Нагороджені й прокляті. Портрети катів НКВД

Загалом, сусід як сусід – цілком звичайна людина. Ось тільки одна деталь вражала уяву. Частенько Антонова привозили машиною зі служби під ранок, втягали геть п’яним до квартири і з ним – величезні букети квітів. Відіспавшись, Антонов довго мив з милом всіяні рудими волосинами руки. Довго-довго, ніби намагаючись від чогось ретельно відмити.

Комуністичний тоталітарний режим виносив смертні вироки сотнями тисяч. Але на спусковий гачок натискали цілком конкретні люди. Поглянути їм у лице, зазирнути за лаштунки сталінських "комбінатів смерті" дозволяє книга уродженця Києва, застуника голови Ради Науково-інформаційного і просвітницького центру товариства "Меморіал" Микити Петрова "Нагороджені за розстріл. 1940".

Робота провідного російського фахівця з історії органів ВЧК-ОГПУ-НКВД СРСР присвячена співробітникам НКВД, які безпосередньо займалися розстрілами полонених офіцерів Війська Польського в 1940 році. Ці страти відбувалися в Козельському, Осташковському і Старобільському таборах. Їх нагородили наказом НКВД СРСР № 001365 від 26 жовтня 1940 року "за успішне виконання спеціальних завдань".

За кожним із персонажів на той момент уже тягнувся шлейф "майстра" у справі масового знищення людей.

З дозволу автора "Історична правда" публікує уривок із дослідження.

----------

У березні 1940-го формувалися розстрільні команди в Калінінському, Смоленському і Харківському управліннях НКВД, які мали провести масові розстріли польських офіцерів. Як це відбувалося, можна здогадатися і зі складу учасників цих команд, і зі скупих свідчень, які дійшли до нас.

Очевидно, що кістяк цих команд склали працівники комендатур управлінь у Калініні, Смоленську і Харкові, які й раніше брали участь у розстрілах. але цього було явно недостатньо.

 
Книга Микити Петрова, видана у 2016 році

На них очікувала авральна ситуація, коли потрібно було за яких-небудь місяць-півтора розстріляти в кожному управлінні по кілька тисяч осіб. Навіть у часи Великого терору – репресій 1937—1938 років – навантаження а розстрільні команди було суттєво меншним.

Кати-гастролери

У Москві на нараді у Богдана Кобулова в березні 1940-го, імовірніше за все, обговорювали також питання й про те, що співробітникам «спецгрупи» Блохіна варто виїхати безпосередньо в Калінін, Смоленськ і Харків для участі в розстрілах. Так би мовити, кати-гастролери. Їх досвід і багатолітня практика були гарантією того, що масові й швидкі розстріли пройдуть як треба.

Станом на 15 лютого 1940-го, згідно зі штатним розписом, оголошеним наказом по АГУ НКВД № 38 від 16 березня 1940-го, на посадах співробітників для особливих доручень Комендантського відділу НКВД перебувало шість чоловік: Петро Магго, Дем’ян Семеніхін, Василь Шигальов, Ернст Мач, Іван Шигальов, Олександр Ємельянов.

Варто відзначити, що у списку нагороджених у жовтні 1940-го відсутні двоє з них – Петро Магго і Ернст Мач. Вочевидь, із Москви вони не виїжджали. В умовах, коли решта працівників «спецгрупи» на чолі з начальником роз’їхалися на місці, треба було кого-небудь залишити у Москві «на господарстві».

 
Головний кат Луб'янки Василь Блохін, генерал-майор (згодом позбавлений звання), який, за деякими оцінками, особсито розстріляв до 10 тисяч людей за 1942-1953 роки

Але «спецгрупа», яка здійснювала страти в Москві, складалася не тільки зі співробітників для особливих доручень Комендантського відділу. До неї також входили багатолітні учасники розстрілів, які працювали в інших підрозділах центрального апарату НКВД: Іван Антонов, Олександр Дмитрієв, Олексій Окунєв, Іван Фельдман і Петро Яковлєв.

Відповідно до свідчень Токарева, до Калініна, де планувалися найбільш масові розстріли, приїхав сам комендант НКВД Василь Блохін. Збережені в архівах накази по АГУ [адміністративно-господарче управління – ІП] НКВД СРСР дозволяють встановити точні дати перебування Блохіна і деяких його підлеглих у відрядженнях.

Блохін пробув у відрядженні майже два місяці. Працівники його «спецгрупи» також тривалий час перебували в відрядженнях. Відомо, що Іван Антонов і ще один співробітник комендатури асистували Блохіну в Калініні.

Розстріли польських офіцерів почалися на початку квітня, і зрозуміло, що на місця працівники «спецгрупи» відправилися заздалегідь, щоби підібрати «добровольців» з числа наглядачів і шоферів Калінінського, Смоленського і Харківського управлінь НКВД, збити з них розстрільні команди, провести потрібний інструктаж і підготувати місця розстрілів і захоронення тіл.

Усього 26 жовтня 1940-го з-поміж співробітників «спецгрупи Блохіна» було нагороджено місячним окладом 10 осіб: сам Василь Блохін, Іван Антонов, Олександр Дмитрієв, Олександр Ємельянов, Олексій Окунєв, Петро Яковлєв. Жоден із них не дожив до часу, коли в 1990-му почалося розслідування «Катинської справи».

Брати Василь й Іван Шигальови померли в 1942-му і 1946-му відповідно. Олександр Ємельянов і Олександр Дмитрієв – обидва в 1953-му, а наступного року – Іван Фельдман (у березні 1954-го). Блохіна смерть наздоганала в 1955-му, його багатолітнього соратника Петра Яковлєва – у квітні 1959-го, і поховані вони поруч на Донському кладовищі. Олексій Окунєв помер у 1966-му.

До довгожителів, мабуть, можна віднести Івана Антонова і Дем’яна Семеніхіна – обидва померли в серпні 1975-го.

Кати у квітах

Не тільки особливо таємна робота об’єднувала виконавців смертних вироків. Вони й у житті трималися разом. Був у цьому певний сенс – хай краще одне за одним наглядають.

Іван Антонов і Дем’ян Семеніхін, які померли в серпні 1975-го, дружили. Антонов займав із родиною – дружиною й донькою – дві скромно обставлені кімнати в комунальній квартирі.

За спогадами сусідів, був небагатослівним, ніколи не розводився про службу або політику, а говорив тільки так, по-сусідському, про побутові речі. Загалом, сусід як сусід – цілком звичайна людина. Ось тільки одна деталь вражала уяву.

Частенько Антонова привозили машиною зі служби під ранок, втягали геть п’яним до квартири і з ним – величезні букети квітів. Відіспавшись, Антонов довго мив з милом всіяні рудими волосинами руки. Довго-довго, ніби намагаючись від чогось ретельно відмити. Майже античний сюжет – він, провідник у царство мертвих, відмивався, вертаючись до життя.

 
Чекісти-учасники "спецгрупи Блохіна" 

Цікаво, чи виникали в його рідних запитання – звідки квіти? Просто якийсь декаданс з цвинтарним ухилом. Приносили непритомне тіло в оточенні оберемків квітів, ніби щоразу ховали його самого, який розстрілював власну душу. А може, все більш прозаїчно, й аромат дармових квітів з Донського мав приховати ледь вловимі запахи крові, пороху й могильного тліну.

Після арешту Берії в прокуратури, яка вела справу, тут же з’явилися запитання до працівників «спецгрупи». Допитували Блохіна. Одним із тих, ким особливо зацікавилися, був Дем’ян Семеніхін. Він брав участь у безсудовому розстрілі в Куйбишеві на підставі адресованого особисто йому й підписаного Берією наказу № 2756/б від 18 жовтня 1941-го.

У цьому наказі Семеніхіну доручалося виїхати до Куйбишева і розстріляти групу в’язнів – 25 людей. Серед них був давній недруг Берії – Михайло Кедров, якого суд виправдав. Та для Берії, який зводив старі рахунки з Кедровим, вкрай важливо було покінчити з ним.

Акт про розстріл підписали Леонід Баштаков і Семеніхін, також свій підпис поставив заступник начальника слідчастини НКВД Борис Родос. Здавалося, все! За розстріл невинуватих доведеться Семеніхіну відповідати, як то кажуть, «за всією суворістю».

Та ні, не стали розмінюватися на дрібниці. За логікою прокуратури виходило: Семеніхін невинний, він просто виконував наказ.

І все ж, проведене в 1950-х розслідування епізодів злочинів Берії і його попередників у НКВД висвітлило і механізм розправ, і зловісну роль Донського крематорію в приховуванні слідів роботи «спецгрупи Блохіна».

Полковник Армії Денікіна на похоронній службі Блохіна

Директор крематорію на Донському кладовищі Петро Нестеренко жив у будиночку, який стояв окремо тут же неподалік. Він багато знав і багато бачив. За свою роботу зі спалюванні тіл страчених він отримував додаткову щомісячну винагороду – 200 рублів. Його по праву можна вважати справжнім помічником «спецгрупи», майже її учасником. Ось тільки він ніколи не був і не міг бути чекістом. Його історія цікава.

Нестеренко народився в 1884-му в сім’ї дрібномаєтного дворянина. Служив в армії, закінчив піхотне училище і Військово-повітроплавну школу. У Громадянську війну воював на боці білих – був полковником в армії Денікіна. Емігрував, жив спершу в Сербії і Болгарії, відтак перебрався до Парижа. Там він всерйоз зацікавився технічними аспектами процесу кремації. Щоб набратися досвіду, їздив до Берліна.

Рішення повернутися до СРСР штовхнуло його в обійми закордонних представників розвідки ОГПУ, Прослуживши пару років таємним інформатором, який висвітлював життя білої еміграції, він у 1926-му отримав право повернутися в Москву, де реалізував отримані за кордоном досвід і знання. Став директором крематорію на Донському цвинтарі, прямо з моменту його відкриття.

Коли перший московський крематорій відкрили, преса із захватом писала про нього як про взірець гігієни, який поклав край віковій відсталості: «Вогонь, спопеляючий вогонь! Тобі збудований цей храм сучасності, це вогняне кладовище… Крематорій – це пролом, який позіхає в китайському мурі народного невігластва й забобонів, на яких спекулювали попи всіх вірувань».

Повідомлялося про прейскурант крематорію: спалювання тіл дорослих – 20, а дітей – 10 рублів. І хоча оголошена продуктивність крематорію складала до 20 трупів на день, навантаження було великим і «робочий день часом замість 5 годин закінчувався о 10-й вечора»…

 
Працівники НКВД тренуються у стрільбі. Ця навичка буде одною з ключових  у їхній службі

Та от зовсім не писали про те, що потім починалася повноцінна «робоча ніч». Співробітники «спецгрупи» привозили в Донський крематорій і спалювали тіла розстріляних.

Пропаганда і популяризація нового виду похорон була поставлена на широку ногу. До крематорію влаштовували екскурсії, але, зрозуміло, в денний час.

Нічна робота була оповита таємницею. Усе йшло більш або менш розмірено до середини 1930-х. А потім почалася «справжня робота» – рострільна лихоманка, нічні аврали. Тіл страчених привозили все більше й більше.

Одного разу Нестеренко був просто здивований. У серпні 1936-го Григорій Голов і співробітник обліково-архівного відділу Сергій Зубкін попросили його видати після спалення прах страчених Григорія Зінов’єва і Льва Каменєва. Йому залишалося губитися в здогадах, для чого це було потрібно. Але, як і просили, «видав їм відро з прахом розстріляних».

Кулі для Зінов’єва й Каменєва

Розгадка криється в неочікуваній знахідці оперативників, які проводили обшук у кабінеті Єжова у квітні 1939-го. У ящику стола лежав пакет з кулями, якими були розстріляні Зінов’єв, Каменєв, Смирнов, причому кожна куля була загорнута в окремий папірець із прізвищем страченого.

Але звідки вони взялися? Відповідь проста. Просіявши прах, можна було знайти кулі, убивши цих видатних сподвижників Леніна. Ось тільки хто їх зберіг і навіщо?

Перша думка, яка приходить у голову, що сам Сталін захотів потримати в руках матеріальні свідчення смерті своїх колишніх найближчих соратників. Мстиво насолодитися їх безславним фіналом, після процесу, який назавжди зганьбив їх, де вони привселюдно оббрехали самі себе.

Але незрозуміло, кого і як Сталін міг попросити про це. Єжов ще не нарком внутрішніх справ, хоча він і відповідав за хід серпневого (1936 року) процесу, але з такими делікатними проханнями до рядових чекістів із «спецгрупи йому звертатися ніби не з руки. Та й Сталіна в цей час немає в Москві. Він у відпустці в Сочі і повернеться до Москви тільки в листопаді 1936-го.

Тоді хто? Скоріш за все, команду своїм підлеглим дав Генріх Ягода, романтик, якому не чужа була сентиментальність. Ось тільки запитання: сам вирішив чи все ж це було прохання Сталіна? Неясно, але цілком можливо, що й сам. Адже колись Ягода дивився на вождів Революції знизу догори, переживаючи пієтет і священний трепет, і ось тепер усе просто – іменні кулі в конверті.

Це був перший розстріл вождів Революції, і Ягода зі змішаним почуттям переживав свою причетність до Історії. Очевидно, що при зміні влади в НКВД цей конверт із кулями « у спадщину» перейшов від Ягоди до Єжова.

Але більш за все Нестеренка стривожило те, що стали привозити на кремацію добре відомих йому людей. Тих, кого він знав по службі, з ким пиячив або з ким ось тільки вчора розмовляв. У червні 1937-го надійшов на кремацію розстріляний Петро Пакалн, за два місяці, в серпні, Фердинанд Сотников і Григорій Голов, потім у березні 1939-го прийшла черга Сергія Зубкіна.

Важко сказати, що він відчував, отримуючи під розписку їхні тіла для спалювання. Адже з Головим він дружив, разом проводив дозвілля. Якась моторошна й містична гримала долі.

А кого з його друзяк-чекістів не розстрілювали, так ті помирали самі. І на кремацію їх привозили не потайки, вночі, а вдень і урочисто – з вінками і в супроводі «групи товаришів», нескупих на надгробні зворушливі промови.

Ось так і траплялося з багатьма: то вони привозили тіла жертв, а тепер і їх самих доставили за призначенням. Усе закільцьовано!

Повторив скорботний шлях жертви репресій і сам Петро Нестеренко. У 1941-му, 23 червня, його заарештували «за антирадянську діяльність».

Ну явно просто привід! Просто прийшла пора позбутися людини, посвяченої у зловісні таємниці катівської справи. За рішенням Особливої наради при НКВД Нестеренка розстріляли.

Фігура з чекістського мороку

Завичай, тіла страчених у Донський крематорій привозив Олексій Окунєв. Це була його ділянка роботи. Варто придивитися. Олексій Окунєв – одна із найбільш зловісних фігур «спецгрупи» Блохіна. при катах він на підхваті, завідував похованням тіл розстріляних. Свого роду професіонал з приховування слідів.

Про нього збереглися лише скупі відгуки – пиячив і цілком закономірно потрапив у нервову клініку. Його обличчя на фотознімку – холодне і зле, порожні очі, які дивляться в нікуди, – найкраще свідчення того, хто перед вами. наочна демонстрація професійної деформації особистості людини з чекістського мороку, мешканця росзтрільних підвалів і знавця цвинтарного світу.

 
Олексій Окунєв

Звісно, він із нічного життя – головного часу активності «спецгрупи». але були й у нього моменти виходу у світ. Дружбу Окунєв водив із самим начальником охорони Сталіна – Власиком. звісно, їх пов’язувало спільне минуле: Власик у кінці 1930-х, ще не вибившись у головні охоронці, зголосився простим співробітником оперативного відділу, де й Окунєв рахувався уповноваженим.

Уміння Окунєва організовувати дозвілля великого начальства особливо цінувалося. Одна з колишніх подруг Власика – Віра Іванська – так описувала історію свого першого знайомства зі всесильним сталінським охоронцем:

«Здається, у травні 1938 року мій знайомий співробітник НКВД Окунєв познайомив мене із Власиком. Пам’ятаю, вони заїхали до мене на автомашині, з ним була ще одна дівчина, і всі ми поїхали на дачу до Власика. Не доїхавши до дачі, ми вирішили влаштувати пікнік у лісі на галявині. Так почалося моє знайомство з Власиком. Зустрічі наші продовжувалися до 1939 року».

Та навіть після одруження Іванської Окунєв продовжував наполегливо запрошувати її до Власика на вечірки. За свідченням Іванської, Окунєв бував у Власика «дуже часто», На застіллях у Власика він був своєю людиною, частим гостем…

І Окунєв, і його товариші по службі, якщо вдуматися – люди як люд. До ступу на чекістську службу, мабуть, нічим і не виділялися. Як багато хто, були ласі до випивки і розваг.

І в будівлю на Луб’янці потягнулися скоріше не по гострі відчуття, а по хорошу платню й міцне становище. А вийшло зовсім недобре – довелося вбивати і вбивати багато. Без ненависті, а так – по роботі.

На тому й стояла комуністична система, яка вміла цілком звичайних і пересічних людей з легкістю пристосувати до розстрільно-цвинтарної справи.

Переклав Ігор Бігун

Джерело: Новая газета 

Віра, мова, зрада у Карфагені

Як карфагенці вводили грецький культ та забороняли грецьку мову. Олігархічна рада, «партія миру» та пташки замість ботоферм – реалії війни між Карфагеном та Сіракузами деякими деталями нагадують теперішні українські реалії.

Допоможіть історичній правді! 1 000 000 на день народження

Ми існуємо на пожертви наших читачів. Без цієї допомоги «Історична правда» перестане існувати. Якщо ви вважаєте, що подальше існування "Історичної правди" необхідне українському суспільству – прочитайте цей текст до кінця!

Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців

Серед залізничників кружляли чутки, що операцію контролює сам Сталін. У Тернополі та Чорткові концентрували криті вагони. Казали, що будуть виселяти рештки євреїв. Але цього разу МҐБ готувалося перевиконати план з депортації українців.

Перша академічна нерухомість: як пансіон графині Левашової став власністю Української академії наук

У Києві добре відомий триповерховий будинок по вулиці Володимирській, 54. З лютого 1919 року будинок є власністю Академії наук, це штаб-квартира Президії НАНУ. Власністю Академії він став завдяки Павлу Скоропадському та його дружині Олександрі, Володимиру Вернадському, Агатангелу Кримському і... Антону Денікіну.