Українська правда
Історична правда

"Дуже добре, що в Україні нарешті перестали плакати" – Андрій Кокотюха

27.09.2017 _ Костянтин Ценцура
Версія для друку

Моя настанова як автора, і наша настанова як творців фільму "Червоний", – не треба скиглити. Досить вбивати українців. Українець повинен давати здачі, і він дає здачі, він огризається, коли його "пресують". Тепер він не терпить стусанів, а огризається, іде в бій та перемагає.

У 2012-му році роман "Червоний" став найкращим історико-патріотичним твором Міжнародного конкурсу "Коронація слова". Історія воїна УПА, який потрапив до радянського ГУЛАГу, була екранізована та вийшла в масовий прокат українських кінотеатрів вже у 2017-му. Секретами успіху та деталями роботи над книгою поділився автор "Червоного" – Андрій Кокотюха.

Передісторія

Наприкінці 2010 року вийшла книга Василя Шкляра "Чорний ворон", яка мала величезний резонанс. Автор започаткував тренд, моду, на історичний роман. Відтоді українці мали підвищений інтерес до всього, на чому стоїть позначка "історичне", хоч це документальна чи художня література.

Як автор я орієнтований на широкі читацькі кола, тому, на гребні успіху роману Шкляра,  який мав тираж 300 тисяч примірників, я зрозумів, що про це треба писати, підхопив цю естафету, і так з’явився "Червоний".

Працюючи над романом, я читав багато відповідної літератури. На Чернігівщині, а саме у Ніжині, де я народився, усі рухи опору були придушені у 20х роках минулого століття, під час першої російської агресії.

Остаточно все добив штучно організований голод 32-33-х років, через що до нас не дійшли повстанські загони під час Другої світової війни. Для мене це було нове, але не чуже, бо я українець, і це мої герої теж. 

 

Консультуючись з істориками, я вирішив – будемо описувати хроніку. Навіть підзаголовок книги – "українські хроніки", відповідно, 43-44-х років. У художній формі, формі гостросюжетного, пригодницького, воєнно-шпигунського роману ми говоримо про те, як УПА почала активну фазу боротьби у 43-му, описану в мемуарній літературі.

Остання частина, "Біла ніч, охоплює події перед самим кінцем 45-го року, коли більшовики остаточно закріпились на наших територіях. Я як автор, як людина, яка багато читала з цієї тематики, не сприймаю термін "визволення". Визволення означає надання свобод і прав на тимчасово окупованих територіях, а тоді  відбулася просто зміна однієї окупації іншою.

Коли німецьку окупацію змінила більшовицька, усі розуміли, що вони прийшли всерйоз і надовго. Українські повстанці вирішили змінювати форму боротьби, переходити з фази активного військового протистояння у фазу підпілля.

"Червоний"

Роман "Червоний", який я умовно називаю "повстанська трилогія", складається з трьох окремих частин – "Чорний ліс", "Багряний рейд" та "Біла ніч". Персонаж Данило Червоний, втілений актором Миколою Березою, з’являється в усіх книгах трилогії. Будучи головним героєм "Багряного рейду", він грає другорядну та епізодичну роль у інших частинах, але все ж виконує дуже важливу функцію для цього роману.

Цей образ вийшов за рамки книги, він живе своїм самостійним життям. Саме такий український герой нам і потрібен, – герой, який точно знає, що він хоче. Його неможливо змінити, неможливо зламати, він не сумнівається в своїх рішеннях. Уявіть собі, якщо б Кирило Кожум’яка мав сумніви чи вбивати йому змія, чи ні?.

 

Саме такого героя нам не вистачало. Він просто непробивний, він з’являється в потрібний момент та не визнає компромісів. Читаючи відгуки, я зрозумів, що багатьом українцям такий персонаж подобається, але є люди, які все ще не готові його прийняти, які не розуміють, що можуть існувати переконання, за які можна померти.

Моя настанова як автора, і наша настанова як творців фільму "Червоний", – не треба скиглити. Досить вбивати українців. Українець повинен давати здачі, і він дає здачі, він огризається, коли його "пресують". Тепер він не терпить стусанів, а огризається, іде в бій та перемагає.

Звичайно, історія України сьогодні розглядається крізь російсько-радянську призму, коли ми говоримо тільки про наші поразки та втрачені шанси, тільки про те, що ми програли всі війни, які могли програти. Але забувається і те, що під час воєн існували і перемоги.

Наш фільм і мої романи – це в жодному разі не трагедії, можливо це драми, але ми не оспівуємо поразки та не говоримо про перемоги, ми сумуємо за загиблими та рухаємося вперед, рухаємося до перемоги.

Українець повинен перемагати не карикатурного ворога, а ворога жорстокого, підступного, розумного, який має величезний фінансовий і людський ресурс, і перемогти такого ворога – це велика честь, як я вважаю.

Критика

Книга була нагороджена на конкурсі "Коронація слова" як найкращий роман на історико-патріотичну тему. Але мені вдалося оминути пафосу, уникнути невиправданого "ура-патріотизму", який, як правило, називають "шароварщиною".

Хоча, і сам роман, і фільм, окремі представники культурної спільноти зараз звинувачують як пропаганду або пропагандистську літературу, на що можна відреагувати тільки добре.

Добре, що в Україні нарешті існує пропаганда українського, що в Україні нарешті перестали плакати, нарешті перестали обсипати голову попелом, перестали створювати книги-фільми в яких українець обов’язково гине.

Усі топчуть його ногами, вмочують у багно та постійно принижують, а він лиш терпить це все, підставляє другу щоку та гине, можливо встигнувши сказати перед смертю кілька пафосних героїчних фраз.

Також, після того, як вийшов фільм "Червоний", знайшлися знавці побуту в таборах. Люди, які народилися давно після розвалу ГУЛАГу, та ніколи не були там, але повністю знають, як все було облаштовано. Після чергового показу, один молодий чоловік запитав: "Чому у ваших зеків такі білі зуби?". Інша жінка питала: "Чому у вас в таборі так мало бараків?".

 

Звичайно, роман "Червоний" був орієнтований на комерційний успіх кожної книги. Нелогічно випускати книгу, тираж якої неможливо реалізувати. Спрацювало також і те, що "Червоний" став трохи популярніший за інші твори, і я вирішив продовжити "кольорову серію". Так, після "Червоного", з’явивcя роман "Справа отамана Зеленого", в якому описані жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року.

Всього, за п’ять років я написав 14 історичних романів, один з яких екранізований. Тепер я беру велику паузу у написанні творів на подібну тематику.

Майбутнє

Про сучасну війну мені писати складно, бо я на ній не був. Їздити військовим туристом, фотографуватись із солдатами та викладати знімки у мережу, говорячи: "я теж був на фронті, я теж воював та понюхав пороху" – не в моїх правилах.

Я вважаю, що війна, яка сьогодні висвітлюється в медіа, ще не готова до того, аби перекочувати в художню літературу. Книги про цю війну виходять і їх багато, але це не художня література, це переважно спогади, збірники публіцистики, спостереження.

Мені здається, що ця війна повинна закінчитися, і вже потім треба переосмислювати це все в художньому плані. Поки це все актуально, поки це все болить і кровоточить, поки ми щодня сумуємо за поразками, пораненими і загиблими, переживаємо, що у хлопців дуже погано із соціалізацією та реабілітацією, – в художню літературу це ще рано.

Можливо, будуть автори, які погодяться описувати це все в художній формі. Для себе я ще не готовий це прийняти. Хоча, зараз я планую писати на сучасну тематику. Минулого року в мене вийшла підліткова книга "Гімназист і чорна рука". Мета головних героїв врятувати воїна АТО від брехливого звинувачення, тобто війна там так чи інакше фігурує.

 

Також, ми перемогли у конкурсі Держкіно на два фільми, і вже наступного літа заплановані зйомки "Червоний-2" та "Адвокат з міста Лева", дія якого буде не у Львові, а у Парижі.

Кіно – це колективна творчість. Фільм "Червоний" був режисований Зазою Буадзе, та над ним працювало майже сто людей. Також у нас знімалось близько 800 людей у масових сценах, половина з яких мають реальне кримінальне минуле.

Тобто, це фільм кожного, хто брав у ньому маленьку участь. Кожен робив все що міг, і далі буде тільки краще і краще.

Що думають історики

"Ми багато говоримо про радянську тоталітарну систему, репресивно-каральний апарат, його злочини, однак важко уявити, зрозуміти як він працював. Адже, в здорову голову це просто не вкладається.

У "Червоному" досить реалістично відображено жорстокість комуністичної репресивної машини. Ми повинні усвідомлювати, що на будь-якому етапі нашого спротиву з нами ніхто не бавився, не толерував, а дуже жорстко реагував. Тому, ці відчуття, це розуміння треба пробуджувати, виховувати, гартувати.

Приклад: тільки спробували обрати свій шлях у майбутнє, – спадкоємець СРСР, Росія, задіяла зброю і почала вбивати. Варто все більше і більше створювати таких книг та стрічок, це дозволяє нам відчувати реальність, а не жити надією, що нас омине.

Точно не омине. У такий спосіб ми гартуємось, міцніємо духом, стаємо морально відповідальними за завтрашній день" – Іван Хома, кандидат історичних наук, Національний університет "Львівська політехніка".

"Поява екранізації роману Андрія Кокотюхи "Червоний" – не лише закріплення тенденції, а можливий вихід на новий рівень. Цей фільм вирізняється від дотеперішнього українського історичного кіно.

Його цільова аудиторія ширша і охоплює не лише зацікавлених  українською історією. Динамічний, жорсткий бойовик, здатний втримати увагу до екрану людей, які не особливо розбираються в перепитіях нашого минулого.

Але й любителі історії не будуть розчаровані: в основі сюжету фільму (і книги Кокотюхи) – бандерівське повстання в одному з таборів ҐУЛАҐу. Малознаний, але один з переломних моментів історії.

Нездоланна табірна імперія СРСР, що була одним з найяскравіших символів комуністичного режиму, дала тріщину під ударами тих, кого мала перемолоти. Вояки УПА, потрапивши за колючий дріт, не припинили боротьби. Упівці принесли в табори "бацилу бунту", придушити яку виявилося дуже важко.

 

Жорстока війна з кримінальними, яких використовувала адміністрація концтабору для терору над політичними в'язнями, врешті повстання проти самого табірного керівництва – це історичні реалії кінця 1940-их початку 1950-их років.

Дотепер зацікавлений глядач міг дізнатися про них лише з документального кіно, наприклад "Загадка Норильського повстання" Михайла Ткачука. Завдяки "Червоному" ці події оживають на екрані в повноколірному, сповненому емоцій форматі.

Українець, здатний піднятися на боротьбу навіть за найнесприятливіших обставин – це типовий герой українського історичного кіно. Таким є і Данило Червоний. Але не зовсім таким. Звичний для нашого кіно герой гине, трагічно і героїчно. Червоний змушує гинути своїх ворогів, здебільшого не дуже героїчно.

Змінюються  герої українців, бо змінюються самі українці, віднаходячи себе справжніх у минулому. Десятиліття тому вони успішно боролися з  совково-кримінальним гібридом у ҐУЛАҐу. Нині – успішно протистоять такому ж, опертому на совок і кримінал, режиму у Москві" – Володимир В’ятрович, історик, голова Українського інституту національної пам’яті (джерело – "Червоний" проти червоних. Не пропустіть).

"Не можна сказати, що сьогодні Україна потребує історичних романів більше, ніж раніше. Справа в тому, що зараз у нас з’явилась неабияка можливість говорити про все – дискусійне, неприємне, прийнятне, важливе, – та бути почутим.

Як відомо, раніше будь-яка правда, а тим більше історична, була обмеженою та контрольованою. Роман Андрія Кокотюхи "Червоний" не є чимось унікальним для української художньої літератури, але, безумовно, як і ряд інших історичних, історико-патріотичних, творів, є важливим внеском в дискусію про українське минуле.

Втім, художня література як спроба говорити про історію має певні вади. В першу чергу, це велика можливість вимислу, а це означає і можливість маніпулювання історією, підривання її внутрішніх основ.

Справа в тім, що "Червоний" на відміну від, наприклад, "Музею покинутих секретів" Забужко або "Століття Якова" Лиса, нашпигований героїчною історією, яка без відтінків формує ту саму, тепер зі знаком ура-партизму, систему історичних богів, як і радянська література.

Ні, про УПА, їх боротьбу з більшовизмом, їх намагання створити "свою" України говорити потрібно, і читати також. Але, ця література і мова має бути "обережною" та виваженою. Бо в іншому випадку, ми ризикуємо створити "літературний смітник" – Антон Тихомиров, випускник історичного факультету Донецького національного університету ім. Василя Стуса.

Спілкувався Костянтин Ценцура, студент Школи журналістики Українського Католицького університету



Костянтин Ценцура
Студент Школи журналістики Українського Католицького університету

Теми: історія України, ХХ сторіччя, ОУН-УПА, книжки, кіно, фільми




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter