Чотири біографії на тлі Вересневої кампанії

Перевагою командира є брати відповідальність на себе. Сьогодні я беру її на себе у найтяжчу мить – наказую припинити подальшу беззмістовну боротьбу, аби не лити даремно вояцьку кров. Дякую вам за вашу мужність та ваш послух, знаю, що знову прийдете, коли будете потрібні.

Якщо читати спогади чи документи про німецько-польську війну 1939 року, яка була першим етапом Другої світової та іменується у польській історіографії переважно Вересневою кампанією, легко піддатися спокусі шукати і знаходити усюди зраду.

Тут бачимо сповна героїзм вояків на тлі некомпетентного командування, хаосу на комунікаціях, браку палива, харчів та боєприпасів, кинутої бронетехніки, успішних дій ворожих диверсантів та катастрофічної ситуації зі зв'язком.

Так, були у тодішній Польщі й зради, і дезертирство, і набивання кишень нечистоплотними тиловиками. Але усе це не скасує пам'ять про тих, хто залишився вірними присязі та чесно виконав вояцькі обов'язки.

Капітан Рагініс: дотримати слова

9 вересня 1939 року до невеличкого польського містечка Візна прибуває генерал Гудеріан. Свого часу, у 1918 році, неподалік від цих місць Гудеріана, тоді молодого офіцера кайзерівської армії, роззброїли і відправили додому на простому селянському возі польські підпільники.

Тепер же генерал обурений незрозумілою затримкою з просуванням його ХІХ-го корпусу, що налічував приблизно 42 тисячі чоловік. Почуте вражає – мости через річки підірвані, переправу ще не налагодили, уперед не пускає жменька поляків, яка чинить запеклий опір…

У 1930-х Європу охопила лихоманка будівництва прикордонних комплексів, безкінечних ланцюгів з масивних оборонних споруд, підкріплених колючим дротом, протитанковими їжаками та мінними полями.

На думку тодішніх військових теоретиків, яким перед очима стояла Перша світова, такі споруди мали врятувати від вторгнення противника. Французи будували лінію Мажино, німці – Зігфрида, СРСР – Сталіна.

Польща у цьому процесі пасла задніх, катастрофічно не маючи вільних коштів. Лише однозначне наближення нової війни примусило приступити до спішного обладнання польових укріплень на кордоні та у стратегічних місцях.

Одним з них була ділянка "Візна", яка поміж болотами у басейні річок Нарев та Бебже прикривала правий фланг польських військ. Тут устигли звести лише 16 бункерів та дотів, шість з яких були залізобетонними. Також були викопані окопи й протитанкові рови.

Капітан Владислав Рагініс
Капітан Владислав Рагініс

2 вересня на захист 9-кілометрової ділянки заступив зведений загін, який налічував приблизно 20 офіцерів та 340 рядових з шістьма 76-мм гарматами, 24 тяжкими та 18 ручними кулеметами, двома протитанковими рушницями.

Командиром став 31-річний капітан Владислав Рагініс, який до війни командував на прикордонній ділянці "Сарни" ротою елітного Корпусу охорони прикордоння.

Артилеристами командував його приятель – поручик Станіслав Брикальський. Офіцери пообіцяли один одному, що не залишать доручений їм пост.

Через п'ять днів, 7 вересня, війна підходить до ділянки "Візна" - німецькі колони рвалися до переправ, які, власне, й охороняють підлеглі Рагініса. За наказом капітана сапери підривають єдиний на всю околицю міст, через який пролягала дорога зі Східної Пруссії до Бялостоку.

Німці намагаються форсувати річки на човнах та вбрід, але щільний вогонь польських дотів не дає збільшити плацдарм чи влаштувати понтонну переправу.

Ситуацію для нападників покращує підхід їхньої артилерії, яка методично довбає позиції поляків. До атак долучається авіація. Польський вояк згадував:

"Хмари диму та пилюки заступають сонце. Земля біля командного бункера спалена, перемішана і так перерита вибухами, що ноги грузнуть в ній по коліна". Німецькі літаки скидають ще й хмари листівок з закликами здаватися у полон, але бажаючих не видно.



І коли німецька піхота знову підіймається в атаку, то знову оживають і польські кулемети. Вогнем артилерії та авіації нападникам вдається знищити польську батарею, зі своїми людьми гине Брикальський.

У ході бою окремі пункти опору відрізані один від одного, але продовжують запекло боронитися. Під прикриттям димових завіс німецькі сапери підривають бункери, окопи прасують танки... Захисники підіймаються натомість у відчайдушні багнетні контратаки.

Німецький офіцер писав про той бій: "Один з саперів сховався за танком, який виїхав на стінку бункера. Два кулемети, що вели ураганний вогонь, були знищені. Але поляки не здалися. Тоді один з саперів знову забрався на бункер і через бійницю закинув кілька ручних гранат. У бункері ми знайшли сім трупів".

Складність боїв за плацдарм на Нареві біля Візни було відзначено навіть у фронтових зведеннях командування Вермахту.

Пам'ятник оборонцям Візни, вціліла стіна польського бункера
Пам'ятник оборонцям Візни, вціліла стіна польського бункера

До обіду 10 вересня вцілілим лишається тільки командний бункер Рагініса, інші знищені артилерією, танками та саперами противника. Його обстрілює німецька артилерія, в укріпленні бракує повітря – оборонці задихаються від порохових газів та пилюки, бо вентиляцію так і не встановили до війни.

Врешті-решт німці присилають парламентаря, який вимагає капітуляції, погрожуючи повним знищенням як оборонців, так і вже захоплених полонених. Капітан просить півгодини на роздуми, а потім наказує небагатьом вцілілим підлеглим скласти зброю.

Рагініс стояв біля входу в бункер, спостерігаючи як його підлеглі виходять і складають зброю. Коли вийшов останній з них, капітан провів його поглядом і розтиснув долоню. У ній була граната без чеки. Своє слово він дотримав.

Триденна оборона Візни, прозвана вже у наш час польськими Фермопілами, затримала наступ танків і мотопіхоти Гудеріана, давши шанс частинам польської оперативної групи "Нарев" уникнути оточення та знищення, відступивши до столиці з мінімальними втратами. Тіла Рагініса та Брикальського були перепоховані з військовими почестями аж у 2011 році.

Полковник Шандрук: мужність і розсудливість

У серпні 1920 року надзвичайний патріотичний порив та тотальна мобілізація сил польського суспільства зуміли зламати хребет навалі Червоної Армії, яка мріяла на своїх списах та багнетах принести полум'я світової революції у Західну Європу.

Прозвана згодом "Чудом на Віслі" перемога у Варшавській битві, напевно, не була б досягнута, якби на підтримку військам Тухачевського устигла Перша кінна армія, яка зав'язла під Замостям.

Стіни цього міста боронили не лише поляки, а й їхні союзники – 6-та Січова стрілецька дивізія армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка. Разом сили оборонців становили менше 4 тисяч чоловік, тоді як у Будьонного було понад 16 тисяч вояків.

Через 19 років тут же, в околицях Замостя, уже проти німецьких окупантів воювала польська 29-а піхотна бригада, яку очолив у лиху годину українець – 50-річний полковник Павло Шандрук.

Уродженець с. Борсуки (зараз Лановецького району Тернопільської області) він дослужився у Першу світову в Російській імператорській армії до звання штабс-капітана, а під час Перших визвольних змагань 1917-20 рр. командував бронепоїздом, куренем, полком та бригадою в армії УНР, де його останнє звання – генерал-хорунжий (відповідник сучасного генерал-майора).

Павло Шандрук, фото часів служби в армії УНР
Павло Шандрук, фото часів служби в армії УНР

З 1926 року, на підставі домовленості між польською владою та українським еміграційним урядом, Павло Шандрук, як і низка його колишніх бойових побратимів, служив офіцером за контрактом у Війську Польському.

Окрім українців, контрактними офіцерами у Війську Польському тих часів були також грузини, азербайджанці, представники народів Північного Кавказу. Усі вони сподівалися стати належно підготованими військовими кадрами армій майбутніх держав, що мали постати після розпаду радянської імперії.

У 1938 р. Шандрук закінчив Вищу військову школу (академію польського Генштабу). На думку викладачів, "незважаючи на значний вік він викликає подив своєю витривалістю та силою духу. Служить прекрасним прикладом для молодших колег".

Початок Другої світової полковник Війська Польського Павло Шандрук зустрів на посаді начштабу 29-ї бригади, яка 20-29 вересня воювала в районі Замостя-Грубешів.

З огляду на хворобу комбрига Шандрук з 23 вересня очолив це з'єднання. Йому вдалося врятувати бригаду від фактично стовідсоткового оточення та розгрому німецькими механізованими частинами.



Сучасні польські історики вказують, що становище 29-ї було безнадійним, а її порятунок – результат особистої розсудливості Шандрука, його передбачливості, енергії та відваги. Він зробив для порятунку підлеглих значно більше, ніж можна було очікувати від пересічного командира в подібній ситуації.

Тяжко пораненим Шандрук потрапляє у німецький полон, лікарі оцінюють його стан як безнадійний, що зумовило звільнення. Він одужав, був заарештований гестапо, у 1940-44 рр. очолював… кінотеатр, принагідно рятуючи поляків, яким загрожувало вивезення до Рейху на примусові роботи.

У 1945 році він очолив Українську національну армію, що мала об'єднати усі сформовані Німеччиною з українців військові частини. Коли нацистську державу було розбито, генерал провів переговори зі своїм давнім знайомим – командувачем польських військ на Заході генералом Андерсом, переконавши його заступитися за вояків УНА перед західними союзниками і не видавати їх радянським спецслужбам.

Орден Virtuti Militari
Орден Virtuti Militari

У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом "Віртуті Мілітарі", даючи тим самим неупереджену оцінку його поставі у битві 1939 р.

Ця історія викликала значне збурення і запеклі суперечки в середовищі обох еміграцій – української та польської. На чужині Павло Шандрук був активним в українському громадському житті, написав низку праць з військової історії, помер у 90-річному віці.

Генерал Клееберг: серце вікінга

Францішек Клееберг був нащадком шведського роду, коріння якого губиться десь у Середньовіччі. Народився він у Тернополі, в сім'ї офіцера кавалерії. Закінчив кадетський корпус, військово-технічну академію, артилерійську школу.

А ось віденську Академію Генштабу – не встиг через початок Першої світової, під час якої він служить у Польських легіонах. Потім брав участь у радянсько-польській війні, навчався військовій справі у Відні та Парижі, командував дивізією та корпусом.

Та попри відмінні показники кар'єра не особливо просувалася вперед. Припускають, що причиною стала перемога у маневрах 1927 року, де він "розгромив" одного відомого, але самозакоханого та некомпетентного генерала.

Клееберга переводять у Брест, що для тодішнього польського військового означало вигнання на периферію без перспектив подальшого кар'єрного зростання. Він стиснув зуби, ніколи й нікому не поскаржився, муштрував підлеглих і боровся з важкою хворобою, отриманою під час війни.

Францішек Клееберг (ліворуч) з родиною
Францішек Клееберг (ліворуч) з родиною

Усе змінила Друга світова – 51-річний Клееберг очолює оперативну групу "Полісся". Це було не найсильніше з'єднання – його основу складали частини, сформовані з резервістів, мобілізованих і тиловиків.

На заході моторизовані німецькі танкові клини рвалися уперед і хід війни вже було зломлено. Тож верховне командування наказало генералу, який зумів успішно захищати Брест та Кобрин, відступати на південь, до румунського чи угорського кордону.

А тим часом на сході вже прийшов у рух маховик Червоної армії, сповненої рішучості принести таки цього разу радянську влади на нові території.

Попри застереження радянського командування про безперспективність подальшого опору і вимогу здачі в полон Клееберг виводить свої частини з-під удару й прямує від Ковеля на захід, щоб прийти на допомогу польській столиці, яка ще відчайдушно боролася.

Але Варшава зрештою капітулювала, тож генерал вирішує перейти у великі лісові масиви і почати партизанську війну. Однак його вже брали в оточення німці з заходу та червоні зі сходу.

Зоряним часом нащадка кращих вояків середньовічної Балтики стала битва під Коцком, яка почалася 2 жовтня. Це була остання велика перемога програної Польщею війни.

Східніше радянські війська вже вийшли на заплановані рубежі, на заході майже не лишилося точок опору. 5 жовтня Гітлер приймає свій парад перемоги у Варшаві, а тим часом генерал Клееберг громить за сто кілометрів звідти дві німецькі дивізії.



Без наказів згори, без перспективи виграти війни, без достатніх припасів. У чотириденній битві генерал зупинив і розгромив краще озброєного і підготованого противника, за даними окремих джерел – підтримуваного радянською авіацією. А потім генерал дав наказ скласти вже замовклу зброю чи переходити з нею у підпілля, переховуючись у лісах.

У своєму останньому наказі перед капітуляцією Клееберг казав до підлеглих:

"Ви проявили стійкість і відвагу у час сумнівів, зберегли вірність Вітчизні до кінця. Сьогодні нас оточено, а боєприпаси та харчі закінчилися. Подальша боротьба не дарує надії, а може тільки пролити вояцьку кров, яка ще знадобиться.

Перевагою командира є брати відповідальність на себе. Сьогодні я беру її на себе у найтяжчу мить – наказую припинити подальшу беззмістовну боротьбу, аби не лити даремно вояцьку кров. Дякую вам за вашу мужність та ваш послух, знаю, що знову прийдете, коли будете потрібні. Ще не вмерла Польща. І не вмре".

Генерал Францішек Клееберг
Генерал Францішек Клееберг

Крім того, було оголошено, що відчай заборонений і кожен офіцер чи солдат, який наважиться на самогубство, не буде похований, а його тіло віддадуть на поталу крукам. З майже 20-тисячного угруповання наклали на себе руки лише четверо, та й то ті, які не знали про слова командира.

До речі, серед його підлеглих у тих боях був і загін з кількох десятків червоноармійців, які раніше добровільно перейшли на польську сторону та відзначилися за спогадами сучасників хоробрістю в боях.

Коли польського командувача брали в полон, німецький генерал заявив: "Ви билися так, як міг битися лише німецький вояк".

На це Клееберг спокійно відповів: "Билися, доки у нас були боєприпаси. Ось й усе".

Вимучений хворобою, але не скорений Клееберг помре у полоні в квітні 1941 року. У 1969 р. його перепоховали на цвинтарі у Коцку, поруч з його полеглими вояками.

Адмірал Унруг: присяга понад голос крові

Кінець 1939 року, Колдіц, мабуть – найвідоміший німецький табір для полонених офіцерів. Одного дня сюди прибуває група статечних цивільних, жінок та чоловіків.

В останніх, попри звичайний одяг, кожен може безпомильно упізнати представників військового стану – осанку прусських військових складно не відзначити.

Гості заходять у кімнату для побачень і вітаються німецькою з сивим чоловіком в польській адміральській формі. Той якийсь час мовчить, а потім спокійно говорить, що забув німецьку мову 1 вересня 1939 року й говорить лише польською. Після цього в'язень підводиться і просить охорону вивести його.

Ця людина – Юзеф Міхал Губерт Унруг. Він мав таке звучання імені не завжди, у дитинстві його кликали Йозефом. Зрештою, як інакше могли звати народжене під Берліном німецьке хлоп'я, сина генерал-майора прусської армії, учня дрезденської гімназії?

Адмірал Юзеф Унруг
Адмірал Юзеф Унруг

Хлопець закінчив військово-морську академію в Кілі й у 23 роки став офіцером німецьких ВМС. Під час Першої світової був командиром підводних човнів, комендантом школи підводників та командувачем флотилією підводних човнів.

У 1919 році, коли німецької імперії вже не існувало, а маєток його покійного батька опинився на території незалежної Польщі Юзеф Унруг зробив головний вибір свого життя – обрав польську ідентичність та зголосився служити у Війську Польському.

Напевно, це був нелегкий вибір, зважаючи на його походження, але майбутній адмірал залишився вірним відданій присязі до останнього.

У Польщі міжвоєнного періоду представникам національних меншин було практично нереально зробити військову кар'єру інакше, окрім як визнати себе поляком.

Скажімо, з українців, що заселяли Волинь та Галичину, тобто були громадянами республіки, високих офіцерських чи навіть генеральських посад ніхто не досяг (офіцери-наддніпрянці, що служили за контрактом – виняток, оскільки вони не були громадянами Польщі).



Аналогічне можна сказати й про німців, чиє походження не викликало особливої довіри у польського командування. Тим дивовижніша успішна кар'єра Унруга, який своєю працьовитістю, старанністю та відданістю службі пройшов шлях від капітана до контр-адмірала, а з 1925 року став командувачем флотом.

В умовах розпаду німецької та австро-угорської імперії свідомий вибір інакшої, ніж етнічна, національної ідентичності не був дивиною. Пам'ятаючи про власне походження, люди, тим не менше, ставали відданими патріотами нової батьківщини.

Досить згадати, що рідним братом одного з найбільш шанованих моральних авторитетів для українців – митрополита Андрея Шептицького був відомий польський воєначальник Станіслав Шептицький.

Кавалер трьох орденів Червоного Прапора Болеслав Контрим нелегально виїхав до Польщі, де став одним з чільних керівників поліції. Виходець з польської шляхти Фелікс Дзержинський назавжди порвав зі своїм корінням, створивши та очоливши молоха радянських спецслужб. А ось його брат Владислав, колишній доцент Харківського та професор Катеринославського університетів, служив у Війську Польському, доклавши усіх зусиль, щоб виїхати з УСРР.

Нарешті Вільгельм Габсбург увійшов в історію як полковник УСС та український поет Василь Вишиваний, хоча його рідні брати обрали для себе польську ідентичність та були відданими офіцерами Війська Польського.

Такі випадки не варто трактувати як зраду чи колабораціонізм, адже названі історичні постаті не приховували своїх поглядів і не діяли на користь інших націй підступно, прикриваючи свої справжні наміри позірними заявами.

В обличчі війни, що наближається, 24 серпня 1939 року, Юзеф Унруг був призначений командувачем оборони балтійського узбережжя. Саме тут мав місце один з найдовших, поруч з обороною Варшави та боями групи генерала Клееберга, опір гітлерівцям.

Лише 2 жовтня польські війська на півострові Гель, очолювані адміралом, капітулювали, оскільки надії на прихід підмоги чи західних союзників вже не було, а боєприпаси були остаточно вичерпані.

Юзеф Унруг (третій справа) з іншими польськими офіцерами у таборі для військовополонених Колдіц
Юзеф Унруг (третій справа) з іншими польськими офіцерами у таборі для військовополонених Колдіц

Унруг з підлеглими потрапив до полону. Аж до визволення у 1945 році він перебував у німецьких таборах для військовополонених. Сучасник згадував про Унруга:

"Він був вояком з крові та кістки. Дисципліна, відданість, особиста гідність – це не були банальні фрази для нього. Вимагав цього від нас і від себе".

Характерна риса – адмірал принципово відмовлявся розмовляти з охороною та відвідувачами німецькою, говорячи тільки через перекладача. Не спокусила його і пропозиція адміральської посади у Крігсмаріне.

Цікаво, що за роки ув'язнення Юзеф Унруг прочитав понад 400 книжок англійською та французькою мовами, але жодної – німецькою. При цьому насправді польською він володів не дуже добре, адже почав нею спілкуватися фактично вже у в 35 років.

Після звільнення з полону адмірал служив у структурах польських збройних сил на Заході, у вересні 1946 року його підвищили до віце-адмірала.

Повертатися до комуністичної Польщі не захотів, жив у Великій Британії, Марокко, Франції. Помер у віці 88. Був нагороджений, окрім польських нагород, німецькими Залізними хрестами І та ІІ класів (цими, звісно ж, – за Першу світову), французьким Орденом Почесного легіону, орденами Данії, Таїланду та Швеції.

Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР

У перших числах грудня 1919 року Армія УНР налічувала близько 10 тисяч осіб. З них боєздатними були біля 2 тисяч. Керівництво проводило нараду за нарадою у пошуках виходу з ситуації. Вирішили йти у запілля окупантів. Так почався Перший Зимовий похід.

Львів. 1918. Єврейський погром

Наприкінці листопада 1918 року світ отримав страшні відомості зі Львова: європейські та американські видання писали про жорстоку розправу над тутешніми євреями, яких впродовж двох діб, одразу після відступу з міста українського війська, безжалісно грабували, палили, мордували і вбивали.

Український підрозділ у Зимовій війні: правда чи легенда

Формування українського добровольчого підрозділу, якщо пропозицію про нього й було надано фінському командуванню, не здійснили через брак часу, підготованих кадрів та фінансів.

Антисемітизм в Україні?

Якщо поглянути на останні чотири з половиною століття присутності великої кількості євреїв в Україні, лише 16-20 років були позначені періодами насильства. І це насильство, не слід забувати, чинилося не лише проти євреїв. Іншими словами, 430 років євреї жили поруч з етнічними українцями та іншими народами України в стані співпраці й толерантності, якщо не гармонії.