Незалежна Україна

Ніхто не міг сказати, скільки людей під Верховною Радою: тисячі, десятки тисяч? А може, всі сто тисяч? Депутати, які проходили крізь натовп, не знали точного числа. Був сонячний суботній ранок 24 серпня.

З люб'язного дозволу автора та Видавництва "КСД" публікуємо 8-й розділ книжки "Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу". Український переклад вийде друком у вересні цього року.

У той день Єльцин "переграв" Горбачова на похороні оборонців Білого дому. Крім того, президент Союзу склав із себе повноваження генсека.

Утім за масштабністю та впливовістю події в Києві далеко перевершили події в Москві. Україна, друга за кількістю населення і величиною економіки республіка Союзу, оголосила про повну незалежність.

На відміну від московських подій кількаденної давності, 24 серпня кияни зібрались у центрі столиці не для захисту парламенту, а щоб засудити комуністичну парламентську більшість за мовчазну підтримку путчистів. Напередодні Єльцин на очах у загнаного в безвихідь Горбачова й мільйонів радянських телеглядачів підписав указ про повну заборону компартії Росії.

 
"Геть КПРС!" - такий був настрій на київських вулицях в ті серпневі дні

Багато хто у Києві вважав, що те саме слід зробити й тут, в Україні. У листівках, які закликали прийти до парламенту, Комуністичну партію називали "злочинною й антиконституційною організацією, діяльність якої необхідно негайно припинити".

Люди озвалися на відгук. Багато хто прийшов із жовто-блакитними українськими прапорами й гаслами влаштувати над компартією суд на кшталт Нюрнберзького. Та хвилювала їх не тільки доля партії; тоді люди збиралися б під ЦК КПУ, розташованим за кількасот метрів від парламенту. Вони не йшли туди, бо партія вже не мала повноважень дозволяти чи забороняти те, чого хотів народ.

 
Перед парламентом зібралися тлуми обуреного люду
фото: укрінформ

Люди тримали в руках плакати з написами "Україна виходить із СРСР" і вимагали незалежності для своєї країни. Вирішити це питання міг лише парламент. Натовп, який складався головно із представників української опозиції, був налаштований рішуче.

 
"Україна виходить з СРСР!"
ФОТО: УКРІНФОРМ

Багато хто ще кілька тижнів тому виходив під Верховну Раду чи стояв при дорозі, вітаючи Джорджа Буша. І тоді вони мали плакати аналогічного змісту. Утім тоді їхні звернення були скеровані до високого гостя, якому цілковито довіряли, а тепер — до доморощених правителів, партапаратників, яким давно ніхто не вірив.

В. о. американського генконсула в Києві Джон Степанчук, який брав безпосередню участь у підготовці до візиту Буша, ледве пробився через натовп до парламенту: 

 
Джон Степанчук

"Її [Верховну Раду] оточили тисячі людей, злих людей. Злих на комуністів, злих на все. Їх просто зібрали там. Вони думали, що я комуніст, бо я був у костюмі. Якась жінка потягла мене за піджак, загукала: "Ганьба!" Я був для них одним із винуватців їхніх бід".

Комуністична більшість у парламенті раптом почулась обложеною меншістю.

Сидячи в ложі для дипломатів, Степанчук "бачив, як усі комуністи прилипали до вікон, спостерігаючи, як натовп чимраз ближчає, і не знали, чи вдасться піти з будівлі живими. Вони всі дуже нервували, курили й не знаходили собі місця. Атмосфера була дуже напружена. Усі, звісно, знали, що Кравчук виступитьіз промовою, та як далеко він піде, ніхто не знав".

Леонід Кравчук, сивочолий спікер українського парламенту, який справив позитивне враження на Буша кілька тижнів тому, зазвичай уміло контролював Верховну Раду, але тільки не сьогодні.

 
Леонід Кравчук на трибуні Верховної Ради, 1991 рік

Предметом обговорення в парламенті були не тільки дії Компартії в дні путчу, а і його особиста позиція. І від його подальших дій залежала не тільки його доля, а й майбутнє Верховної Ради, столиці та всієї країни.

Під скандування "Ганьба Кравчуку!", яке лунало з вулиці, спікер Верховної Ради почав боротьбу за політичне виживання.

Те, що сталося в Москві 18 серпня 1991 року, було повною несподіванкою для Кравчука і серйозним викликом його позиціям в Україні та руху республіки до суверенітету, з яким він тісно пов'язував своє ім'я та політичну долю.

 
Станіслав Гуренко

Уранці 19 серпня він дізнався про усунення Горбачова із президентської посади від свого головного політичного суперника — першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Гуренка. Той зателефонував на дачу Кравчукові і викликав його в ЦК.

Там на нього чекала серйозна розмова з генералом Валентином Варенниковим. Упливовий і безкомпромісний "яструб" ГКЧП прилетів у Київ після кримської зустрічі з Горбачовим.

Кравчук відмовився. "Я зразу збагнув, куди переходить влада, і кажу: "Станіславе Івановичу, річ у тому, що держава уособлюється Верховною Радою, а я голова Верховної Ради. Якщо Варенников хоче зустрітися, то зустрінемося в моєму кабінеті у Верховній Раді"". Гуренко мусив погодитися. Це означало першу, скромну перемогу Кравчука над суперником.

Якийсь рік тому 55-річний Гуренко, перший секретар ЦК, стояв на сходинку вище за Кравчука в республіканській ієрархії. Та після проголошення в липні 1990 року суверенітету України роль парламенту і його спікера, який за традицією називався головою Президії Верховної Ради, стала величезною. Кравчук став першою фігурою республіки.

Така тенденція спостерігалася в усіх республіках Союзу, хоч у Середній Азії, де спікерами ставали глави тамтешніх ЦК, вона була менш явною.

Пізніше Кравчук згадував, що, чекаючи на приїзд Гуренка і Варенникова, почувався беззахисним: армія та міліція не були підпорядковані голові парламенту. Троє охоронців із пістолетами — от і весь силовий апарат, яким міг командувати спікер.

Раптовий приїзд Варенникова показав, наскільки ефемерна влада голови республіки, що проголосила суверенітет і перевагу своїх законів над союзними.

Кравчук не сумнівався, що в країні відбувається переворот. Новина про хворобу президента не викликала в нього жодної довіри: ще кілька тижнів тому він зустрічався з Горбачовим у Форосі.

Тоді вони втрьох (третім був горбачовський зять) за вечір спорожнили 0,75-літрову пляшку лимонної горілки. Тож, спілкуючись із людьми, Кравчук не приховував свого скепсису щодо заяв ГКЧП про нездужання Горбачова.

Того ж дня він розповів історію про посиденьки за пляшкою на зустрічі з ветеранами Другої світової. Нарешті з'їхалися гості. Гуренко прибув трохи раніше за Варенникова та його супутників.

Господар із гостями повсідалися за довгий стіл: з одного боку — військові, з іншого — цивільні. Варенников сидів напроти Кравчука.

 
Валентин Варенников

Першим узяв слово Варенников:

— Горбачов хворий, влада в країні перейшла до новоствореного органу — Державного комітету з надзвичайного стану. Із четвертої ранку 19 серпня у Москві з огляду на загострення ситуації в столиці та загрозу заворушень, в інтересах безпеки громадян оголошено надзвичайний стан. Я прибув до Києва розібратися на місці в ситуації та в разі потреби рекомендувати ввести надзвичайний стан щонайменше в низці регіонів України, — Варенников назвав Київ, Львів, Одесу й одне з міст Волині.

Для присутніх цивільних ці слова були наче грім серед ясного неба. Запала довга (не менш як хвилину) мовчанка. Гуренко не виказував жодних емоцій.

— Ми вас, Валентине Івановичу, знаємо як заступника міністра оборони СРСР, шановану людину, але ніяких повноважень ви нам не пред'явили, — заговорив Кравчук, який не виглядав розгубленим. — Крім того, з Москви ми поки що жодних указівок не отримували. І врешті, найголовніше: введення надзвичайного стану загалом в Україні чи в окремому регіоні — справа Верховної Ради, так вимагає закон. Ми володіємо інформацією, що ситуація і в Києві, і на місцях достатньо спокійна, не потребує жодних надзвичайних заходів.

Варенников прилетів в Україну, бо путчисти в Москві побоювались Руху та його можливих акцій проти путчу, що могли пройти в Києві й Західній Україні.

— У Західній Україні немає радянської влади, суцільний Рух. У західних областях необхідно ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їхні газети, припинити й розганяти мітинги. Вам необхідно вжити надзвичайних заходів, щоб не склалася думка, ніби ви йдете старим курсом, — доводив роздратований генерал. — Військо в повній бойовій готовності, і ми готові на всі заходи аж до пролиття крові.

 
Леонід Кравчук

Кравчук же переконував у тому, що потреби в надзвичайному стані немає. Якщо ж товариш генерал вважає інакше, то він може поїхати в Західну Україну й навіч пересвідчитися, що там усе спокійно.

Тоді Варенников зайшов з іншого боку:

— Ви людина авторитетна, від вас багато залежить, і я вас особисто прошу, — звернувся він до Кравчука, — щоб ви виступили по телебаченню, по радіо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що вже оголошено.

Коли Гуренко та інші вийшли з кабінету Кравчука, залишивши його сам на сам із генералом, Кравчук поцікавився в нього як у старого знайомого (вони зустрічались на пленумах ЦК в Києві, коли Варенников служив в УРСР):

— Валентине Івановичу, коли ви досягнете успіху, ви збираєтеся повернути стару систему?

Він мав на увазі доперебудовчий політичний уклад і стосунки між центром і республіками. Відповідь генерала була категоричною:

— Ми не маємо іншого вибору.

На думку Кравчука, це була дуже красномовна відповідь. Як він пізніше згадував, тієї миті він добре усвідомив, що фактично перемога ГКЧП означатиме не замороження ситуації, а повернення в минуле, можливо, в роки масових репресій.

 
Прес-конференція ГКЧП 19 серпня 1991 року запам'яталася тим, що у віце-президента СРСР Геннадія Янаєва (другий праворуч) тремтіли руки 
фото: тасс

Путчистам не було що втрачати, а для Кравчука їхня перемога ставила хрест на його політичній кар'єрі та, можливо, свободі. На відміну від Гуренка, він не виграв би нічого політично, якби підтримав путч, але й до відвертої непокори, як той же Єльцин у Москві, він не був готовий.

Він обрав іншу стратегію: робити все, що йому під силу, щоб не дати військовим приводу ввести в Україні надзвичайний стан.

"Передчуття підказувало мені: треба тягти час, уникати зайвих рухів, і все буде гаразд", — згадував згодом сам Кравчук. За цю вичікувальну позицію його потім нещадно і слушно критикували.

Загалом керівництво України поділяло позицію Кравчука.

Як згадував заступник голови Ради Міністрів УРСР Сергій Комісаренко, відомий своїм лібералізмом, жоден високопосадовець не висловив щирої підтримки заколотникам. На скликаному того ж дня засіданні Ради Міністрів сам Комісаренко дії ГКЧП назвав "відкрито антиконституційними". Та якщо дії комітету мало хто підтримував, тих, хто боявся їх, не бракувало.

Незабаром українська влада створила спеціальну комісію (як пропонував Варенников), хоч мета її діяльності дещо відрізнялася від пропонованої генералом. Назва постанови Ради Міністрів — "Про створення тимчасової комісії із запобігання надзвичайним ситуаціям" — чітко показує, що найбільше хвилювало її засновників.



Якби в Україні було введено надзвичайний стан, то парламент і уряд перестали б бути органами реальної влади. Головною метою комісії було стримувати опозицію та не допустити до влади в республіці комітетників і військових.

Єдиний представник владної верхівки України, який вигравав у разі перемоги заколотників — перший секретар ЦК Станіслав Гуренко — після зустрічі із Кравчуком і Варенниковим повернувся до ЦК, де вже чекала телеграма з Москви, у якій від парткомів республік вимагалося підтримати переворот.

Гуренко скликав партійну верхівку, довів до її відома стан справ і оголосив план дій: підготувати на основі московської телеграми меморандум із вимогою стати на бік заколотників і розіслати його в усі райкоми, міськкоми, обкоми та Кримський республіканський комітет.

Текст укладеного за вимогою Гуренка меморандуму в багато разів перевищував текст московської телеграми, що красномовно свідчило, яка тривожна атмосфера панувала в апараті ЦК КПУ.

Партійні осередки на місцях повинні були забезпечити підтримку ГКЧП, будь-які мітинги, маніфестації, акції спротиву заборонялись, а збереження СРСР ставало першочерговим завданням. Дії Державного комітету з надзвичайного стану проголошувалися такими, що відповідають настроям переважної більшості трудящих і принциповій позиції КПУ.

Тим часом Кравчук робив усе можливе, намагаючись усім догодити й залишитися при владі. Увечері 19 серпня він виступив по радіо та телебаченню зі зверненням.

 
Леонід Кравчук виступає у програмі "Время" ("Час") на першому каналі радянського телебачення 19 серпня 1991 року

Саму ідею підказав йому Варенников, але реалізував її Кравчук по-своєму. Він не підтримав путч, але й не засудив його, натомість закликав до спокою та попросив дати йому та його колегам час, який нібито був необхідний для оцінки ситуації.

— Це має зробити обраний народом колективний орган. Немає жодних сумнівів, що в державі, базованій на законі, всі дії, включно зі введенням надзвичайного стану, можуть здійснюватися тільки згідно із законом.

Він заявив, що надзвичайного стану в Україні не буде. "Кравчук, — читаємо в донесенні американських дипломатів із Києва, — закликав українців виявити мудрість, стриманість і мужність, а над усе — не йти на конфлікт із Москвою, бо це тільки погіршило б ситуацію".

Ту саму лінію (хоч і не так успішно) Кравчук витримав у короткому інтерв'ю всесоюзній інформаційній програмі Время. Він шокував радянську публіку словами: "Те, що сталося, мало статися, може, не в такій формі…" І додав, що ситуація, коли ані центр, ані республіки не мають достатньої влади для розв'язання нагальних економічних і соціальних питань, не могла тривати вічно.

Також Кравчук описав переворот як "плачевний результат", котрий, з огляду на трагічну історію України, викликав у людей страх перед можливістю повернення тоталітарного минулого.

Однак, попри всі застереження, інтерв'ю Кравчука, яке закінчувалося словами про необхідність зберігати трудовий ритм економіки, справляло враження, що він як мінімум намагається втриматись на двох стільцях, а як максимум — підтримує переворот.

Маневри Кравчука, яскраво контрастуючи з висвітленим у тому ж випуску відкритим спротивом Бориса Єльцина та заявою президента Молдавії Мірчі Снєгура про дальший рух республіки до незалежності, виглядали як непряма підтримка путчу.

 
"Єльцин - діє, Кравчук - "виважує"! Плакат на майбутньому майдані Незалежності в Києві, у серпневі дні 1991 року
ФОТО: УКРІНФОРМ

Путч виявився повною несподіванкою не лише для українських урядовців, а й для лідерів українських націонал-демократів, опозиціонерів, які ще кілька тижнів тому вітали Джорджа Буша гаслами про незалежність України.

Сесія парламенту, на якій 1 серпня виступив Буш, давно закінчилась, а депутати роз'їхалися по всій Україні, працюючи в округах чи пішовши у відпустку.

В'ячеслав Чорновіл, голова Львівської облради, проводив останні дні перед путчем у Запоріжжі. Чорновіл був основним кандидатом від демократів на президентських виборах, про підготовку до яких Верховна Рада оголосила за місяць до описуваних подій, і Запоріжжя було чудовим місцем для початку виборчої кампанії.

Улітку 1991 року саме в Запоріжжі відбувся другий всеукраїнський фестиваль "Червона рута", де разом із виконавцями народних пісень виступили рок-музиканти і представники музичного андеграунду. Фінал фестивалю пройшов на міському футбольному стадіоні 18 серпня (у той самий вечір, коли до Горбачова в Криму — зовсім неподалік — несподівано завітали путчисти).

 
В'ячеслав Чорновіл на сцені фестивалю "Червона Рута" у Запоріжжі напередодні путча

То був грандіозний тріумф української культури та донедавна підпільних напрямів у музиці, цілковито, однак, проігнорований місцевою комуністичною адміністрацією. А вранці наступного дня учасники та гості фестивалю, серед яких Чорновіл та інші лідери націонал-демократів, мали покинути місто.

Для багатьох із них від'їзд став серйозним випробуванням: тисячі гостей, стривожених новиною про путч, кинулися до аеропорту, на залізничний і автобусний вокзали, намагаючись якнайшвидше дістатися Києва.

Дев'ятнадцятого серпня, у перший день путчу, Чорновіл прокинувся від того, що до нього у двері постукав журналіст, який зупинився в тому ж готелі; він і повідомив політика про заколот у Москві.

Для Чорновола, який понад 15 років провів у радянських тюрмах і засланнях, уже сам факт, що про путч розповів йому журналіст, а не офіцер КДБ, був гарним знаком.

І він сказав журналісту, який розбудив його:

— Мабуть, путч несерйозний, якщо я тут досипаю, дивлюсь якийсь там сон, а не перебуваю десь у тюремнiй камерi…

Незабаром до Чорновола прийшов Джон Степанчук, віце-консул Генконсульства США в Києві, який теж був на фестивалі та зупинився в тому самому готелі, тільки нижче поверхом.

Дипломат застав політика біля телефона. Чорновіл саме телефонував до управління КДБ у Львівській області та зв'язувався з командуванням розташованих у підлеглому йому Львові військових частин, дізнаючись, як у них справи.

Командувач Прикарпатського військового округу запевнив Чорновола, що війська не підтримують путч і не втручатимуться в роботу демократично обраних органів влади західноукраїнських областей, якщо ті не оголосять загального страйку. Чорновіл запевнив командувача, що докладе всіхзусиль для збереження миру в Західній Україні.

Перша реакція Чорновола на путч загалом була такою ж, як і в Кравчука: обидва були готові запропонувати військовим спокій на вулицях в обмін на невтручання у владні справи.

 
Мер Петербурга Анатолій Собчак і його помічник Володимир Путін з валізою

Аналогічну стратегію обрав Анатолій Собчак — демократично обраний мер Ленінграда і близький союзник Єльцина. З допомогою свого заступника Володимира Путіна він досяг домовленості з військовими та КДБ: відносний спокій на вулицях в обмін на нейтралітет підпорядкованих Язову та Крючкову сил безпеки.

Метою цієї стратегії було зберегти політичні здобутки перебудови. Утім багато хто з опозиційних лідерів у Києві не поділяв позиції Чорновола, продиктованої роллю керівника місцевого самоврядування в найбільшій області Західної України. Були й такі, хто закликав до активного спротиву.

Найвищий посадовець із табору реформаторів, заступник голови Верховної Ради Володимир Гриньов, того ж ранку, виступаючи на радіо, не добирав слів і засудив путч. Пізніше він так згадував свій учинок: "Я прекрасно розумів, що якщо номенклатурні працівники домовляться між собою, то домовлятися про щось зі мною не буде кому".

 
Володимир Гриньов

Етнічний росіянин, депутат від Харкова, Гриньов представляв "усесоюзне" крило української опозиції. Він та його прихильники вважали себе ідейно близькими до Бориса Єльцина й російських ліберальних демократів, однак не поділяли їхнього росієцентризму.

Гриньов і виборці, яких він представляв, — міська інтелігенція русифікованих Півдня та Сходу України — виступали за демократичну Україну в очолюваній Росією федерації. Союзники Гриньова одними з перших підняли прапор спротиву в таких містах, як Запоріжжя.

Чорновіл та інші націонал-демократи опинилися між Кравчуковими ваганнями і радикальними настроями Гриньова та інших прихильників Єльцина в Україні.

Рух, що об'єднував цілу низку партій та громадських організацій, не одразу виступив з офіційною заявою. Вона з'явилася тільки на другий день перевороту, але вже не мала ознак розгубленості попереднього дня.

Лідери Руху безкомпромісно та без еківоків засудили путч і закликали українських громадян готуватися до рішучого страйку.

 
20 серпня 1991 року під час прес-конференції у Спілці письменників України (зліва направо: Володимир Філенко, Дмитро Понамарчук, Левко Лу'янененко, В'ячеслав Чорновіл, Володимир Яворівський, Іван Заєць)

Час нерішучості для українських націонал-демократів минув. Того ж дня Львівська обласна рада визнала путч антиконституційним. Аналогічне рішення ухвалила й Харківська міська рада. До страйку стали готуватись шахтарі Донбасу. Рух оголосив, що початок загального політичного страйку призначено на полудень 21 серпня.

У всіх українських містах демократи-активісти поширювали заклик Єльцина до спротиву. Люди не відходили від приймачів, слухаючи Голос Америки, BBC, інші західні радіостанції. Новини з московського Білого дому ставали дедалі тривожнішими. Ніхто не знав, чи протримається до ранку російська демократія.

Двадцять першого серпня, на третій (вирішальний) день путчу, Кравчук прокинувся ще перед четвертою ранку від телефонного дзвінка: депутати від опозиції вимагали скликати термінову нараду Президії Верховної Ради.

Мовляв, військові в Москві розпочали штурм Білого дому. Кравчук, як завжди, відповів ухильно: посеред ночі на ситуацію в Москві однаково ніяк не вплинеш, тож нарада може спокійно чекати початку робочого дня.

 
Люди перед барикадами на Садовому кільці в Москві після важкої ночі 21 серпня 1991 року
Фото: олександр Нємєнов / AFP / Scanpix / LETA

А на час, коли Кравчук уранці прибув до парламенту, ситуація кардинально змінилася. Новини з Москви не залишали жодних сумнівів у тому, що плани путчистів летіли шкереберть, а Єльцин, який досі був фактично ув'язнений у Білому домі, брав контроль у свої руки.

Кравчук негайно зробив те, чого вже кілька днів від нього вимагала опозиція: став на бік Єльцина. Пізніше він заявляв, що ще в дні путчу підтримував зв'язок з обложеним лідером Росії та його оточенням. Спікер українського парламенту був першим, кому вранці 19 серпня зателефонував Єльцин.

 
Президент Росії Борис Єльцин на танку 19 серпня 1991 року
Фото: Володимир Павленко / PhotoXPress

Хоч президент Росії не зміг переконати Кравчука виступити спільним фронтом проти заколотників, той запевнив його, що не визнає ГКЧП. Формально він жодного разу не порушив цієї обіцянки. В останній день перевороту Єльцин повідав Бушеві, що може довіряти Кравчуку.

Скидалося на те, що український лідер знов перехитрив усіх. Однак представники українських опозиційних сил були іншої думки.

Після звістки про поразку заколотників люди, заполонивши головний майдан Києва, скандували: "Єльцин! Єльцин! Геть Кравчука!"

День починався для спікера Верховної Ради з побоювань репресій від путчистів, а закінчувався побоюваннями за своє політичне майбутнє в умовах повного домінування націонал-демократів.

Двадцять другого серпня, у день повернення до Москви Горбачова, Кравчук нарешті погодився скликати позачергову сесію Верховної Ради. У той самий день на прес-конференції, зібраній, щоб пояснити свої вагання в дні путчу, він оприлюднив порядок денний сесії.

 

Політик пропонував парламенту засудити путч, установити парламентський контроль над розташованими в Україні військовими, КДБ та міліцією, створити національну гвардію та вийти з перемовин про підписання нового Союзного договору.

Він заявив журналістам:

— Не треба стрімголов підписувати Союзний договір. Думаю, зараз у Радянському Союзі треба сформувати уряд перехідного періоду, можливо комітет чи раду з дев'ятьох осіб чи близько того, що могла б захистити діяльність демократичних інституцій. Потрібно провести переоцінку всіх форм політичного життя. Однак я впевнений, що ми повинні негайно підписати економічний договір.

Кравчук не говорив про незалежність. Його пропозиція полягала в повному демонтажі союзного центру в колишньому вигляді та заміні його комітетом республіканських лідерів. По суті, це була програма конфедерації.

Наступного дня Кравчук вилетів до Москви, щоб зустрітися з Горбачовим, Єльциним та главами інших республік.



Перемовини відбувалися за сценарієм, який він описав перед пресою напередодні. У присутності Горбачова лідери республік погодилися з призначенням нових міністрів оборони, внутрішніх справ і голови КДБ.

Вони обговорили створення нового виконавчого комітету, покликаного замінити радянський уряд. Та була тут одна тривожна нота: всі кадрові перестановки були зроблені президентом Росії. Єльцин блокував призначення Горбачовим глав силових відомств, щоб ніхто інший не скористався плодами його перемоги.

На позір, лідери республік не заперечують проти того, що Єльцин привласнив собі практично диктаторські повноваження в Союзі РСР. Бувалі політики, сформовані в традиціях партійної субординації та підкилимної боротьби, вони жодним словом не прохопилися проти домінування російського президента, їхнього союзника в протистоянні з ослаблим центром.

Усі в один голос засудили путч, тоді як лічені дні тому багато хто з них підтримував заколот. І жодних заперечень не спричинили нападки Єльцина на партію, членами якої всі були. У той день лідер Казахстану Нурсултан Назарбаєв і лідер Таджикистану Кахар Махкамов вийшли з Політбюро й ЦК КПРС.

Та глави республік не були беззастережними союзниками Єльцина. Змушені приставати на позицію Єльцина з усіх питань і підтримати його кадрові рішення, вони пообіцяли Горбачову й далі просуватися до підписання оновленого Союзного договору.

В офіційному комюніке, яке було опубліковане наступного дня в пресі, робився особливий наголос на зацікавленості глав республік у договорі. Того ж дня, розмовляючи з американським послом Робертом Страуссом, Горбачов сказав:

— Що стосується нашої федерації, то ми підтвердили, що будемо просуватися до Союзного договору. Причому цього разу вирішили, що підписувати будемо разом, усі республіки, а не по черзі.

 
Президент СРСР Михайло Горбачов, посол США Роберт Страусс під час зустрічі із віце-міністром оборони США Дональдом Етвудом у листопаді 1991 року
фото: борис юрченко

За його словами, це означало, що "декому доведеться трохи почекати порівняно з раніше названими термінами. А тій же Україні — поспішити з рішенням".

Однак Кравчук нікуди не збирався поспішати. Коли Горбачов, пославшись на київську промову Джорджа Буша, сказав Кравчуку, що навіть президент США розуміє "історичну безперспективність" прагнення України до незалежності, той ухилився від прямої відповіді.

 

Буш не хотів повторення на теренах СРСР розпаду за югославським сценарієм із війнами та етнічними чистками. Тому, виступаючи з трибуни Верховної Ради УРСР 1 серпня 1991 року, американський президент закликав українських політиків підтримувати Горбачова, підписати новий союзний договір та виступив проти підтримки "суїцидального націоналізму, заснованого на етнічній ненависті".

Згодом, американські ЗМІ назвуть цю промову "одною з найгірших, що коли-небудь була виголошена американським посадовцем". Виступ одержав іронічну назву "Котлета по-київськи"

Фото: Укрінформ

Не спокусився Кравчук і тоді, коли Горбачов запропоновав розширити присутність української влади в союзних структурах.

Коли Горбачов поцікавився у Кравчука, чи впорався б прем'єр-міністр України Вітольд Фокін із посадою глави перехідного радянського уряду (Єльцин готував до цієї посади російського прем'єра Івана Силаєва), той невизначено відповів: Фокін — чудовий вибір, але навряд чи він схоче покидати Україну. І Фокін справді відповів Горбачову відмовою.

Усе побачене в Москві лише посилило бажання Кравчука дистанціонуватися від Москви й Горбачова і Єльцина.

У Москву він їхав переконаним прихильником ідеї замінити всесоюзний уряд на комітет представників республік, але успішні маневри Єльцина посунути ставлеників Горбачова в союзному керівництві та замінити їх своїми людьми, а також його несподіване рішення заборонити діяльність російської компартії змінили політичний ландшафт у Москві не менше, аніж перемога дводенної давності над путчистами.

Замість слабкого горбачовського центру народжувався сильний центр, підконтрольний Єльцину. Ані Кравчук, ані його колеги в українській владі не хотіли вливатись у Союз, підпорядкований Борисові Єльцину.

Вони не вірили у відродження свого впливу в Москві, як за часів Хрущова чи Брежнєва; до того ж за останні роки правління Горбачова вони звикли до тієї свободи, про яку раніше можна було хіба мріяти. Тепер вони дивилися на центр як на джерело проблем і нестабільності, чимдалі сильніших.

Перед Кравчуком постала несподівана проблема.



Під час путчу спікер Верховної Ради заробив собі репутацію людини, якій у зливу не потрібна парасолька: мовляв, між крапельками прослизне й не промокне. Через двадцять років Кравчук, із не притаманною йому відвертістю, прокоментував це:

— У принципі, все правильно — я людина гнучка, дипломатична, рідко кажу людям правду прямо в очі, зовсім рідко відкриваюся. Досвід навчає, що в політиці бувають ситуації, коли будьяка відвертість чи відкритість може бути використана проти тебе.

У цьому коментарі він був відвертіший, ніж можна сподіватися від більшості політиків. А 23 серпня 1991 року Леонід Кравчук, відомий своїм умінням маневрувати між краплями, повертався з Москви. Удома на нього чекав справжній потоп. Зараз йому була потрібна не парасолька, а рятувальний жилет. Але ніхто не міг сказати, чи знайде він його.

Уранці 24 серпня, коли натовп, що зібрався під Верховною Радою, скандував "Ганьба Кравчуку!", сам спікер, помітно хвилюючись, переконував депутатів (при цьому всі його слова транслювалися через гучномовець на вулицю), що він жодної миті не визнавав легітимності путчу.

 

Далі Кравчук запропонував парламенту кілька законопроектів від націонал-демократичної опозиції, покликаних посилити політичний суверенітет України.

— Необхідно прийняти закони про статус військ, розташованих нині на території республіки, — переконував він депутатів. — Главі Української держави мають бути підпорядковані внутрішні війська, Комітет державної безпеки, Міністерство внутрішніх справ. При цьому вони не повинні входити в будь-які союзні структури. Мова може йти тільки про координацію дій. Із цих питань необхідно ухвалити відповідні закони.

Необхідно також вирішити питання і про департизацію правоохоронних органів республіки.

 
Депутати у президії
ФОТО: олександр клименко

Націонал-демократам цього було мало. Лідер їхньої групи академік Ігор Юхновський наполягав на незалежності. Тоді письменник Володимир Яворівський зачитав короткий текст під назвою "Акт проголошення незалежності України" та попросив винести його на голосування.

Парламент охопила розгубленість. Лідер комуністів Станіслав Гуренко попросив перерву. Кравчук погодився, даючи парламентським фракціям можливість виробити позиції з цього питання. Найважче це далося комуністам.

Головним автором проекту декларації про незалежність був Левко Лук'яненко, голова Української республіканської партії, найорганізованішої з тогочасних політичних сил. За відданість ідеї незалежності він понад чверть століття провів у в'язницях ГУЛАГу.

 
Чорнетка "Акту проголошення Незалежності України", що написана рукою Левка Лук'яненка

Лук'яненко був живим уособленням жертв, принесених на вівтар свободи, і депутати-демократи бажали, щоб саме він читав цей документ. За кілька тижнів до путчу, під час обіду президента США з українськими політичними лідерами, Лук'яненко підійшов до Буша й передав йому записку із трьома запитаннями. Два стосувалися української опозиції, третє — незалежності України.

Написане воно було слабенькою англійською і виглядало так:

"Тепер, коли неминучий розпад Російської імперії став доконаним фактом, чи може уряд США, найсильнішої держави світу, допомогти Україні стати повноправним суб'єктом міжнародних відносин?"

Уже по дорозі додому Буш надиктував Едові Г'юетту, експерту з питань Радянського Союзу, записку. "Сьогодні в Києві за обідом, — ішлося в тексті, — спершу до мене, а потім до спікера Кравчука дуже ґречно звернувся Левко Григорович Лук'яненко.

Це депутат Верховної Ради України. Він двадцять років відсидів за дисидентську діяльність, а зараз представляє "Народну Раду" — рух за незалежність". Буш попросив Г'юетта підготувати відповідь.

Щодо міжнародного визнання України складений Г'юеттом 5 серпня документ відбивав типову позицію США: зміна структури СРСР може "відбутися лише шляхом мирного й добросусідського діалогу між республіками і центральною владою".

У діалог Лук'яненко більше не вірив.

Зате він вірив, що поразка путчу відкрила чудову нагоду здійснити ривок до мети. На загальній зустрічі депутатів-демократів уранці 23 серпня Лук'яненко неабияк здивував своїх колег, запропонувавши включити до порядку денного позачергової сесії Верховної Ради питання незалежності України.

— У нас настільки унікальний момент, що ми повинні розв'язати основну проблему: проголосити Україну самостійною державою, — згадував він пізніше своє звернення до депутатів. — Як ми тепер цього не зробимо, ми можемо ніколи того не зробити.

Бо оцей період розгубленості комуністів, він є короткий період, вони скоро оговтаються, а їх є більшість. Розуміючи всю ефемерність своєї влади, депутати-демократи прийняли аргумент Лук'яненка й довірили йому підготувати документ.

— Є два підходи до документа, який ми можемо написати: або ми напишемо довгий, або короткий, — пояснював він колезі-депутату, якого обрав у співавтори. — Якщо ми напишемо довгий документ, то він неминуче викличе дискусію; якщо напишемо короткий, маємо шанси на меншу дискусію. Напишімо якнайкоротший документ, щоб було якнайменше дискусій із приводу того, де там кому поставити i що треба змінити.

 
Наступна редакція Акту з правками Дмитра Павличка

Так вони і зробили. То було "зовсім не 4 липня", як жартував віце-консул Джон Степанчук щодо лаконічності декларації. І коли Лук'яненко представив новоспечений проект лідерам демократичних фракцій, вони погодилися з ним. З незначними текстовими правками проект було прийнято і вирішенороздати його депутатам перед початком позачергової парламентської сесії.

Підтримавши намір Лук'яненка винести на парламентське голосування питання незалежності, демократичні лідери розійшлися в поглядах на порядок денний. Деякі (зокрема високопосадовий заступник голови Верховної Ради Володимир Гриньов) були за включення питання незалежності в порядок денний лише після того, як депутати ухвалять заборону компартії. В іншому разі, вважав Гриньов, незалежність України буде проголошено в державі з комуністичною владою.

 
Засідання парламенту 24 серпня 1991 року відбувалося бурхливо та емоційно. У президії сидять Іван Плющ, Леонід Кравчук, Володимир Гриньов. Над Кравчуком видно Івана Зайця

Цю думку поділяли деякі депутати-кияни. Та які були шанси схвалити в парламенті з комуністичною більшістю заборону компартії, а потім проголосувати за незалежність? Жодних, вважали Лук'яненко та його однодумці.

Спершу, казали вони, незалежність, а вже потому — декомунізація, навіть якщо на неї доведеться почекати. Один депутат запевняв, що ладен чекати хоч десять років у в'язниці, якщо в'язниця буде українською. Мало хто з його колег був налаштований так рішучо, проте позиція Лук'яненка перемогла.

Оскільки демократи прийшли на сесію Верховної Ради з більш-менш сконсолідованою позицією щодо незалежності, комуністи були заскочені зненацька. На перерві, яку на прохання Гуренка оголосив Кравчук, вони вперше обговорили це питання колегіально. Традиційним противникам незалежності було непросто.

Минули ті часи, коли комуністична більшість у парламенті була згуртованою силою. Кравчук і частина комуністів давно підтримували ідею суверенітету, а зараз були за крок від проголошення повної незалежності. Коли знервовані, дезорієнтовані комуністи зібралися в кінозалі парламенту, їхній лідер Станіслав Гуренко закликав їх підтримати незалежність, щоб не було проблем у них самих і в партії.



Консервативно налаштовані члени комуністичної фракції вже знали, що Москві не до них: Горбачов кілька годин тому подав у відставку з посади генсека, поставивши партійне керівництво в безвихідь. Крім того, їх не міг не турбувати розпочатий Єльциним "сезон полювання" на комуністів, тож "полювання на відьом" (як висловився Горбачов) на теренах України було питанням часу.

Власне, воно вже почалося: стотисячний натовп під парламентом вимагав державної незалежності й був ладен покарати комуністів. Чи вистачить йому самої незалежності? Багато хто сподівався, що поступка в цьому питанні убезпечить їх від антикомуністичного цунамі, яке сунуло з боку Росії, і дасть залишитися при владі.

Ті, хто досі вагався, облишили свої сумніви, коли представники опозиції запропонували їм компроміс: проголошення незалежності буде підтверджене референдумом, який пройде 1 грудня одночасно з виборами президента.

Багато кому це здавалось ідеальним виходом: голосування за незалежність гарантувало їм захист сьогодні, а референдум відкладався на майбутнє і ще не знати, чи відбудеться взагалі.

Тож комуністи підтримали проект Лук'яненка. Під час перерви Кравчук зателефонував до Москви — ніби за старою звичкою українських комуністів отримувати схвалення старшого брата навіть у дрібницях. Однак тепер усе змінилося.

Кравчук сповістив Єльцина та Горбачова про події у Верховній Раді, додавши, що позитивний результат голосування неминучий.

Єльцин сприйняв новину спокійно, а Горбачов був явно засмучений. Він одразу заявив, що голосування у Верховній Раді позбавлене сенсу, оскільки березневий референдум засвідчив підтримку Союзу переважною більшістю. Верховна Рада не має повноважень скасовувати його результат. Кравчук погодився.

Після телефонної розмови він використав увесь свій вплив, щоб домогтися рішення про ратифікацію незалежності через плебісцит. І тоді один референдум скасовував рішення іншого. Здавалося, хитромудрий Кравчук знову догодить і вашим і нашим.

Після годинної перерви він був готовий винести на голосування проголошення незалежності України.

У той день він був ревним незалежником, убачаючи в цьому вихід із політичної кризи.

"Що я відчував під час роботи над цим історичним документом? — згадував пізніше Кравчук. — Я був просто щасливий". Він щосили переконував тих, хто ще не визначився, голосувати "за".

Знаючи про розбіжності в обох основних групах депутатів, він зустрівся із представниками різних областей України; як згадував пізніше сам Кравчук, він переконував депутатів із західних регіонів відмовитися від вимоги спочатку розпустити КПУ, а потім голосувати за незалежність. Невідомо, що він казав комуністам, однак його вимога була однозначна: голосуємо за незалежність.

Тепер на шляху до прийняття виплеканої Лук'яненком декларації про незалежність України залишалася тільки одна перешкода — відсутність кворуму в сесійній залі. Кравчук довго чекав, доки зійдуться депутати. Для незалежників кожна хвилина була нестерпно довгою.

Хтось пустив поголос, ніби Кравчук дав команду зачинити секретний тунель між Верховної Радою і ЦК КПУ, щоб комуністи не могли піти з парламенту в обхід розсердженого натовпу.

Нарешті кількість зареєстрованих депутатів сягнула за триста осіб.

Хто читатиме текст декларації? Кравчук запропонував кандидатуру Лук'яненка, однак поет Дмитро Павличко, член "Народної Ради", мало не силоміць примусив спікера зробити це самому.

 
Дмитро Павличко у хвилях парламентської дискусії 24 серпня 1991 року

На думку Павличка, поставити на голосування рішення про незалежність України мав особисто голова Верховної Ради, інакше комуністи могли передумати. Кравчук, який ще недавно віддувався за недостатню рішучість у дні путчу, мусив без зайвих вагань прийняти пропозицію.

І він зачитав:

"— Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".

 
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Кравчук попросив депутатів розпочати голосування. За лічені секунди на величезному табло за ним висвітився результат. Зал вибухнув радісними криками. Депутати зривалися з місць, обіймалися, не розбираючи, хто демократ, хто комуніст. Усіх охопила ейфорія.


Український парламент обрав незалежність: 346 депутатів проголосували "за", 2 — "проти", 5 утрималися. На годиннику була 17:55.


Натовп на вулиці галасливо радів.

Іноземні дипломати неслися до своїх консульств писати звіти. "The Fat Lady Has Sung" — таку назву мав рапорт Нестора Гайовського, консула Канади в Україні.

Українською це означало: "А от і рак на горі свиснув".

 
Левко Лук'яненко після проголошення Незалежності

О 21:00 до сесійної зали внесли символ перемоги демократів, жовто-блакитний стяг — після того як люди на вулиці кілька годин скандували: "Прапор на Раду", — і то так, що, наприклад, Петро Степкін, керівник козацького хору із Запоріжжя, де ще кілька днів тому відбувався пісенний фестиваль, мало не на півроку зірвав собі голос.

Тоді їм не вдалось підняти прапор над парламентом, зате вони змогли занести його всередину.

 
В'ячеслав Чорновіл, Іван Заяць та інші депутати заносять синьо-жовтий прапор до сесійної зали українського парламенту, 24 серпня 1991 року
ФОТО: ОЛЕКСАНДР КЛИМЕНКО

Це було компромісне рішення в стилі Кравчука.

Усупереч волі депутатів-комуністів, які досі вважали цей прапор символом не патріотизму, а націоналізму, Кравчук дозволив внести прапор усередину Ради, нібито на знак торжества демократії в Москві: В'ячеслав Чорновіл переконував, що конкретно цей прапор був на одному з танків, які захищали російський парламент.

Тут комуністи не мали чим крити: стяг перемоги, ще й із самої Москви, хоч та давно вже від них відмовилась.

 
Над куполом Верховної Ради національний прапор з'явився лише 4 вересня 1991 року 

Пропаганда «Золотого вересня». Навіщо комуністи переклали на «мову» народних пісень заяву Молотова?

Невдовзі після "Золотого вересня" на західноукраїнських землях, що стали тепер радянськими, почали виникати "народні" пісні й вірші про "батька-Сталіна" та "польських панів". Така творчість, попри свій вдаваний "стихійний" характер, виходила напрочуд схожою на повідомлення ТАСС чи передовиці "Правди".

Єрусалим у серці Африки

"Остерігаюся писати про них, бо мені просто ніхто не повірить, але присягаюся, що пишу щиру правду..." Як скельні церкви Лалібели увічнили їхнього творця і позбавили влади його нащадків

Чесанів. Місто на польсько-українському прикордонні

Доля міста коливалась між двома тоталітарними режимами. 22 вересня 1939 до містечка увійшли німецькі танкові війська. Згідно з попередніми домовленостями, місто вирішили передати Радянському Союзу. 28 вересня радянська 24-та танкова бригада досягла Чесанова. Проте, згідно з остаточним договором про кордони між СРСР і Третім Рейхом, Чесанів у жовтні 1939 року відійшов до останнього.

Професор Хіроакі Куромія: Донбас народив демократичний український націоналізм

Донбас представляє Україну в концентрованій формі. Багато мов, багато національностей, багато ідей, просто важко управляти всім цим. В такому сенсі Донбас є центром теперішньої України. І якщо ви зможете в цьому плані управляти Донбасом, то управляти Україною буде набагато легше. В такому сенсі, я думаю, Донбас дуже важливий Україні. Я думаю, що Київ і український народ зможуть впоратися з цими завданнями.