“Тарас Шевченко. Повернення” режисера Олександра Денисенка

Знімаючи фільм «Тарас. Повернення», я вистраждав його в прямому розумінні цього слова. І дуже хочу, щоб глядачі малі можливість побачити моїх войовничих вільних казахів, моїх Ускових, Натоньку, Катерину і те прагнення до волі, до свободи особистості, яку через весь фільм проносить Тарас Шевченко, перемагаючи смерть…

17 квітня 1857 року російський імператор Олександр ІІ нарешті підписав амністію солдату-засланцю Тарасу Шевченку. Проте пустельну окраїну Російської імперії, де поет-політв'язень   провів під постійним наглядом сім важких років, він зміг залишити не відразу.

Лише 2 серпня 1857 року морально і фізично виснажений Шевченко покинув Новопетровське укріплення (півострів Мангишлак (Мангистау) на східному узбережжі Каспійського моря, Казахстан).

У кінофільмі режисера Олександра Денисенка "Тарас Шевченко. Повернення" цей драматичний період, відображений лише у військових звітах та записах самого поета, перетворюється на динамічний істерн.

Сповнений напруженого очікування на звільнення, смертельної загрози, стрілянини, погонь, моральних переживань та особистих драм головного героя на тлі суворих пустельних пейзажів та ефектних етнографічних замальовок.



"Сюжет мого фільму підказаний мені самим поетом, який написав у своєму Щоденнику 13 червня 1857 р.: "От второго мая получил я письмо из Петербурга от Михайла Лазаревского с приложением 75 рублей. Он извещает меня, или, лучше, поздравляет с свободою. До сих пор, однако ж, нет ничего из корпусного штаба".

Себто цар Олександр І амністував Шевченка ще в квітні 1857 р., у травні Шевченко отримав від Лазаревського листа і ще три місяці він сидить у Новопетровському форті і очікує, коли ж його буде звільнено.

От я і створив колізію й інтригу, що, з одного боку, цар його помилував, але з іншого – приїхав агент охранки, якому доручено його вбити, залишити у пустелі", - говорить режисер.

Ново-Петровський форт
Ново-Петровський форт

Кінострічка із непростою прокатною і фестивальною історією знайомить українського глядача із незвичним Тарасом Шевченком. "Я взяв "немонументального" актора, - говорить Олександр Денисенко.

Він худий, інтелігентний, мудрий та інтелектуальний, "грає думкою", усвідомлює, кого творить на екрані. Свого часу я бував на зйомках батькового "Сну" ("Сон" – кінофільм 1964 року, присвячений Шевченкові, знятий режисером Володимиром Терентійовичем Денисенком на кіностудії ім. Олександра Довженка), бачив, як грав Іван Миколайчук Шевченка, він також романтичний, як і виконавець цієї ролі у моєму фільмі – Борис Орлов.

Я вчився у Сергія Бондарчука (радянський режисер і актор українського походження) акторській майстерності, він просто був "пам'ятником на екрані" (йдеться про український радянський історико-біографічний фільм 1951 року "Тарас Шевченко", у головній ролі з Сергієм Бондарчуком, знятий режисером Ігорем Савченком на кіностудії ім. Олександра Довженка).

І хоча Іван Миколайчук – дуже романтичний, красивий, поетичний, проте в певних моментах він грав надуманий пафос, який був властивий тогочасному кіно.



Кінофільм "Сон" має багато цікавих метафор та мізансцен, і треба зважати все-таки, що це кіно виходило десь в один час із "Тінями забутих предків", на гребені першої відлиги після десятиліть більшовицького тоталітаризму і викликало неабиякий резонанс в українського глядача.

Але в багатьох сценах фільм цей хибував на декларативний пафос. Такий штучний пафос був і залишається захисною реакцією нації, яка поставлена до стінки, і ще трохи – буде знищена.

За цим пафосом далі нічого немає, далі – або самогубство, або смерть від агресора. Бо нас, українців, часто ставили чужинці, які володіли Україною, на межу життя та смерті. Тому впродовж століть ми вимушено захищалися надмірністю почуттів і самоекзальтацією в культурі і стосунках всередині нації.

Але зараз ми усвідомили свою силу як нація, ми вистояли в складних обставинах і тому в моєму фільмі Шевченко інший – свідомий свого призначення, не зламався попри всі випробування, репресії, тортури, і не загубив себе як особистість.

Будинок коменданта Ускова в Ново-Петровській фортеці
Будинок коменданта Ускова в Ново-Петровській фортеці

Був першим, хто став у "тризубі національної гордості" – разом із Василем Липківський та Степаном Бандерою – це пасіонарії, які несхибно йшли за своїм призначенням. Я в це вірю, це моя особиста філософія, тому я знімаю про це кіно.

Шевченко періоду заслання – водночас мудрий і пристрасний, рефлексую чий, він тонко відчуває світ і людей. Такий він у поетичних творах періоду заслання, такий він і у моєму кінофільмі "Тарас Шевченко. Повернення".

Він змушений вирішувати проблеми морально-етичного характеру – як поводитися із ворогами, прощати їх чи ненавидіти, тому в кіно багато від євангельської притчі, і це зрозуміло Шевченко, як і євангельські апостоли і святі мученики, страждає за свої переконання.

Його мали вбити у карцері, його могли зловити в пустелі, куди він втік, і навіки залишити в ній, але він уникнув смерті, переміг ворогів. І це знову-таки викликає сильні переживання і фізичні муки, і саме це цікавить сучасних українських глядачів.



Страсті по "Тарасу. Поверненню".

Мій батько був великим режисером. Щороку він водив мене до кінотеатру "Україна" на свій "Сон" і показував мені, де він збрехав, де змушений був перемонтовувати, де на нього натиснули і він вдався до кліше.

Фільм "Сон" також не випускали на екрани, з ідеологічних мотивів. Фільм "Тарас Шевченко. Повернення" знімався бурхливо, протягом довгого часу: у 2012 році я виграв міжнародний конкурс сценаріїв до двохсотліття Тараса Шевченка, 9 березня 2012 мені вручили головну премію Міжнародного конкурсу кіносценаріїв до 200-ліття Тараса Шевченка, і ще наприкінці 2012-го року мали б запустити у виробництво.



І оскільки це було за часів правління Януковича, мені рекомендували вилучити епізоди, спрямовані проти російського шовінізму.

Звісно, я як сценарист відмовився. (У фільмі зокрема звучить "Молитва за прегрешенія русского народа", яку 1863 році заборонив Синод РПЦ, і російське офіцерство зображене садистами і вбивцями).



По суті, Шевченко - один з перших українських дисидентів-політв'язнів, який відбував покарання-заслання у Росії.

Я задумав зняти цей фільм, тому що для мене Шевченко є насамперед політичним діячем і філософом, він відчуває себе пророком, духовним батьком нації, який повертається із російського полону у "вільний" (хоча й умовно) світ із заслання.

Офіцери Ново-Петровського та їхні дружини. Стоять Агата та Іраклій Ускови
Офіцери Ново-Петровського та їхні дружини. Стоять Агата та Іраклій Ускови

Я не думав тоді, що картина буде настільки суголосна стану речей, коли у російському полоні знаходяться військові та політичні українські в'язні, яких ми всім нашим народом прагнемо звільнити і повернути в Україну.

Цей період життя Шевченка мало зафіксований у документах. Крім його щоденника, листів та військових звітів, які я вивчав під час написання сценарію більше нічого немає. Але мені вдалося всю історію у фільмі вивести на той рівень розуміння, як це могло бути насправді – Шевченка заслали служити до окупаційного війська Російської імперії, яке здійснювало, починаючи від 1835 року походи проти казахів та хівинців.

Казахи мешканці Ак-кетик
Казахи мешканці Ак-кетик

На Мангистау відбувалися неперервні збройні сутички, це було частиною російської колонізаторської експансії Середньої Азії, щоб потіснити Британію і вийти до Індійського океану.

У кінофільмі "оживають" численні пейзажі Шевченка, які збереглися, деякі види дуже впізнавані, інші – змінилися за цей час. Сувора пустеля, морські пейзажі у супроводі романтичної музики (музика Мирослава Скорика, голос Каті Чилі) – на цьому гармонійному фоні особливо загрозливо виглядає Новопетровське укріплення.

Засноване 1846 року для закріплення російської присутності на півострові Мангишлак, із солдатами, офіцерами, лікарями, "представниками імперії", "господарями", які виглядають у фільмі заручниками жорстокого і регламентованого абсурдного повсякденням.

Муштра, покарання (кара шпіцрутенами та кара колодкою, які колись зафіксував Шевченко у своїх малюнках), постають тут у всій своїй відразливій повноті.

Напівзанесене пустельним піском Новопетровське укріплення є втіленням самої Російської імперії, тут, на далекій окраїні, на контрольованій зброєю невеликій території, куди безкінечно довго доходять вісті із столиці, панує атмосфера насилля, приниження, офіцерського свавілля і безнадії.

"Ми суворо муштруємо солдат, жорстоко караємо їх за найменшу провинність, щоб вони боялися і добре служили, а вони через це від нас втікають, ми їх ловимо і знову караємо...", - говорить один із героїв.

На цьому тлі людські якості жителів Новопетрівського форту, проявлення їхніх емоцій, зокрема стосунки із Шевченком проявляються особливо яскраво.

По суті саме через спілкування, конфлікти, приязнь, кохання до нього і оживають історичні персонажі, про яких збереглися відомості та навіть є фотографії у колекції Національного музею Тараса Шевченка.

Агата Ускова з доньками Надійка зліва Ната справа
Агата Ускова з доньками Надійка (зліва) Ната (справа)

"Знімаючи фільм "Тарас. Повернення", я вистраждав його в прямому розумінні цього слова. І дуже хочу, щоб глядачі малі можливість побачити моїх войовничих вільних казахів, моїх Ускових, Натоньку, Катерину і те прагнення до волі, до свободи особистості, яку через весь фільм проносить Тарас Шевченко, перемагаючи смерть…"

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити!

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії

Як і чому вікінги опинилися у Західній Україні

Як тут опинилися скандинави? Вони були важливою частиною державного апарату Русі, особливо в період правління князя Володимира. З літопису відомо, що Володимир був змушений тікати у Швецію після невдачі у міжусобній війні. Звідти він повернувся із армією варягів, які допомогли відвоювати спадщину.

“Какая разніца” і штрафи за російські вивіски: мовні пристрасті в Україні сто років тому

Мовне питання в Україні, здавалося б, остаточно вирішене та законодавчо врегульоване, знову з’являється на порядку денному – з подачі вже нової влади. Паралельно бачимо спроби назвати мову “причиною громадянської війни”, чинити опір подальшій українізації тощо. Нічого нового за останні 30 років? Насправді такі “мовні срачі” трусили Україну і після проголошення незалежності більше 100 років тому!

Степан Бойко. Як дядько Шухевича захищав головного комуніста Волині

На думку Степана Шухевича багато справ супроти членів КПЗУ було сфабриковано правоохоронними органами. Будучи одним із адвокатів на відомому «Володимирському процесі 151-го» 1926 р., він зазначав, що серед підсудних лише кілька осіб насправді сповідували комуністичну ідеологію, натомість, інші були «українцями, мешканцями Володимира», які «про комуну і комуністів… знали лише з книжок».