Спецпроект

Україна, Європа і пам’ять про Голокост

Ідеться не тільки про відновлення честі України перед лицем російського паплюження. Українська політика ЄС та історична свідомість Європи мають не меншу потребу в з’ясуванні правди про Голокост в Україні, ніж самі українці.

Революція Гідності була для Європи вирішальною подією. "Ми заслуговуємо європейських цінностей!" ― проголошувало одне гасло на Майдані. Тодішній рух був не проти Росії, а проти homo sovieticus: українці вже не хотіли жити так, як "совєтський народ".

Проблема була політична, а не "геополітична", як намагався переконати Кремль: не визнавши патологічний і злочинний характер совєтського режиму, росіяни приречені увічнювати його лиха і вади.

Прикута до минулого, якому не хоче дивитися в обличчя, Росія після розпаду СССР ступила не на шлях до Європи, а на шлях агресивного імперіалізму.

"Україна завжди прагнула бути вільною", ― зазначив колись Вольтер. Для України належність до Європи ― вже не питання вибору, натомість для Росії, що завжди балансувала між панславізмом і західництвом, ще й досі йдеться про вибір.

У цьому розумінні Україна ― справжня брама Європи, брама, крізь яку Росія має або ввійти, або вийти. Слід терпляче спростовувати балачки про приниження Росії, підступне оточення її внаслідок розширення Європейського Союзу і НАТО.

 Учасники Революції Гідності, 13 грудня 2013 року

Фото: AFP

Росія сама себе ошукує, не розуміючи, що тільки вона завинила в усіх своїх нещастях після 1991 року. Німеччина після 1945 року врятувалася, визнавши свій статус злочинця і відбудувавшись у боротьбі з наслідками нацизму. Росія занапащає себе, вважаючи себе за зраджену жертву, яку обступили облогою.

Теперішнє, збурене минулим

Отже, битва за суверенність і свободу України мала б стати битвою всіх європейців. Адже в ній ідеться про нашу цивілізацію, нашу Європу. Звичайно, ЄС допомагає Україні стати дієвою демократичною державою, підтримує її супроти Росії політикою санкцій і опосередкування.

Але здійснює цю підтримку, так би мовити, вкрай обачно, немов сумніваючись у легітимності української незалежності. Численні голоси закликають до "реалізму": Україна, мовляв, завжди належала до "русского міра", а Росія ― незамінний і небезпечний партнер, якому не слід суперечити.

Вагання європейців почасти підживлені сумнівом у самій реальності української нації. Ніколи не будучи незалежною на всій сукупності своєї території, поділена між різними імперіями аж до сталінського возз’єднання 1939 року завдяки пакту Молотова ― Ріббентропа, поділена мовно та релігійно, чи справді Україна становить націю, а чи є нею тільки в національному наративі?

І хіба сам цей національний наратив ― не витвір сумнівного, ба навіть проклятого націоналізму, що став таким унаслідок колабораціонізму частини націоналістів із нацистськими окупантами в 1941―1944 роках?

Коли позбутися всіх упереджень, розвіяти все невігластво про реальність української нації і щирість її демократичних прагнень, однаково лишиться ця тінь.

Історик Ярослав Грицак вважає, що пам’ять про Голокост і визнання відповідальності українців за участь у цьому злочині ― необхідний вступний квиток для прийняття України в ЄС.

 Вхід на територію ґетто. м. Броди, Львівська область,1942-1943 рр.

Фото: Територія Терору

Грицак висловився абсолютно слушно і в політичному, і духовному аспектах. Адже в політичному аспекті пам’ять про Голокост справді стала частиною сучасної європейської ідентичності, а Європа під совєтським пануванням не мала змоги провести ту саму роботу пам’яті, що й Західна Європа.

Східна Європа має надолужити втрачений час і стати обличчям до свого минулого, зокрема й найчорнішого. А в духовному аспекті Грицак стверджує, що Україна, щоб стати вільною, повинна засвоїти свою історію, всю свою історію, зокрема й історію Голокосту в Україні.

Без правди не може бути ні прощення, ні примирення. Україна, щоб повністю прийняти свою європейську долю, сама має потребу в цій правді. Але і Європа має потребу в ній, бо основа з правди та примирення, на якій після 1945 року відбудувалися вільні країни Європи, буде незавершена й хитка, поки історія Голокосту в СССР лишатиметься осередком упереджень одних і заперечень інших, ретельно підтримуваних совєтською брехнею про Другу світову війну, зокрема про період між вереснем 1939 року і червнем 1941 року, коли СССР був вірним союзником нацистів.

Адже в паралельному світі "Великої Вітчизняної війни" СССР був єдиним справжнім ворогом Гітлера, а про знищення євреїв забороняли говорити, або ж приховували його фразою про вбивство "мільйонів мирних совєтських громадян".

У цьому паралельному світі всі противники комунізму ― "фашисти", зокрема українські партизани-націоналісти, що воювали проти совєтського окупаційного режиму аж до середини 1950-х років.

 Три металеві плити з написами російською, українською і на ідиш: "Тут в 1941-1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених"

Усі виступи, які ворожі Україні й підтримують "геополітичні" претензії Росії, використовують і надуживають це ототожнення українського націоналізму з фашизмом і нацизмом.

Після перемоги Майдану 2014 року євреї і пам’ять про євреїв стали важливою ставкою в "гібридній війні" Росії проти України. Офіційні російські медіа публікували заклики до українських євреїв, вимагаючи розірвати зв’язки з "київською хунтою" й повернутися до "родіни-матєрі".

Ця операція скінчилася поразкою. Головні релігійні та світські представники єврейської громади опублікували відкритий лист до російського президента, заявивши про свою вірність Україні й підтримку революції Гідності. Але теперішніх фактів, хоч яких разючих, не досить, щоб розвіяти туман трагічної історії, якою спекулювали понад 70 років.

Історія Голокосту і пам’ять про Голокост

Пам’ять про Голокост ― моральний компас нашої цивілізації, бо Голокост ― це Зло і Зло в історії. "Обов’язок пам’яті" належить і зниклим під час Голокосту, і тим, хто пережив його, і всім жителям планети: не забувати, вивчати, пояснювати й розуміти.

Після 1945 р. цей компас повільно сформувався в Західній Європі. "Синдром Віші" досі збурює французьке суспільство. За кілька десятиріч ми перейшли від звеличення Опору до ясного (завдяки Роберту Пакстону) розуміння відповідальності режиму Віші за участь у Голокості.

Моральний баланс європейських суспільств перед лицем голокосту не блискучий. Колабораціонізм, змовництво, захист, розважливий чи героїчний, мали в різних країнах дуже різні ступені та форми. Політика держав, окупованих Німеччиною або союзних із нею, і солідарність населення зі своїми співвітчизниками-євреями ― речі різні, але жодна країна Європи не уникла свого синдрому Віші.

Всі вони мали своїх цивільних колабораціоністів і майже всі сформували свої національні дивізії СС. Якщо не брати до уваги Росію, де роботу пам’яті придушено свинцевим ковпаком офіційної історії, в усіх країнах Центральної Європи відбулися палкі й болючі дискусії про масштаб колабораціонізму і ставлення населення, а також про моральну відповідальність та обов’язок пам’яті, що їх мають живі перед зниклим єврейським світом.

У Польщі, Словаччині, Угорщині, балтійських країнах, Румунії та Хорватії й досі точаться гострі дискусії, але це не перешкодило інтеграції цих країн до Європейського Союзу.

Поляки у Вермахті

Фото: Народний Оглядач

Тільки Україна лишається прикута до свого минулого, і про неї судять сьогодні на основі того, яким воно могло б бути. Україна ― жертва подвійної несправедливості: уявлення про колективну відповідальність, давно вже відкинуте в інших країнах, і досі чинне щодо українців, які неминуче винні, надто якщо були "націоналістами".

Сьогоднішню Україну раз по раз звинувачують у запереченні злочину та реабілітації злочинців. Ба гірше, колишні злочини негайно проектують на теперішню ситуацію країни: демократичність країни, якою керує "хунта", і то за участі "неонацистів", видається сумнівною, тож виступи Росії проти її суверенності, можливо, небезпідставні.

Тим паче, додають до цього, що Росія "визволила Європу від нацистського варварства ціною нечуваних жертв, тому ми довіку в боргу перед нею", отже, негідно накладати санкції на Росію в ім’я України.

Тих, хто цілковито підтримує цей химерний варіант інтерпретації української кризи, у Франції небагато, проте їхні тихі голосочки прокладають собі шлях у політичний клас, зокрема в середовище правих та розмаїтих популістів, у медіа й соціальні мережі. Цей феномен характерний не тільки для Франції, те саме відбувається в інших країнах Європи, Ізраїлі та США.

Голокост в Україні

Погляньмо фактам в обличчя. В 1941―1944 рр. під час так званого Голокосту кулями знищено від 1,4 млн. до 1,6 млн. українських євреїв. 900 000 уникли такої долі, бо ж або були солдатами Червоної армії, або змогли вчасно втекти на схід (або ж їх арештував і депортував НКВД).

Лише 100 000 євреїв вижили на окупованій території. Україні судилося стати колонією рабів. Німці провадили політику рекрутування місцевих колабораціоністів у поліцію та цивільну адміністрацію з-поміж цивільних осіб та совєтських військовополонених, їх використовували для підтримки "порядку", зокрема й участі в каральних заходах: арештах і стратах євреїв.

В окупованій Україні основна маса цих поплічників складалася не з націоналістів чи переконаних прихильників колабораціонізму, а часто з простих людей, які піддавалися нацистському тискові внаслідок опортунізму, покори або ворожості до совєтського режиму. Чимало людей ішло до поліції, щоб уникнути депортації для праці в Німеччині (набагато тяжчої для "підлюдей"-слов’ян, ніж для громадян західних країн).

 Українська поліція

Фото: ГДА СБУ

Слід нагадати про контекст, який передував нападові німців 1941 року: Україна втратила мільйони людей під час Голодомору, її західна частина стала 1939 р. жертвою нападу СССР на підставі німецько-російського пакту.

Підпільний рух за незалежність і взагалі численні українці (як і багато інших совєтських громадян) наївно сподівалися поліпшення своєї долі внаслідок поразки совєтів. І керівники націоналістів, і жителі дуже скоро розчарувалися, але на початку була мішанина раціональних і безладних розрахунків, яку важко уявити собі.

Досі важко точно визначити число і характер тих, які брали участь, і якою мірою, в колабораціонізмі та ліквідації євреїв, і що надихало їх: ненависть до більшовиків, антисемітизм, опортунізм чи зажерливість.

Годиться ще й нагадати, що Україна ― четверта країна за кількістю праведників (після Польщі, Голландії і Франції). Одне слово, українці зазнавали тяжчого, ніж інші народи, насильства знищення і з особливою інтенсивністю засвідчували увесь спектр людських реакцій ― від найогидніших до найшляхетніших ― на це насильство.

 Климентій Шептицький. Блаженний Католицької Церкви, церковний діяч і архімандрит монахів Студійського уставу, брат Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.

1996 року отримав звання "Праведник народів світу" за порятунок євреїв у період Голокосту.

Фото: ІІЦ УКУ

Поговорімо тепер про український націоналізм. Чи був цей рух фашистським? Межа між фашизмом і націоналізмом у Європі 1930-х років була розмита. Український випадок складний.

В ОУН був якийсь фашистський момент, але ОУН боролася за незалежну державу, чого Гітлер не хотів ні за яку ціну, навіть у формі васальної держави на кшталт Словаччини чи Угорщини.

З другого боку, багато українців пам’ятали про дипломатичну та військову підтримку Німеччини під час громадянської війни, надто за гетьмана Павла Скоропадського (квітень ― грудень 1918 року), що й пояснює привабливість вибору на користь німців 1941 року.

У наші дні про дії "бандерівського" націоналізму в Україні точаться жваві дискусії, але це питання не можна вирішити одним махом: серед націоналістів дехто брав участь в убивствах євреїв та поляків, проте інші не брали, ба навіть допомагали євреям, які врятувалися від гетто.

Сьогодні в Україні засуджують тих, хто брав участь у Голокості, проте уславлюють борців проти комуністичного режиму і за визволення України, які воювали аж до 1955 року.

Визнання, що інколи це були ті самі люди, вимагає особливих зусиль, до яких українці змогли по-справжньому вдатися лише після краху совєтського режиму. Переслідувані й засуджені (якщо не страчені) до дуже тривалих термінів ув’язнення, націоналісти після війни масово заповнили табори ГУЛАГу.

Згодом у ті табори потрапили дисиденти, зокрема й певне число євреїв: жертви державного антисемітизму, вони, хоч як парадоксально, стали товаришами "націоналістів" у боротьбі та недолі, всі об’єдналися проти імперії.

1966 року дисидент Іван Дзюба викрив антисемітизм, що існував в Україні (як і всюди в СССР, затурканому "антисіоністською" пропагандою), під час таємного вшанування пам’яті про вбивства в Бабиному Яру. Його промова ― один з основоположних текстів демократичної України.

 Информационное сообщение КГБ УССР в деле выступления И. Дзюбы на митинге по случаю 25-й годовщины расстрела в Бабьем яру от 01.11.1966 года

Джерело: ГДА СБУ

І, нарешті, бандерівці ― лише ланка в довгій традиції боротьби за культуру і свободу України, традиції плюралістській, у якій довго домінували ліберальні та соціалістичні ідеї, як свідчить постать Михайла Грушевського, президента ефемерної Української Народної Республіки 1918 року.

Заборонена історія

Цей клубок, де змішувалися всі форми боротьби за незалежність, терористичного насильства і егоїстичних та відчайдушних розрахунків переможених на героїзм і культурну творчість великої нації, українці не мали змоги ані вивчати, ані критикувати, ані обстоювати аж до незалежності країни 1991 року.

Насправді протягом совєтської доби забороняли всю історію України: в СССР не можна було згадувати ані про унікальність мученика-єврея під час німецької окупації, ані про криваві репресії, накинуті совєтським режимом Україні: селянам, інтелектуалам і митцям.

Про Голокост забороняли говорити не менш суворо, ніж про голодомор та "розстріляне відродження". Засвоєння національної історії почалося лише двадцять п’ять років тому. Всупереч чорній легенді, яку десятиріччями підтримують КГБ та його наступники, національне пробудження українців не було ані фашистським, ані антисемітським.

Навпаки, прогрес патріотичної свідомості і визнання масштабу Голокосту в Україні йшли руку в руку, надто після Помаранчевої революції і революції Гідності.

Утвердження політичної нації стимулювало громадянський діалог між євреями і етнічними українцями. Відтоді громадянський діалог інституціоналізувався завдяки вивченню Голокосту в освітніх закладах, що тепер обов’язкове, та ініціативам з ушанування пам’яті, які нарешті стали помітні.

Українці вшановують героїв боротьби за свою незалежність, навчаючись не вважати історію їхнього шляху до свободи за "кристал", визнавати його закрути й темні місця. Україні в цьому русі пощастило, бо вона має численну єврейську громаду (на відміну від інших країн Центральної Європи).

Після масового виїзду євреїв до Ізраїлю наприкінці доби СССР Україна має сьогодні єврейську громаду чисельністю принаймні 200 000 чоловік, які беруть участь у побудові політичної нації. Євреї не найчисленніша етнічна меншина, але, безперечно, найбільш стратегічна: вони становлять барометр успіху або поразки української демократії.

 Стилізовані шеврони євреїв, які воюють на Донбасі

Фото: NATAN CHAZIN

Важливе завдання історіографії та освіти ― звільнити розповідь про єврейську катастрофу від совєтської брехні. Це завдання важке, бо брехня та невігластво сприяють забуттю й запереченню, натомість випробування правдою розкриває і розкриватиме вади та злочини, породжуватиме суперечки.

Скажімо, українська поетеса Олена Теліга була активісткою ОУН і ревною антисеміткою. 1942 року її арештували й розстріляли німці в Бабиному Яру, як і багато сотень українських націоналістів у 1941―1944 роках. Що робити з цим випадком? Одні вважають її за національну героїню та мученицю, інші обурюються освяченням антисемітки…

Історія, пам’ять, правда

Перед лицем такої складної історії і такого шпаркого контексту вшанування пам’яті історики та інтелектуали мають обов’язок не поступатися спрощенням та інструменталізації.

Але вони не можуть так чинити, ховаючись за начебто нейтральністю, вдаючи, ніби історія лише з’ясовує голі факти, тоді як насправді вона має завдання пояснити їх і сформувати каузальні гіпотези.

Усі народи Європи мають інтегрувати єврейську катастрофу в свою національну пам’ять. Мета тут ― не судова люстрація: і катів, і жертв уже немає.

Те, що й далі мають робити українці, щоб прийняти свою історію, і те, що повинні робити інші європейці, щоб визнати, що Європа має давати Україні, ― лише два аспекти одного завдання.

Духовна мета "української кризи" ― відновлення історії, щоб віднайти сенс європейської цивілізації. Україну абсолютно хибно, та ще й усупереч правді та свободі, характеризують як винну країну і закликають її негайно, незважаючи на контекст важкого виходу з комуністичного ярма, зробити те, на що у вільних країн Європи пішли десятиріччя: цькувати найменшого українського зайця, щоб утопити рибу совєтських злочинів.

Це завдання полягає не тільки в розвіюванні легенд, нехай то буде чорна легенда, яка уподібнює злочини проти євреїв, скоєні рукам українців, до злочинного шалу всієї української нації, або біла легенда про невинність за визначенням народів-жертв. У цьому й полягає і громадянський, і моральний виклик.

Ідеться не тільки про відновлення честі України перед лицем російського паплюження. Українська політика ЄС та історична свідомість Європи мають не меншу потребу в з’ясуванні правди про Голокост в Україні, ніж самі українці.

Йдеться про відновлення колективної пам’яті європейців, викривленої прогалинами та випадковостями Історії, бо ж існує різниця між Західною Європою і Європою, де поразка німців привела лише до нового поневолення і заборони пам’яті. Усування цього дисбалансу ― питання не тільки надолуження.

Нещодавно визволена Європа має навчити нас не меншого, ніж ми, західноєвропейці, маємо навчити її про належний спосіб визнання лих XX сторіччя.

Саме завдяки цьому можна утвердити життєву силу та єдність європейської цивілізації, і Україна сьогодні ― справжній перехідний пункт. Примирення в правді, яке здійснюють українці, запрошує всіх європейців до роботи пам’яті та історії, щоб позбутися совєтських міфів (про Велику Вітчизняну війну) і приглядатися до лих XX ст., не годуючись вигадками.

Переклав з французької Петро Таращук

Галя Аккерман – Письменниця, історикиня, генеральний секретар "Європейського Форуму для України", вже двадцять років досліджує архіви та місцевість Чорнобиля.

 

Філіп де Лара – Професор Університету Париж ІІ (філософія та політичні науки). Досліджує питання антропології тоталітаризму. Співпрацює як критик із відомим у Франції інтернет-виданням nonfiction.fr

 

Усі матеріали за темою "Голокост"

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».

Оксамитова (Р)еволюція у Чехословаччині

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Година папуги. Поїзд не в той бік

У свідомості генерала Лянґнер не було місця для думки, що один офіцер може зганьбитися обманом іншого. Лянґнер летів назад заспокоєний. Під крилом того літака, далеко внизу паровози тягли вагони. У вагонах сиділи польські військові. Їх везли не у той бік, про який домовлявся Лянґнер із Тимошенком і Шапошніковим.

Перше міністерство здоров’я України

На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді