Українська правда
Історична правда

"Мученик Іван Мойсеїв". Історія християнина в Радянській Армії

27.10.2017 _ Вахтанг Кіпіані
Версія для друку

Він був звичайним юнаком. Звичайним сином. І звичайним військовослужбовцем. Але він вірив у Бога і це стало причиною репресій і, зрештою, звірячого вбивства. 45 років тому.

Історія комуністичних репресій проти віруючих християн – це наче куплена сто років тому книга, яку так і не довелося відкрити. Сотні тисяч людей протягом існування СРСР були покарані безбожницькою владою. Десятки тисяч – були закатовані.

Навіть у відносно "ліберальні" часи КГБ продвожував вистежувати, профілактувати, карати, а за допомогою журналістів партійних видань, карикатуристів ще й висміювати тощо тих, які жили не за "найгуманнішою в світі" Конституцією, а за Святим Письмом.

На відміну від шістдесятників, дисидентів і націоналістів, які з початком політичних змін у Радянському Союзі, багато про досвід жертви й боротьби писали й розповідали, євангельські християни сприймали виклики тоталітаризму з притаманним справжнім вірним стоїцизмом і фаталізмом.

Мовляв, "Бог дав нам випробування – ми їх з честю подолали". Звісно, існує певна література, спогади, присвячені опозиції комуністичній державі, але широкий загал про ті видання та їхніх авторів майже не чув.

І тому раджу прочитати цю історію. Це життєва драма зі смертельною крапкою у кінці земного життя.

Головний герой – солдат Радянської Армії Іван Мойсеїв. Народився 1952 року у селі Волонтировка Суворовського району Молдавської РСР. Батьки виховували 8 дітей – сім синів і дочку. Родина належала до церкви Євангельских християн-баптистів. Перед службою у війську Іван прийняв святе хрещення і певний час навіть проповідував Євангеліє серед молоді. У миру ж працював водієм.

У листопаді 1970 року брата Івана мобілізували до армії. Ясна річ, це стало великим випробовуванням для юнака. Більшість солдатів, а особливо – офіцери, вороже ставились до його віри.

16 липня 1972 року у місті Керч (тоді – Кримської області, нині – Автономна Республіка Крим, тимчасово окупована Російською Федерацією) під час відбування військової служби у в/ч 61968 "Т" був вбитий.

Його родичі склали і розповсюдили у самвидаві, з якого текст дістався Заходу, текст "Надзвичайного повідомлення". Зберігаємо правопис брошури, яка була надруковано незабаром після смерті Івана у Каліфорнії у видавництві "Голос Спасіння".

Міністру Оборони СССР Гречко А. А.

Генеральному Секретарю ЦК КПСС Брежнєву Л. І.

Копії: Генеральному Секретарю ООН К. Вальдхайму,

Міжнародньому Комітетові Оборони Прав Людини при ООН,

Президенту Академії Наук СССР професору Келдишу М. В.,

Голові Спілки Письменників СССР,

редакціям газет: "Советская Россия", "Правда", "Известия",

Раді Церков ЄХБ в СССР,

Раді родичів в'язнів СССР,

усім християнам

— від родичів Мойсеєва Івана Васильовича, — замученого в рядах Червоної Армії, які живуть в с. Волонтировка, Суворовського району, Молдавської ССР.

"І сталося, кожен, хто це бачив, то говорив: "Не бувало й не бачено такого, як це, від дня виходу Ізраїлевих синів з єгипетського краю аж до цього дня" — Суддів 19:30.

…Зраненого, вимученого тяжкими муками, але ще живого, на очах підполковника Малсина В.І., він був насильно втоплений в Чорному морі на глибині 156 см. при його високому на 185 см. фізичному рості.

Свідоцтво смерти було видане таке: "Механическая асфикция от утопления", але досліди при анатоміровані бриніли: "Умер від насилля".

17 липня 1972 р. в год. 8 нас повідомили телеграмою такого змісту: "Ваш син трагічно загинув, сповістіть про свій виїзд".

 Обкладинка брошури про мученицьку загибель Івана Мойсеєва

Ми приїхали до міста Керч і вирішили поховати сина в рідному селі. Нам показали обличчя сина в домовині, після чого цинкова домовина була залютована. З нами був також наш син Семен, комсомолець, який був покликаний військовою владою до окремої кімнати, де з ним довго про щось розмовляли. Син нам не сказав про це ні слова.

Для того, щоб відвезти домовину до с. Волонтировки, з військової частини був призначений капітан Платонов В.В., а також рядовий солдат, які й привезли до села домовину 20 липня 1972 року. Отримавши домовину з тілом сина, ми прийняли рішення оглянути тіло, а також зробити з нього фотографічні знімки. Для того нам треба було розрізати залютовану домовину.

Платонов В. В. побачив це, дуже захвилювався і сказав: "Нам треба негайно їхати, бо ми не маємо часу", — і вони удвох із солдатом сіли до авта і від'їхали. Ми відчинили домовину і почали здіймати одежу із замученого сина. Але Семен насильно намагався недопустити нас до цього і казав: "фотографуйте його в одежі".

Коли ж ми розділи сина, то побачили на його тілі біля серця шість ран, проколених чимось круглим. На голові з правого й лівого боків також видніли сліди від заподіяних йому ран, ноги і плечі також були дуже побиті, а на грудях — знаки попечення. Навколо уст видніли синяки від побиття.

Все це бачили 23 свідки, мешканці села Волонтировки, вони й ствердили це своїми підписами в акті від 20-го липня 1972 року, якого при цьому й залучуємо.

Із свідчення начальника Малсина В.В. під час його розмови з родичами Івана, треба підкреслити наступне: "Дня 16-го вранці я був дуже зайнятий працею, приймаючи відвідувачів. Пополудні, разом з Мойсеєвим, ми поїхали автом ГАЗ-69 на берег моря". За словами рядових солдат "Малсин виїхав автом "Победа" разом з невідомими особами в цивільному, а Мойсеїв їхав за ними сам один автом ГАЗ-69".

"Мойсеїв умирав тяжко, він боровся зо смертю, але умер християнином", — заявив потім Малсин.

19 липня 1972 р., коли родичам віддавали тіло Мойсеєва, Малсин сказав: "Сьогодні я докурюю сьому пачку сигарок", а 1-го серпня він сказав так: "За цей тиждень моя дружина схудла на 15 кг. від переживань по смерті Мойсеєва. Вона сказала, що більше не сяде до того авта, яким він їздив".

Ми, родичі, просимо:

  1. Негайно вислати медичну комісію для дослідження причини смерти нашого сина.
  2. Дослідити все, а також знайти винуватців, які його замучили.
  3. Ми, родичі, є християнами, ми маємо ще чотири сини, що молодші за Івана. Вони також повинні колись відбути службу в Червоній Армії, але якщо з боку військової влади їхнє життя не буде забезпечене, якщо не будуть виявлені вбивці Івана, ми своїх синів в таку Армію не віддамо.
  4. Враховуючи факт, що віруючі в нашій країні завжди виставлені на знущання, бо про це ми маємо багато фактів, вважаємо, що експертна комісія без участи лікарів із християн не буде повною. Тому ми погоджуємося перевести досліди причин смерти нашого сина тільки з участю двох лікарів християн, яких ми готові дати. Тому просимо сповістити нас про дату приїзду такої комісії чотири дні перед тим.

До цього ми долучуємо:

1. Акт свідків.

2. Копію свідоцтва смерти.

3. Фотографічні знімки частин тіла ми доручимо експертній комісії в день її приїзду.

З пошаною до Вас: підписи: Мойсеєв В. Т., Мойсеєва І. К., Мойсеєв В. В., Мойсеєв Р. В., Мойсеєва Н. В.

Відповідь адресуйте: село Волонтировка, Суворовського району, Молдавської ССР. 1-го серпня 1972 року.

Родина, ясна річ, не змогла нічого дізнатись. Численні звернення, волання про увагу й розгляд справи по суті лишались без відповіді. Система була невблаганна. "Втопився". Страшні світлини, що їх було долучено до листів до органів влади, преси, міжнародних організацій свідчили про інше. Івана жорстоко катували, палили гарячим залізом, а лише потім утопили, приховуючи навмисний злочин.

Його брати зі Слободзейської, Бендерської, Єрмоклейської, Заїмської, Тираспольської церков ЄХБ, учасники похорону, які бачили тіло перед похованням у спеціальному "акті" ствердили:

"Він був мучений і катований за Ісуса. 16-го липня ц.р. був його останній день для надумання. Як кажуть документи, якісь люди в цивільному, разом з військовими офіцерами, багато разів давали Мойсеєву Івану "термін до надумання", вимагаючи його відречення від християнської віри. Там його мучили, але він залишався вірний Господові і не відрікся від Христа".

20 липня 1972 року відбувся велелюдний похорон. Серед вінків живих квітів люди тримали в руках плакати "Для мене життя, то Христос, а смерть - надбання", "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі погубити вони не можуть", "Побачив під жертівником побитих за Слово Боже". Всі співали духовні пісні, проводжаючи брата Івана на Небо.

Самвидавний "Бюллетень Совета родственников заключённых Евангельских христиан-баптистов в СССР", оприлюднивши факт смерті Івана Мойсеєва нагадав, що це не перший випадок насильства над віруючими. Приміром, раніше у в’язниці в Барнаулі було так само закатовано брата Миколу Хмару.

У записничку Івана, який передали після його смерті батькам, були записані вірші, що він їх складав. Ось, один із них:

"Хай Христова любов

В вашім серці горить,

Як на березі моря маяк.

Щоб і недруг і друг

Могли завжди сказать:

Всім нам треба любити отак!".

Незадовго до смерті солдат приїздив додому, як тоді казали, "на побывку". І батьки, наче передчуваючи, записали його розповідь про те, що з ним відбувається у лавах Радянської Армії на магнітофонну плівку. Ось одна з історій, розказаних ним самим.

"Коли я приїхав до військової частини, я почав шукати собі тихого місця для молитви. Я зауважив одну кімнату, в якій нікого не було до десятої години ранку. Там працював якийсь військовий старшина, але вранці до його прибуття там нікого не було.

Ми вставали в 6 годині ранку. Я відразу вдягався і йшов туди для моєї молитви аж до сніданку. Солдати тоді проводять фізкультурні вправи, роблять щось іншого, а я протягом двох годин пробуваю в молитві. Інколи навіть спізнювався на сніданок, бо ніколи не дивився на годинника.

Так минуло два місяці. Потім прийшов день випробовування моєї віри. Бог відкрив мені, як я повинен робити. Того ранку я встав в годині 5-ій і молився до години 9-ої. Якраз в годині 9-ій я спішно пішов на площу вправ і став в ряди на своє місце. За мною вже шукали. За спізнення довелося розраховуватися перед начальником роти. Він уже знав, що я віруючий.

Майор наказав мені стати в ряди і сказав, що я буду покараний. Наша розмова з ним була на полі (це було в Старому Криму).

Рота робила свої вправи, а я тим часом розмовляв з військовим старшиною на іншу тему. Він намагався переконати мене, щоб я відрікся від моїх переконань.

Коли ми вернулися до кошар, я знову був покликаний до канцелярії, де зо мною говорили багато військових старшин. Покарали мене тим, що заставили мене всю цю ніч працювати. І я спокійно працював з радістю. Солдати потім мали свої військові вправи, а я замітав і мив в кошарах долівку.

Кошари були великі, треба було мити долівку і сходи щіткою з милом. Праця була тяжка, але я з радістю її виконував. Старшини побачили мою працю, що я виконую її з радістю, почали мене кликати до одного, то до другого. Накінець покликали мене до найголовнішого — командира дивізії. Але мене зустрів його політичний заступник, з яким я розмовляв біля трьох годин.

Спочатку він кричав на мене, але потім перестав кричати. Тоді я сказав до нього: "Дозвольте мені сказати вам кілька слів?" — і він дозволив, думаючи, що вже переконав мене. Але я ввесь час більше слухав Бога, ніж людей, а тому сказав до нього: "Ви даремно лякаєте мене криком". Тоді він узяв двоє крісел і запропонував мені сісти. Розмовляв зо мною тихо і спокійно, але побачив, що нічого не може зо мною зробити, вийшов.

Після цього мене відвезли до іншої військової частини, де зо мною ввесь день розмовляв полковник. Зо 20 днів ми відбули 500-кілометровий марш для водіїв автом і нас відвезли до м. Керч.

Там почали мене випробовувати. Перше, протягом 5 день мені нічого не дали їсти. Мене питалися, чи я був коли-будь хворий. Я сказав, що ні, і що я не знаю, що таке лікарня. Вони напевно думали, що за п’ять день без поживи я захворію. Але я не захворів. Перший день пройшов нормально, інші дні також пройшли так само. Слава Богу!

Я не захворів тому, що я молився. Перевірили мене рентгеном – я був здоровий. І мене відпустили. Про це довідалися інші військові старшини і сказали: "Дайте йому їсти, бо коли він помре з голоду, ви осоромите нас".

На військові вправи я не ходив, також не співав їхніх світських пісень.

Потім мене випробовували удруге. Була вже зима. На дворі багато снігу, 30 ступенів морозу. Усі солдати сплять в кошарах, а мене виводять надвір і кажуть стояти на морозі 5 годин. І стоячи тільки в одних шатанах, в одній військовій сорочці, в шапці і чоботях. Їх нічого не обходило, як я проведу той час, лише, щоб я був надворі повних п’ять годин. Я стояв і весь час молився і Господь давав мені силу і був зо мною.

По тому мене кличуть до канцелярії і питаються, чи я передумав. І знову повторюється та сама кара. Але я не відчував морозу. Вони дивилися на мене й дивувалися, що зо мною нічого не робиться в часі такого холоду. Бували випадки, що я стояв на морозі всю ніч, бували випадки, що стояв кілька ночей. Так минуло два тижні. Після цього мені дозволили спати в казармах разом з солдатами".

Ми не знаємо, хто врешті вирішив позбутись непокірного солдата Івана Мойсеєва. Але факт його страдницької смерті був зафіксований на фото, які, на щастя, перетнули "залізну завісу", кордони СРСР і потрапивши до зарубіжних братів стали відомі в світі.

Так само родина зробила копії його листів і свідчень, які поширювались у магнітовигляді.

15 липня 1972 року, за день до смерті, Іван написав листа рідному брату Володимиру. Там є такий рядок – "Скажи їм батькам так: "Іван написав мені листа, що він за наказом Ісуса Христа йде в бій, а цей бій християнський і невідомо, чи вернеться він. Бажаю усім вам, дорогі друзі, молоді чи старі, подати одного вірша з Об’явлення 2:10 – "Будь вірний до смерти і дам тобі вінця життя". Прийміть може вже й останній привіт на цій землі від вашого найменшого брата Івана".



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Теми: XX сторіччя, історія СРСР, християнство, терор, релігія, армія, комунізм, КГБ