Спецпроект

Богдан Гудь: Волинь перед Волинню

Де шукати причини Волині-1943, у чому різниця між українсько-польським конфліктом у Галичині та на Волині та чи тільки УПА була "організатором" Волинської трагедії – "Локальній історії" розповів Богдан Гудь, доктор історичних наук, професор Львівського університету, автор книги "З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ ст." (польськомовний варіант – Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i pierwszej połowie XX wieku).

Богдан Гудь Фото: Катерина Москалюк

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання "Локальна історія"


– Пане Богдане, 11 липня маємо чергову річницю трагічних подій на Волині. Річницю, яка вкотре розбурхує українське та польське суспільство. Як Волинь-1943 впливає на національні історіографії Польщі та України?

Маємо свого роду протистояння двох світоглядів, двох сприйняттів того, що сталося у 1943 році на Волині. Як на мене, для українського суспільства Волинь є темою, яка з'явилася завдяки тому, що поляки постійно нагадують нам про те, що сталося в цьому регіоні в 1943 році.

Свого часу один відомий львівський історик, професор, не називаю його прізвища, ствердив: "Ну, ми ж повинні зрозуміти наших польських колег. Вони пишуть так, тому що це бачення накидає їм суспільна опінія – громадська думка". Ви розумієте, чим є подібне ствердження для професора-історика…

А де історична дійсність, де задокументовані факти? Де це все? З іншого боку, цей авторитетний історик абсолютно правильно відобразив існуючий стан речей. Громадська "опінія" є настільки сильною, що до цього часу ніхто з польських науковців, публіцистів чи політиків відверто не наважився заперечити хибним уявленням і недоведеним аргументам, які на сьогоднішній день панують в польській історіографії.

Що гірше, українська історіографія зараз йде в фарватері того, що накидає нам польська історіографія. Щоправда, це вже зовсім не та дискусія, яка тривала, наприклад, в період польсько-українських "важких зустрічей" 90-х рр. Зараз ми – українські науковці – маємо набагато більше інформації як про те, що сталося в 1943 році, так і про ґенезу цих жахливих подій.


– От стосовно того, як до цього дійшло, – наскільки розумію, польські науковці намагаються обмежити причини Волині Другою світовою війною, щонайбільше міжвоєнним періодом?

Ну, міжвоєнним періодом – це ще дуже добре. Хоча переважно ж робиться акцент на подіях в Галичині…


– … в Галичині з пізнішим перенесенням на Волинь, так?

Абсолютно! Переважно після досить поверхового й однобічного аналізу подій в Галичині міжвоєнних десятиліть раптом "вискакує" Волинь-1943. Польські науковці практично одноголосно стверджують, що власне український націоналізм родом з Галичини спричинив події на Волині 1943 року.

При цьому вони "забувають" про те, що Волинь не була спокійною, ідилічною "країною". Вона була вельми вибуховою ще за царських часів, не говорячи вже про міжвоєнний період.

 
Марш польських військових колоністів вулицями Рівного, 1930-і рр.


– В цьому контексті зразу згадується Даніель Бовуа, напевно, чи не єдиний представник західної, польської історіографії…

Який ще зо тридцять років тому сказав: "Жахлива різанина на Волині в роки Другої світової війни має глибокі історичні корені".


– Наскільки глибоко треба шукати коріння цього конфлікту? Чи ми можемо встановити своєрідну точку відліку, з якої на Волині розпочалося розпалювання ворожнечі між поляками і українцями?

За таку точку відліку я би взяв кінець XVIII століття – поділи Речі Посполитої, коли, захопивши терени Правобережної України, російський уряд з неабияким успіхом почав застосовувати тут давню римську засаду divide et impera.

Волинь, як, зрештою, й усе Правобережжя, стає краєм, де росіяни використовують місцеву православну людність для противаги польським впливам, які у тому часі були практично всеосяжними. І власне в тому значення праць Даніеля Бовуа, що в них він акцентує нашу увагу не на російсько-польських, а на українсько-польських відносинах.

Здається, що цього наша історіографія не усвідомила ще й нині. А французький вчений показав, хто був справжнім господарем цих теренів, – ним були поляки. Це була суспільна група, що налічувала всього кілька десятків тисяч легітимних польських шляхтичів, інакше "маґнатів". Але їхні впливи були всеосяжними, позаяк вони володіли головним багатством тих часів – землею.

Що більше, їм було віддано більшість місцевих "урядів", вони безоглядно домінували в господарському житті правобережних губерній тощо. Застосовуючи політику dіvide et impera, російська влада добилася підтримки Православної Церкви та місцевого селянства.

Аргументи були прості, але дієві: з одного боку, добрий православний монарх, з іншого – ляхи, католики, визискувачі. Це дуже швидко дало свій результат. Вже в 1830 р. селяни не підтримали Листопадового повстання. Що більше, у 1863 році, коли поляки підняли чергове повстання, православне селянство Київщини, Волині й Поділля виступило на боці царизму. До т. зв. селянських караулів записалося більше як триста тисяч осіб.

Таким чином, польське повстання було приречене, позаяк на одного повстанця припадало п'ятдесят озброєних селян. Згадаймо теж, що селяни зробили з повстанцями, які йшли до них з т. зв. "золотою грамотою", – оці темні забиті селяни з Соловіївки, що на Київщині. Волосся стає дибки, коли читаєш спогади очевидців.

Це свідчить про те, що російському урядові дуже швидко вдалося виграти в поляків боротьбу за душі селян. Від того часу ми бачимо однозначно, що селяни йдуть в фарватері політики російського уряду, який налаштовував їх проти поляків.

 
Січневе повстання 1863 року. Картина Артура Гротгера


– А оце гасло "За нашу і вашу свободу", чи не було воно надто наївним з боку поляків?

Дуже наївним! "За нашу і вашу свободу" – йшлося про що? Про відродження Речі Посполитої, тим разом трьох народів. Але Річ Посполита попередніх століть була шляхетською державою.

Народ, нація в Речі Посполитій становили всього близько 10%. Решта – це селянська маса, частково міщани, позбавлені політичних прав і свобод. Тому для селян Річ Посполита асоціювалася з жахливим феодальним гнітом, кріпацтвом, яке за своїм характером було наближеним до американського рабства.

Як писав великий канцлер Радзивіл у щоденниках з часів Хмельниччини: бувають бунти, повстання і в інших країнах, але ніде вони не є такими жорстокими, як у нас. Чому? Тому що ніде система визиску не була такою жорстокою, як у Польщі. То чи хотіли селяни воювати за відновлення Речі Посполитої? Однозначно, ні! В повстанні їх було не більше як 200 осіб.


– Тобто поляки зверталися… в порожнечу?

Фактично, це був голос волаючого в пустелі. Його могли сприйняти лише еліти – українська шляхта, яка на той час уже зазнала тотального ополячення. Скажімо, з числа тих російських офіцерів, які долучилися до повстання, лише 12% були вихідцями з Правобережної України.

Той же Андрій Потебня походив з Лівобережжя, тієї частини України, яка значно меншою мірою зазнала жахіть Руїни, Гайдамаччини, не мала досвіду Кодні. Тому для Потебні Річ Посполита асоціювалася з шляхетською "золотою свободою", з правами й вольностями.

Натомість для селянина з Правобережжя Річ Посполита – це суцільний жах насильства й приниження. Прочитаймо хоча б Франкову статтю "На нашій – не своїй землі"!

Ось чому в 1863 році ми бачимо правобережне селянство на боці царизму; бачимо брутальне придушення ним найменших проявів польського національного руху. Що більше, жорстокість селян була такою, що росіяни висилали свої війська для того, щоб рятувати (!) повстанців від роз'юшеного селянства.

 
Андрій Потебня – український військовик шляхетського роду, політичний діяч


– А Вам тут не спадає на гадку паралель з Коліївщиною, яка була на століття раніше? Це і жорстокість, і зовнішні інспірації.

Жорстокість притаманна усім селянським рухам. Тут не можна говорити, що це щось виняткове. Подивімось на період Французької революції, згадаємо Вандею – франко-французький геноцид! Росія вдало використала оці темні сторони селянства для придушення польського руху.

З іншого боку, російська влада навіть вдалася до нагадування селянам про "коварства ляхов", як писав один з російських авторів того часу. Цьому служили й "Тарас Бульба" Миколи Гоголя, й "Гайдамаки" Тараса Шевченка, які показували історію українсько-польських відносин як історію кривавої різні.

Результати були корисними перш за все для Петербурга. Російські урядовці, зокрема, писали, що селяни охоче записувалися до селянських караулів, тому що вбачали в них повернення до традицій козаччини. Ця традиція вкупі з неприязню до поляків жила у підсвідомості українців.

Згадаймо, хто очолив російські війська, які в 1831 році здобули Варшаву? Іван Паскевич – нащадок козацького старшинського роду. Хто пізніше став на чолі важливих департаментів в Царстві Польському після придушення в 1864 році повстання? Пантелеймон Куліш і Василь Білозерський.

Куліш з Варшави закликав колишніх братчиків з Кирило-Мефодіївського братства: приїжджайте, і восторжествуємо над ляхами! Усі ці речі були присутні й у головах селян, а Росія цим вправно маніпулювала.


– Наскільки важливу роль у конструюванні поляків як ворогів чи як "чужих" відіграла Православна церква?

У 1905 році на теренах Російської імперії виник "Союз русского народа". Ця організація (інакше – "чорна сотня") була створена під егідою Російської православної церкви. У Волинській губернії місцеві священники записали до лав чорносотенців усе селянство. Це близько 2 мільйонів осіб!

Показово, що селяни записувалися охоче. Хоча який вони мали вихід – піп сказав, треба робити. Втім зерна чорносотенної пропаганди впали тут на добрий ґрунт. Бо що пропонували "чорносотенці"? Забрати землю у "всєх іновєрцов" і передати "русскім крєстьянам". Це вельми імпонувало волинським селянам, а на роль "іновєрцов" добре пасували євреї й поляки.



А в результаті, наприклад, коли в 1915 році на Волинь приїхав Дмитро Вітовський, щоб агітувати волинських селян до вступу в Легіон Січових стрільців, вважаючи, що це ж наші "брати-волиняни", то у відповідь він почув: "А, краще б Росія повернулася. Тоді б, може, землі було більше і водка би потаніла". Такою була на той час ментальність волинського селянина.

А що далі? Далі, у 1919-му, як писав Борис Антоненко-Давидович в своїй новелі "Шурабуря", селяни Західної Волині грабували обози Армії УНР. У 1920 році ці ж селяни охоче вступали до піхоти Першої кінної армії й воювали проти поляків настільки завзято, що, як згадує Ісаак Бабель, шокували бувалих будьонівців.

У 1920-1921 роках, коли вирішувалось майбутнє Волині на міжнародному рівні, місцеві польські урядовці доносили Варшаві, що волинський селянин сумує за царем і хоче, щоб повернулася Росія.


– Ми можемо говорити, що це русофільство, сформоване в ХІХ – на початку ХХ століття, згодом переросла у совєтофільство?

Очевидно, так. У 1920-1930-х роках на Волині маємо тотальні комуністичні впливи. Про це писав, зокрема, Данило Шумук. Мовляв, прорадянська пропаганда будила поліщуків від одвічної сплячки, тобто вони ставали національно свідомими… совєтофілами.

Але маємо на Волині цікавий симбіоз – з одного боку, тут були тотальні комуністичні впливи, з іншого – в 1930-х роках бачимо появу націоналістичних організацій. І бачимо своєрідну "співпрацю" комуністів і націоналістів у їхніх впливах на волинське селянство.

Тобто націоналісти, знаючи місцеву специфіку, використовували гасла соціальні, а комуністи, щоби поширити свої впливи на маси, використовували гасла національні.

Додаймо, що, як сказала колись Єва Семашко, в 1920-х роках на Волині з'явилось гасло "Геть поляків". Але, підкреслюю, висунули його комуністи, пропагуючи потребу соціального й національного визволення.

Показово, що 1923 року В. Вітос писав: "Ситуація на Волині жахлива – є погано, а буде ще гірше. Усе там дихає ненавистю до Польщі. На Волині будь-якої миті може спалахнути революція".

Тож не дивно, що до 1932-го року на Волині тривали постійні прорадянські заворушення. Останнє з них, у Ковельському повіті, було придушене за допомогою бронетехніки й авіації. Всі ці виступи були інспіровані радянськими диверсійними групами, які проникали через кордон.

 
Пам'ятник Степану Бойку – керівнику волинського осередку Комуністичної партії Західної України ще донедавна стояв на вулиці Лесі Українки в Луцьку. Більше про нього читайте тут


– Але так виглядає, що Польща цю бочку з порохом не намагалася погасити, а навпаки підливала оливи до багаття?

І так, і ні. Згадаймо політику Генріка Юзефського. Це було намагання якось пригасити цей неспокій. Але, знову ж таки, це було наївним – відділити Волинь від впливів Галичини.

Юзефського часто трактують як українофіла, і в цьому руслі його погляди були подібні до українофільства Пілсудського. Той, з одного боку, хотів відродження незалежної України, а з іншого боку, не бачив в цій незалежній Україні Галичини, вважаючи її частиною Польщі.

Юзефський, як соратник і вірний друг Пілсудського, створював на Волині П'ємонт для наддніпрянських українців. Гляньте, з ким співпрацював Юзефський, – це люди з оточення Петлюри, колишні учасники визвольних змагань на Наддніпрянщині.

З іншого ж боку, ключовим завданням Юзефського була інтеграція Волині з рештою Польщі. Здобутки цієї політики не були вражаючими, позаяк її осердя було спрямоване хоч і на українців, але немісцевих. До того ж вона викликала супротив у середовищі волинських польських еліт.

По смерті Пілсудського у 1935-му ця політика фактично завмирає. Натомість у наступні роки – 1937–1939 – бачимо постійне підливання оливи до багаття польсько-українського протистояння.

 
Генрік Юзефський


– До цього багаття чимало оливи підливало осадництво?

Теж! Його ідея полягала в тому, щоб "осадити" на землі колишніх військових, які мали виконувати дві функції. По-перше, цю землю обробляти. По-друге, виконувати пацифікаційну роль щодо місцевого селянства. Фактично, козацькі станиці – Дон, Кубань тощо.

Смуги осадництва творилися в тих місцях, де існувала потенційна загроза української ірреденти чи радянського вторгнення. На цих, як правило, прикордонних теренах треба було зміцнити їхню "польськість".

Гляньмо на цифри: до Першої світової війни на Волині мешкало близько 160 тисяч поляків. Перед Другою світовою це число майже подвоїлося – понад 300 тисяч осіб. Цей приріст відбувався за рахунок і осадництва, і аграрної колонізації, і скерування чиновників та освітян з центральної Польщі.

У 1937 році на урядовому рівні був прийнятий документ про радикальну зміну співвідношення населення "східних кресів" в такий спосіб, щоб вирішальний вплив на них мали поляки, а не українці чи білоруси. Одним з елементів цієї політики було й осадництво.

Не маючи жодних господарчих ефектів, воно лише загострювало відносини між поляками й місцевою людністю. Чому? Тому що осадникам діставалися кращі землі й більші наділи. Що більше, на думку селян, ті землі, які розділяються на їхній території, мали належати саме їм.

Треба знати селянську ментальність. "Ми не можемо дарувати вам те, що ви забрали нашу землю", – говорили селяни до осадників.

Макабричний випадок описує Володимир Менджецький у своїй книжці "Воєводство Волинське 1921–1939…". Якось до одного з осадників підійшли місцеві селяни і сказали "Забирайся до себе". Той у відповідь огризнувся, що він власне є у себе. У відповідь селяни напали на нього й відкрутили йому геніталії. Такими були реалії Волині міжвоєнного періоду.

 
Будівництво колодязя в осаді Ветеранувка, 1930 р.


– Це було ще перед війною?

Так, звичайно. Це лише один приклад селянської жорстокості, яка була й раніше. У своїй книжці я описую ще один подібний випадок з ХІХ століття.

Один польський поміщик дуже полюбляв місцевих селянок, забавлявся з ними в своїй спальні. Їхнім чоловікам та ситуація набридла, тож вони прийшли до нього до дому і відкрутили йому те, що належало.

Найбільш у цьому випадку шокує те, що дружина цього землевласника чула відголоси страхітливого мордування, але не звернула на них уваги, думаючи, що це звиклі заняття її чоловіка!!! Цей епізод, наведений Павлом Ясєніцою, яскраво свідчить про дійсний характер "цивілізаційної місії" польської шляхти на українських теренах.


– Ще одним каталізатором для польсько-українського протистояння стала ревіндикація і плюндрування православних церков.

Ревіндикація мала на меті навернути місцеву людність, яка протягом століть "зрутенізувалася", на католицьку віру. Окрім того, влада вбачала у православних святинях осередки українського націоналізму. Тому їх нищили. Нищили без огляду на те, чи були ті церкви діючі, чи не діючі.

Жертвами стали навіть храми, що мали велику історичну цінність, а також храми, фундовані польською шляхтою для місцевої людності. Про перспективу наслідків цих діянь у своїх спогадах дуже добре написав професор історії мистецтв Тадеуш Хшановський, дитинство якого минуло на теренах, охоплених погромами.

За словами Хшановського, його батько, довідавшись про акцію нищення православних святинь, бігав по хаті, кляв уряд, Славоя, Мосціцького і навіть самого Ридза, бідкаючись, що "нас тут русини виріжуть, без найменшого жалю виріжуть, що нам того ніколи не подарують". Ці слова виявилися, на жаль, пророчими.


– Різниця у польсько-українських стосунках на території Галичини та Волині і в міжвоєнний період, і в час Другої світової війни більш ніж очевидна. Навіть для пересічної людини. Чому ж тоді польська історіографія не бачить цієї різниці?

Для польських істориків ці речі, на жаль, виглядають як terra incognita. От візьміть працю класика жанру Гжегожа Мотики "Від Волинської різні до акції "Вісла" й подивіться, як він аналізує події міжвоєнного періоду, – це лише близько 30 сторінок, численні фото, великий шрифт і тільки Галичина, тобто постання й діяльність – терористична – ОУН. Волинь згадується разів п'ять-шість в окремих другорядних моментах.

 
Міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький і ОУНівець, що здійснив на нього замах – Григорій Мацейко

Про повстання, які вибухали одне за одним на Волині до 1932 року, – мовчанка. І цілковита відсутність бачення того, що проросійськість волинських селян сформувалась в довоєнний період (перед І Світовою війною), а в міжвоєнний період вона переросла в радянофільство.

Тобто оця ненависть, неприязнь, конфліктність ситуацій формувалась значно раніше і загострилася внаслідок дій польських урядів. Згадаймо хоча б 1917–1918 роки. Тоді відбулась "генеральна репетиція" подій 1943 року. Під впливом більшовицької й чорносотенної пропаганди селяни нищили родові гнізда польської аристократії на Правобережній Україні, у тому числі на Волині.

Знищили їх дотла, в деяких місцях навіть викопували фундаменти і розорювали землю, щоб від "гнізд кровопивців" не залишилися й сліду. Все згідно з більшовицькими гаслами. Важливим є також те, що погроми 1943 р. були справою рук того самого покоління людей.

У 1917-му їм було, скажімо, років 20–25, двадцятьма роками пізніше – 40–45 років. Тобто це були ще абсолютно активні, дієві люди, які могли повторити те, що робили в 1917– 1918 рр.

З тією різницею, що двадцятьма роками раніше вони нищили, образно кажучи, тільки "гнізда", а в 1943 р. – і гнізда, і птахів, щоб не було повертатися ні куди, ні кому. Так само ми не повинні забувати, що УПА на Волині в основному складалася з волинської селянської молоді.


– Якщо ми тут говоримо про УПА, польська історіографія уже традиційно говорить про організований українськими націоналістами характер боротьби супроти поляків. Наскільки це відповідає дійсності?

Тут варто покликатися на документи польського підпілля. Перші випадки вбивств поляків мали місце ще на переломі 1942–1943 років. Характерно, що вбивали людей заможних або ж активних в суспільному житті.



Але з цих донесень неясно, хто проводив антипольську агітацію, хто вбивав, – закривали обличчя провізоричними масками або ж намазувалися сажею, щоб не впізнали. Чи ж не сусіди це робили?

Читайте також: Паросля. Про що розповідають кримінальні справи?

Далі з'являється інформація, що найжорстокішими і найкривавішими були випадки на тих теренах, де перед війною найрозгалуженішою була мережа комуністичних організацій; пишеться про совєтські інспірації, впливи в УПА тощо. Така от "картина" – дуже заплутана й строката.

Щодо УПА. Розумієте, я ніколи не відкидав того, що УПА взяла дієву участь в "деполонізації" Волині, хоч польські "колеги" зараховують мене до грона "неґаціоністів"/заперечувальників – тих хто заперечує різню 1943 р. Але ж хто з тверезомислячих людей може її заперечувати?

Про неї писали безпосередні учасники тих подій – Данило Шумук, Євген Стахів, Петро Потічний. Організований характер антипольської акції на Волині допускав також Іван Лисяк-Рудницький.

Але, з іншого боку, в тих же польських документах пишеться про тотальну анархію на Волині влітку 1943 р., яку не могла опанувати жодна політична сила.

Що більше, про причини цієї анархії пишеться вельми цікаво: "Не переорана українською політичною працею Волинь завжди була схильна до анархії". Тобто тут питання, хто почав? Хто кинув оцю іскру, яка все підпалила?

І от польські історики намагаються знайти наказ № 1 (якого наразі нема) "Клима Савура" – очистити Волинь від поляків. Однак, читаючи документи Делегатури лондонського Уряду й Волинської АК, я наразі не зустрічав тверджень, що йдеться про організований характер тих подій, які відбувалися на Волині.

 
Дмитро Клячківський – "Клим Савур"

Виникає враження, що польські підпільники самі до кінця не розуміли, що відбувається, порівнюючи події літа 1943 р. з галицькою "рабацією" 1846 р. в Західній Галичині, в якій головну нищівну силу становили селяни. До того додаються совєтські провокації, німецькі провокації. Не варто забувати також, що на Волині діяло безліч бандформувань, які вбивали всіх підряд. Така ж справа з українською допоміжною поліцією.

Читайте також: "Друже Рубан!" Використання фальсифікатів в дискусіях про Волинь

Традиційно вважають, що її учасники сформували основу для УПА. Але, за дослідженнями Івана Патриляка, до повстанських загонів дісталося заледве 15% поліціянтів. А де ділася решта?

У тих же польських документах читаємо, що допоміжна поліція фактично була "спадкоємицею" міліції, яку совєти створили у 1939–1941 роках з "покидьків суспільства", тому її ненавиділи представники всіх національностей, що жили на Волині.

З польських документів випливає теж, що саме поліцаї (після того як дезертирували) організовували антипольські акції. Підкреслюю, не УПА, а "поліціянти" – так в документах/звітах. У німців теж бачимо цікаві дефініції – "Dorfpartizanen" і "Waldpartizanen". Сільські й лісові партизани.

От сільські партизани вдень сиділи в селах, працюючи на городах і полях, а вночі організовували антипольські акції. Фактично, в польських і німецьких документах допускається, що створена совєтами міліція, яка за німців стала поліцією, могла й далі залишатись під совєтськими впливами.


– Наскільки розпалювання польсько-української ворожнечі було вигідне Радянському Союзу?

В лютому 1943-го між польським еміграційним урядом і Кремлем виник конфлікт. Поляки заявили, що вони будуть співпрацювати з совєтами як з союзниками своїх союзників, але на засаді визнання ними кордонів Речі Посполитої станом на 1 вересня 1939 року.

У відповідь (в традиційному російсько-радянському стилі) з'явилася заява ТАРС, в якій поляків звинувачували в імперіалізмі та запереченні права українців і білорусів на національне самовизначення. А якщо так, то ми, мовляв, будемо захищати братів-українців. І від того часу починаються масові вбивства.

 
Владислав Сікорський – прем'єр-міністр польського екзильного уряду

Тому в окремих документах польського підпілля є твердження, що в ліквідації поляків на Волині найбільше зацікавлені совєти. Чому? Тому що якщо не буде польського населення, то не буде підстав ставити питання про кордони 1 вересня 1939 року.


– Яким було польсько-українське протистояння у Галичині, коли Волинська трагедія сягнула свого апогею?

У липні-серпні 1943-го, коли різанина на Волині сягнула свого апогею, ситуація у Галичині була відносно спокійною. Тут – в дистрикті "Галичина" – контроль з боку німецької окупаційної влади над українсько-польськими стосунками був значно жорсткішим.

На Волині ж політика Еріха Коха була сформульована таким чином: ми (німці) повинні попровадити політику так, щоб поляк, зустрівши українця, прагнув убити його – і навпаки. Якщо ж "по дорозі" вони ще вб'ють єврея – то це буде власне те, до чого ми повинні прагнути. Типове divide et impera в німецькому виконанні!

Окрім того, в польських документах читаємо, що Волинь значною мірою нагадувала Югославію. Тобто, німці сиділи тільки в містах, містечках і вздовж залізничних колій, обмежуючись каральними експедиціями в села.

Ті ж були під контролем численних партизанських загонів різних відтінків: бандитських, комуністичних і націоналістичних. І всі вони, побачивши, що поляки є найслабшою і найзаможнішою групою населення, вбивали насамперед їх. У тому числі й бульбівці.

Чому польські історики пишуть про те, що бульбівці не вбивали поляків? Бо це заперечує існування наказу №1. Але ж перші значні вбивства поляків мали місце в Костопільському і Сарненському повітах, тобто там, де найсильнішою була Поліська Січ.

Пізніше Тарас Бульба-Боровець гостро виступив проти мордування поляків. Однак як в польських, так і в радянських документах є численні згадки, що поляків вбивали також бульбівці. Масштаби антипольських акцій Поліської Січі ще потребують глибшого вивчення.

 
Тарас Боровець із частиною штабу осінь 1942 року

А повертаючись до Галичини, то бачимо парадоксальне твердження Ґжегожа Мотики: начебто керівництво українського підпілля, вжахнувшись волинського варварства, віддало наказ, щоб тут антипольські акції були менш кривавими.

Тобто, за словами Мотики, в значно націоналістичнішому середовищі жорстокість щодо поляків була меншою. Начебто за наказом ОУН. Важко зрозуміти подібну логіку, але в одному з інтерв'ю Мотика сказав власне так.


– Тобто ця різниця між Галичиною і Волинню підважує тезу про вирішальну роль українського націоналізму у розпалюванні цього конфлікту?

Значною мірою, так. Перш за все, на Волині. От, приміром, польські історики в один голос кажуть, що навіть якщо селяни брали участь в антипольських акціях, то їх на ці акції мобілізовувала УПА.

Але чому оця мобілізація так гарно вдавалася УПА на Західній Волині і абсолютно не вдавалася на Східній Волині, тобто по той бік колишнього радянсько-польського кордону? Бо не було там УПА? Але як не було? А військова округа-4 "Тютюнник"?

Однак там, на Східній Волині, не було жодної антипольської акції. Пояснення цьому доволі однозначне. Українські селяни зі Східної Волині пройшли пекло радянських репресій 1920–1930-х років разом з сусідами-поляками. Для них ці останні не були репрезентами держави, яка чинила над ними насильство/несправедливість, зокрема і в земельних питаннях.

Вони зрозуміли також, що володіння землею є не благом, а однією з причин смерті. Тому тут не було проявів ворожості щодо польських сусідів. Західна Волинь була зовсім іншою.

У цьому контексті цікавою є книжечка спогадів "Каїнові дні", видана у Польщі у 1990-му, про яку польські історики, зокрема професор Мотика, говорять дуже неохоче. Її автор – це Вінценти Романовський, капітан, кавалер ордена "Virtuti Militari", колишній командир Здолбунівського округу АК.

Він, зокрема, згадує, що навесні 1943-го не один волинський селянин вийшов зі своєї домівки не з зерном, затиснутим в жмені, а з ножем. Бо бачив нагоду помститися за дійсні й уявні кривди, яких він зазнав у міжвоєнний період від польської держави.

Романовський звинувачує в участі в антипольських акціях тисячі й тисячі волинських селян, не згадуючи водночас про якісь примусові акції чи мобілізації. Коли я свого часу звернув на цей факт увагу Ґ. Мотики, який у своїх текстах досить часто покликався на інші свідчення Романовського, то відповідь маститого історика мене просто ошелешила: "Я цього не читав"! Маю сумне враження, що він цього фрагменту "не прочитав" дотепер.

 
Ґжеґож Мотика


– Ще одна річ, через яку нам важко порозумітися з поляками, – це кількість жертв. Наскільки реально нам встановити кількість жертв Волинської трагедії? Польський ІНП й далі наполегливо обстоює цифру 100 тисяч?

Наскільки я зрозумів останню заяву ПІНП, то 100 тисяч стосується не лише Волинського, а й південно-східних воєводств ІІ РП. Однак і ця цифра виглядає завищеною, якщо взяти до уваги не лише польські, а й українські дослідження – Володимира Царука, Івана Пущука, Івана Ольховського.

Такі речі слід дуже ретельно перевіряти. Але польська сторона – я в цьому майже переконаний – не буде рахуватися з українськими арґументами! Про причини я вже сказав вище. Повторю, однак, ще раз: про Волинську трагедію слід дискутували, лише опираючись на документи й незаанґажовані свідчення.

Читайте також: Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Слід пам'ятати також про асиметрію людських потенціалів. На Волині станом на зиму 1943 р. поляки становили всього близько 10 відсотків місцевої популяції. Зрозуміло, що перевага була на українському боці. Тому існує значна асиметрія жертв з польського й українського боку.

Натомість після війни на т. зв. Закерзонні жертв було більше серед українців, тому що тепер перевага була на боці поляків. Якщо ж говорити про підрахунок жертв чи методику підрахунку жертв, то аргументація Владислава та Єви Семашків є виразно тенденційною.

От читаю в одній зі статей пані Єви читаю: задокументовано 36 тисяч жертв, з прізвищ знаємо 32 тисячі, натомість, вважає авторка, жертв було значно більше – не менше ніж 60 тисяч осіб. Застосовуючи подібну "методику" число жертв можна довести й до фантастичних цифр – 150, 200, а навіть 250 тисяч. Колись було й пів мільйона, так Едвард Прус подавав.

А найцікавішим і найприкрішим є те, що подібні речі безкритично повторюють відомі польські історики. Що більше, Маріуш Зайончковський, якому я у публічній дискусії поставив питання: "Прошу назвати місця, де у 1939–1943 і 1943–1945 роках було знищено 24 тисячі поляків", у відповідь написав: "А нехай пан мені докаже, що ці 24 тисячі не були знищені". І це рівень дискусії фахівця! До того ж доброго! Це Вам практичний приклад впливу "громадської опінії".



Цікаво, що тенденція до завищення кількості власних жертв була зауважена польським підпіллям ще влітку 1943 року. В одному з документів я прочитав приблизно таке: "Ходять чутки, що на Волині знищено вже 40 тисяч осіб. Вважаємо, що ця цифра дуже перебільшена, що жертв не більше як 15 тисяч осіб". Я нікого й нічого не вибілюю, йдеться лише про певну антинаукову тенденцію, яка існує й нині.


– Ми багато говорили про Волинь перед Волинню. Тож наскільки Волинь-1943 вкладається у польсько-українське протистояння попередніх та наступних років, зокрема на теренах Закерзоння?

Власне такий – значно ширший – підхід бачимо, наприклад, у Анджея Леона Сови, який досліджує українсько-польські стосунки протягом 1939–1947 років. Плюс детальний аналіз міжвоєнного періоду.

Я ж у своїй книжці проаналізував події протягом 150 років! Це дозволило виокремити ланки одного ланцюга. 1830, 1863, 1905, 1917–1918 роки були своєрідними проміжними піками польсько-українського протистояння, коли українські селяни, відчувши свою силу і здобувши ситуативну перевагу, помстилися тим, хто століттями з них знущався.

Як влучно зауважив Даніель Бовуа, сокира – зброя озвірілого люду! Доведеного, додаймо, до такого стану іншою стороною. Також не треба говорити, що селянська пам'ять коротка, як це роблять польські історики. Вона насправді є достатньо довгою.

Скажімо, селяни польського Прикарпаття любили згадувати, "як панів пилою різали" ("рабація" 1846 р.) як напередодні І Світової, так і після ІІ Світової воєн. А це ціле століття!!!

Додам, що брутальність та жорстокість щодо ворогів є наднаціональними явищами. Перш ніж когось у них звинувачувати, потрібно задуматися, чому так сталося. Нагадаю, що на Волині українські націоналісти діяли фактично лише кільканадцять місяців.

Натомість від поділів Речі Посполитої до Першої світової війни тут панувала імперська Росія, поширювалась погромницька щодо "чужих" чорносотенська ідеологія, у міжвоєнний період цим займалися комуністи, націоналісти – значно меншою мірою. 1939-1941 рр. – це совєти з їхньою політикою паплюження польської держави й поляків.

У період війни не можна оминати політику Коха та інспірації Кремля. Ну, й відкидати зацікавленість УПА в усуненні поляків з Волині було б наївною, антинауковою справою. Тобто маємо підходити до Волинської трагедії різносторонньо та зважено.

 
Зліва — поляки, вбиті під час нападу УПА. Справа — українці, вбиті партизанами польських Національних збройних сил

Без чорно-білого, однозначного образу на кшталт "всесильної УПА і беззахисного польського населення". На цих теренах діяла значно більша кількість "гравців", які мали різні інтереси.

Скажімо, для УПА це були терени майбутньої Української держави; для волинського селянина – шматок кращої землі ближче до села й черевики на ногах дитини, хоч би й відібрані в її польського ровесника/ровесниці; для Лондонського уряду – Річ Посполита ante bellum; для Кремля – західні кордони після 17 вересня 1939 р. тощо.

Жертвами цих полярних інтересів стали однак десятки тисяч жертв з обох боків. Тому наша молитва над їхніми могилами повинна бути щирою і взаємною – польсько-українською.

І на завершення про те, що непокоїть й болить. Ще 2013 р. після засідання польського-форуму партнерства, присвяченого волинським подіям 1943 р., я запропонував польським історикам, зокрема професорові Ґ. Мотиці, сісти за круглий стіл й проаналізувати sine ira et studio (без гніву й упереджень) документ за документом.

Але наразі (особливо після 2016 р.) все залишається без змін: більше політики й емоцій, ніж науки. І доки перше буде домінувати над другим, ситуація з польсько-українським порозумінням й далі залишатиметься безнадійною.

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

4 вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Стуса – у карцері, у цей самий день, роком пізніше. "Серце не витримало, з кожним може бути…" - передають слова табірного гебіста.

Ольга Ільків, зв'язкова Романа Шухевича

Оля опинилася перед вибором – ковтнути ампулу з отрутою і видати ворогам важливу адресу, чи ковтнути адресу і пережити тортури. Вона вибрала перше

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.