4 лютого 1945

Несуверенні нації. Як Україна стала засновницею ООН?

Ті, хто грає у різновид шахів із назвою «Ялта», знають, наскільки цінними (але непевними) бувають тимчасові альянси. Гру придумали після Ялтинської конференції і назвали на її честь.

Від редакції. Цьогоріч у видавництві "Клуб сімейного дозвілля" вийшла книжка відомого історика, професора історії й директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія – "Ялта".

Роками довкола наслідків ялтинської конференції точаться запеклі суперечки: чи не поклало це початок холодній війні? Чи відповідало американським інтересам наполягання приєднати СРСР до війни з Японією? Хто продав Східну Європу? Чи дійсно західні лідери могли змінити в Ялті хід історії?

Спираючись на нещодавно розсекречені радянські документи, неопубліковані щоденники, листи й протоколи зустрічей, Сергій Плохій не просто дає відповіді на ці запитання, а й ставить нові, не менш гострі та провокативні. "Історична правда" публікує уривок із цієї книжки, з люб'язного дозволу автора та видавництва.

У цій грі ("Ялта" - ред.) на трьох змагання відбувається на шестисторонній дошці. Застосовуються стандартні правила шахів із кількома важливими винятками. Усі розбіжності вирішуються більшістю голосів: коли одному гравцеві інший ставить шах, третій гравець може йому допомогти, якщо це дозволяє його власна позиція.

Союзи утворюються для досягнення стратегічних переваг, але, як можуть засвідчити ті, хто грав у цю гру, вони неодмінно порушуються. Творці гри "Ялта" краще зрозуміли основні правила змагань у Ялті, ніж багато істориків, які вивчали цю конференцію.

У Ялті зустрілися не дві сили, Захід та Схід, як під час холодної війни, а три — світ на той час був не двополярним, а принаймні триполярним. Мінливість союзів була найочевиднішою 7 і 8 лютого.

Організація Об'єднаних Націй, доля Польщі і, як наслідок, Східної Європи в цілому, а також участь Радянського Союзу у війні з Японією — усі першорядні питання обговорювали протягом цих двох важливих днів.

З американської точки зору, 7 лютого надія на позитивний розвиток подій була зовсім слабкою. Суперечка навколо Польщі залишалася нерозв'язаною, і не проглядалося ніяких ознак згоди щодо Організації Об'єднаних Націй, попри детальну доповідь Стеттініуса напередодні. І це був четвертий день конференції, на яку планувалося відвести не більше п'яти-шести днів!

Одразу після сніданку Гаррі Гопкінс і Джеймс Бірнс скликали зустріч представників Державного департаменту, щоб обговорити ситуацію. Вони довели до відома Стеттініуса, що наразі найважливішим питанням є схвалення американської формули голосування в Раді Безпеки ООН, і його на засіданні міністрів закордонних справ, яке мало розпочатись у Кореїзькому палаці опівдні, треба було розв'язати передусім.

Гаррі Гопкінс (крайній зліва) та Йосип Сталін, В'ячеслав Молотов (позаду) у Ялті
Гаррі Гопкінс (крайній зліва) та Йосип Сталін, В'ячеслав Молотов (позаду) у Ялті
Фото: legendofhistory.com

На засіданні головував Молотов, але Стеттініус перехопив ініціативу, поставивши перше запитання: можливо, якийсь аспект його презентації щодо Організації Об'єднаних Націй напередодні потребував додаткових пояснень?

Він був готовий відповісти на питання зараз. Молотов як голова відповів, що Організація Об'єднаних Націй не стоїть на порядку денному, оскільки вона не була передана на розгляд міністрам закордонних справ. Спроба Стеттініуса підмінити порядок денний провалилася, посиливши відчай американців. Завершення переговорів без згоди щодо Організації Об'єднаних Націй стало б серйозною політичною та іміджевою катастрофою.

Можна уявити собі подив Стеттініуса, коли за кілька хвилин до початку пленарного засідання в Лівадії Черчилль сів на край стільця між Рузвельтом та державним секретарем і сказав: "Дядько Джо візьме Думбартон-Окс".

Це могло означати лише одне: радянці погодяться на американську формулу голосування у Раді Безпеки, питання, яке вперше почали обговорювати попереднього року на конференції у Думбартон-Оксі.

Утім, як про це дізнався Черчилль і чому саме він повідомив новину? Це було правдою чи лише видаванням бажаного за дійсне? Зрештою, кілька годин тому Молотов відмовився навіть обговорювати цю проблему зі Стеттініусом. У президента та державного секретаря не було іншого вибору, як почекати й подивитися, що буде далі.

Президент відкрив засідання заявою щодо Польщі. Він наголосив, що "окреслення ліній кордону цікавить його менше, ніж проблема польського уряду". Саме на цьому закінчилася дискусія попереднього дня, але Польщі довелося зачекати.

Відповідно до встановленої практики, першим пунктом порядку денного була доповідь міністрів закордонних справ. Після того як Молотов завершив презентацію, яка стосувалася різних аспектів німецького питання, від планованого розподілу країни до німецьких репарацій, Рузвельт запропонував повернутися до Польщі.

Франклін Рузвельт та Вінстон Черчилль у Ялті
Франклін Рузвельт та Вінстон Черчилль у Ялті
Фото: FDR Presidential Library & Museum

Не було жодних заперечень, але втручання Сталіна ще раз відклало обговорення. Радянський лідер заявив, що отримав листа президента й намагався зв'язатися з представниками польського уряду у Варшаві, проте безуспішно. Тоді він сказав, що Молотов підготував пропозицію, яка стосувалася занепокоєнь президента, але її ще треба надрукувати.

Поки це відбувалося, Сталін запропонував перейти до іншої теми, зокрема Організації Об'єднаних Націй. Делегати радо погодилися. Гопкінсу і Бірнсу було надзвичайно приємно, що Сталін сам порушив питання, яке вони вважали настільки важливим.

Сталін запропонував виступити Молотову. "Заслухавши доповідь пана Стеттініуса та зауваження пана Черчилля, які роз'яснили цю тему, — сказав Молотов, — радянський уряд вважає, що ці пропозиції цілковито гарантують єдність Великих держав у питанні збереження миру".

Радянці погоджувалися на формулу голосування в Раді Безпеки в повному обсязі й "не мали жодних додаткових коментарів". "Полегшене зітхання промайнуло у британських та американських рядах, — зазначив у своєму щоденнику Іван Майський. — На багатьох вустах заграли усмішки". Це була велика перемога Рузвельта, настільки ж повна, наскільки й несподівана.

Однак на цьому презентація Молотова не закінчувалася. Він хотів повернутися до питання, яке обговорювалося, але не було вирішене в Думбартон-Оксі, — членство радянських республік в Організації Об'єднаних Націй.

Молотов більше не наполягав на тому, щоб членами стали всі шістнадцять республік, як того вимагали радянці в Думбартон-Оксі, але сподівався, що будуть прийняті три або принаймні дві республіки.

Спантеличений Рузвельт запитав, чи Молотов має на увазі, що республіки слід зробити членами Генеральної Асамблеї. Молотов підтвердив. Він продовжив, зауваживши, що "Домініони Британської Співдружності поступово й терпляче досягли позиції суб'єктів у міжнародних справах... Було б правильно, якби три або принаймні дві з радянських республік знайшли гідне місце серед членів Асамблеї.

Гаррі Гопкінс (крайній зліва), В'ячеслав Молотов та Франклін Рузвельт (четвертий зліва в машині), Ялта, 3 лютого
Гаррі Гопкінс (крайній зліва), В'ячеслав Молотов та Франклін Рузвельт (четвертий зліва в машині), Ялта, 3 лютого
Фото: FDR Presidential Library & Museum

Вони заслужили це місце завдяки своїм жертвам та зусиллям під час війни". Тоді він нагадав президенту про те, що радянська сторона зробила поступку щодо формули голосування.

Радянці вважали, що залишаться в абсолютній меншості, а то й будуть відсунуті на марґінеси і в Раді Безпеки, і в Генеральній Асамблеї, якщо не зможуть забезпечити додаткові голоси.

Британія та її домініони мали отримати шість голосів. Американці наполягали на включенні "асоційованих держав" — країн Латинської Америки, а також Ірландії та Єгипту, які уникали формального оголошення війни проти Німеччини чи Японії, але загалом сприяли діяльності союзників.

Латиноамериканські держави фактично були клієнтами США, та й Китай діяв би в американських інтересах, тож Сполучені Штати могли почуватися безпечно, не порушуючи принципу "одна держава — один голос".

Радянці не мали таких можливостей. Спочатку вони заперечували, щоб "асоційовані держави" були членами-засновниками Організації Об'єднаних Націй, а потім наполягали на членстві своїх шістнадцяти республік, які ніхто не вважав менш залежними, ніж американські штати.

Питання залишалося нерозв'язаним у Думбартон-Оксі, й інформаційний бюлетень, виданий членам делегації США в Ялті, передбачав, що воно постане одразу після досягнення згоди щодо процедури голосування в Раді Безпеки.

Радянські лідери знали, що основним каменем спотикання була повна відсутність суверенітету республік. У своєму виступі на пленарному засіданні Молотов зазначив, що в лютому 1944 р. були проведені конституційні реформи.

Після Тегеранської конференції в кожній республіці-засновниці СРСР сформувалися комісаріати з питань зовнішньої політики, що давало їм змогу самостійно брати участь у міжнародних справах. Молотов пояснив, що Україну, Білорусь та Литву обрали кандидатами на вступ до Організації Об'єднаних Націй, оскільки "ці три республіки зазнали найбільших жертв під час війни й були першими, куди вторгся ворог".

Йосип Сталін та В'ячеслав Молотов у Ялті
Йосип Сталін та В'ячеслав Молотов у Ялті
Фото: United States National Archives

Він також зазначив, що "було б зайвим пояснювати розмір, населення та значення України". Після самої Росії Україна була насправді найвідомішою радянською республікою на Заході, і радянці вважали аргументи на користь України найсильнішими.

Вони також були переконані, що мають іще один убивчий аргумент. Чи то під час перерви, чи то після завершення засідання Сталін повідомив президенту, що він "відчував, що його позиція в Україні була складною та небезпечною. Голосування за Україну було дуже важливим... для радянської єдності".

Стеттініус, який записав цю розмову в переказі Рузвельта у своїх мемуарах, був готовий узяти ці аргументи за чисту монету. "Ніхто не міг визначити масштабу труднощів з Україною, — написав він за кілька років після конференції, — але ми у Вашингтоні, звичайно, чули розмови під час німецького наступу, що Україна може покинути Радянський Союз".

Ситуація в Україні була насправді проблемою для Сталіна. За кілька місяців до Ялтинської конференції звіти Лаврентія Берії повнилися інформацією про діяльність Української повстанської армії у Західній Україні та операції НКВС проти повстанців.

Вони не складуть зброю аж до початку 50-х рр. Але у Сталіна фактично не було проблем із тим, щоб контролювати керівництво Радянської України під проводом Микити Хрущова.

У будь-якому разі призначення улюбленого драматурга Сталіна Олександра Корнійчука українським комісаром із закордонних справ у лютому 1944 р. після його служби на посаді заступника Молотова в Москві показало, наскільки насправді міфічною була реформа.

Олександр Корнійчук
Олександр Корнійчук
Фото: wikimedia

За повідомленнями таємної поліції, мало хто в СРСР мав якісь ілюзії з цього приводу. Олександр Довженко, провідний радянський кінорежисер, який тоді перебував під наглядом НКВС, був надзвичайно критичним і до Корнійчука, і до радянської "конституційної реформи".

"З московської точки зору, Корнійчук є ідеальним народним комісаром із закордонних справ, оскільки будь-який росіянин є більшим українцем, ніж він", — сказав він знайомим, згідно зі звітом, поданим агентами Берії.

"Усе в основному залишається, як і раніше, — зауважив він іншим разом. — Український Народний Комісаріат закордонних справ не зможе приймати жодних самостійних рішень, оскільки всі рішення та директиви надходитимуть з Москви. Це фікція".

Упродовж року, що передував Ялтинській конференції, так звану незалежність України використовували для зміцнення позиції СРСР у переговорах із польськими політичними фракціями щодо майбутнього радянсько-польського кордону.

Ця тактика неодноразово успішно спрацьовувала. Не лише польські прокомуністичні кола вимушено відмовилися від зазіхань на Львів, коли зіштовхнулися з паралельними зазіханнями українського уряду на Холм, але й деякі західні спостерігачі повірили у відносну незалежність радянського уряду в Києві.

У день визнання Москвою польського уряду британський кореспондент Ральф Паркер запитав свого співрозмовника, який, як виявилося, був інформатором радянської таємної поліції: "Чи визнають Україна та Хрущов Тимчасовий уряд Польщі?"

Корисний для Кремля ефект уявної автономії, якщо не незалежності України, імовірно, перевищив початкові розрахунки Сталіна, і влітку 1944 р. він вирішив змінити керівництво українського комісаріату, поставивши замість Корнійчука досвідченого гравця у міжнародних справах, колишнього секретаря Комуністичного інтернаціоналу Дмитра Мануїльського.

Акцент змістився від пропагандистських дій, де Корнійчук був майстром, до міжнародної політики, в якій Мануїльський мав більше досвіду, ніж навіть його керівник Молотов.

Сталін був явно зацікавлений у тому, щоб Україна стала членом Організації Об'єднаних Націй, і для цього її міністерство закордонних справ мав очолити професіонал, який міг би повністю використати нову позицію республіки на користь Москви.

Дмитро Мануїльський
Дмитро Мануїльський
Фото: Національна академія наук України

Олександр Довженко вважав, що це все провернув особисто Сталін під тиском Сполучених Штатів. "Що Америка думає про ці заходи? — спитав він свого знайомого. — Зрештою, все абсолютно очевидно".

У Ялті ніхто не вірив у незалежність радянських республік, але Рузвельт опинився у складному становищі: у питанні процедури голосування в Раді Безпеки було досягнуто важливого прориву, але тепер за цю поступку виставили рахунок.

Коли Молотов висунув своє прохання про включення республік, президент передав Стеттініусу нотатку: "Це зовсім недобре". Навіть один додатковий голос для СРСР — це було б забагато, адже суперечило фундаментальному принципу "одна держава — один голос".

Президент вирішив затягнути справу з республіками і почати із закріплення радянської згоди щодо формули голосування в Раді Безпеки. Вона "була великим кроком уперед, який вітатимуть усі народи світу", — сказав він.

Наступним завданням було скликання конференції для створення світової організації. Рузвельт хотів, щоб це відбулося до кінця березня, або навіть раніше, протягом наступних чотирьох тижнів.

Рузвельт спробував формально відкласти запит Молотова щодо участі радянських республік в ООН. Він розпочав довгий і дещо плутаний екскурс у відмінності традицій та державного устрою різних країн, намагаючись підважити легітимність порівняння радянських республік із британськими домініонами.

Він запропонував вивчити це питання міністрам закордонних справ, коли ті обговорюватимуть час і місце установчої конференції ООН. Якщо досі питання передавали міністрам закордонних справ лише після того, як детальне обговорення "Великої трійки" не давало консенсусу, то цього разу він намагався передати питання міністрам закордонних справ ще до початку дискусії.

Джеймс Бірнс, який різко виступав проти надання будь-якій країні більше одного голосу, був задоволений відповіддю президента. Перед від'їздом до Ялти на зустрічі з членами Комітету з питань закордонних справ сенату, Рузвельт висміяв первісну пропозицію радянців, щоб усі радянські республіки незалежно вступили до Організації Об'єднаних Націй, розповідаючи сенаторам, що тоді він наполягатиме на включенні всіх американських штатів.

Джеймс МакГрегор Бірнс
Джеймс МакГрегор Бірнс
Фото: The New York Times

Переглянута радянська позиція не змінила б балансу сил у Генеральній Асамблеї чи в Раді Безпеки, але підважила б авторитет Асамблеї. Напівнезалежні британські домініони, які рухалися в напрямку повної незалежності, мали законні підстави для представництва, однак радянські республіки були у кращому разі автономними складовими високоцентралізованої держави.

Якщо напередодні Черчилль несподівано вступив у дебати щодо ООН на боці президента, то цього разу він активно підтримав Сталіна. На відміну від американців, британці були готові закрити очі на реальний стан справ із республіками.

Згідно з британським протоколом зустрічі, Черчилль "висловив щиру подяку маршалу Сталіну та радянському уряду за великий крок уперед, який вони зробили, щоб урахувати точку зору, висловлену президентом Рузвельтом щодо голосування в Раді Безпеки світової організації".

"Угода між трьома великими державами, якої досягнули за столом переговорів цього дня, принесе полегшення та задоволення людям у всьому світі. Що стосується членства у світовій організації, то пропозиція, яку щойно висунув пан Молотов, суттєво відрізнялася від попередньої пропозиції радянського уряду. Кожен міг відчути, що і в цьому аспекті досягнуто значного прогресу на шляху загальної згоди".

"Ми ніколи не погодилися б на жодну систему, яка б не враховувала позицію самоврядних домініонів, яку вони утримували й виправдовували протягом чверті століття, — сказав Черчилль, зазначивши, що Британська імперія відрізнялася від Америки тим, що мала чотири самоврядні домініони, які були членами Ліги Націй. — Із цих причин ми вислухали пропозиції радянського уряду з глибокою симпатією".

Заклик Черчилля ставав дедалі емоційнішим. "Його серце линуло до могутньої Росії, і хоч рани її кровилися, вона поборола тиранів на своєму шляху", — записав слова прем'єр-міністра британський стенограф. "Він визнав, що 180-мільйонна [американська] нація цілком може з недовірою розглядати конституційні механізми Британської Співдружності, які уможливили те, що ми маємо більше одного голосу в Асамблеї".

Черчилль подякував президенту за те, що той не дав Молотову негативної відповіді, і вибачився перед Сталіним, кажучи, що він не міг повністю підтримати його запит, оскільки ще не мав можливості проконсультуватися зі своїм воєнним кабінетом.

Йосип Сталін і Вінстон Черчилль в Ялті
Йосип Сталін і Вінстон Черчилль в Ялті
Фото: Getty Images

Дочекавшись кінця промови Черчилля, Рузвельт зробив ще одну спробу відкласти питання республік. Він повторив свою попередню пропозицію передати цю справу на розгляд міністрам закордонних справ, але Черчилль на це не купився: у міністрів закордонних справ і так надто багато роботи.

Він також розкритикував пропозицію Рузвельта провести установчу конференцію ООН у березні. Війна досі тривала, змушуючи британський уряд розв'язувати міжнародні та внутрішні питання. Інші країни, особливо в Європі, також мали б труднощі щодо участі, а їхні делегації не були б повністю репрезентативними.

Рузвельт спробував заспокоїти свого британського партнера, зазначивши, що ця конференція лише засновує Організацію Об'єднаних Націй у принципі, а організаційна робота триватиме протягом трьох-шести наступних місяців. Це не надто переконало Черчилля, який повторив свою аргументацію проти скликання конференції в березні.

Черчилль, вочевидь, зміг достукатися до Стеттініуса, який передав президентові записку, що військовий секретар Генрі Стімсон дотримувався думки Черчилля. Гопкінс виказав значно менше розуміння. "За цією розмовою щось криється, — написав він на шматку паперу й передав його президенту. — Можливо, нам краще зачекати до пізнього вечора [і з'ясувати], що він задумав".

Рузвельт іще раз повторив пропозицію передати питання на обговорення конференції міністрів закордонних справ. Черчилль зрештою погодився. Сталін, який безмовно сидів увесь цей час, м'яко підтримав президента: "Міністри закордонних справ не прийматимуть жодних рішень, а лише звітуватимуть на конференції".

Тактичний вихід із глухого кута таки було знайдено, тож учасники переговорів зробили коротку перерву.

Це був перший випадок, коли напруження між Рузвельтом і Черчиллем проявилося відверто. Виступ Черчилля засмутив чимало представників американської делегації. "Такі довгі виступи були нудними, — зазначив адмірал Легі у своїх мемуарах, — через необхідність їх перекладу російською мовою, та й із багатьох інших вагомих причин".

Вінстон Черчилль та Франклін Рузвельт у Ялті
Вінстон Черчилль та Франклін Рузвельт у Ялті
Фото: Ralph Graham

Однак позиція Черчилля щодо радянських республік була не зовсім несподіваною, оскільки Сталін пов'язав це питання із членством британських домініонів та оскільки, як стверджував Чарльз Болен, американці "знали про його бажання ввести Індію в Організацію Об'єднаних Націй". Проте його опір негайному скликанню конференції ООН став несподіванкою навіть для його ж делегації.

"Прем'єр-міністра, як видається, зовсім занесло, — писав Александр Кадоґан дружині. — Дурний старигань, не попередивши жодним словом ні Ентоні, ні мене, поринув у нескінченні просторікування про світову організацію, не маючи ані найменшого уявлення про предмет, тож перетворив усю справу на суцільну маячню.

Найгірше те, що його слова повністю суперечили вже узгодженій з американцями лінії! Однак мені вдалося пояснити їм у приватній розмові, що не варто сприймати це надто трагічно, що це нічого не означало і ми згодом залагодимо цю незграбність". Ентоні Іден також відзначив у своєму щоденнику подив та розчарування американської делегації.

Поки Черчилль говорив, президент написав Гопкінсу стосовно промов прем'єр-міністра: "Все це гнилота!" Тоді він викреслив "гнилоту" і замінив її "містечковою політикою". Гопкінс погодився. І відповів: "Я цілком переконаний, що зараз він думає про чергові вибори у Британії".

Під час обміну думками, що не був зафіксований в американських чи британських протоколах зустрічі, але зберігся в радянському, президент намагався звернутися до прем'єр-міністра в тому самому дусі, посилаючись на потреби внутрішньої політики.

Він зазначив, що, подібно до Черчилля, також мав певні труднощі вдома, і сказав, що йому буде легше отримати необхідну більшість — дві третини голосів у Сенаті, якщо ця конференція відбудеться під час війни. Це було проханням про примирення. Черчилль згодом визнав, що справді переймався майбутніми парламентськими виборами.

Несподіване повстання Черчилля проти американців мало низку причин. Позиції американців та британців щодо Організації Об'єднаних Націй мали істотні відмінності.

У листі, який Черчилль надіслав з Ялти своєму віце-прем'єр-міністру Клементу Еттлі вранці 8 лютого, щоб попросити схвалення своєї позиції воєнним кабінетом, він пояснив, що радянці зменшили вимоги щодо членства в Генеральній Асамблеї ООН із шістнадцяти республік до двох, України та Білорусі, — і справедливо вважав вимоги щодо третьої республіки, Литви, не більше ніж переговорною тактикою.

Клемент Етлі
Клемент Етлі
Фото: New Historian

Ці республіки, стверджував Черчилль, найбільше постраждали у війні й "добре боролися". Американська позиція, продовжував прем'єр-міністр, полягала в тому, щоб затримати вирішення цього питання, поки в березні не буде скликано Конференцію ООН.

"Наша позиція мені здається дещо іншою, — писав він. — Якщо ми матимемо чотири або п'ять членів, чи шість, якщо враховувати Індію, а Росія — лише один голос, то це буде надто великим запитом до Асамблеї. З огляду на інші важливі поступки, вже надані або ж очікувані, я хотів би зробити дружній жест у бік Росії.

Якщо вони матимуть двох членів на додачу до їхнього головного, це не так багато, і наша позиція буде сильною, на мій погляд, оскільки ми не будемо єдиним множинним голосувальником".

Таким чином, Черчилль протистояв президенту зумисно. Він був справедливо незадоволений відмовою Рузвельта скоординувати позиції на початку конференції. Проте чому він завдав удару у відповідь саме на цьому етапі та публічно не погодився із президентом не тільки про членство радянських республік, а й про строки установчої конференції ООН, питання, яке вже було вирішено на Мальті?

Сталін, який заледве брав участь у дискусії, але отримав найбільше зиску від вибуху Черчилля, цілком міг записати цю перемогу у власний актив. Він особисто долучився до поглиблення розколу між своїми західними партнерами.

Напередодні Сталіна відверто непокоїв єдиний британсько-американський фронт не лише щодо Польщі, але й щодо права вето в Раді Безпеки. Щодо Організації Об'єднаних Націй радянська позиція була ближчою до британської, і Сталін, схоже, вирішив розколоти об'єднаний фронт, "пригорнувши" Черчилля, якого президент сторонився і який почувався чимраз ізольованішим.

"Вінстон здивований і спантеличений, — писав згодом лорд Моран. — Президент, як видається прем'єр-міністру, більше не виказує осмисленого інтересу до війни; часто він навіть не читає документів, які дає йому прем'єр. Іноді здається, ніби він не має продуманих рішень із жодного питання, окрім своїх проблем із Конгресом".

Франклін Рузвельт у Ялті
Франклін Рузвельт у Ялті
Фото: www.newberry.org

Те, що прем'єр-міністрові повідомили про майбутню радянську поступку відносно формули голосування у Раді Безпеки, було ознакою уваги та особливого ставлення Сталіна.

Черчилль також не пропустив повз вуха заяву Молотова на пленарному засіданні, що саме коментарі Черчилля щодо процедури голосування змогли суттєво прояснити радянцям сенс американського плану. У листі до свого заступника Клемента Еттлі, написаному вранці наступного дня, Черчилль зазначав:

"Росіяни прийняли всі американські пропозиції щодо установчого принципу Думбартон-Оксу й заявили, що в основному завдяки нашим поясненням вони знайшли можливість повністю підтримати цю схему".

Сталін, який любив налаштовувати наївних підлеглих один проти одного у Кремлі, вочевидь, провернув це і з двома західними лідерами.

Після перерви, коли Рузвельт виголошував довгу промову щодо Ірану посеред

ширшої дискусії про економічні проблеми бідних країн і про те, яким чином вони могли б допомогти світовій організації з дотримання миру, Черчилль ледве приховував своє розчарування президентом. Майський написав у щоденнику, що він "поштиво слухав президента, але обличчя прем'єра виказувало нудьгу і приховану іронію".

Черчилль розривався між щирим захопленням близьким другом і союзником і розчаруванням, яке він дедалі частіше відчував після Тегерана, коли Рузвельт став підтримувати Сталіна коштом прем'єр-міністра. Він намагався контролювати свої емоції, але це йому не завжди вдавалося.

"І хоч ми пройшли довгий шлях, від того моменту, коли Вінстон, говорячи про Рузвельта, сказав мені в саду в Марракеші: "Я люблю цю людину", — він усе ще дуже стриманий у своїй критиці, — писав згодом доктор Моран. — Здається, вона вихоплюється назовні проти його волі". Дні невимушеної близькості між Черчиллем і Рузвельтом залишилися в минулому.

Розривом, який з'явився між Рузвельтом і Черчиллем під час пленарного засідання, скористався Сталін для лобіювання тепер уже ізольованого Рузвельта.

Він мовчки сидів під час обговорення, але пізніше звернувся до президента особисто, висловлюючись за прийняття радянських республік і скаржачись не лише на неприємності з українцями, а й на опозицію в Москві, де, як він стверджував, Політбюро погодиться на радянську участь в Організації Об'єднаних Націй за умови, що СРСР отримає додаткові голоси.

Державний секретар США Едвард Стеттініус оглядає німецьку артилерію, Ялта, лютий 1945 року
Державний секретар США Едвард Стеттініус оглядає німецьку артилерію, Ялта, лютий 1945 року
Фото: www.newberry.org

Стеттініус, який пізніше того самого дня мав можливість поговорити окремо з Рузвельтом, знайшов його у примирливому настрої. "Це був найпродуктивніший день, і ми всі були дуже задоволені тим, що зараз ми зробили крок уперед на важкому шляху до світової організації націй", — написав Стеттініус у мемуарах.

Рузвельт сказав Стеттініусу, що "з точки зору географії та населення він не бачив нічого неприйнятного в російській пропозиції щодо двох додаткових голосів".

Попри запеклий опір Бірнса та Гопкінса, в американської делегації з'явилося відчуття, що поступка неминуча. Пізніше Гарріман пригадував: "Ми всі усвідомлювали, що Сталін побоюватиметься маргіналізації, і відчули серйозне полегшення, коли він зменшив свій запит із шістнадцяти до двох додаткових голосів".

Гарріман був готовий проігнорувати питання про те, як багато незалежності Україна та інші радянські республіки мали у формуванні власної зовнішньої політики. Зрештою, Молотов ніколи не стверджував, що вони повністю незалежні, наводячи натомість приклад британських домініонів, які поступово знаходили своє місце на міжнародній арені.

Крім того, у Генеральній Асамблеї було приблизно п'ятдесят місць, тож як на практиці могли б уплинути дві чи три додаткові радянських республіки на успіх чи невдачу Організації Об'єднаних Націй?

"Реальна влада, — нагадав державному секретарю Рузвельт, — залишатиметься в Раді Безпеки, і кожна країна в цьому органі, велика чи мала, матиме лише один голос". У розумінні Стеттініуса, президент практично визначився.

Невдовзі після обіду 8 лютого, коли Сталін приїхав до Лівадійського палацу на зустріч із Рузвельтом, президент сказав: "Міністри закордонних справ зустрілись і досягли згоди щодо сьогоднішнього порядку денного".

Сталін негайно запитав, чи йдеться про прийняття двох радянських республік до Організації Об'єднаних Націй. Президент підтвердив. Вибір часу не міг бути кращим, оскільки засідання цього дня було присвячене одному з двох найважливіших питань порядку денного Рузвельта — участі СРСР у війні з Японією.

Йосип Сталін та Франклін Рузвельт у Ялті
Йосип Сталін та Франклін Рузвельт у Ялті
Фото: Getty Images

Рузвельт приурочив власну заяву про вступ двох радянських республік до ООН, маючи на думці вплинути на позицію Сталіна щодо Далекого Сходу. Приставши на пропозицію Сталіна про включення до ООН республік, Рузвельт пішов проти позиції власних радників, зокрема Стеттініуса, опонентом якого був на засіданні міністрів закордонних справ цього ранку.

Стеттініус сказав своїм іноземним колегам, що на майбутній конференції Організації Об'єднаних Націй цю проблему "треба розглянути із прихильністю", але наполягав на формулі Думбартон-Оксу "одна держава — один голос".

Молотов був незадоволений. Він зазначив, що, якщо вимоги СРСР не буде задоволено, це стане викликом для питання про членство в цілому. "Якщо не буде досягнуто домовленості про членство в організації, про це слід повідомити відповідним чином", — підсумував Молотов, погрожуючи союзникам публічним розголосом проблем навколо Організації Об'єднаних Націй.

Погроза досягла мети. Стеттініус сказав, що він "намагався знайти спосіб улаштувати розгляд радянського прохання до першого засідання Асамблеї". Іден запропонував включити питання до порядку денного конференції. Молотов побачив слабину і почав дотискати.

Він запропонував "поправку" до пропозиції Ідена, згідно з якою міністри закордонних справ "погодилися, що доцільно було б дозволити вступ до Асамблеї двох або трьох радянських республік". Її не прийняли.

Стеттініус вирішив зволікати, зазначивши, що "не мав можливості обговорити це питання із Президентом сьогодні вранці й не міг узяти на себе будь-які чіткі зобов'язання". Однак він залишався досить оптимістичним і "сподівався й очікував, що Сполучені Штати зможуть дати позитивну відповідь до кінця дня".

Це спантеличило багатьох учасників. Він сказав "так" чи "ні"? Радянський протокол дійшов висновку, що питання було вирішено. Проте Алджер Гісс, американський нотар на засіданні, вважав інакше.

Коли британці, відповідальні за ведення офіційного протоколу зустрічі, прибули на пленарне засідання того дня з текстом, із якого випливало, що всі міністри закордонних справ підтримали їхню пропозицію, Гісс зчинив тривогу.

Алджер Гісс, американський держслужбовець, у 1948 році звинувачений в шпигунстві на користь СРСР і засуджений за лжесвідчення в зв'язку з цим звинуваченням в 1950 році
Алджер Гісс, американський держслужбовець, у 1948 році звинувачений в шпигунстві на користь СРСР і засуджений за лжесвідчення в зв'язку з цим звинуваченням в 1950 році
Фото: AP

Іден від нього відмахнувся: "Ви не знаєте, що сталося". Попереднього дня Гісс написав і роздав членам американської делегації документ під назвою "Аргументи проти включення будь-якої з радянських республік до членів-засновників".

Тепер він був здивований, дізнавшись, що його поради проігнорували. Зрештою британці сказали здивованому Гіссу, що вони отримали схвалення щодо зміни протоколу не від когось іншого, як від Стеттініуса.

Державний секретар заперечував, що він коли-небудь давав пряму згоду на зміну протоколу. Стеттініус опинився у скрутному становищі, розриваючись між Рузвельтом, який, вочевидь, був готовий до компромісу, та його радниками, які виступали категорично проти.

Стеттініус попрямував на засідання міністрів закордонних справ 8 лютого з копією "Аргументів" Гісса. Він зазначив, що республіки досі не підписали Декларацію Організації Об'єднаних Націй; на відміну від британських домініонів, вони ще не були готові до членства й не були суверенними державами відповідно до міжнародного права. Стеттініус не використовував документ або його рекомендації в обговоренні і в остаточному підсумку висловив особисту підтримку пропозиції.

"Незважаючи на те, що президент попередньої ночі заявив, що вважає радянський запит "прийнятним", я хотів би притримати позицію Сполучених Штатів на засіданні міністрів закордонних справ, поки не отримаю можливість ще раз узгодити її з Президентом", — писав Стеттініус у мемуарах.

Незадовго до зустрічі Рузвельта зі Сталіним пізніше цього дня Стеттініус мав можливість знову обговорити цю проблему із президентом. Рузвельт зазначив, що їм доведеться прийняти пропозицію.

Стеттініус відчайдушно намагався пояснити в мемуарах, виданих 1949 р., що відповідальність за рішення про вступ двох радянських республік в ООН лежала на президенті, а не на ньому.

Насправді він відповідав на тезу Бірнса, який у своїх опублікованих двома роками раніше мемуарах стверджував, начебто Стеттініус першим погодився на радянське прохання на конференції міністрів закордонних справ і лише потім порадив президентові. Стеттініус заперечував звинувачення.

Едвард Стеттініус
Едвард Стеттініус
Фото: United Nations

За іронією долі, у липні 1945 р. Ісаак Дон Левін, відомий журналіст та один із перших хрестоносців антикомунізму, звинуватив Гісса в тому, що той переконав президента Рузвельта прийняти Україну та Білорусь в Організацію Об'єднаних Націй під час приватної зустрічі Рузвельта зі Сталіним, на якій нібито був присутній Гісс. Утім, немає жодних свідчень того, що ця зустріч за участі Гісса взагалі відбулася.

Пленарне засідання 8 лютого почалося із заяви Рузвельта про прорив у питанні членства радянських республік у Генеральній Асамблеї ООН. У його розумінні, "міністри закордонних справ могли повідомити про повний успіх, тож він хотів би привітати їхні зусилля та попросити пана Ідена представити доповідь конференції".

Іден повідомив, що дві радянські республіки будуть запрошені до участі в Організації Об'єднаних Націй, але запрошення зробить не "Велика трійка", а делегати майбутньої установчої конференції ООН. Оголошення шокувало Бірнса й інших супротивників радянської пропозиції в американській делегації.

"Мене здивувала угода, яка, на мій погляд, була дуже нерозумною", — писав Бірнс у своїх мемуарах. Однак те, що Бірнс вважав необережною поступкою президента, Сталін та Молотов розглядали як половинчастий захід, на який їм було важко погодитися. Хто знав, чи майбутня багатошерстна конференція дійсно запросить до участі радянські республіки?

Сталін відкрив дебати, зазначивши, що серед держав, запрошених на заснування конференції ООН, було десять країн, які не мали дипломатичних відносин із СРСР. Тож як СРСР міг би брати участь разом із ними в конференції, яка передбачала б обговорення питань світової безпеки?

Тоді постало питання про те, чому такі країни, як Аргентина й Туреччина, які ніколи не оголошували війну Німеччині чи не воювали, треба запрошувати. Президент відчув загрозу і швидко втрутився.

Він звинувачував колишнього виконувача обов'язків державного секретаря Самнера Веллза у тому, що латиноамериканські країни не оголосили війну Німеччині: Веллз порадив їм, що буде достатньо розірвати дипломатичні відносини з нацистським режимом, і це була помилка.

Нещодавно він написав президентам латиноамериканських країн, закликаючи їх оголосити війну Німеччині, і був переконаний, що вони послухають його поради. Звертаючись до питання конференції Організації Об'єднаних Націй, президент запропонував запросити лише ті держави, які оголосять війну до кінця лютого.

В'ячеслав Молотов та Йосип Сталін в Ялті
В'ячеслав Молотов та Йосип Сталін в Ялті
Фото: NARA

Сталін погодився, але на цьому історія не завершилася. Він перейшов до питання вступу України та Білорусі до Генеральної Асамблеї ООН. Чи можна назвати їх у протоколі засідання міністрів закордонних справ? Так, це було прийнятним, почув Сталін у відповідь.

У захисті президента з'явилась тріщина. Молотов узявся її поглиблювати: "Чи не посприяє прийняттю цих двох радянських республік як членів Асамблеї, якщо вони підпишуть Декларацію Організації Об'єднаних Націй до першого березня?"

Гісс запропонував у своїй записці Стеттініусу використати непідписання республіками Декларації ООН як аргумент проти їхнього членства в Асамблеї. Зараз Молотов намагався подбати про таку "формальність".

Черчилль знову виступив на радянському боці. Видавалося не "зовсім правильним", сказав він, згідно з американським протоколом зустрічі, "запросити малі країни, які так мало зробили, просто оголосивши війну, і виключити дві радянські республіки з участі у засіданні".

Він "дуже багато думав про мучеництво та страждання України й Білорусії" і висловився за обмеження списку країн, запрошених на конференцію членами Альянсу, але якщо треба додати інших, то чому б не включити також і дві радянські республіки?

"Я не хочу бентежити президента, — сказав Сталін, розвиваючи атаку на американську позицію, — але якщо він пояснить свої труднощі, ми побачимо, що можна зробити". Рузвельта затисли у куток, але він не здавався. На його думку, на карту було поставлено не просто додавання нових країн у список, а "надання одній із великих держав трьох голосів замість одного".

Він хотів поставити це питання перед конференцією. Сталін продовжував наступ: "Чи не буде добре, якщо Україна та Білорусія підпишуть Декларацію Організації Об'єднаних Націй?" Президент твердо тримався на власних позиціях: це не вирішить проблеми. Сталіну довелося відступити.

Йосип Сталін та Вінстон Черчилль в Ялті
Йосип Сталін та Вінстон Черчилль в Ялті
Фото: winstonchurchill.hillsdale.edu

Якщо Рузвельт і отримав якесь задоволення від свого досягнення, то воно було короткочасним. Після зустрічі він зіткнувся з повстанням у власному таборі. Адмірал Легі попередив президента про можливі внутрішньополітичні труднощі.

Джеймс Бірнс нагадав Рузвельту його обіцянки американським сенаторам, що він запросить усі американські штати приєднатися до ООН, якщо Сталін наполягатиме на включенні радянських республік. Він зазначив, що опір до вступу в Лігу Націй ще двадцять шість років тому розпалила поступка щодо права голосу британських домініонів.

Зараз, застерігав Бірнс, той же аргумент можуть використати супротивники ООН. Бірнс мобілізував Гаррі Гопкінса, і обидва закликали Рузвельта відкликати свою підтримку британської пропозиції, якщо Сполучені Штати також не отримають три голоси в Генеральній Асамблеї.

Президент неохоче погодився порушити це питання у розмові зі Сталіним іншим разом. Рузвельта атакували з двох сторін. "Президент, здається, не має власної думки, — поскаржився Гопкінс лорду Морану пізніше того ж дня. — Він вочевидь приїхав до Ялти, намагаючись протистояти тому, щоб будь-яка країна мала більше одного голосу, але коли прем'єр-міністр відверто виступив на користь пропозиції Сталіна, то Рузвельт сказав, що теж підтримає Сталіна в Сан-Франциско".

Не всі члени американської делегації погодились із судженням Гопкінса. Стеттініус, зокрема, розглядав гнучкість Рузвельта як доказ того, що президент перебував у гарній фізичній та психічній формі.

"Державний департамент не консультував Президента в цьому конкретному питанні, — писав він у мемуарах. — Упродовж усього цього часу його розум залишався ясним і чітким, що чудово засвідчувало: він перебував у стані готовності й повністю володів собою".

Гопкінс переймався великою політикою, Стеттініус — політичною боротьбою. Рузвельт, тим часом, намагався прокладати курс між своїм бажанням зберігати єдність зі Сталіним і Черчиллем та потребою задовольняти своїх радників.

У цьому конкретному питанні він не потішив нікого. Проте отримав те, чого найбільше хотів: ООН от-от мала народитися.

Віра, мова, зрада у Карфагені

Як карфагенці вводили грецький культ та забороняли грецьку мову. Олігархічна рада, «партія миру» та пташки замість ботоферм – реалії війни між Карфагеном та Сіракузами деякими деталями нагадують теперішні українські реалії.

Допоможіть історичній правді! 1 000 000 на день народження

Ми існуємо на пожертви наших читачів. Без цієї допомоги «Історична правда» перестане існувати. Якщо ви вважаєте, що подальше існування "Історичної правди" необхідне українському суспільству – прочитайте цей текст до кінця!

Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців

Серед залізничників кружляли чутки, що операцію контролює сам Сталін. У Тернополі та Чорткові концентрували криті вагони. Казали, що будуть виселяти рештки євреїв. Але цього разу МҐБ готувалося перевиконати план з депортації українців.

Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.