Як позбутися "разрухи в головах"?

П’ятий пункт уявної програми декомунізації я сформулював би так: роздержавлення людини. Бо ж хіба комунізм не насаджував культу колективу, уніфікації людей, зневаги до маленького людського "Я"? Про це написано чимало антиутопій. Роздержавлення людини — це забезпечення прав громадян, створення умов для максимальної реалізації особистості.

Фото: Hansi Krauss / Reuters

25 жовтня в Києві свою книгу представила Ініціативна група "Першого грудня", об'єднання українських інтелектуалів та моральних авторитетів. Групу створили у двадцяту річницю референдуму, який підтвердив Акт проголошення незалежності України, для того, щоб домогтися встановлення в країні нових правил. 

Авторами книги "Слово про свободу та відповідальність" є 17 осіб, що належать чи належали до групи: В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Всеволод Речицький, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків.

На сторінках видання Гузар міркує, що таке бути українцем, Брюховецький називає покоління, яке змінить країну, Захаров пояснює співвідношення між правом і справедливістю, Маринович осмислює спадщину минулого, Зісельс пише про шлях до свободи, а Панченко про роздержавлення людини, Сверстюк дає напрямні громадянському суспільству, а Горбулін прогнозує розвиток України, Гаврилишин пропонує декларацію обов’язків людини.  

"Історична правда" публікує один із таких текстів доктора філологічних наук, професора Володимира Панченка, члена Ініціативної групи з 2015 року. 

-------------

Досвід доведення будь-якої доброї справи до цілковитого абсурду в нас, звичайно, великий. Ось і з декомунізацією почалося щось веселе: шампанське "Советское" перейменували на "Советовское", газету "Комсомольская правда в Украине" на "КП в Украине" — і все, ніхто тепер не причепиться до виробників вина й газетярів, вони "декомунізувалися".

Дєдушка Ленін прокоментував би це так: "…формально все правильно, а по существу издевательство!" І мав би рацію.

Але я все-таки не про казуси. А про те, що насправді декомунізація зовсім не зводиться до перейменувань. І в цьому легко переконатися, ідучи "від протилежного": а що ж воно таке комунізація?

 До книги "Слово про свободу та відповідальність. Ініціативна група "Першого грудня" у документах і текстах" увійшли програмні документи та ключові тексти учасників, які охоплюють широке коло тем духовного поступу держави, її морального й політичного розвитку

Абсолютно чітку відповідь на це питання дає "Маніфест Комуністичної партії" Карла Маркса і Фрідріха Енгельса (1848): "…комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності".

І хоч автори й уточнювали, що вони мають на увазі не всяку власність, а лише буржуазну, докорінно це справи не змінює. Почуття власника в громадян СРСР винищувалося, як виноградники в часи Горбачова й Лігачова (не забули?).

Тепер його треба повертати. Це перший і найголовніший пункт, коли йдеться про процеси декомунізації. Адже що більше в країні людей із почуттям власника, то дужчий середній клас. А сильний середній клас є не тільки важливим чинником зростання економіки, а й гарантом свободи в суспільстві (одне з підтверджень — Майдан).

Другий момент: сподівання комуністів, що єдиним справедливим розподільником у країні стане держава, призвело до масового поширення психології патерналізму. Патерналізм — частина нашого радянського спадку, неодмінна риса совка. Альтернативою такому спадкові є ініціативність громадян, їхня відповідальність за себе, родину, країну.

Третє випливає з другого: декомунізація передбачає розвиток громадянського суспільства, його інститутів. Це фундамент демократії, системи свобод; це запобіжник проти тоталітаризму, зокрема в його комуністичній версії.

Четверте: декомунізація немислима без розвиненої правосвідомості громадян, зміцнення правових засад функціонування держави, забезпечення рівності всіх перед законом. Кожний прожитий нами день показує, у якому жахливому болоті правового нігілізму ми застрягли.

Дійшло до того, що органи, які мали б бути правоохоронними, стали частиною величезного корупційного механізму!

А все починалося з ігнорування правової держави як такої: правова держава, казали більшовики, то буржуазний інститут. У нас буде нова, соціалістична законність! А соціалістична законність виявилася повним беззаконням.

П’ятий пункт уявної програми декомунізації я сформулював би так: роздержавлення людини. Бо ж хіба комунізм не насаджував культу колективу, уніфікації людей, зневаги до маленького людського "Я"? Про це написано чимало антиутопій.

Зрештою, недарма ж і Василь Симоненко в часи "відлиги" допитувався у "маленької людини", пристрасно наголошуючи на неповторності кожного "Я":

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Отож, роздержавлення людини — це забезпечення прав громадян, створення умов для максимальної реалізації особистості.

Шосте: у наших обставинах, із нашою драматичною історією декомунізація неминуче означає і дерусифікацію. Адже більшовизм (комунізм) насправді був лише версією "русского міра".

Імперія, яку створювали Ленін і Сталін, хоч і була червоною, проте все одно залишалася Російською імперією (недарма в усьому світі СРСР називали просто "Росією").

І, нарешті, пункт сьомий. У ньому має йтися про деміфологізацію українського минулого. Річ у тім, що над нами все ще витає тінь "Короткого курсу історії ВКП(б)".

Принаймні живемо ми в оточенні символів і знаків, запозичених із нього. Ось ці рядки, наприклад, я пишу в будинку, що стоїть на вулиці 50-річчя Жовтня. А це одна з центральних магістралей міста Кіровограда [14 липня 2016 року місто перейменували на Кропивницький ІП]!

Назви, як відомо, не є "чистою" топонімікою. Назвами "мітять" територію, адже мають символічне навантаження. Назвіть Кіровоград "Єлисаветградом" — і на карті "русского міра" з’явиться ще одна точка: ну ось, скажуть нам, хай живе "Новоросія"!

Упорядкування власної історичної пам’яті (яка є основою української ідентичності, оскільки саме в її глибинах криється відповідь на запитання "Хто ми? Чиїх батьків?"), поширення історичних знань, вільних від рецидивів комуністичної пропаганди/міфології, — річ корисна й дуже-дуже бажана. Адже відомо, з чого починаються всі біди: з "разрухи в головах".

Уперше стаття з’явилася на шпальтах журналу "Український тиждень" 21 січня 2016 року.

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки

У цей день здавалося, що буревії історії втомилися і зупинили свій руйнівний рух. Насправді над Київом зупинилося "око тайфуну", де вітру може не бути. Навколо ж української столиці усе пригиналося від буревіїв.

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

У перші дні 1918 року – 9 січня за старим стилем (22 січня за новим) – в умовах військової агресії проголошено незалежну республіку Україна.

Година папуги. Сумне Різдво

Комусь із бранців Козельська безіменний дух здавався недостатньо авторитетним. То врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського. Добєслава Якубовіча дух «Діда» засмутив: «Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські. Мене це непокоїть, багато думав про це різне недобре».

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.