Українська правда
Історична правда

"У сoвєтському таборі були братами єврей і українець". Згадують ізраїльтяни

09.02.2018 _ Петро Одарченко
Версія для друку

"Коли зненацька крізь таборову масу проходила людина підтягнена і чепурна, спокійна й маломовна, поголена, в чистій сорочці й у вичищеному взутті, то можна було без помилки вгадати її національність, партійність і прапор, під яким вона воювала".

У трьох числах американського щоденника "Свобода" за 1974 рік вийшов цікавий матеріал про табірні стосунки українських та єврейських (за нормами тогочасного мововжитку у діаспорі - жидівських) політичних в'язнів комуністичних таборів. Стаття засвідчує велику симпатію, яку мали єврейські борці за свободу до українських націоналістів Юрія Шухевича, Валентина Мороза, Зеновія Красівського та інших. 

Останнім часом з'явилося кілька цікавих публікацій, в яких подано цінний фактичний матеріял про українських політичних в'язнів, про тяжкі умови їх життя у совєтських концтаборах, про їх муки і страждання, про героїчну витривалість і нескореність. Тут подано характеристики окремих груп і осіб, відомих і невідомих.

Особливий інтерес становлять цінні фактичні дані про таких відомих українських діячів і політичних в'язнів як митрополит Йосиф Сліпий, Михайло Сорока, Юрій Шухевич, Катерина Зарицька, Святослав Караванський, Валентин Мороз та інші.

Першопублікація в американській газеті "Свобода", березень 1974 р.

Автори цих спогадів і публікацій -- жиди, що чудом вирвалися в "обітовану землю" — в Ізраїль після багатьох років перебування в тюрмах і концтаборах СССР, де вони мали нагоду зустрічатися з українцями і разом із ними ділити гірку долю жертв жорстокого кагебівського знущання й терору.

Спочатку подамо короткі відомості про авторів.

Юлій Борисович Марголін — автор книги "Путешествие в страну Зє-Ка" (Ню-Йорк, Видавництво ім. Чехова, 1952) — в червні 1940 року був заарештований під час масових арештів втікачів із Західньої Польщі і пробув у концтаборі в районі Біломорсько-Балтійського каналу п'ять років. Репатрійований до Польщі 1946 р. Потім виїхав до Ізраїлю.

Авраам Шифрін — автор книги "Четвертий вимір" (Мюнхен, "Сучасність" 1973, переклав з російської мови В. Кобрин) — пробув десять років у тюрмах і концтаборах та три роки на засланні в Караганді. Року 1970 А. Шифрінові пощастило виїхати до Ізраїлю.

Анатолій Радигін — автор нарису "Епізоди з мордовських концтаборів" (Лондон, "Визвольний Шлях", № 11-12, 1973, "Сучасність" (Мюнхен), № 1, 1974) пробув вісім років у Володимирській тюрмі та три роки в Мордовських таборах суворого режиму. Вийшовши на волю в 1973 p., добився дозволу виїхати до Ізраїлю.

Книга Ізраїля Клейнера "Анекдотична трагедія", видана в Мюнхені українською мовою, 1974 р.

Ізраїль Клейнер — автор спогадів "Анекдотична трагедія" (Частина цих спогадів надрукована в журналі "Сучасність", № 7-8. 9, 10, 11, 12, 1973. Повний текст незабаром буде надрукований окремим книжковим виданням). Ніяких біографічних матеріалів про І. Клейнера не опубліковано.

Ізраїль Клейнер висловлює віру в те, що "українці ще скажуть своє вагоме слово".

Торкаючись українсько-жидівських взаємин, автор з задоволенням відзначає, що за останні роки "створилася значна верства української інтелігенції, що має цілком інший погляд на проблеми України і українсько-жидівських відносин".

Зокрема він згадує тут виступ Івана Дзюби на захист жидів.

"Дзюба тоді вразив усіх промовою, — каже Клейнер, — яку варто прочитати. Прочитайте, панове (або ще раз прочитайте). Це суттєве для розуміння подій, що відбуваються і вібудуться у майбутньому" ("Сучасність", № 7-8, 1973).

Юлій Марголін згадує один епізод у концтаборі: одного зимового вечора у таборовому бараці звернув увагу на в'язня, знеможеного голодом, холодом, тяжкою непосильною працею. Марголіна вразило, що цей нещасний жалюгідний "доходяга" сидів, скорчившись у своєму залатаному старому бушлаті й тихо шептав початок "Іліяди" Гомера. "Хто ви? — Звідки ви знаєте Гомера?" — із здивуванням запитав в'язня Марголін.

І далі Марголін пише:

"Інвалід розплющив очі й дивився на мене з не меншим здивуванням. Ми познайомилися, а потім розговорилися, а потім стали великими друзями. Микола був для мене зовсім новою людиною із особливого цвіту. Це був українець із Дніпропетровська. За фахом учитель української мови, за душевним складом – м'який мрійник і бібліофіл (дома в його приватній бібліотеці було 2000 книжок). До табору він попав за "націоналістичний ухил"... Він сидів уже 6 років — і тримався добре".

Юлій Марголін

Далі Марголін розповідає докладно про прихильне й сердечне ставлення Миколи до нього, про те, як Микола в різних дрібницях завжди допомагав йому, про те як він ознайомив його із скарбами української культури.

"Його культ українського слова" передався мені", зазначає Марголін. "Я відчув, – каже він, що маю спільника в бараці й прив'язався до нього з усією ніжністю й подякою, на яку було здатне моє ослабіле, здичавіле серце".

Щоб якось віддячити, Марголін став учити Миколу англійської мови.

"Микола умів учитися — зазначає Юлій Борисович.

"Через три місяці він уже не потребував моїх лекцій. Вів виявив залізну упертість і старанність, — справжню українську упертість. Опівночі, коли барак спав, він прокидався, , спускався з верхньої нари до стола, на якому горів тьмяний каганець, і з кам'яним гостроносим обличчям сидів годинами над підручником. Весною він уже читав самостійно англійські книжки...

У сoвєтському таборі були братами жид і українець, і я зрозумів, що можна співчувати цьому народові, найбільш музичному; й найбільш нещасному серед слов'янських народів. Українська народна пісня — одна з найбагатших у світі. І кількістю населення українці не поступаються перед французами, але ніколи цей народ не був вільним.

Прийде ще час, моли українці і жиди зустрінуться на світовій арені, не в концтаборі. І не в умовах погрому або нелюдського політичного гніту, а як вільні народи.

Микола міг би бути діячем жидівсько-українського зближення або культурного зв'язку. Але слід його пропав у підземному царстві".

Більше таких образів, відданих своєму народові показує Авраам Шифрін у своїх мемуарах "Четвертий вимір", а також Анатолій Радиґін у своїх "Епізодах з мордовських концтаборів".

Ось як А. Шифрін пише про митрополита Йосифа Сліпого:

Ленінградський фізик Юрій Меклер, заарештований у 1958 році за зберігання книжок, виданих за кордоном, зокрема "Доктора Живаго"

"А митрополит української церкви Йосиф Сліпий виглядав велично навіть у своїй арештанській одежі. Його поведінка примушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо.

Спокійний, висококультурний, він сидів у радянських таборах уже друге десятиріччя і був дуже хворий. Його уважність та ласкавість приваблювали до нього людей.

Я пам'ятаю, як він читав нам лекції з релігійної філософії, а сам слухав лекції жидівського професора атомної фізики Юрія Меклера".

В іншому місці А. Шифрін пише:

"До нашої спецтюрми привезли з Тайшету митрополита Йосифа Сліпого. Літній і дуже хворий митрополит тримався непохитно й намагався не бути тягарем нікому, а допомагати іншим.

Ми розуміли, що радянська влада не звільнить того, хто був для українців духовним прапором. Та сталося чудо: по митрополита Сліпого приїхали з Москви якісь каґебісти й забрали його так швидко, що він ледве встиг попрощатися з друзями".

А ось як характеризує А. Шифрін Михайла Сороку:

"Другого перевели до нас Михайла Сороку, якого я вже знав, як одного з дуже приємних і скромних керівників українського національного підпілля. Ця людина не розказувала ніколи про себе. Завжди був привітний, зрівноважений і про своє горе нікому не оповідав.

Який же вражений я був, коли довідався від його приятелів, що Михайлова дружина — Катря Зарицька — карається в одиночці Володимирської тюрми вже більше десяти років... А він ніс свій біль без нарікань. І завжди намагався допомагати приятелям. Ми дуже заприятелювали з ним.

Як боляче, що доводиться мені писати про його загибель: "Михайло помер у неволі 1971 року після 23-ох років перебування в тюрмі. А дружину його звільнили аж після 25 років тюрми".

Націоналіст Михайло Сорока у таборі

З великою пошаною ставиться до Сороки Радигін:

"Я не пам'ятаю нікого, хто відважився б говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлюються про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту.

Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світло, як святий, гідно, як державний діяч. Своїм життям і своєю смертю він раз назавжди дав відповідь моїм опонентам і скептикам.

Він міг би прикрасити будь-яку державу і створити будь-яку державність. Я вірю що прийде час, коли при згадці його імени українці будуть уставати з місць і стоятимуть мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім'я Вашингтона... Вічна йому пам'ять".

Анатолій Радигін

А. Радигін підкреслює людську гідність українських політв'язнів, свідомих українських патріотів.

"Колишні вояки і старшини УПА, ОУНівці й безпартійні українські патріоти. Вони також відрізнялися від усіх.

Коли зненацька крізь рухливу таборову масу проходила людина підтягнена і чепурна, спокійна й маломовна, поголена, в чистій сорочці й у вичищеному взутті, у дбайливо пригладженому арештантському одязі, то можна було без помилки вгадати її національність, партійність і прапор, під яким вона воювала...

Це були люди вірні світлій ідеї і колись даній присязі, а велика кількість їх, мучена голодом і холодом, утратила багато друзів, на важких кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди й Мордовії".

Далі А. Радигін зазначає, що ці колишні українські вояки були гідні наслідування у витримці, в умінні переносити страждання й не знижуватися до рівня смердячого обідранця". І я, — пише Радиґін, наслідував їх, чим міг, хоч би зовнішньо".

А. Шифрін із великою пошаною згадує молодого в'язня Євгена Грицяка, доктора Володимира Горбового, незламну людину, що відмовилася зректися своїх переконань, Павла Кулика, Івана Долішнього, Юрія Шухевича та інших.

Про свого приятеля Шухевича він пише:

"Юрко був веселий і товариський; в дитячих концтаборах не мав змоги вчитися, то ж тепер використовував кожну нагоду, щоб зачерпнути знань від таборової інтелігенції.

Дорослі приятелі давали йому охоче лекції з історії, літератури, філософії, математики, поезії. А він сам вносив бадьорість своєю життєрадісністю та завжди намагався допомагати немічним виконати норми на роботі.

Хочу зразу розказати про долю цієї прекрасної людини: ми розлучилися, коли 1963 р. КГБ перевело його, несподівано з табору до Володимирської тюрми – найсуворішого політізолятора. Поцілунок і обійми наспіх.

"Побачимося в Ізраїлі" – пожартував Юрко і зник... Та ось я в Ізраїлі, а Юркова доля — трагедія. Після двадцяти років ув'язнення його звільнили, але не дозволили повернутися на Україну. А 1972 року заарештували знову і без ніякої вини засудили ще на десять років. На волі залишилася його молода дружина і двійко малих дітей...".

Політв'язень, син свого батька

А. Радигін не сидів у тюрмі з Шухевичем, проте на підставі того, що він чув – так характеризує його:

"Ю. Шухевич був товаришем – розумним і щиросердечним супутником — щедрим і невтомним. Так говорили всі, кому доводилося ділити з ним камеру і барак.

Поки є такі люди серед нас – чекісти ніколи не доможуться ні цілковитої покірности, ні повного одуріння серед в'язнів...

Ми були вражені й приголомшені новим вироком. Ми знали, що його знову чекає і сморід камер, і погані харчі, нерозуміння й ненависть по обидва боки тюремних дверей і невтішне горе його родини. Та хочеться повторити старе: "є ще лицарі на Україні!".

Катерина Зарицька, політув'язнена, дружина Михайла Сороки

З великою і глибокою пошаною згадує Радигін Катерину Зарицьку, "жінку легенду, багатолітнього в'язня Володимирської тюрми":

"У в'язниці її примушували працювати у пральні й виводили на роботу трохи раніше, ніж нашу столярську бригаду. І ось, коли підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничним корпусом, всі, як на команду, зводили очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона — напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас.

І тоді всі – українці й литовці, євреї й росіяни, молдавани й вірмени – віддавали їй честь. Одні здіймали шапки, інші ж салютували по-вояцькому... І всі мовчки.

Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали".

А. Радигін у своїх надзвичайно цікавих спогадах дав образ героїчної незламної людини справжнього великомученика Святослава Караванського. В найтяжчих, найнесприятливіших умовах він знаходить час для наукової праці:

"Людина працює. Після 8-годинного гупання молотків і дзичання пилок у в'язничній столярні, у гамірній, камері, де перебуває 16 в'язнІв, де стукає доміно й верещить радіо в махорковім диму під тьмяною лямпочкою, скорчившись на верхніх нарах, працює людина...

Коли береш у руки ці зошити, то мимоволі дивуєшся надзвичайній працездатності. Навіть у діловім затишку кабінету вченого не кожному поталанить відтворити все це в зошиті. А йому довелося носити цей зошит за пазухою, під час трусу ховати його в неймовірно щільні тайники. Проте цей зошит виглядає як закінчений варіянт дисертації...

Людина деколи відривається від праці, кличе очима, простягає листа. Всі ці роки чекає його жінкa, яка вміє писати такі листи... Мужність і вірність, підтримка і зрозуміння — цього за гроші не купиш і в притворі не випросиш... Тоді вона ще не була у в'язниці".

Далі А. Радигін відзначас інші цікаві факти, що характеризують Караванського як сміліву, безстрашну людину, фізично загартовану й духовно незламну. Розповідає і про нелюдські муки й страждання, які кати завдають мужньому героеві:

"Його кидали в камери до випадкових людей, переважно до кримінальних злочинців. Оце найгірше, що можна було придумати для літератора і наукового працівника.

Можна витримати й забути і голод, і судилище, 'можна працювати в гаморі й махорковім смороді. Але незмірно тяжче бути вдень і вночі оточеним озлобленими й озвірілими від голоду напівлюдьми, з агресивною ненавистю, з войовничим невіглаством людей, які завчасно записали в список ворогів усякого причетного до культури й науки...

Нічого жорстокішого й зневажливішого не змогли придумати для цієї людини".

Поет, націоналіст Зеновій Красівський

На нелюдські страждання прирекли кати й українського поета Зеновія Красівського.

За його патріотичні вірші, каже Радигін, "чекісти вирішили не тільки приректи Зеновія на повільне умирання, а й кинули тінь на його шляхетну душу — послали в дім божевільних...

Вони добре знають ціну тим віршам. Добре знають їх правдивість і силу. Якраз тому чесного патріота і великого поета кинули в одну камеру з маніяками й параноїками, хоч ми і вони знали, що Зеновій Красівський – душевно-здорова людина серед нас.

Він просив мене, щоб його голос почули вільні українці. І я вважаю собі за честь донести його прохання до вас".

Дуже тяжко читати спогади Анатолія Радигіна про Валентина Мороза, мабуть таки найбільшого українського великомученика.

"Валентин Мороз! Кожному українцеві напевно знайоме це прізвище. Мабуть кожний українець за кордоном бачив його портрет. Тепер не вірте тим портретам!

Московські жандарми потурбувалися про те, щоб ця людина з тонким інтелігентським обличчям й розумними очима вже ніколи не була подібна до свого портрета. Худина!

Хвороблива і страшна, сполучена із смугастою уніформою, разюче й моторошно нагадує фотографії недобитих жертв Освєнціму...

Важко було повірити, що це той самий вольовий, темпераментний і мудрий Мороз, якого ми знали з розповідей та з його книжок, цитати з яких дійшли до нас. З його камери часто чути було зойки і галас, туди часто вривалися з тупотінням наглядачі "буцкоманди" -- когось кудись волокли…

За кілька місяців я мав вийти з тюрми, тому постійно запитував Валентина, що передати на волю. Він болісно морщився і повторяв, повторяв із настирливою упертістю: "Передайте лиш одне: мене тримають із божевільними, мені створюють постійне пекло! Намагаються зробити з мене божевільного, такого як ті, кого вкидають до мене. Вони вбивці і людоїди. Я не маю чим дихати!".

І так кілька разів тими ж самими словами... Я повторюю: один із найчесніших і найталановитіших українських публіцистів доведений до стану повного знесилення, близького до божевілля. Він зазнає нападів напівзвірів, які цілковито втратили людський вигляд, втратили будь-які національні та соціальні риси. Ані на один день не припиняються фізичні й моральні тортури Валентина Мороза. Пам'ятайте про це!".

Авраам Шифрін

Авраам Шифрін у післяслові до своєї книжки "Четвертий вимір" обурюється, побачивши на Заході "байдужість ситих людей до того, що робиться за колючими дротами Радянського Союзу".

Свою книжку А. Шифрін видав лише двома мовами: російською і українською.

"Але на Заході, каже Він, — не хочуть друкувати цієї книги: немає ні перекладачів, ні видавництв, які бажали б видати світовими мовами цей крик жаху, щоб остерегти вільну частину людства від реальної небезпеки з боку комуністичних убивць".

А тим часом, зазначає: "радянські концтабори та в'язниці виповнюються новими жертвами. Панують у таборах давні порядки: голод, цинга й непосильна робота косять виснажених людей... За ці минулі два роки в нещасній країні заарештовано й кинено в пекло таборів ще сотні й тисячі людей, уся провина яких у тому, що вони думають не так, як їхня влада..

Я не можу перерахувати всі нові жертви, але поміж ними є мої приятелі: вдруге заарештований Юрій Шухевич – після двадцяти років тюрми ще нових десять років таборів.

Заарештовані сотні українських інтелектуалістів, а поміж ними такі герої як Валентин Мороз, Леонід Плющ, Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Ніна Караванська-Строката, Іван Світличний...".

Шифрін закінчує свою документальну книгу закликом: "Сьогодні, тепер, у цю ж хвилину, коли ви читаєте ці рядки, в радянських таборах убивають людей. Використайте ж yci засоби, щоб допомогти загибаючим!".

Спогади Авраама Шифріна і Анатолія Радигіна — це жахливі документи, вірогідність яких не менша, ніж останньої книжки Олександра Солженіцина. Може, прочитавши твір популярного й авторитетного письменника Солженіцина, Захід повірить, нарешті, й іншим очевидцям кагебівських тортур – уже післясталінського періоду, може з більшим довір'ям поставиться й до спогадів – документів Авраама Шифріна та Анатолія Радигіна й видасть їх світовими мовами.

Але так чи інакше для українців спогади Юлія Марголіна, Ізраїля Клейнера, Авраама Шифріна і Анатолія Радигіна мають велике значення, так само як велике значення вони мають і для зміцнення дружніх зв'язків і відносин між українським і жидівським народами.

У нас, як сказав Анатолій Радигін, "подібні цілі прагнення здобути батьківщину". І у нас – "спільний ворог".

P.S. Оригінал на сайті газети "Свобода" – П. Заярський "Українські політичні в'язні в спогадах ізраїльських емігрантів", 1974 рік, №№ 41-43



Петро Одарченко
письменник, мово- та літературознавець, співпрацював з газетою "Свобода" під псевдонімом "П. Заярський"

Теми: XX сторіччя, історія України, історія СРСР, ЧК-КГБ, євреї, дисиденти, книжки, Ізраїль