Спецпроект

Сагринь '44: в пастці героїчного наративу

Я був у цьому селі незліченну кількість разів. Я розмовляв з його мешканцями. Перша думка, яка прийшла до мене під час спроби опису подій весни 1944 року: що Сагринь — це тривання і порядок, але також і руйнування цього порядку та складання в одне ціле в різних формах. Це історія інгеренції влади і боротьби за неї.

Цей текст Маріуш Сава опублікував у січні 2019 року в часописі Kultura Enter, № 87. Український переклад в липні цього року зробив сайт "Збруч", з чийого дозволу ми й передруковуємо статтю.

Маріуш Сава демонструє підхід до оцінки дій польського підпілля під час конфлікту між українцями й поляками в часи Другої світової війни, відмінний від панівного в Польщі. Історик міркує на прикладі убивства українців польськими партизанами в с. Сагринь 10 березня 1944 року.

Коли цього дня, 11 липня, в Польщі офіційно відзначають "День пам'яті за жертваим геноциду, вчиненого українськими націоналістами", не зайвим буде загадати, що крім поляків у кривавому конфлікті гинули також і українці. 

Кількість жертв, наказ не вбивати цивільних? Геноцид, етнічна чистка чи відплата? Встановити імена жертв чи особи злочинців? Що має бути для нас важливим у дискусії про так звану акцію в Сагрині 10 березня 1944 року? Чи дискусія ведеться в правильному напрямі?

Бо ж я маю враження, наче ми змагаємося з багаторічними наростами міфів, що їх під час публічної дискусії зміцнює і розвиває кожна з ворогуючих сторін. Тим часом ми повинні звернутися до джерел. Але не для того, щоби конструювати нові факти чи чергові міфи, а попросту щоби встановити правду.

 
Кладовище в сучасній Сагрині
Маріуш сава

Міфи

Навколо подій, які точилися в Сагрині навесні 1944 року, виникло багато міфів, які визначають польсько-українську історичну дискусію. За одними, Сагринь була фортецею, базою вилазок УПА на околишні польські села. Українські "різуни" почали тут другу Волинь. У превентивно-відплатній акції, яка була частиною боїв, що тривали між AK-BCh [польські партизанські формування Армія Крайова і Батальйони хлопські — ІП] і УПА, польське підпілля вчинило напад, попередньо віддавши наказ про збереження цивільного населення. На жаль, від сліпих куль постраждали випадкові жертви.

Інша ж частина міфів про Сагринь подає згрубша понад тисячу жертв у самому селі, ґвалтування, розпорювання животів вагітним жінкам. Польських сусідів, які так і не попередили близьких їм українців про очікуваний напад. Геноцид, вчинений польськими націоналістами стосовно українського люду Холмщини. Продовження і фінал багатовікової екстермінаційної політики Речі Посполитої і католицької Церкви стосовно невинного українського населення.



Сучасна історія

Вище стереотипні версії подій, підкріплені частиною ветеранів та кресов'ян, почутими розповідями, належно відібраними спогадами свідків чи нащадків убитих, дають нам важкий у сприйнятті поляризований образ, що змушує висловитися за одну чи іншу сторону. І так дійсно відбувається. На гру світла і тіні, яка завше є в історії, і на нові усталення нема місця.

Цю прогалину в Польщі намагаються заповнити такі дослідники найновішої історії, як Гжегож Мотика, Ігор Галаґіда чи Маріуш Зайончковський, або нащадки учасників подій – наприклад, Томаш Кваснєвський.

Але Сагринь – це вже не тільки давнє минуле, яке достатньо реконструювати, описати і пояснити, спираючись на традиційну методологію. За Бенедетто Кроче можна сказати, що історія Сагрині '44 стала сучасною історією.

 
Горить хата в с. Сагринь, 10 березня 1944 року

Не тільки Сагринь '44

Згадане повернення до джерел – це перш за все аналіз доступних на тему Сагрині документів (польських і українських звідомлень, німецьких рапортів, свідчень у проведених слідствах), особливо тих, які дозволяють пролити світло на раніше ігноровані аспекти, в наративі про події з 1944 року. Ернст Кассірер у "Есе про людину" стверджує, що в роботі історика завше має значення "багатство, різнорідність, глибина та інтенсивність його особистого досвіду".

Недалеко Сагрині я народився і виріс. Я був у цьому селі незліченну кількість разів. Я розмовляв з його мешканцями. Перша думка, яка прийшла до мене під час спроби опису подій весни 1944 року: що Сагринь — це тривання і порядок, але також і руйнування цього порядку та складання в одне ціле в різних формах. Це історія інгеренції влади і боротьби за неї.

 
Костьол у Сагрині, який під час нападу аківців 10 березня 1944 року був спалений
маріуш сава

До війни

Релігійна історія цієї частини Холмщини є важливим етапом формування відносин мешканців багатьох сіл, зокрема Сагрині. Прекрасно описав цю проблему о. Кшиштоф Ґжесяк. Для покоління, яке зачепила II Світова війна, для вибору і позиції під час випробовувань і руйнувань природних міжлюдських відносин ключовими були роки відразу після відновлення Польщею незалежності.

В Сагрині мешкали поляки, українці і жменька євреїв. Поруч жили католики, православні, баптисти і старозаконники. Поляки й українці мали спільних уніатських предків, яких у 1875 році царизм, ліквідувавши уніатську холмську єпархію, "навернув" на православ'я — в якому частина населення залишилася і після так званого толеранційного указу 1905 року, ідентифікуючись з часом із українськістю, а ті, які перейшли на католицизм, — з польськістю.

Культурний корінь був єдиний — етнічно український, руський [русинський], східнообрядний. Нова влада II РП це усвідомлювала, але "своїми" визнала тільки римо-католиків, а уніатську спадщину — в тому числі й мурований храм, що існує донині, — римо-католицькою. Давню церкву влада передала латинникам, і в 1922 за її згодою утворено для них парафію (уфундовану роком пізніше).

 
Польські партизани женуть худобу, відібрану в українських мешканців Сагрині

На прохання православних передати їм храм влада залишилася глухою. Парафію — але позаштатну, тобто без священика, що постійно має резиденцію, — утворено лише в 1929 році. Між двома конфесіями поділено і давній уніатський цвинтар. 1938 року в рамках акції знищення православних храмів зруйновано православний молитовний будинок.

Між латинниками і православними вирувало ціле міжвоєнне двадцятиліття. У Сагрині сварилися через уніатські літургійні аксесуари чи за доступ на цвинтар. Ганебним доповненням нервових стосунків була акція примусового "навертання" в католицизм у недалеких Турковичах незадовго до вибуху війни, в якій брав участь сангринський католицький парох.

Люди все ж старалися жити в злагоді і говорити по-своєму. В Сагрині, де домінували православні, діти цієї конфесії взагалі не знали польської мови — незважаючи на присутність польських сусідів, щоденно користувалися українською мовою.



Війна

Спалахує війна, і ці території опиняться під радянською окупацією, яку пізніше в народі назвуть часами "за перших совітів". Революційний комітет, що складався з українців, вигнав латинського пароха до Маличів і перейняв стару церкву. Німці брутально забрали з села євреїв. Залишилися дві національності і три конфесії.

Потім настало виселення: переважну частину поляків вигнали, а на їхнє місце привезли українців із Білгорайського та Замостського повітів. Окупант прекрасно знав, що це поляків роззлостить. У селі також утворили постерунок української поліції німецької служби.

1943 року польське підпілля розпочало ліквідацію суспільно активних українців, але вдарило також і по цивільних — наприклад, у Пасіці (частина недалеких Вронович) 30 березня 1943 року загинуло 8–10 осіб, в тому числі 5 жінок, у Моложові 6 травня 1943 року було 12 вбитих. У серпні і вересні цього року доходили вісті з Волині, що призвело до ще більшої ескалації конфлікту.

Злочин

Богдан Гук написав: "На мою думку, масовий злочин 10 березня 1944 р. на Холмщині був частиною політичної боротьби за владу в майбутній Польщі".

Додаймо: злочин, який знищив сотні невинних жертв і не приніс очікуваного результату. Польська партизанка вдарила на кільканадцять найслабших сіл, у яких разом дислокувалися кількадесят озброєних осіб: члени Української народної самооборони, Холмського легіону самооборони та дезертири з 5-го полку поліції СС. Міцніших же осередків, символічних для українського громадського життя в періоді війни, як, наприклад, Богородицю (нині Бродзиця), або не атакували, або – як Вербковичі чи Угринів – не змогли тоді здобути.

 
Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року

Спочатку пацифікували Мітке, а потім, пізно ввечері 9 березня, — Турковичі. Маріян Піларський-"Грім", якого нині зараховано до виклятих солдатів [учасники післявоєнного антикомуністичного руху Опору — ІП], атакував Турковичі, хоча село було нейтральним, оазою спокою, місцем польсько-української злагоди, якого ніколи не атакували ні українці, ні поляки, й обидві національності отримували допомогу в тамтешніх католицьких монахинь.

Про це згадував навіть один із польських командирів Маріян Голембевський. Тому виглядає, що будь-якою ціною, не зважаючи на існуючі узвичаєння, відповідно до директив Стефана Квасневського стосовано "цілковиту брутальність" — щоб залякати, паралізувати. Турковичі допалили під час другого нападу 10 березня, коли поверталися з акції.

Всього 10 березня знищено кільканадцять-кількадесять сіл — за встановленими Ігорем Галаґідою даними, загинуло не менше 1264 осіб. Тоді таким точним знанням про кількість жертв не володіли ані нападники, ані українська сторона, ані німці. Навіть тодішні дані Українського благодійного комітету в Грубешові подавали значно менші цифри. Міф про "тисячу убитих" в Сагрині виник вже після війни в колі тих, що вціліли.

Але, правдоподібно, вперше тезу про вбивство 1000 осіб, з якою так нині воюють спадкоємці нападників, "висунув" під час убецького допиту в 1946 році сам... Зенон Яхимек на псевдо "Віктор", тобто головнокомандувач акції. Можливо, для того, щоби підкреслити свої заслуги у боротьбі з "українським фашизмом".

 
Зенок Яхимек ("Віктор") - командувач нападу на Сагринь
apokryf ruski

Яхимек зразково підготував своїх солдатів до акції. Деякі з них з "українським варварством" взагалі не стикалися. Тому спеціально перед самою акцією він влаштував їм спектакль в одній із хатин під Сагринню, показавши кілька тіл убитих – причім, як дехто свідчив у розслідуванні ІНП [Інститут національної пам'яті Польщі — ІП], навіть не всі були впевнені, чи це тіла поляків. Однак треба було якось знечулити молодих партизан, коли вони побачать страждання невинних.

До бою в Сагрині умисне залучили також і колишніх поліціянтів з Волині, які втратили від рук бандерівців близьких. Пояснення Квасневського, що "треба було їх заохотити", заперечує тезу про заборону вбивати цивільних. Правдоподібнішим виглядає, що їх залучено до акції саме з огляду на — бажану в цьому випадку — помсту українцям. АК-івські командири, безумовно, передбачили, що дійде до цього.

Цікаво, що незабаром до рядів першої сотні УПА під криптонімом "Вовки", сформованої за кілька сіл далі на Холмщині, її командир Мар'ян Лукасевич-"Ягода" прийняв конюсиків, тобто осиротілих неповнолітніх хлопців, щоби вони відплатили полякам за смерть своїх батьків.

У геєні Сагрині й околишніх сіл знайшлися і такі, які відмовилися вбивати й виводили своїх потенційних жертв до лісу зі словами "я відпущу їх, а тим скажу, що вони вбиті". Були також і жести допомоги: 11 березня в Модрині, солідаризуючись із постраждалими, польські жінки сховали від польської ж партизанки своїх українських коліжанок у криївці під підлогою.

Досі про це говорили мало. Є також замовчувані жертви, опущені в наданих цифрах убитих, як син Володимира з Шиховичів: "Моя жінка Євгенія завернула Стаса, і ми втекли у двір, бо там були німці. Вони нас захистили і почали стріляти до атакуючих. [...] Після цієї ночі наш син Стас дістав двостороннє запалення легень і помер".

 
Свідчення мешканки Сагрині, яка вижила під час польського нападу
електронний архів українського визвольного руху

Грабіж

"При цьому зазначаю, що парафіяльні будівлі, тобто мою і о. Василя Лашенка, спочатку пограбували, а потім повністю спалили  так само, як багато господарств. Поляки-бандити наїжджали до Сагрині підводами зі своїми жінками і доньками та синами. Грабували все і вивозили до лісу, а потім їхні дружини по два рази поверталися в Тишівці з сангринським добром. Чоловіки і сини віком від 15 до 50 років крали і по полях виловлювали недобитки і добивали, а жінки ж пограбований маєток вивозили запрягами втроє, вкравши сагринські коні," — згадував о. Михайло Скаб.

Тему грабежів до цього часу сором’язливо оминають. Овшім, крадіж затаврував сам Яхимек, розстрілявши після акції одного з партизанів нібито за грабежі. Українські рапорти теж говорять про захоплення майна, але зазвичай підкреслюють, що це чинили поляки. Тим часом з'явилася там третя важлива дійова особа — німці.

Сама ОУН в одному зі звідомлень затаврувала вчинену німецькими поліцаями крадіж захованого українськими селянами майна, курей і худоби. У ньому стверджується, що "ані поляки їх не чіпали, ані вони поляків".



Після війни

Восьмилітня Ельжбета Славіковська з Вербковичів, їдучи з батьком через зруйновану Сагринь навесні 1950 року, запам'ятала квітучі фруктові дерева, співочих птахів, комини, що стирчали, і пустку. Лише за кількадесят років після того прочитала про злочин, але побачена нею картина знищеного села не була результатом діяльності лиш польського підпілля шість років перед тим. Була також — а може, й більше — справою рук УПА.

Коли на цю територію в липні 1944 року прийшли "совіти", почалося виселення українців: спочатку за Буг, а в 1947 році у рамках операції "Вісла" — на західні і північні землі Польщі. Українська Повстанська Армія палила всю покинуту українську господарку, щоби не дісталася в руки переселених поляків.

 
Партизан АК Януш Міхоцький-"Кадет" над трупом іншого аківця "Смешного", якого розстріляли свої за раніші провини щойно після спалення села Сагринь. Крім "Смешного" в Сагрині загинув лише один партизан. Українських жертв було більше 600
apokryf ruski

Першу таку акцію в Сагрині провели навесні 1945 року, другу — в середині серпня 1947-го. Під час обох великих пожеж постраждало кільканадцять польських сімей, які мешкали в селі. Хтозна, може, матеріально саме село більше постраждало від української партизанки, а не від польського підпілля.

Назва

"[...] отже, правомірним виглядає твердження, що це був не тільки найбільший злочин, скоєний польською партизанкою під час тодішнього польсько-українського конфлікту, а також і у всій історії польського підпілля в часі II Світової війни," — підсумував Ігор Галаґіда. Він, здається, є найближче до правди, хоча і ми мусимо усвідомлювати, що в контексті злочину в Сагрині з'являються значно гостріші визначення.

Богдан Гук називає його попросту "холмським геноцидом", що охоплює не тільки 10 березня 1944 року, а й інші антиукраїнські виступи польського підпілля. Однак ми тут входимо в суперечку юридичну і, безсумнівно, політичну, яку історик повинен здалеку оминати. Сагринь була попросту злочином. Чи воєнним, чи проти людства — це питання вирішать правники.

 
Меморіал українцям - жертвам погрому в Сагрині на православному кладовищі села
маріуш сава

Відповідальність

Отець Міхал Струк народився 1920 року під Білґораєм. До війни почав теологічне навчання на КУЛі [Католицький університет Любліна — ІП], яке закінчив після війни. В 1950 році став римо-католицьким священиком, висвяченим у Пельпліні, після чого розпочав душпастирську роботу в Торуні і Міколайках.

Його біограф о. Кшиштоф Бєлявни змалював постать о. Струка як зразкового душпастиря, будівничого, організатора, катехита, священика і пароха в Бялутах на Вармії, який відкрито виражав любов до своїх парафіян. Таким він був до кінця 80-х років, тобто до пенсії. Відразу опісля помер. А варто би було поставити йому кілька питань.

Отця Струка ж бо заарештовано 1954 року на хвилі боротьби комуністів з Церквою. Убеки [польські чекісти — ІП] витягнули його воєнне минуле: господарювання на Підкарпатті в маєтку, що лишився після євреїв, нагляд за євреями, служба в німецькій армії і, врешті, в українській поліції на постерунку в Сагрині. Без малого сто свідків звинуватили Струка своїми свідченнями, в тому числі про низку вбивств і насильств у селі та околиці. Точніше, 96 осіб, значна частина яких – із Грубешівського повіту.



Нема сумнівів: також і за його злочини, поляка на посаді перекладача в постерунку в Сагрині, відповідати довелося українським цивільним 10 березня 1944 року. Про інші злочини, які спровокували польський напад, звідомлення — наприклад, Мар'яна Куліка — є скупі. Свідки запам'ятали прізвища українських поліціянтів з Сагрині, зокрема Струка.

Не згадували, що примітно, яко злочинця коменданта постерунку, відомого потім упівця "Шума", тобто Івана Шиманського. Зате згадували Міхала Струка і його ганебні вчинки. Парадоксально, це саме він поніс відповідальність у комуністичній тюрмі за злочини проти поляків. З цих же рук отримав кару в убецьких казематах — хоч і за боротьбу з комуною — також і Яхимек.

Відповідальність колективна, індивідуальна, політична... Все це виглядає цілком інакше, коли ми придивимося до окремих актів насилля. Овшім, нині історики за злочини української поліції на службі в німців звинувачують німців. І правильно. Мабуть, на те і розраховували самі українські поліціянти. Але в 1944 році ніхто не провадив таких вишукувань – навіть злочини поляка як українського поліціянта на службі в німців були зараховані на конто українців.

Наративи

Наративна перспектива навколо подій у Сагрині стає підвалиною будови історичної політики. Тоді на другий план відходять результати роботи істориків, а на цьому місці з'являються спрощення та емоції. Певний час тому на схоже явище звернув увагу Ярослав Сирник у дискусії про волинський злочин. У панівній же в Польщі перспективі — назвімо її умовно героїчною (комбатанською) — Сагринь була "базою" або "твердинею вилазок українських націоналістів".

Натомість у твореному в Україні (наприклад, у збірнику сагринських спогадів під редакцією Івана Банащука) польська партизанка — це "польські банди". У цих міфологізованих наративах жертви не мають імен, а злочинці — облич. Однак їх можна ідентифікувати, спираючись на джерела. Сам головнокомандувач акції Зенон Яхимек у своїх спогадах подає докладні дані стосовно польських відділів, а спираючись на звідомлення, які опрацювали Іринеуш Цабан і Єжи Маркевич, можна докладно відтворити особовий склад нападників.

 
Аківці спостерігають за Сагринню, охпленою вогнем
apokryf ruski

У свідченнях українців Українському благодійному комітету в Грубешові ще у березні та квітні 1944 року та з розслідування ІПН кількарічної давності ми знайдемо сотні прізвищ жертв. Комбатантська перспектива в аспекті моральних оцінок не є цілісною. Вона не є тільки героїчною. Овшім, ця героїчна візія була визнана державною, але відкинено з неї всі свідоцтва, що підважують обґрунтованість акції — разом з тими, що говорять про умисне вбивство цивільних.

Тож розлом наративів не йде по лінії національності, так само як — що зауважив Гжегож Мотика в книжці "Тінь Клима Савура" — у випадку Волині. Однак високопоставлені чиновники польської держави вибрали той наратив, що фіксує міфи демонстрацією тільки одного бачення історії.

Таким чином сформовану колективну пам'ять Джоанна Токарска-Бакір описала так: "Колективна пам'ять завжди віддзеркалює те, чим її кормлять. Польська пам'ять, сформована історичною політикою «гідності», тобто деформацією фактів та винятковою мнемонічною вибірковістю, не знає цих брутальних картин — тому гнівно реагує, якщо колись з ними стикається".



Слідство

Потреба справедливості у свідомості звичайної людини вимагає визначити, хто зазнав смерті від кого, а також покарати винуватців. На жаль, слідство, розпочате в 1995 році й анульоване прокурорами ІПН в 2013-му, мало іншу мету. Вслід за Полем Рікером можна сказати, що його завданням була "охорона суспільного порядку" і досягнення "спільного спокою".

У першому обґрунтуванні з 2010 року прокурор Дорота Ґодзішевська взяла героїчний наратив яко правдивий. Повірила спогадам Яхимка, повірила в рапорт про наказ не вбивати цивільних, а вбивства назвала "ексцесами з боку окремих виконавців", а не проявом "спланованої екстермінаційної акції". На її переконання, за вбивства українців відповідальною є УПА (як ми знаємо, цього формування не було в Сагрині), яка не евакуювала людей зі села.

Розповіла також легенду про Сагринь як "базу вилазок" і "мережу бункерів і окопів". Першим засумнівався у ретельності завершеного таким чином слідства її начальник Зиґмунд Кацпжак. Проте він зосередився на професійних помилках, тобто на невмілому допиті свідків дільничними на терені чи масово скопійованими на ксероксі в якості "доказів" комбатантськими книжками. Однак визнав рацію, що індивідуальної карної відповідальності окремих винуватців злочину нема, бо їхні злочини задавнені.

 
Імена загиблих українців, висічені на меморіалі жертвам Сагрині

У результаті наступне обґрунтування про анулювання містило практично ту ж саму інформацію, що й попереднє, з тим же "успіхом": встановленням прізвищ... чотирьох жертв. На думку прокурора Ґодзішевської, в Сагрині не було воєнного злочину, бо не існувало факту війни між двома державами (українці не мали своєї).

Польська Сагринь

У польській перспективі пам'яті Сагринь також присутня як місце мучеництва, чого українська сторона зазвичай не помічає. Оскільки в першому описаному нижче випадку це здається обґрунтованим, то в другому для цього не має бути підстав. Неподалік від костелу є об'єкт у пам'ять капітана Антонія Рихеля на псевдо "Ангел", коменданта округи АК Грубешів, який восени 1943 року загинув у бою з українцями в Чермні. За легендою, його тіло ніби спалили саме в Сагрині.

В українській пам'яті він поводився як поляк, що співпрацював із грубешівським гестапо проти українців. Натомість за селом під лісом стоїть пам'ятник убитій у цьому місці 14 травня 1944 року сотнею УПА "Корчака" благословенній мучениці католицької Церкви сестрі Льонґіні Ванді Трудзінській та її семи вихованцям.

Що цікаво, факт про цей жорстокий злочин охоче наголошується в середовищах кресов'яків, але ніколи не говориться конкретно про винуватців. Навіть її головний дослідник Лешек Войтовіч — зрештою, син свідка смерті "Ангела" — не взяв до уваги в присвяченій цьому книжці опублікованих документів з архівів УПА, тобто хроніки відділу, який це вчинив. На жаль, весь час зручніше вживати безособовий термін "банди". Українські джерела певні середовища принципово визнають недостовірними.

Однак це не змінює факту, що обидва місця — колективна могила з березня 1944 року і місце смерті сестри Трудзінської — можуть стати, але ще ніколи не стали*, місцем спільної молитви і порозуміння. Обидві сторони неухильно акцентують тільки власні страждання.

 
Околиці Сагрині, наш час
Маріуш Сава

Новий погляд


Покарання, провина, відповідальність, сумління, страждання, солідарність, допомога, боротьба за владу чи розуміння — здається, що цих категорій опису бракує в наративі про Сагринь; у тій же героїчній, що панує у Польщі, йдеться насамперед про помсту. Яка, натомість, завше є руйнівною — як для тих, що мстяться, так і для їхніх спадкоємців. Збігнев Залеський, соціальний психолог, зауважив, що вона призводить "до заперечення, до раціоналізації своїх починань, до витіснення їх із пам'яті або до пошуку додаткових аргументів, що жертва заслужила на свою долю".



Важко також нам позбутися етнічної перспективи, через яку, безумовно, нападники дивилися на тих, що атакували: в німецьких кенкартах вписували національність... Так само в Руанді кати перевіряли документи потенційних жертв (посвідчення особи з назвою племені — кенкарта з національністю), а втікачів виловлювали в сховках за селом (луг, шувари-багна).

Невинна жертва була українцем і "несла відповідальність за" вчинки винних українців. Незалежно від віку і статі. Пастки героїчного наративу й етнічної перспективи ми уникнемо тоді, коли звернемося до фактів, а не уявленої візії, за якою Польща мала бути державою єдиної нації.

Це польські громадяни гинули з рук польських громадян, а "в Декалогу — як зауважив Ярослав Сирник — нема запису: не вбивай, якщо не..., а є просте і безумовне – не вбивай".


* За українською ініціативою 10 березня 2019 року після урочистостей під українським пам'ятником, в яких взяв участь представник ІПН Томаш Панфіл, репрезентанти Об'єднання українців у Польщі на чолі з головою Петром Тимою разом із поляками поклали квіти і запалили свічки на місці загибелі с. Трудзінської та її вихованців. – Примітка автора (11.03.2019).

Українці. Найнещасливіша нація чотирьох континентів

Українці — найнещасливіша нація Європи, обох Америк та Австралії. Таким є підсумок нашого розвитку напередодні 28-ї річниці Незалежности. Як українці змінювалися протягом років Незалежності? Чому ми впритул не помічаємо, що насправді Україна — не Уганда!?

Український парад у столиці Росії

Мрія? Ні – це вже було. І не один раз. Побутує думка, що в нашій історії мало світлих сторінок і перемог. Грандіозний український військовий парад в столиці Росії: як це було?

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

"Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах".

Без комуністів і комсомольців. Як заснували Спілку незалежної української молоді

19 серпня 1989 року, на горі Маківка – місці боїв УСС з московським військом засновано Спілку незалежної української молоді (СНУМ). Основними напрямками діяльності задекларували політичний, культурно-освітній та спортивний. У статут без двозначностей внесли норму: "Комуністи та комсомольці членами СНУМу бути не можуть".