Українська правда
Історична правда

У Сибір за брата. Історія Михайла Николина, жителя села Олексинці

14.10.2017 _ Дарина Рогачук
Версія для друку

Понад 20 років вчителька із Тернопільщини Марія Магас зберігає спогади свого діда Михайла Николина про Українську повстанську армію в селі Олексинці, нелюдські допити НКВДистів та голодне життя в Сибіру.

З Марією Магас я познайомилася цього вересня, під час візиту до родичів у село Ланівці Борщівського району Тернопільської області. Її дуже вразила стаття про непросту долю моєї репресованої бабусі Марії Рогачук. Тому вона теж наважилася поділитися драматичною історією своєї родини.   

У стінах сільської школи, де Марія Дмитрівна працює вчителем початкових класів, вона схвильовано довірила мені альбом зі старими фотографіями і два рукописні зошити. Жінка понад 20 років берегла їх для майбутніх поколінь. Адже в цих зошитах – спогади її дідуся на ім`я Николин Михайло Петрович про непрості випробування його родини, тісно пов’язаної з Українською повстанською армією. 

Обкладинка зошиту Марії Магас зі спогадами її дідуся Михайла Николина

Ці унікальні свідчення, вистраждані Сибіром та жорстокими тюремними допитами, публікуються вперше. У них – не тільки важкий життєвий шлях Михайла Петровича, а й історія його рідного брата – Василя Николина на псевдо "Мороз", "Богдан", "Хмель", який був керівником підрайонного проводу ОУН 10 сіл на Борщівщині, а згодом – керівником надрайонного проводу ОУН на Кам`янець-Подільщині та Вінниччині.

У цій статті скорочено публікується перший зошит спогадів від Михайла Николина. Другий зошит, присвячений його молодшому брату, провіднику ОУН Василю Николину буде опублікований наступним.

Авторська орфографія збережена.

----------

"За вільну незалежну Україну рушаймо! В путь!

Спогади Николин Михайла Петровича,

жителя села Олексинці Борщівського району Тернопільської області, Україна

Записала онука Марія Магас влітку 1996 року.

Живе в селі Олексинці мій дідусь Николин Михайло Петрович. Зараз йому 87 років. Довге, важке, сповнене випробувань і важкої праці життя випало на долю мого старенького дідуся. Як я люблю ці теплі вечори, коли ми з дідом сидимо під вікном хати, я слухаю – а він розповідає, розповідає…

Народився дід 6 жовтня 1909 року в сім’ї господаря – Николин Петра та матері Федори. Разом із ним в сім’ї виростала старша сестра Маланка і ще троє братів – Павло, Іван, і Василь.

Зошит Марії Магас зі спогадами її дідуся Михайла Николина

Мій дідусь, оженився у 22 роки з п’ятнадцятирічною Марією, дочкою Святого Стефана та Броніслави. Залишився жити на батьківському ґрунті. Марія була доброю невісткою, робітною господинею. Гарно вишивала. Ціле життя моя бабка постила в п’ятницю на хлібі і воді та молилась за всіх людей. Дід Михайло входив у "Просвіту" села. Грав у духовому оркестрі на трубі.

Побожними, вихованими в націоналістичному дусі виросли усі діти Петра та Федори. Тому не дивно, що молодший син Василь вчився на священника і згодом став провідником ОУН, мав псевдо "Мороз". Згодом він очолив підрайонний провід у складі 10 сіл, керував службою безпеки у проводі.

Допомагав братові боротись за волю України і мій дід Михайло. Привозив воякам-партизанам [з Української повстанської армії – ІП] продукти, переховував і лікував поранених у криївці біля своєї хати.

Від криївки до криниці на вулиці – близько 20 метрів – викопали хід під землею десь на глибині 3 м. Вхід у криївку – у хаті під ліжком. Другий вхід – на вулиці у криниці. Великий камінь на стінці закривав підземний хід.

У великій кімнаті захована у скрині "естафета" – друкарська машинка, на якій друкувались листівки, що закликали людей боротись проти московських окупантів, за волю України.

Михайло Николин з дружиною Марією та старшими дітьми – Дмитром та Оленою

Перед порогом хати надворі під величезним плитковим каменем викопана яма, в якій зберігався в бочці спирт для лікування і обробки ран поранених партизанів. По доносу сексота з Монастирка енкаведисти забрали цей спирт. Друга бочка була закопана на городі під грушкою. Вона, напевно, до цих пір у землі.

Хлопці-повстанці ховались від москалів по навколишніх лісах, після обіда під вечір йшли в село. Енкаведисти групами перебували в селі лише до обіда, потім виїздили в Борщів, бо боялись бандерівців.

Одного дня група партизанів прийшла до хати Николиних, щоб поїсти і помитися. Лиш пороздягались, прибіг сусід і повідомив, що в село повернувся наряд енкаведистів і прямує до Николиних. Як завжди, полювали на Василя – "Мороза". Всі хлопці не мали часу забігти в криївку, тож з автоматами поховались на горищі стайні і стодоли під кукурудзою.

"Стрибки" ["истребительный батальон" воєнізоване формування з цивільного населення, залучене до боротьби з повстанцями]  автоматами зі штиками протикали стелі, але не стріляли. Один виліз із драбини, оглядав горище, залізти туди побоявся. Чи бачив він когось, чи ні – залишилося таємницею. Але він крикнув: "Отбой! Никого нет!". На цей раз пронесло, лиш забрали москалі всю їду з п`єца [печі – ІП] і кухні.

Якось дід Михайло одержав завдання перевезти пораненого партизана з Більча-Золотого в Лисівці. Нагрузив на фіру купу гною, зробив під нею накриття з дощок для раненого. Завіз його та залишив на лікування в одній сім’ї. Хтось із сексотів [сексот – "секретный сотрудник", тобто донощик – ІП] видав ту сім’ю, пораненого спіймали. На допитах він не витримав катувань і видав мого діда.

Так влітку 1946  забрали діда Михайла в Борщівську тюрму. Протримали півроку і за відсутності доказів і зізнань відпустили. Вдруге забрали весною 1947 року. Тепер люто били і допитували кожної ночі. Питали за брата Василя – "Мороза". Допитували, де переховуються бандерівці. На все була одна відповідь: "Не знаю!".

Вхід у криївку у хаті Николиних

За голову Василя капітан КГБ Медведьов оголосив по району велику нагороду. Приїздили до сім’ї, до родини, спочатку обіцяли за здачу з повинною Василю дадуть високу посаду в районі, власну хату чи квартиру, а сім’ю забезпечать грошима на багато років вперед. Не вірила москалям родина, не вірив і Василь.

Однієї ночі прийшов він додому попрощатись. Бабка Марія згадує як сумно стояв Василь у дверях, головою підпираючи одвірок вгорі. З цих пір (початок 1948 р.) Василь більше ніколи не появився у батьківському домі. Родина вважала його зниклим безвісти. Лише дід Михайло знав, що керівництво ОУН перекинуло його брата "вищим керівником" на Велику Україну.

Розповім про трагічний допит і катування прадіда Петра – у жовтні 1947 року. В село заїхали енкаведисти [імовірно, це були учасники агентурно-бойової групи МГБ  ІП]. По доносу місцевого сексота прийшли до хати Николиних – п’яні били, копали ногами, катували 69-річного батька за хатою у кукурудзі.

Скалічений, ледь заповз на колінах прадід Петро на подвір’я. Рятували його як могли. Та рани від чобіт енкаведистів були не сумісні з життям. На другий день він помер. Михайла не пустили з Борщівської тюрми на похорон батька.

Василь Николин (псевдо "Мороз", "Богдан", "Хмель")

В день похорон село, вулицю, город оточили кілька груп озброєних до зубів енкаведистів. Вони гадали, що "Мороз" повинен з’явитися на похорон батька, мріяли схопити його тепер живим чи мертвим. Але цього не сталося!

Не піддавався на провокації, вистояв на допитах у Борщівській в’язниці і Михайло. Ось один із останніх його допитів. Однієї ночі коло опівночі викликають діда з камери троє стрибків. Були вони дуже п’яними, тверезими ніколи не допитували.

Включили циркулярку, щоб не було чути криків допитуваного. Завжди питання одні й ті ж: "Де переховується "Мороз"?, Чи бачив у селі бандерівців? Де вони скриваються? Хто там? Скільки їх? Хто керівник бандерівців? Які їх плани?..."

Відповіді діда Михайла завжди спокійні і впевнені: "Бачив у селі, вже вам говорив. Де вони – не знаю. Здалека не впізнав їх. То були, напевно, чужі".

Тоді стрибки починають бити. Один б’є в зуби кулаком, другий – ребром долоні по шиї, ребрах, нирках. Третій піднімає з підлоги і кидає двом першим, відмиває водою, коли втрачав притомність. Били, копали ногами, кричали до тих пір, поки не змучились. Ледве живий, покалічений, напівпритомний лежав дід Михайло лицем до підлоги.

Тоді кати пустили голодного пса – вівчура, і знов копали ногами. Пес жер руки, ноги, куфайку. Дід прийшов до пам’яті, і тільки й було сили, щоб якось ховати кисті рук та лице від гострих зубів.

Цей крик і гавкіт почули в сусідній кімнаті. Звідти вийшов слідчий Заваригін і наказав закінчити допит. Пса відтягнули від діда, ногами викотили за поріг, затягли в камеру. Так мій скатований дідусь залишився живим після "смертного" допиту.

Після Борщівської в’язниці перевозять діда Михайла в Чортківську тюрму, а там знову допити, та ще більш жорстокі. Під нігті запихали голки, копали чобітьми з залізними підковами, били нагайкою з залізними наконечниками. Дід, як і інші в’язні, обмотував тіло мокрим домашнім полотном, захищаючи груди і живіт  від нестерпних ударів.

Нагайка із металічним кінцем розривала одяг як папір, виривала куски тіла – шкіру та м’язи. Як можна витримати такі нелюдські катування? Як можна признати цю владу як "братів зі Сходу"? Все витримав мій дід Михайло, нікого не продав, нікого не виказав, не підписав ні одного документу з допитів.

Василь Николин - «Мороз», «Богдан», «Хмель»

Із Чорткова в’язнів етапують – Умань – Київ – Москва. У Москві діда судила "тройка" за відсутності зізнання 12 березня 1948 року [авторка має на увазі Особливу нараду при МГБ СРСР – ІП]. Звідти в Мордовію, на Воркуту.

Людей везли в товарних вагонах на соломі, як худобу. Холод пронизував до кісток. Годували соленою рибою і водою. Люди помирали від дизентерії, першими не витримували діти з сімей політичних засланців.

Конвої викидали померлих просто через двері вагона в поле, ліс, на дорогу – де попало. Ніякого обліку померлих не вели. Так викинули із вагона дідового односельця Дешевого Григора Олексовича, що був етапований одночасно з ним.

Засудили діда Михайла на 7 років, ще два роки після цього не можна було їхати до України. У Мордовії, де відбував висилку мій дід, збудовані величезні табори для політичних в’язнів – по 10 тисяч чоловік у кожному. В одному із них дід пробув 5 років.

Разом із ним відбували заслання люди різних національностей і професій: селяни, лікарі, священники, поляки та українці… Годували так, щоб не померти з голоду. Засуджені будували бараки для інших в’язнів. Дід працював столяром – робив вікна і двері.

Кожен день два конвої зі зброєю і собаками провадили групу з 10-12 чоловік на роботу – одних на будівництво, інших на лісоповал. Попереджували: ні кроку в бік – зразу розстріл на місці.

Тяжко мучив голод. Недалеко від харчового бараку викопали помийну яму. Зливали туди недоїдки після конвоїв. Там була і каша, і хліб, і м'ясо. Цю яму завжди вартував один конвой з автоматом. Судженим строго заборонили підходити до неї. Хто не витримував голоду,  кидався до ями, того розстрілювали на місці.

Одного разу на грані голодного зриву був мій дід Михайло. Як і багато інших в’язнів, він ввечері ходив до столової в надії, що щось викинуть із вікна або дверей. Тут із кухні вийшла кухарка і щось біля дверей висипала. Дід почекав, щоб вона зайшла і став ритись руками в попелі, який висипала кухарка. А вона була таким же в’язнем, як і дід.

Там він знайшов третину хлібини і на кістці м'ясо. Отак і пережив голодний зрив, молячись та дякуючи Богу за поміч.

Великою підтримкою для політичних засланців, стали в’язні-священики, які духовно підтримували всіх. Велику мужність, силу волі та віру потрібно було мати, щоб пройти цей кривавий комуністичний терор.

 Михайло Николин у Сибіру (третій зліва, у вишитій сорочці)

Три роки скривалась мама Михайла – Федора, дружина Марія з трьома дітьми від енкаведистів, від розправи та смерті. Так родині порадив сам районний начальник КГБ Заваригін, коли приїхав в Олексинці на "черговий допит" до Николиних. Він був завербований підпіллям ОУН до співпраці. "Мороз" (Василь Николин) постійно підтримував із ним контакт.

Заваригін таємно видавав керівниками ОУН через добре перевірених зв’язкових списки сексотів із сіл. Василь Николин кілька разів одержав від нього письмові донесення на олексинських сексотів на учасників ОУН та людей, які їм допомагали. Ще Заваригін зумів дати "Морозу" кілька чистих бланків паспортів з  усіма печатками.

Родина Николиних ховалась у різних людей і різних місцях. Ніхто з людей ні разу не видав їх. Хоч раз малі дівчата – Ганя  та Олена –  чули від Пилипа Верозуба та Хаїна-міліціянта: "О! Пішли бандерівські діти!".

За час відсутності їх у власному домі,  абсолютно все майно і худобу Николиних конфіскували. Це майно забрали у колгосп "Паризька комуна" – в село Шершенівка.  Лише після 1950 року повернулися всі в порожній розграблений дім. Сусіди та родичі знесли хто що міг – дещо з одежі, чоботи, посуд, трохи їжі.

Хата родини Николиних. Фото 2015 року.

Часто старенька і згорьована прабабка Федора любила під вечір сідати на призьбу хати та все думала, думала… І про щасливе сімейне життя, яке було до приходу "братів московських", і про синів своїх. Її [син] Павло в 1945 році повернувся з війни живим, мав поранення в плече. Допомагав повстанцям.

Енкаведисти знайшли вдома в нього пустий схрон-криївку зі свіжою націоналістичною газетою. За це засудили аж на 25 років, в 1947 році вислали в Сибір як "ворога народу". Відбув 10 років заслання. А Василько, її наймолодший синочок [провідник ОУН "Мороз", "Богдан", "Хмель"], пропав безвісти ще восени 1948 року. З того часу ні одної вісточки про нього.

У селі по-різному говорили. Одні казали, що вбили його у Вінницьких лісах. Інші – що переписався на іншу фамілію і десь виїхав. Було чути її тихеньке схлипування, ледь похитувала головою, шептала про себе: "Васильку мій, Васильку".

Усе молилась за своїх дітей, на грудях носила медалик із зображенням Матері Божої. Вимолювала ласки ще хоч раз побачити своїх діточок. Ніколи, ні одного слова не промовила в голос про свого Василька до кінця життя – ні з дітьми, ні з онуками.  

Василь Николин (номер 11) у підпіллі. Фото з Архіву СБУ.

У 1956 році повернувся з Сибіру Михайло. У 1958 році вернувся із заслання Павло. Вони працювали на землі до останнього свого подиху. Стрий [дядько – ІП] Павло тримав пасіку.

У 1964 році у 80 років померла прабабка Федора. Дід Михайло довгий час працював на винограднику Мишківській долині. Вдома вирощував помідори в теплицях. Любив рибалити, мав свій човен. Любив садити та прищеплювати дерева.

Стрий Іван повернувся з фронту 1945 року інвалідом, без пальців на правій руці. Був контужений, заїкався. Через це, напевно, його не вислали в Сибір. Але його дружину, стрийну Калину, тримали в Борщівській тюрмі та катували так, що на сідниці відірвали шмат м’язів. За відсутності доказів, покалічену, відпустили додому. Там її чекала однорічна донечка Ганна.

Через десятиліття після цих жахливих подій особливим знаком долі став той факт, що 16 травня 1990 року біля хреста в Олексинцях, що поставлений на знак скасування панщини у 1848 році,  – посвятили й підняли вперше український прапор Николин Іван Петрович та Прокопов Ілько Амбросович.

Дід Михйло помер 16 лютого 1997 року на 47 день після смерті своєї дружини Марії. Разом вони прожили у шлюбі 66 років.

Вічна їм пам'ять!

Я пишаюся своїм дідом Михайлом, який витримав страшні катування і тортури, пройшов 9 років заслання у Сибіру і залишився доброю та щирою людиною.

Своїм обов’язком вважала добитися повної його реабілітації як політичного в’язня. І це сталося! 7 лютого 1991 року Постановою Тернопільського обласного суду № 01/26 Николин Михайло Петрович реабілітований – "за відсутності в його діях складу злочину".

Довідка про реабілітацію Михайла Николина  

---------

В особистій бесіді Марія Магас розказала мені один дуже цікавий епізод. У 90-х до хати Николиних в Олексинцях під`їхав чорний джип із невідомими, але дорого вдягненими чоловіками. На той момент біля хати була мама Марії Магас – Ганна.

Чоловіки запитали – чи знає вона щось про Василя Николина, який жив у цій хаті і який воював в УПА? Пані Ганна, яка знала, що родина пережила Сибір та страшні катування, перелякавшись, відповіла "Нічого не знаю, ніякого Василя тут не було".

Гості були наполегливі і, на подив жінки сказали, що в хаті Николиних є німецька оцинкована бочка (вона дійсно там була), і вони хочуть її купити. Марію це злякало ще більше і вона, так і не проронивши слова, втекла до іншої хати.

Після цього загадкового візиту, у хаті зник старий фотопортрет Петра та Федори Николиних.

Петро та Федора Николини – батьки Михайла та Василя

Доля їх наймолодшого сина Василя на псевдо "Мороз", "Богдан", "Хмель", який був провідником ОУН на Борщівщині, Кам’янець-Поділлі та Вінниччині досі лишається загадкою.

Згідно з офіційною версією, 20 листопада 1951 року Василя Николина вбили МГБісти на конспіративній квартирі в селі Майдан Олександрівський Віньковецького району Хмельницької області. Але по селу Олексинці не раз ходили чутки, що Василь Николин живий і наприкінці 1950-х років його, нібито, не раз бачили місцеві.

Цього року Марія Магас надсилала запит до СБУ з проханням показати копію посмертного фото або акт про смерть Василя Николина. Але їй відповіли, що справа "Мороза" досі засекречена і зробити це наразі неможливо.

У Марії Дмитрівни жевріє надія, що брат її дідуся вижив і переїхав за кордон. Але документальних підтверджень цьому теж, на жаль, немає.

Проте є рукописний зошит зі спогадами Николина Михайла Петровича про молодшого брата Василя і його боротьбу за незалежну Україну. І згодом він також буде опублікований.

 



Дарина Рогачук
Журналістка (Київ)




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter