій людині особистість — прямий наслідок відсутності людини в самому собі. Найстрашніший слід, найглибша рана, яку залишив на Україні та українцях комуністичний режим, — перетворення особистості на "людський матеріал".

 Під час церковної служби. Фото: ФБ Олександр Гоменюк

Гузар у своїх бесідах та промовах завжди звертається до найкращого, що є в кожній людині. Для зачаєної, недовірливої радянської публіки такі діаспорні священики були занадто відкриті, зухвало щирі. Це дратувало або навіть лякало.

У будь-якому випадку, він був інакший, про що йому й повідомляли — із осудом, зрозуміло. У засудженні "інакших" радянським людям не було (і немає) рівних. Перші ж спроби комунікації виявилися невдалими, і це вразило майбутнього патріарха глибоко й надовго.

"Місцеві люди робили мені зауваження, що я занадто багато й відкрито говорю, — розповідає Любомир Гузар. — Вони були шоковані моєю поведінкою, моєю нетутешньою мовою. Це фатум кожного, хто не був у країні 46 років. І не будь-яких, а 46 дуже значущих років, упродовж яких наш розвиток дуже відрізнявся".

Те, у чому він був особливо сильним — у вмінні розмовляти з людьми — тут, на рідній землі, дало збій. Комунікативний бар’єр виявився потужним, але, на щастя, не непереборним.

Особистість Блаженнішого надто вже приваблива для людей, які мають достатньо сміливості та розуму або простоти та довірливості, щоб оцінити таку відкритість. І нехай перші зустрічі Блаженнішого й української пострадянської нації були скоріше травматичні, ніж романтичні, далі їм випало рухатися пустелею разом.

Дивіться також:

Блаженніший Любомир в роки своєї юності

Блаженніший Любомир: "Війна увійшла в моє життя 1 вересня 39-го, коли на Львів упали перші бомби"

Любомир Гузар - кардинал греко-католиків (ВІДЕО) 

Греко-католики. Історичний контекст 

УГКЦ і ОУН в боротьбі за душі молоді у 1930-их 



Катерина Щоткіна
Релігійний оглядач, журналістка. Лауреат премії імені блаженного Кароля Войтили (Папи Римського Івана Павла ІІ)

Теми: УГКЦ, церква, християнство, XX сторіччя, XXI сторіччя, історія України, релігія, книги, біографія




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter