Українська правда
Історична правда

На шляху до боротьби. Дитинство і юність Василя Кука

11.01.2018 _ Аліна Понипаляк
Версія для друку

Син простого бідного селянина, батько якого власною важкою працею вирвався зі злиднів й відкрив дорогу для своїх дітей, стане майбутнім українським революціонером-підпільником, провідником ОУН на українських землях й останнім Головним командиром УПА, якому доля судила дожити до наших днів.

11 січня 1913 року за сорок кілометрів на схід від Львова в селі Красне Золочівського повіту на Тернопільщині (нині Бузький район Львівської області) у сім’ї Степана (1879—1959) та Парасковії (1888—1975) Куків народився син, якого 16 січня охрестили Василем.

Радянська пропаганда завжди змальовувала учасників українського національного збройного підпілля, а особливо його лідерів, як представників буржуазних прошарків суспільства, прагнучи підкреслити антисоціалістичну й антинародну, опозиційну до комуністичного способу життя сутність ОУН і УПА.

Такий підхід добре вписувався в ідеологічні постулати класової боротьби. Однак родина Василя Кука, як і більшість родин учасників руху опору, була бідною селянською сім’єю. Злидні були настільки великими, що сім’я Кука не мала спершу навіть власного повноцінного житла. Не було й ані своєї худоби, ані  господарства.

 Степан Кук - батько Василя Кука

Ще до свого весілля в 1908 році, батько Василя Кука Степан Матвійович  придбав половину хати в Тацьки Дубеняк, яка емігрувала до Бразилії.

В іншій половині будинку мешкала бездітна сім’я рибалки Валентина та Ксеньки Когутів. Після смерті Валентина Степан взяв під опіку власницю другої половини хати Ксенію, за якою він доглядав і отримав від неї її частину хати у спадок.

Зі слів самого Василя Кука,  це була звичайна селянська хата, крита соломою, яка ділилася на дві половини: з одного боку кімната,  посередині —  сіни, а з іншого боку — комора. У типовій для українських селян початку XX ст. житловій кімнаті були піч, одне ліжко, стіл, припічок коло печі й лавиці під стінами. На печі спала літня жінка, на ліжку спали дорослі, а в ногах — малі діти, які, з часом дорослішання, тулилися на припічку, лавицях і підлозі.

У таких скромних умовах в часи дитинства та юності Василя мешкала вся багатодітна сім’я Куків. Сам господарський двір обмежувався лише коморою — не було ні стайні, ні хліва. Лише коли з’явилася корова, то для неї прибудували хлівець.

Батько Кука теж походив із бідної селянської родини. У спадок від свого батька Матвія він отримав лише  ½ морги землі  (1 морг — 0,6 га), а від матері Ксеньки — 1 морг. Весною 1888 року, коли Степану було дев’ять років,  — помер його батько, а восени того ж року пожежа повністю знищила все їхнє господарство включно з хатою.

Підрісши, хлопець одразу пішов на роботу на залізничну станцію в селі Красне. Його взяли звичайним робітником на некваліфіковану фізичну працю, потім спрямували в бригаду робітників, які ремонтували залізничну колію на відрізку Золочів—Красне.

Паралельно він постійно працював на сінокосах та на інших підробітках. Згодом, на залізниці, Степан отримує нову посаду — бегляйтера (Begleiter (нім) — провідник, помічник машиніста).

Посада вже вимагала знання німецької мови й відповідного навчання, яке він пройшов, склавши необхідні екзамени в м. Бродах. Черговим його підвищенням стало призначення на візера (Vizier (нім.) — диспетчер) Краснянської залізничної станції. Для цього Степан Матвійович знову проходить навчання й захищає диплом візера австрійської залізниці.

Мати, яка була на 10 років молодшою за свого чоловіка й на плечах якої було домашнє господарство та виховання дітей, походила з дому Федора Постолюка (1846—1909) і Софії Ласки — Постолюк (1857—1941), що здавна мешкали в с. Красне. У Постолюків було одинадцятеро дітей — п’ятеро дівчат і шість хлопців.

Мати Василя Кука Парасковія

Два брати Парасковії — Василь і Степан служили в австро-угорській армії й загинули на фронтах Першої світової війни, а її наймолодший  брат — Оксентій (1895—1943) входив до українського товариства "Сокіл", грав на кларнеті в краснянському сокільському оркестрі, служив в УСС та УГА, а з 1930—1940-х років став учасником ОУН.

Сім’я Степана й Парасковії Куків теж стала багатодітною, але з восьми народжених дітей, до свого повноліття дожили шестеро:  Василь (1913—2007), Ілярій (1915—1938), донька Єва (1917—1946), Ілько (1919—1939), Филимон (1920—2003) та наймолодший Іван (1924—1984).

Перший син Филимон (1909 р. н.) помер ще немовлям, проживши менше трьох місяців, а донька Ганя народилася 1911 (1910) року і прожила всього вісім років.

Після початку Великої війни австрійська влада евакуювала на захід, до Австрії, Степана Матвійовича як кадрового працівника залізниці. Відтоді відповідальність за всю сім’ю Куків лягла на матір Парасковію, яка була вимушена з усіма дітьми покинути домівку й пішки тікати від бойових дій в незачеплені війною села.

Вочевидь після того, як лінія фронту минула село,  Парасковія Кук з дітьми повертається до своєї хати. З особистих записів Василя Кука дізнаємося, що в 1915—1916 роках у с. Красне стояли частини російської царської армії. Солдати зі сходу, зі слів Кука, ставилися до місцевих добре, оскільки вони "говорили по-нашому", тобто були мобілізованими українцями.

У своїх мемуарах В. Кук зберіг спогад, як солдати-українці з російської армії пригощали його цукром і чаєм. У 1916 році російські війська під час відступу спалили в селі багато хат, ґуральню та панський маєток.

З дитячих спогадів Василя перед нами  постає картина війни й розрухи. У 1918 році, вже під час польсько-української війни, в с. Красне неодноразово пробивалися польські війська, які встановили "кінну повинність" для селян та проводили реквізицію худоби.

Польсько-українське протистояння після Першої світової війни не обмежувалось лише бойовими діями на фронті. У своїх рукописах Василь Кук  зазначав, що одного разу в 1918 році якийсь польський жовнір хотів його, п’ятирічного хлопця, кинути в колодязь, а 1920 року жовніри побили наймита Куків нагайками.

В інтерв’ю Василь Кук зазначав: "Ми тільки знали, що треба ховатись. Ховались в льоху, в підвалі, ну, війна була. То наступ був на Броди, туди, в напрямі на Львів.  Тут були великі окопи, великі бої австрійсько-російські. Ну, потому армія посунулась, потому армія вертала.  

Ну, вже після війни, коли війна закінчилася, знову почалася зараз друга війна в дев'ятнадцятому році польсько-українська.

Приходили поляки, приходили січові стрільці, то пересувалися фронти […], потому була ще війна большевицько-польська, знову марширували большевицькі відділи туди на Львів, потому втікали назад […], то ми те все бачили і чули, як вже співають і "Канарейку" і як там забирають коні, і як по тому в нашій хаті був якийсь шпиталь, то всі ті перипетії лишили тільки одно: війна, війна… і все…".

Брат Филимон Кук (1920—2003)

Під час важких років війни в 1919 році найстарша донька Куків Ганя вмирла від запалення легень.

Після поразки українських визвольних змагань (1917—1921), родина Куків повернулася до мирного життя в рідному селі, але вже під владою новоутвореної Польщі.

Стосунки між поляками та українцями в міжвоєнній Польській державі після взаємного збройного конфлікту залишалися складними. Проте на місцевому рівні до певного часу зберігалися деякі особливості у спілкуванні між українцями та поляками.

Зі слів Василя Кука, які записав дослідник визвольного руху Григорій Дем`ян, дізнаємося, що етнічні поляки та українці на початку 1920-х років у їхньому селі не ворогували:

"Всі поляки говорили української мовою. Такі поляки, що вважали себе, що вони таки поляки, в тому полягало, що вони ходили до костелу, а українці ходили до церкви. Як було свято польське Святвечір, батько ходив до сусіда поляка, а як було наше свято то той поляк приходив до нас і якоїсь ворожнечі зразу не було. Всі ті поляки, всі ходили до тої читальні "Просвіта", дружили, співали. […]

Але вже як повстала Польська Держава, щораз більше українців почали обмежувати, відмовляти їм в праві на роботу […]. Якщо ти хочеш, щоб ти дістав роботу – запишися до костела […], вся та польськість заключалась в тому, щоб перенести метрику до костела […] змінив релігію і, ну ясно, ти вже ставав відступником, ставав вже поляком".

Надалі протистояння між поляками та українцями загострювалося. Перші, користуючись фактом існування власної національної держави й відчуваючи в себе за спиною підтримку влади, прагнули якнайшвидше полонізувати своїх сусідів українців шляхом релігійної та національно-мовної асиміляції через церкву та систему освіти.

Українці ж, попри все, пручалися брутальному втручанню польської влади та польської католицької церкви в їхній національно-культурний простір.

Громада села чітко розділилася за національною ознакою на українців — християн східного обряду та поляків-католиків. З першої половини 1920-х років почалося загострення обопільної антипатії між українцями та поляками, що на рівні с. Красне виливалося в непоодинокі факти масових бійок.

У такому національно конфліктному середовищі пройшли роки дитинства та юності Василя Кука. Він на власні очі бачив нерозуміння й ворожнечу, які панували поміж націями, і цей факт, безумовно, прямо вплинув на його світобачення.

Щоб відновити зруйноване війною господарство, Степану Матвійовичу Куку довелося  брати позику в кредитній касі. За кредитні гроші він добудував хату, почав розвивати сімейне аграрне господарство, скуповувати сільськогосподарську землю.

Завдяки наполегливій батьківській роботі на залізниці та важкій праці на землі, приблизно з 1920-х років матеріальний стан родини Куків став покращуватись. До кінця 1930-х років господарство Куків збільшилося до восьми моргів (майже п’ять гектарів).  Куки звели нову стодолу, хлів, посадили сад і завели в ньому пасіку.

У родині Куків завжди особливу увагу приділяли освіті дітей. Найстаршого сина Василя в 1921 році віддали до сільської чотирилітньої школи. Хоча, як згадував сам Василь Кук, його родина жила тоді настільки бідно, що діти ходили до школи, а згодом і до гімназії, босоніж.  З цього приводу батьку Василя рідний дядько дорікав, що той забагато витрачає на освіту для своїх дітей.

  Сестра Єва Кук (1917—1946)

Однак Степан Матвійович наголошував: "Ну що я вам дам, діти? Ніякого поля нема, треба якісь знання добути і десь щось… чи знання діставати якимсь там рахівником, хоч писарем, навчися добре писати, щоб десь якусь роботу дістав".

Краснянська сільська чотирилітня школа була заснована ще в часи Австро-Угорщини й першопочатково була українською. Але за Польщі керувати школою в селі поставили директора-поляка, який почав впроваджувати польську мову. Та оскільки учні не розуміли польської, навіть учительці-польці довелося викладати для селянських дітей українською мовою.

Школа давала базові знання з арифметики, письма й читання. Окремо вивчався катехізис, який викладав священик. У школі діяла типова в ті часи палочна дисципліна. Тож народна сільська школа не могла підготувати школяра для вступу до гуманітарної гімназії.

Тому батько найняв для Василя вчителя для факультативної підготовки. Це був односельчанин Іван Лада, колишній ветеран УСС із вищою освітою австрійських часів. Саме він навчав Василя Кука латини, необхідної для вступу до класичної гімназії.

Неабиякий вплив на Василя Кука мало українське культурно-просвітницьке товариство "Просвіта". Адже саме ця організація стала одним із основних фундаментів українського національного відродження у Східній Галичині з останньої чверті XIX ст. Залишалася "Просвіта" важливим джерелом розвитку української культури й мистецького життя і в  XX ст.

Саме через подібні організації відбувався прямий контакт української національно свідомої інтелігенції з широкими українськими селянськими масами.

Зі спогадів Василя Кука, в його селі також діяло представництво "Просвіти". При ньому функціонувала бібліотека, куди В. Кук, ще дитиною приходив по книжки та літературу: "[…] значить була ще читальня "Просвіти", і там вже через читальню "Просвіти" перші книжки, перші казки, то вже звідти брав, звідти читав, вже такий інтерес до книжки".

На початку 1920-х рр. у Золочеві відкрилася Золочівська приватна класична гімназія Українського педагогічного товариства "Рідна школа". Туди в 1923 році після двох років навчання в сільській школі вступив Василь Кук.

Через його юний вік перший рік навчання в гімназії став підготовчим. Фактичне ж навчання розпочалося в 1924 році й тривало до 1932-го. Освіта в гімназії давалася Василю нелегко, бо він не мав власного житла безпосередньо в Золочеві, а мусив щодня добиратися до гімназії 20 км залізницею і назад.

Згодом до нього в гімназії долучився молодший брат Ілярій. Сестра  Єва пішла навчатись у професійну школу у Львові, Филимон здобував освіту у львівській Малій гімназії, наймолодший Іван вступив до Львівської торговельної гімназії, і лише сину Ільку батьки планували передати своє господарство в селі.

Навчання в Золочівській гімназії справило великий вплив на формування особистості Василя Кука. Саме в таких установах, окрім здобуття класичної європейської освіти, відбувалося становлення молодих людей на все життя і прищеплювалися основні ідейно-моральні принципи.

Василь Кук в останніх класах гімназії

Ректором Золочівської української приватної класичної гімназії був священик о. Микола Хмільовський, колишній капелан УГА, який у 1940-х роках очолить підпільну греко-католицьку церкву на Галичині, а в 1948 році стане членом Української головної визвольної ради (УГВР).

Серед викладачів гімназії було багато старшин УСС, УГА й Армії УНР. У короткій автобіографії В. Кук зазначав, що особливо великий вплив на виховання національно-патріотичної свідомості учнів мали такі вчителі, як викладач історії Микола Величко, вчитель латинської мови і староста класу Іван Винар, вчитель німецької мови й літератури Дмитро Бурко, історик Михайло Гева, викладач української мови та літератури Михайло Логінський, вчитель катехізису отець Федір Побігушка та ряд інших. 

Саме в такому українському патріотичному й інтелігентному середовищі ветеранів Перших визвольних змагань проходило навчання та формування особистості Василя Кука.

Зовсім не дивно, що при гімназії діяла українська патріотична скаутська організація "Пласт", в яку Василь Кук вступив у 1927 році (22-й полк ім. Івана Богуна). Саме "Пласт", за спогадами В. Кука, став тим важливим  перехідним етапом між дитинством і юністю, помітним кроком до дорослого життя:

"І тоді я записався до "Пласту". Тоді той "Пласт" зачав мене вчити уму-розуму, що треба, якщо ти хочеш щось здобути, ти мусиш мати сильну волю. […] А по тому ще прийшло — то  пізнати  свою країну. І тоді пішло вивчати топографічні карти, всякі, і військові карти і в зв’язку[…]".

Варто окремо наголосити на важливій ролі української пластової організації у вихованні молодих українських пасіонаріїв, які згодом стануть провідниками українського руху опору середини XX ст. Насамперед, "Пласт" за своєю природою та спрямуванням міг навчити того, чого не давала школа чи класична освіта в гімназії.

Наприклад, практичним навичкам орієнтування за компасом і зірками на пересіченій місцевості, топографії, базовим знанням прикладних професій (коваля, шевця, тесляра), організації піших та велосипедних маршів на десятки кілометрів до Карпат та інших країв,  облаштуванню табору або місця для сну посеред лісу з підручних матеріалів тощо.

Особливе місце посідав спорт: біг, плавання, футбол, атлетика та багато іншого необхідного для фізичного розвитку молодих людей, що прищеплювало їм дух здорового змагання.

Веломандрівка на г. Маківка, 1936 рік. Василь Кук стоїть у центрі, тримаючись за велосипед.

Для багатьох активних молодих людей участь у "Пласті" стала першим вишколом і досвідом командної й організаційної роботи, який дуже пригодився в майбутній підпільній і військовій діяльності. Цілком закономірно, що саме через пластову організацію в Золочівській класичній гімназії Василь Кук дізнався про діяльність підпільної Української військової організації (УВО) полковника Євгена Коновальця.

Сталося це, з його спогадів, коли: "син одного Січового Стрільця дав мені "Сурму", я пішов на стрих, сів там, де було сіно, щоб ніхто не бачив, що я читаю, прочитав, і з того я довідався, що є така УВО. І коли від друзів "Пласту" я довідався, що є така ОУН, то сказав тоді — "я не хочу до ОУН, я хочу до УВО".

Сином усуса, що дав йому газету, як свідчив сам Василь Кук на своєму допиті в КГБ через 27 років, був його гімназійний товариш Ярослав Лех.  Газета "Сурма" була друкованим органом УВО, який видавався з 1927 в Берліні, а з 1928 по 1934 році в Каунасі (тодішній столиці незалежної Литви, з якою УВО і ОУН на початку 1930-х рр. налагодили союзні стосунки). 

За зберігання та розповсюдження газети "Сурма", чи інших інформаційно-пропагандиських матеріалів УВО в тодішній Польщі передбачалася кримінальна відповідальність.

"Сурма" - друкований орган УВО

У 1928/29 гімназійному навчальному році Василь Кук став членом Юнацтва ОУН молодіжного крила українських націоналістів (оскільки сам був ще неповнолітнім). Уже в 1930 році Кук стає членом Золочівської повітової екзекутиви (проводу) ОУН.

Так, у 17 років, починається новий етап життя Василя Степановича Кука. Син простого бідного селянина, батько якого власною важкою працею вирвався зі злиднів й відкрив дорогу для своїх дітей,  стане майбутнім українським революціонером-підпільником, провідником ОУН на українських землях й останнім Головним командиром УПА, якому доля судила дожити до наших днів і стати живим зв’язком між нашою сучасністю та поколінням борців українського національно-визвольного руху XX ст.

Історія  Василя Кука та його родини є багато в чому показовою, адже  згодом його брати й сестра теж долучаться до українського визвольного руху. Загалом, усі діти Степана Матвійовича й Парасковії Федорівни Куків були членами або симпатиками ОУН.

Ілька, підпільника ОУН,  розстріляли поляки у вересні 1939 року на Волині в околиці м. Дубно. Филимон та Іван належали до юнацтва ОУН й обидва в 1940 році радянським режимом були заарештовані й засуджені до 8 років виправно-трудових таборів.Молодший брат Василя Кука  Ілярій за приналежність і діяльність в ОУН був страчений  польською владою ще в 1938 році.

 Василь Кук у 1947 році

У 1943 році Івана мобілізували до Червоної армії, в артилерію. Він дійшов до Берліна, після війни повернувся в рідне село, де жив із дружиною і трьома дітьми. А в 1949 році  за переховування сина Василя — Юрія був знову заарештований і засуджений радянським судом на 10 років таборів.

Сестра Єва вийшла заміж за члена ОУН Медведя, який загинув у 1945 році на Стрийщині. Сама Єва, довголітній член ОУН, померла від хвороби серця в 1946 році. У 1954 році потрапив у полон до радянських окупантів і сам Василь Кук.

Оксентій Постолюк, молодший брат матері Василя Кука, разом зі своїм 20-річним сином Ярославом були замордовані польськими партизанами у 1943 році за активну українську громадянську позицію та співпрацю з ОУН.

Загалом, польський, німецький та радянський режими репресували всю велику родину Куків та Постолюків, не шкодуючи навіть старих батьків. Такі ситуації постійного протиборства створюють умови для  діяльності самостійницьких організацій, як УВО й ОУН. До них і приходять молоді пасіонарії такі, як Василь Кук.



Аліна Понипаляк
аспірантка історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка

Теми: історія України, ХХ сторіччя, ОУН-УПА, Галичина, націоналізм




Колаборація по-польськи

23.04.2018 _ Юрій Рудницький
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter