По той бік добра і зла: репортаж із більшовицького пекла

У харківський період свого життя Тараса Франко, хоч і був під недремним оком російського окупанта, усе ж залишився собою, не "перемалювався на червоно". Ба більше: він став цілком свідомим речником національної ідеї

У цьому нарисі Тарас Франко з неймовірною відвертістю наводив шокуючі факти, що розкривали реальні обставини соціалістичного "господарювання" в Україні: винищення української науки, освіти, церкви, мистецтва, журналістики, підпорядкування усіх сфер життя комуністичним доктринам, русифікація періодики, профанація мистецьких цінностей, відсутність свободи думки та утвердження засади "молчать, не разсуждать!".

 

Тарас Франко. Фото 1909 р.

Дволикість "совєтського" режиму, його хворобливий стан Тарас Франко бачив наскрізь: "…висмівають та обпльовують визвольні змагання українського народу. Деякі кажуть навіть, що нема ніякого українського народу, ні української культури, а є лише класи й загально пролетарська культура". 

"Окупантське жало московського хама" поширилось і на мову, політика українізації базувалась на подвійній моралі. "Насильно накинено Україні дивовижну "конституцію", і в ній стоїть параграф, що на Україні державними мовами признаються українська й московська нарівні. Яким правом, коли московські зайди творять менший відсоток населення, ніж жиди?", – обурювався Тарас Франко[2].

Система доносів і шпіонажу діє скрізь і всюди. А більшовизм насправді яскраво виявляє самодержавне дуроломство імперської Росії: "Царизм переслідував свідомих українців, арестував, держав по вʼязницях, висилав у сибірські "курорти", а большевики просто розстрілюють. Лад ніби змінився, а система силою безвладности залишилася стара: царська охранка переіменована на Чека, <…> шпіонів ще більше, ніж давно було"[3].

Нарис "По той бік добра і зла" вражає безкомпромісною правдомовністю і гарячим патріотизмом. Причому у цьому тексті Тарас Франко не просто висловив свої спостереження й емоції від побаченого й пережитого на підрадянській Україні, а зумів піднятися до рівня політичних і навіть історіософських узагальнень.

Подібно, як і його батько на зламі ХІХ – ХХ ст. у статтях "Що таке поступ?", "Поза межами можливого" та ін. передбачливо визначив основні "недуги", загрози та небезпеки своєї доби, так само і син у працях "З Харкова до Львова", "Чим держаться большевики?" та "По той бік добра і зла" у 20-х рр. ХХ ст. формулював політичні діагнози і прогнози уже власній історичній епосі.

І тут погляди Тараса Франка були не вичитані з книжок, а продиктовані власним досвідом. Ці праці Франкового сина – вислід скристалізованого політичного світогляду, який за ідеологічними ознаками близький до інтегрального націоналізму, тобто правої ідеології, яка саме в той час зароджувалася в Україні і була чітко обґрунтована у праці Д. Донцова "Націоналізм" (1926) та ін.

Безперечно, Тараса Франка не можна вважати ідеологом інтегрального націоналізму. Але окремі погляди, які можна експлікувати з його публіцистики, виразно свідчать про те, що він вірив у примат нації як колективної спільноти, а також у те, що свою політичну волю нація повинна реалізувати у формі державності.

"Кожний народ, український теж, має не тільки права, але й обовʼязок усіма засобами обороняти свою національну окремішність! – відзначав Тарас Франко. – І має обовʼязок нищити кожного, хто стає йому поперек цього шляху. Історія знає багато назв народів, що знайшли на Україні гріб або розплилися в українському морі"[4]. Нації між собою змагаються за місце під сонцем, а тому кожна нація (і українська також) має боротися, докладаючи всіх зусиль, за те, аби зреалізувати свою історичну місію.

 

Фрагмент публікації статті Тараса Франка "По той бік добра і зла" у газеті "Громадський вістник" (1922)

І на цьому шляху політичного і державного утвердження надважливе місце відводилося молодому, енергійному, діяльному і національно-свідому поколінню.

"Старе покоління надто м'яке, опортуністичне, до того пересякле російщиною й без ненависти до неї не здатне кермувати державним кораблем. Ті, яким мимо ударів історії й досі не вивітрів з голови федералізм (за всяку ціну!), мусять вимерти й дати місце новим свіжим силам, рухливим як жиди, підприємливим як американці, солідним як німці, твердим як сталь і безпощадним як чекісти.

Мʼяка людина і м'який нарід не варта жити на світі! Закон боротьби за існування найсправедливіший, для всіх однаковий і не знає виїмків"[5]. Обовʼязковим атрибутом нації, на думку Тараса Франка, має бути національна мова; українська культура не може бути російсько- чи двомовною.

Тож у харківський період свого життя Тараса Франко, хоч і був під недремним оком російського окупанта, усе ж залишився собою, не "перемалювався на червоно". Ба більше: він став цілком свідомим речником національної ідеї. І ця його позиція не була "автоматично" успадкована від батька. Це було самотужки вистраждане і виборене у воєнних лихоліттях, перевірене на міцність переконання.

Підготувала Наталя Тихолоз

 

Тарас Франко

ПО ТОЙ БІК ДОБРА І ЗЛА

 І. Українство

Занепад життя на Вел[икій] Україні. – УКП. – Кооперація. – Закриття робітничих клубів. – Українська Академія Наук. – Хори й театри. – Українська інтелігенція

Загальний занепад економічного й громадянського життя в цілій федерації відбився фатально й на українстві. Без формального розвʼязання перестали існувати такі могутні організації як "Селянська спілка" і партія есерів. З инших партій лишились лише члени без центру й легального органу.

Частина їх увійшла в одиноку українську партію УКП, яку поки що уряд толерує. Партія знаходиться під пильним поліційним доглядом. Щоправда, має вона кількох депутатів у Зʼїзді Рад і одного відпоручника в уряді, себто Виконкомі Зʼїзду Рад, але сі люди позбавлені впливу на маси, за свою опозиційність можуть бути кожної хвилі притягнені не до суду, але прямо за тюремні ґрати, а звідтам у конверту.

Проти самої партії ведеться шалена нагінка в пресі, на членів її дивляться як на державних зрадників і попихачів Винниченка. Відколи закрито партійний часопис, партія не розвивається. Членів буде maximum 15.000, між сим коли КП(б)У начисляє їх до 200.000. В урядовій партії українці не мають ніякого впливу.

 
Володимир Винниченко

Друга найсильніша українська організація – кооперація – також основно знищена. Центральні всеукраїнські союзи, як-от "Дніпросоюз", розвʼязані та почасти втілені в урядові губерніальні кооперативні спілки. На їх місці повстав новий союз "Вукопспілка", де мають перевагу комуністи, в найкращім разі байдужі до потреб українства.

В останнім часі поширюються чутки, що уряд звертатиме давнім кооперативам їх майно, але то ще музика майбутнього. Деякі спілки, як-от видавнича кооператива "Рух" у Харкові, відновили діяльність, але із-за недостачі фондів ледве дихають. Тепер закладається Всеукр[аїнський] Союз видавничих кооперативів, але українці матимуть у ньому не більше третини голосів.

З огляду на загальний брак грошових знаків (хоч у державі є їх в обігу грубі трильйони) поки-що навіть думати не можна про видання нових книжок. Крамниці займаються лише купном-продажжю давніших видань. З закордоном обмін не наладжений.



Українські товариства дуже пошкодовані. Позакривано навіть робітничі клуби, що вегетували по більших містах. Організація нових українських товариств на чисто національній основі дуже утруднена, майже неможлива, бо уряд зараз запідозрить у них гнізда петлюрівщини, а тим самим контрреволюції. Навіть сходини у приватнім помешканню небезпечні, бо за ними слідкують шпіони. Панує засада: молчать, не разсуждать!

Легально існують лише наукові й співочі товариства (хори). Київська Українська Академія Наук існує, але не розвивається, наукових праць не може друкувати по плану, бо органи влади раз у раз забирають їй папір, зовсім безправно. Академічні пайки дуже малі, до того одержується їх неправильно, з одної платні годі вижити, так що вчені мусять шукати иншого заробітку або й зовсім покидають наукову працю, що рішучо не оплачується. Уряд кривим оком дивиться на всяку науку, особливо, коли вона йде врозріз із комуністичними доктринами.

 

Будинок Президії НАН України у Києві (пансіон графині Левашової), вул. Володимирська, 54. Поч. ХХ ст.

Краще розвиваються хори (переважно державні), хоча й вони не вільні від переслідувань. Все-таки несуть вони в найдальші закутини краю рідну пісню й тим виконують велику національну роботу. Російські хори зовсім не можуть з ними конкурувати.

Театри зате сильно підупали. Держава наложила й на них свою важку руку. Взяла театральні трупи на свій злиденний етат[1]. Теком виготовив списи пʼєс, які можна грати, а які не вільно, театрам поприділювано будинки і грай, акторе, хоч тобі в кишках грає голод, розважай публіку, дармо не заважай, агітуй або лахміття пакуй.

Для більшої пропаганди замовила "теком" переклади революційних драм, але вони не мають успіху на сцені. Актори примушені грати старий етнографічний репертуар і всякі гопакедії ради зборів. Европеїзація українського театру, почата Л. Курбасом у Києві, не подобалася владі.

Молодому театрові швидко скручено вʼязи. Зате маловартні проби колективного театру М. Терещенка (в Києві) зараз знайшли прихильних рецензентів. Від актора вимагають віддання пролетарській справі, горіння і Бог зна чого ще, а внутрішніх калорій дають йому лише стільки, аби не здох на самій сцені. На провінціональних сценах іде все ще безвартна "побутовщина".

Число аматорських кружків по селах також зменшилося, відколи справу роботи на селі віддано в руки Комітетів незаможних селян і Комуністичного Союзу молоді. Ті органи вміють лише викорінювати петлюрівщину: до органічної праці вони не здатні. Театральні студії по містах ледве животіють та розпадаються на очах.

 
Лесь Курбас

Відрадне одно, що й російські театри з виїмком кінових, теж гинуть. М[іж] и[ншим] позакривано (мабуть, усі) опери, з яких ні одна не була українською.

Куди ж подівалася досить численна українська інтелігенція, що підтримувала уряд УНР? Частина є на еміграції, бідує, але працює й держить прапор української державности. Замітне зближення до галичан віщує в майбутньому дуже гарні наслідки.

Друга частина лишилась в краю, примістилася по всяких установах, працює чи не працює, але сидить тихо, щоби не викликати вовка з лісу. Викриті через Чека заговори проти радянської влади вирвали з її рядів багато активних робітників. Найуспішнішу діяльність розвиває учительство.

  


ІІ. Видавничий і книжковий рух

Видавничий і книжковий рух був згори передбачений і зрегульований (радше спаралізований) партійною програмою й законодавством. Ad hoc[2] спрепаровано теорію "буржуазної" науки, буржуазної белетристики, буржуазної ідеології і куркулячої психології. Видано наказ відгородити робочі маси від буржуазної отруї.

Наперед силою обставин перестали появлятися всі "буржуазні" часописи, навіть соціал-демократичні, здавна опозиційні щоденники. Вся преса стала офіціальною, комуністичною. Якийсь час толеровано ще органи Укр[аїнської] ком[уністичної] партії і анархо-махновців, але і їм швидко прийшов каюк. Держава не визнає свободи преси й не терпить конкуренції. Тоді почалося на велику скалю оброблювання публічної опінії в дусі комунізму.

Засновано було центральну установу "Всеросійське Державне Видавництво" в Москві, а по автономних республіках національні видавництва, що мали відати справами друку. На папері проведено сувору централізацію. Весь видавничий рух загнуздано як слід, замкнено опозиційну пельку контрреволюції, а натомість отворено урядові кляпи.

"Всеукраїнське Державне Видавництво" розпорядком Центрального Виконного Комітету України засновано в червні 1920 року у Харкові зі штатом до 800 людей і з такими головними відділами: адміністраційним, редакційно-видавничим і розповсюдження. Видано було прості інструкції для кожного відділу й кинуто в першу чергу кличі: націоналізація книжок, реєстрація, організація.

Пайдократична система державности і тут якнайкраще вийшла на яв. Все роблено без плану, недосвідченими руками. При націоналізації книжок (бібліотек) багато цінних видань пропадало, а потім попадало на базар, облік ніколи не був закінчений, лиш організація вдалася гарно, збільшуючи без кінця число урядників. Фреквенція[3] в прилюдних книгозбірнях занепала, відколи дітям відчинено доступ до них.

 

Київ. Листівка поч. ХХ ст.

До Всевидату напхалося багато таких урядовців, що з літературою ніколи не мали нічого спільного: бувші купці – "шмайґелеси", фризієри[4], шевці й кравці. Відразу чисельну перевагу мали жиди і вони з усіх видавництв зробили крамниці. Даремний проїзд вагонами Всеукрвидату ще й тепер використовують для звичайної спекуляції.

З усіх відділів найкраще поставлений відділ преси й пропаганди. По всій Україні розведено гарячкову агітацію в формі окремих кампаній, що виринали на чергу дня; поширення комуністичних доктрин, кампанія проти білогвардейщини, петлюрівщини, бандитизму і повстанців, проти Махна, проти польського наїзду, проти релігії, холери і вкінці голоду.

Ред[акційно]-вид[авничий] відділ видавав одну за другою брошури й книжки на біжучі теми, афіші російською та українською мовою в величезнім не раз числі примірників, а Відділ розповсюдження розпихав це все на провінцію, робітникам на завивання пайків, а селянам до махорки на сигарки й трубки.

Намножилося багато газет так, що трохи не в кожнім повітовім містечку виходила якась "Правда", "Знамʼя", "Більшовик", "Комуніст" та ин., в губерніальних містах "Вісти" й "Комуністи". Більшість газет була російська, в Донбасі всі до одної, співробітники переважно жиди, зміст загальноросійський, тон дуже войовничий, а успіх – нужденний.

 

Іван Владіміров. За читанням газети "Правда" (1923)

Громадянство знає вартість урядових газет і не вірить їм анітрохи, знає ціну казенного оптимізму й подає з уст до уст переборщені чутки про всякі страхіття. В газетах агітують проти церкви, релігії, духовенства, а релігійність аж тепер направду починає зростати, духовенство має більші доходи, як перед війною, працює щиро для народу й підносить свій авторитет.

Святочні обходи й процесії стягають величезні маси народу, що навіть у столиці на головних вулицях загачують усякий рух. Нема що згадувати, що холера, тиф і голод анітрохи не бояться друкованого паперу і дальше косять сотки тисяч жертв.

Мистецтво виявляється головно афішами в стилю хляпанини. Виконують їх щоправда буржуазні художники (від слова "Худо") і грубим пензлем, але їх робота вважається пролетарською і ціле мистецтво пролетарським.

В останні часи притихла агітація й пропаганда. Бити нема кого, бо все побите і на всіх фронтах блискуча перемога, на кордонах релятивний спокій, внутрішні болячки, повстання, холера зліквідовані (на папері). Настає фаза мирного радянського будівництва "всерйоз і надовго", як казав Ленін. Минулася система безплатности. Тепер усе за гроші: і газети, й книжки враз з ідеями, що там є всередині.

 
Іван Владіміров

Всевидати кинулися було на шлях видавання поважніших книжок, але проклята контрреволюція перепаскудила стежку; меншовики чи есери намовили робітників, щоби ті не працювали запівдурно. Наслідком того папір і взагалі кошти видання зросли безмірно: аркуш друку в 10.000 примірниках коштує до мільярда рублів.

А дорога книжка зовсім не має збуту. Та й грошей нема. Базарники відомі драбуги, не питають, що державні друкарні всі сили напружують, аби настарчити рублів, – вони раз у раз підносять ціни, і звели вже гроші до вартости ганчірок. Ціла валюта, забезпечена лише тим папером, на якім надрукована. Та й тих безвартних рублів бракує, щоби оплатити сильно скорочений стяг урядовців.

Всевидати не мають тепер змоги видати закуплені вже рукописи та обмежують свою діяльність поширюванням виданих раніше книжок і московських газет. Київський Краєвий Видат випустив серію українських класиків і збірників памʼяти Шевченка. Инші філії видали кілька революційних альманахів і маловартних збірничків поезій та новелок і це весь доробок українського пролетарського письменства за чотири роки революції.

 
Сергій Єфремов

В Києві скликано було вчену комісію (ще 1920 р.), до якої належав м. и. С. Єфремов для видання повного збірника творів Івана Франка. Комісія списала твори, склала бюджет і на тім скінчилося. В Харкові видано "Кобзаря" Шевченка, але обкроєний, самі лише твори соціально-політичного змісту, бо редактори переконалися, що в "Кобзарі" є місця з явно куркулячим світоглядом і що "Кобзаря" не можна передавати читачам у "сирім" виді.

Так само й не всі його вірші можна декламувати на концертах, хоч його культ признаний державним. Святкування памʼяти І. Франка також державне, але, борони Боже, заспівати прилюдно його найславніший гімн "Не пора"[5] або прочитати на зборах "Що таке поступ?".

В останніх часах була чутка, що "Наркомос" закупив твори Олеся й признав державну субсидію його рідні, але сам поет сидить далі на чужині. Мабуть, не бажає собі долі поета Чупринки й не їде на Україну.



Підручників шкільних видано на Україні дуже мало: буквар для неграмотних. Курйоз вийшов із "Географією України" Сумцових. Харківський Всеукрвидат передрукував цю книжку, складену в українським дусі, але зняв із себе всяку відповідальність за її зміст.

З Берліна приїздив у 1921 р. відпоручник видавн[ичої] фірми Я. Оренштайна з офертою на кілька вагонів українських книжок, але переговори скінчилися, мабуть, невдачно, бо книжок тих і досі не видно в книгарськім руху.

Пан А. Крушельницький хотів у квітні 1922 р. перепачкувати на Рад[янську] Україну свої українські читанки через Нар. Ком. Освіти, але чи вдалося, не знаю, бо дух його видань "мало" комуністичний. Галицькі книжки, н[а]пр[иклад], "Історія української літ[ератури]" Возняка доходять на Вел[ику] Україну спорадично. З Америки перевезено дещо примірників "Історії культури" (переклад з німецького).

 

Праця Михайла Возняка "Історія української літератури" (Львів, 1921)

Один учений, він же мітинговий агітатор і заприсяжений знавець антирелігійної пропаганди, приготовляє тепер "Іст[орію] українського письменства" з марксівського "штанд-пункту" і в певнім "масштабі", але коли вона вийде, – Троцький знає. Може обійдеться.

Инші вчені, але не так червоні, пишуть також, але їх рукописи ждуть слушного часу. Поки що треба числитися з фактом напівукраїнської республіки і цілком неукраїнської мізерії.

Одно є відрадне явище, що селянські часописи по всій Україні перестали виходити (за браком передплатників), а інтелігентські на ладан дишуть і якби хотіли, зараз би могли вмерти. Тим краще: менше баламутства буде ширитися… Може цей факт уразумить дещо наслідників "Впереду"…



ІІІ. Українізація чи русифікація?

"Насильна українізація". – Чому Київ не є столицею? – Склад уряду. – Зовнішні признаки русифікації. – "Петлюрівці". – Стара система. – "Divide et impera"[6]. – Підстави русифікації ослаблені й повалені

При инших, нормальних обставинах смішно було би говорити про якусь українізацію на Україні. Під українізацією розуміємо поворот до народности тих осіб і їх потомків, що за тристалітньої московської й польської неволі насильно від тої народности відірвані були.

Й нема ніщо природнішого й справедливішого від такого процесу. Але большевики не хочуть цього розуміти. Їхні відповідальні політики й керманичі державного корабля не раз заявляли: "Ми проти насильної українізації!"

А мала дитина знає, що насильство можна відперти лише насильством. І така par excellence[7] партія насильства, як комуністи, раз у раз хапалися тої зброї, щоби знищити всякі сліди царського насильства й основи давнього буржуазного ладу. Лише що до українізації спинилися на півдороги і стидливо заявляють, що вони проти системи насильства.

А здавалось би, що широка й консеквентно проведена українізація лежить передусім в інтересі самих большевиків. Адже українські міста були би найсильнішим заборолом проти повороту всякої вранґлівщини і взагалі монархії. Та тут яскраво виявилось окупантське жало московського хама. 

Насильно накинено Україні дивовижну "конституцію" і в ній стоїть параграф, що: на Україні державними мовами признаються українська й московська на рівні. Яким правом, коли московські зайди творять менший відсоток населення, ніж жиди?

А на практиці майже всі уряди, почавши від центральних до найнижчих, вживають московської мови. І тільки написи (червоні на білім тлі) утраквістичні[8]. На міністерстві освіти є тільки український напис, але всередині панує російщина. Є й такі дивогляди: вийде з друку якийсь урядовий збірник, наголовок лише український, а всередині всі статті писані московською мовою, з виїмком одної або двох українських.

 

Харків. Листівка поч. ХХ ст.

Центральний уряд "української соціалістичної радянської республіки" й досі ще не перенісся до Києва тому, що столиця над Дніпром має більш український характер і сильніші "петлюрівські" традиції, ніж давно зрусифікований, а тепер до того ще й зжидоватілий Харків.

Провінціональні урядові часописи виконавчих комітетів мають іще досі наголовки в двох мовах, але це дійсний анахронізм, бо статті в них московські. Так само телеграми "Укроста", тепер "Ратау" (Радіотелеграфічна агенція України) оголошується все кацапською балачкою. Як залежить большевикам на тім, щоби удержати фікцію єдиної російської імперії!

Одною з причин, чому Винниченко уступив з уряду по дводеннім побуті в нім, була свідомість неможливости проведення урядової українізації. Є серед народних комісарів кілька ніби українців: Гринько – освіти, Маніульський – земельних справ, але риба від голови смердить.

Раковський вже чотири роки вчиться української мови й досі не вміє. На всяких мітингах, навіть перед чисто українською публікою, виступає з московськими промовами, в яких виразно чути чужий акцент. А яким духом дише п. Раковський проти всього, що українське!

Каже, що українців є 20 мільйонів, що української мови не можна завести в армії, бо тої мови вживали гетьманці, бо по-українськи лунає також команда петлюрівських військ. Той самий Раковський заступав колись Москву в переговорах з гетьманською Україною і торгувався за межу, потім був іменований шефом "українського" уряду, в Берліні заступав російські інтереси, в Генуї рівно ж.

Один селянин на зʼїзді рад іронізував, що Раковський міг би бути рівно добре головою перського уряду, й румунського, і якого захочете. А гумористичний часопис "Червоний перець" у Харкові писав, що Раковський везе до Генуї в м[іж] и[ншим] макітру з галушками, аби люди пізнавали, що він представник від України.

 

Симон Петлюра. Камʼянець-Подільський, 1919 р.

Не диво, що наради народних комісарів ведуться московською мовою (і так само засідання Центрального Виконавчого Комітету). Закони перекладається на українське, друкується у "Вістях" і розсилається на провінцію. Потім усякі держиморди кричать пробі, що не розуміють української мови, давай їм по-московськи!

А уряд, замість розігнати чорносотенців на чотири вітри, ще оправдується, що на Україні треба трохи й по-українськи (аби світ задурити!). Добре платні наймити з газет пишуть опісля, що на Україні нема русифікації, покликуються на законодавство, написи і т. п. Щоправда, ті закони мало хто читає й ніхто не виконує.

Дрібні торговці чують добре, який дух віє з центру і всі написи на ново-отворених крамницях виключно московські.

В міські ради попролазило багато істинно-руських людей, пофарбованих на червоно або таки безпартійних, а уряд толерує це, бо вважає їх менше небезпечними від "петлюрівців". І ті міські ради дуже спиняють українізацію церкви, шкіл і взагалі всього міського життя.

Як за царських часів усіх свідомих українців звали українофілами, мазепинцями і сепаратистами, а в українському руху добачували польську, німецьку, австрійську й Бог знає яку ще там інтригу, так тепер наших діячів називають "петлюрівцями", навіть таких, що зовсім не є прихильниками от[амана] Петлюри й гостро осуджують його фатальні помилки.

Петлюрівець або "самостійник" те саме, що державний зрадник. Царизм переслідував свідомих українців, арестував, держав по вʼязницях, висилав у сибірські "курорти", а большевики просто розстрілюють.



Лад ніби змінився, а система силою безвладности залишилася стара: царська охранка переіменована на Чека, а потім "Політичне управління", карні батальйони називаються тепер "отрядами особого назначєнія", шпіонив ще більше, ніж давно було.

Опозиційних газет не конфіскують і не закривають попросту тому, що їх нема. Весь папір є власністю держави та йде для потреб безчисленних канцелярій, на видавання офіційної макулатури і друкування грошей.

Нечисленні українські часописи тільки щодо мови такі. Дух їх зовсім не український та ніякої українізації вони не проводять. Платні наймити всяких відтінків, з-поміж давніх боротьбистів, лівих есерів і новоспечених комуністів завзято висмівають та обпльовують визвольні змагання українського народу.

Деякі кажуть навіть, що нема ніякого українського народу, ні української культури, а є лише класи й загальнопролетарська культура. Вчений історик М. Любченко (він же Кость Котко) пише "Історію українських революцій" ("Істукрев"), де грандіозне відродження нації представляє як гумор і особистий інтерес одиниць. Знайшлися й поміж галичанами паршиві вівці, що женуть воду на московський млин.

 

Микола Любченко (Кость Котко)

Наслідки такої зрадницької роботи не дають на себе довго ждати. Московські завойовники знаменито вміють приноровлювати засаду "divide et impera!". Шеф уряду Раковський кілька разів заявляв прилюдно, що його змаганням є довести як до найтіснішої злуки двох братніх республік, – Росії й України.

Підставою для цього служать спільні комісаріати, і то найважніші: фінансів, залізниць, заграничної політики та инші. Між громадянством раз у раз виникають тривожні чутки, що й решта напівсамостійних комісаріатів обʼєднується чи то із-за скорочення посад, чи для більшої "спайки" федерації.

Большевики часто заявляють перед світом, що на Україні нема русифікації. І в тім є частина правди. Мимо найліпшої волі московські окупанти не можуть провадити такої русифікації, як це було за царських часів. Руки закороткі, обставини инші та й багато підстав розвалилося.

Царська імперія, збудована на трьох знаних китах: самодержавʼю, православʼю й народності – була пострахом цілої Европи. Теперішня держава, звана чомусь федеративною республікою, є пострахом тільки для власних громадян. У партійній програмі комуністів і досі ще стоїть, як бик, фатальний пункт про самоозначення народів аж до відділення.

Щоправда, появилися потім сенатські пояснення проф. Бухаріна, що слово "нарід" на Україні не значить нарід, але кляса, ба навіть частина кляси, прихильна Росії, але факт лишається фактом: сам параграф поки що не скасований.

Я раз мав суперечку з одним галицьким комуністом у Харкові та зовсім поважно впевняв його, що працювати для повного відділення якогось народу від Росії всіма засобами значить працювати в дусі партійної програми та що роб[ітничо-]сел[янський] уряд повинен давати грубі гроші на таку роботу. Бідачисько не знав, що на те відповісти…

Всі тут кити, що на них опирався царський режим, давно пережили. Самодержавство розложилося внутрішньо й втратило кредит серед громадянства надовго перед революцією, так що не дуже сильна рука російських лібералів могла усунути царську владу без ніякого протесту з боку селянства. Большевики силою безвладности теж завели самодержавство пролетаріату, властиво партії, але воно вже не таке страшне, бо не творче.

 

Микола Бухарін

Російська народність, ослаблена великою европейською, а потім громадянською війною, голодом та еміграцією, на довгі часи позбавлена експансивної сили. Німб російської культури серед інородців підупав сильно.

Мало кому імпонує московська мова, повна ідіотизмів та чужих слів, мало хто купує російську книжку й брошуру, що за останні тут роки поширювала майже виключно комуністичне пустомельство. Переїлася вже людям агітаційна макулатура, бо занадто вже била в вічі суперечність між словами і вчинками.

Замість багатих панів та генералів носителями руської мови стали на Україні московські хами – солдати, з вічними матюками на устах. Кожному впадає в тямку різниця між огидною московською балачкою красноармійців і північних торбарів та між мелодійною українською, ніжною й багатою українською мовою. Вищість української пісні не підлягає теж ніякому сумнівові.

Велика земельна власність, одна з колишніх підпор царизму, тепер знищена, соціалізована. Без допомоги большевиків селяни забрали й поділили між себе панську землю. Власники повтікали за кордон і там проїдають останні засоби. 

Українізація землі, далекосягла у своїх наслідках, поки що мало приносить користі українській справі, бо здерті з селян великанські натуральні податки в малій лише мірі задержуються на Україні, та й там обертають їх на все инше, лише не на українізацію.

Православʼя з розділом церкви від держави втратило давню силу. Чорносотенне колись духовенство дуже швидко українізується під впливом парохіян та залюбки береться й бореться за справу автокефальної української церкви. А церква притягає широкі маси індиферентного досі міщанства до українства. Усунення патріарха Тихона посередньо виходить на пожиток українській справі.

І мимохіть тиснеться порівняння большевиків із тою силою, про яку сказав покійний Ґете: "Das ist die Kraft, die mir Böses will und immer Gutes schaft"[9] ("Фавст"). Большевицька робота на Україні з національного погляду без сумніву шкідлива, але потрохи силою різних обставин виходить на користь українській справі.

Приклади: Комуністи розстріляли багато українських інтелігентів: їхні нащадки й свояки матимуть традицію, знатимуть за що погинули їх батьки, стрийки, вуйки і т. д. Комуністи безпощадно стягають із селян податки натурою: на селі шириться стихійна ненависть до москалів. Щоправда, така "українізація" дорого коштує нації, але за науку все і всюди треба платити. Безплатна наука – безвартна.

 
Київ

Держиться ще один стовп русифікації – урядництво, але й він надточений. По-перше, числом він менший, бо уряд уже тричі скорочував його стан, по-друге, урядники дуже нужденно платні і не можуть як слід провадити русифікацію. Вищі посади на Україні майже всюди займають жиди, а їх мова з невиразним "р" навіть малоросам мало симпатична.



ІV. Жиди і Україна

Жиди в був[шій] Росії. – Жиди проти УНР. – Недостача притягаючої сили. – Інтернаціонал й інтернаціональна нація. – Перспектива в майбутнє. – Ленін і Україна

Жидівське питання на Україні належить до найтрудніших. Московську меншість перевищують жиди не тільки числом, але ще більше культурою й почуттям расової солідарности. Бібліотечки інтелігентних жидівських родин складаються переважно з російських книжок.

І дивне диво: царизм так страшно переслідував жидів, не давав їм ні життя, ні ходу поза славетною рисою осілости, влаштовував напівурядові погроми, а жиди мимо всього тілом і душею прилягли до Росії. Навіть у родині, не тільки в товаристві й на вулиці, вживають вони московської балачки.

Наскільки цього вимагає їхній життєвий інтерес і торговельні згляди є вони всеросійськими патріотами. Росія дорога їм не як національна держава, але як одноцільний терен експлуатації. Для того виступають вони завзято проти всяких національних сепаратизмів.

 

Будинок Центральної Ради у Києві

Здавалось би, що царизм зведе до купи українців і жидів. Адже одні й другі були страшно пригноблені, безправні, здані на жир русифікації. Одні й другі боролися за своє визволення і все ж не знайшли спільної мови і спільних стежок.

Як тільки настала УНР і Центральна Рада, жиди масою станули в опозиції. На позір небувале явище, що вони не стали на бік державної української нації. Головна причина лежить у слабості тої державности. УНР аж лізла зі шкури, щоби при помочі культурно-персональної автономії забезпечити права національних меншостей, заки ще права більшости були як слід забезпечені.

Ніде й ніколи сильний не тягнеться до слабого! А сильні культурно й організаційно були на Україні якраз національні меншості. Історичне співжиття українського і жидівського народу повне ворожнечі. Найбільший твір української літератури "Гайдамаки" мало симпатичні жидам, а "Мойсея" ще досі не знають.

Статті Nemo у полтавськім "Ріднім Краю" "Чим шкодливі нам жиди?" – також неприємно їм було читати. Факт, що український уряд не мав змоги спинити жидівські погроми, страшенно зашкодив нашій справі. Відома річ, що публічна опінія Европи й Америки в немалій мірі є під кермою жидів.

Український елемент із слабим державним почуттям досі не притягав жидів. Найцінніший здобуток української культури – пісня – мало впливає на практичного жидівського духа. Цікава дрібниця: один жид-інтелігент сказав мені, що з усіх українських пісень найбільше подобається йому "Заповіт", – розуміється! З його протяжною, безсильною мелодією і похоронним мотивом!

 
Лев Троцький

І так українство, за виїмком Галичини, почасти Буковини, досі не мало притягаючої сили на жидів: ледве одиниці осмілювалися. Колосальний організаційний талант Троцького, що є родом з України й колись писав по-українськи, пропав для України. Він служить тепер чужій справі, а з ним багато инших українських жидів.

А справа стоїть доволі ясно: без допомоги численного, рухливого, інтелігентного і впливового жидівського елементу нам не збудувати України! Слабістю, наріканнями й сумовитими піснями ні їх, ні взагалі нікого не притягнемо. А жиди на Великій Україні тепер не хочуть українізуватися і це найкраще доказує фіктивність української радянської республіки.

Жиди все ще вважають українську мову "мужичою" і вперто ігнорують здобутки українського духу. Їх національна гордість тепер незвичайно зросла: адже мають переважний вплив на керму державної політики всієї федерації. Їх газети пишуть виразно, "що жиди самий умний, самий гарний народ".

Імпонує їм, що засідання Комітету ведуться російською мовою, бо члени його переважно російські жиди. Інтернаціонал немов для них придуманий. Адже жиди – це одинока нація без території, що живе розкинена поміж усіма народами, а не мішається з ними, що балакає різними мовами, а в дійсності ніде до споду не асимілюється.

Їм добре бути інтернаціоналістами, кричати про єдність пролетаріату, а на його спині вести свою політику, під покришкою всесвітньої революції підготовляти свою гегемонію. В цій справі нам з жидами не по дорозі.

Але мимо всього повторюю ще раз: коли не притягнемо жидів, наша справа не піде скоро вперед. Українізація повинна стати обопільним інтересом. Росія без України і без жидів стане все одно й без сумніву в короткім часі тереном українського впливу і знов буде так люба москалям "єдність". Але перед тим Україна мусить нажитися самостійним державним життям, мусить дати світові культурні вартості.

 

Коли настане час, що на Україні русифікація буде неможливою, зайвою українізація, тоді може бути мова і про федерацію. Але перед тим російський елемент мусить бути обмежений до своїх етнографічних границь, мусить припинитися експлуатація чужих територій з боку Москви.

Це вийде лише на добро московського народу. Переставши бути галапасом "інородців", покине він своє безмежне лінивство, просвітиться й піднесе національну культуру. Suum cuique![10] Кожний народ, український теж, має не тільки права, але й обовʼязок усіма засобами обороняти свою національну окремішність!

І має обовʼязок нищити кожного, хто стає йому поперек цього шляху. Історія знає багато назв народів, що знайшли на Україні гріб або розплилися в українському морі.

Цікаву думку висловив Ленін про відносини України до Москви. В однім місці своєї книжечки "Вибори в учредительноє собраніє і диктатура пролєтаріята" пише він виразно, що "москалі не повинні дивуватися ні обурюватися, коли Україна перепробує всякі форми федерації з Москвою від найтісніших до найсвобідніших і вкінці зовсім відокремиться в найближчих роках". (Мені довелося звести завзяту боротьбу, поки я помістив цей цитат у Відривнім календарі на 1921 р. проти спору головного редактора).

Не треба забувати, що Ленін у Росії є все ще найбільшим авторитетом і його пророцтва на дива точно здійснюються, хоч сама наука комуністичного марксизму збудована часто-густо на хибних підвалинах і явно однобічна. Поживем – побачим.



V. Шкільництво

Єдина трудова школа. – Державні й приватні школи. – Підручники. – Старим шляхом. – Нове українське покоління

 В шкільництві панує ще й досі (на папері) принцип єдиної, трудової школи. Що під тим розуміти, й самі теоретики гаразд не знають. Існують досить глибокі різниці поглядів, і між Луначарським та Гриньком ведеться тиха боротьба. Єдина школа мала б, мабуть, означувати, що нема різких переходів між окремими ступнями навчання.

В однім містечку зрозуміли це слово так, що всі школи зіпхали в один будинок, аби була "єдина" школа. Трудового принципу рідко де додержують. Практика життя безпощадно валить на купу безглузді теорії. Поруч із безплатними державними школами розвиваються грубо платні приватні. І в державних школах декуди учні складають оплати на учительський персонал, бо державних пайок і платень ніяк не вистарчає.

Назви шкіл трохи змінені, напр[иклад], зам[ість] університетів є Вищі школи теоретичних наук та Інститути народної освіти. Багато уваги звертається на соціальне виховання й професійну освіту, але загалом рівень науки понизився.

На папері зросло число шкіл, але фреквенція їх дуже мала, що видно із крайньо анормального відношення між числом професорів та учнів, де ледве 10 учн[ів] припадає на одного професора, а декуди значно менше. Учителі й учні бʼються як риба об лід, але з їх роботи мало користі.

Професура, слабо забезпечена матеріально, не може слідкувати за поступом науки й оперує виключно старим засобом знання. Учні також бідують, бракує їм книжок, взимі навчання за браком опалу підупадає, вліті – через польові роботи і спеку.

 

Трудова школа

В українських школах уживається підручників, виданих давніше кооперативами й київськими фірмами. Декуди попадають й галицькі книжки.

Влада хотіла би мати за песі гроші пролетарську школу, аби їй виховувала самих комуністів, а то ані руш не йде. Найкраще поставлені й забезпечені партійні школи. Инші дістають тільки окрушини. Вчать старі вчителі старими способами з давніх книжок, але робиться міну, що то будується щось нове.

Щодо мови, то лише сільські школи зукраїнізовані, та й то не всюди. Напр[иклад], у донецькій землі, що має більшу вагу для України, ледви 1 проц[ент] шкіл українських, а 99 проц[ентів] московські. В містах рівно ж переважають російські школи.

Але українська школа виказує постійну тенденцію зросту коштом російських[11] Українські вчителі працюють із запалом, бо для ідеї, в нужді й холоді, але радо, а російські шукають вигідніших посад.

З більших міст може найкраще поставлено українське шкільництво в Харкові. Існує 12 українських шкіл, типу "виділових" імени українських діячів. Деякі будинки в українському стилі, стіни в середині самими учнями гарно розмальовані, аж весело глянути. Школи й дитячі садки притягають до себе дітвору міського пролетаріату, українізують дрібноту, а через них впливають на батьків та ціле окруження.

Діти вміють співати всякі українські пісні, навіть галицькі січові й стрілецькі (багато галичан досі вчителюють по школах). Часто ставляться концерти й пʼєси силами самих учеників та учениць. Всі школи коедукаційні, на рівні доступні обом полам. Дівчата звичайно пильніші, хлопці спосібніші.

 

Челябінськ. Трудова школа 1923 р.

Маю вражіння: щойно вихованці українських шкіл збудують Україну! Старе покоління надто м'яке, опортуністичне, до того пересякле російщиною й без ненависти до неї не здатне кермувати державним кораблем.

Ті, яким мимо ударів історії й досі не вивітрів з голови федералізм (за всяку ціну!), мусять вимерти й дати місце новим свіжим силам, рухливим як жиди, підприємливим як американці, солідним як німці, твердим як сталь і безпощадним як чекісти. Мʼяка людина і м'який нарід не варта жити на світі! Закон боротьби за існування найсправедливіший, для всіх однаковий і не знає виїмків.



[VІ.] Галичани

Галицька еміграція на Великій Україні. – Переходи Галицької Армії. – "Освідомлююча" праця під червоним прапором. – Постава до галичан: селян й інтелігенції. – "Галицька мова". – Тип всеукраїнського громадянина

Галичани здавна тяглися на Велику Україну. Живіший рух спричинила велика світова війна. Насамперед повтікали Дудикевичівці й по довгій блуканині опинилися на Донщині. За ними посунули збаламучені селяни з кацапських, а почасти й з українських сіл.

Той елемент мало був симпатичний наддніпрянським українцям, до українізації ставився спочатку ворожо, але врешті й сам не минув її. Майже всі бувші русофіли стали українцями. Багато їх одначе примазалося до комуністичної партії й далі пробують працювати для матушки Расєї. Частина втікла враз із розбитками денікінщини й вранґелівщини за кордон.

Рівночасно попало на Велику Україну й чимало свідомих українців з Галичини, світська й духовна інтелігенція, старші громадяни й молодь вивезені москалями. Всі вони старалися задержати на Україні і по змозі підтримувати як не український рух, то бодай українського духа під страшним гнітом розпоясаного царату.

 

Вояки Української Галицької Армії

Але найбільше галичан перейшло за Збруч враз з У[країнською] Г[алицькою] Армією вліті 1919 р. Війська й цивільних людей було близько 200.000. Походи, бої, слава і занепад галицької армії відомі громадянству з инших джерел і я не буду їх тут повторювати.

Коли пошесть тифів обхопила майже всю армію і здесяткувала її, прийшла нещаслива злука з Денікіним, якої й досі наддніпрянці не можуть простити галичанам. Ганебніша була злука з большевицьким військом. Навколо на Поділлю села горіли повстанням проти наїзників, на Волині держалися останки геройської української армії, а серед того прийшлося вести переговори з червоними.

Знайшлися серед своїх комісари, що помагали большевицькій команді переводити останки галицького війська на класову ногу. Хоча всі стрільці були грамотні й добре орієнтувалися в справах, признано їх класово неосвідомленими й почалася партійна робота, передусім перемалювання на червоно.

Стрільцям заборонено носити синьо-жовті відзнаки, скасовано обовʼязковий привіт, заложено всюди по сотнях комуністичні гуртки (ячейки або так звані комʼяїчка). Старшинам дано виповняти анкети з рубрикою партійности. Почалися щоденні мітинги з примусовою явкою всіх б[увших] старшин і стрільців.

Комісар з револьвером загиджував стрільцям усе українське й обіцював, що підуть визволяти не лише Галичину, але й мадярів, німців та французів. Стрільці ці тихцем сміялися. Старшин (з обовʼязковим додатком "бувших") зібрав п. комісар окремо і заявив, що все піде добре, лише треба перебути внутрішню революцію (так, як тиф або холеру).

Але старшинські жолудки були здорові й не конче їм була потрібна світова революція з московським сосом[12]. Братія швидко опинилася поза рядами "славетної" червоної, непереможної армії. Частина розсіялася по краю, инші шукали виходу через Румунію і Збруч, деякі пішли подивитися до повстанців, що там діється. Повстанців комісар чомусь дуже не любив.



"Я знаю, – кричав і пінився підлизайко клерикальних сфер на мітингу, – що з вас не один пішов би до Тютюнника, але хіба по моїм трупі підете! Шляґ вас усіх трафить!"

І потряс бравнінгом. "Тепер говоріть свобідно, що хто має на серці!" – закінчив приязно. Один стрілець забрав слово:

"То не правда, що ми не знали, хто нас через Збруч провадив, це ж були наші старшини, селянські сини. Ми знали, що йдемо битися за Україну. Але тепер не знаємо, хто й куди нас хоче повести!…"

Комісар аж скипів і крикнув несамовито: "Товаришу, я вас арештую, я вас застрілю!". Бідака промовець замовк. "Хто ще хоче балакати?" – запитав комісар, але охотників не було. Агітація закінчилася. Продовження було на Шевченківськім концерті. Комісар, хоч знав наперед програму, ні з сього ні з того перервав декламацію "Тарасова ніч". Зчинився скандал і гармидер. Один стрілець крикнув на салю: "Ми також за диктатуру пролетаріату, але проти диктатури одиниць!"

Комісар зараз казав його арештувати.

"Освідомляюча" праця між стрілецтвом велася далі ще більш інтенсивно й мала той наслідок, що дві галицькі бригади на фронті перейшли на другий бік.

З решти (головно усусусів) сформовано нові червоні відділи, частину приділено до російських полків, пару сот вступило до харківської й київської школи червоних старшин. Після невдалого походу на Галичину (1920) багато з-поміж галичан повтікали з червоної армії на захід.

Инші перейшли до цивільних занять, переважно на вчителів, до фабрик, на службу при цукроварнях, деякі взялися до торгівлі й спекуляції, поженилися й живуть досить добре.

Галичан спочатку різно приймали. Під австрійським мундиром не добачували українського серця. Селяни памʼятали ще мадярську гостину й карні експедиції, що помагали гетьманові. Відворот австрійської армії з України підірвав повагу покійної Австрії в очах населення.

Були й прикрі випадки. З походу відбіг раз стрілець і вирвав собі дві цибулі з городу. Власник селянин, бачачи такий грабунок у білий день, влучним стрілом положив ласуна трупом. Людність над Збручем сильно здеморалізована. Багато по селах пачкарів та конокрадів.

В розмовах чулися явні симпатії до большевиків. Селяни, часто навіть інтелігенти, не розуміли, чому галицька армія покинула рідну землю. Наших людей називали часто "англічанами". Разив їх не привичний, трохи польський акцент мови.

Поволі уступала нехіть та робила місце щирій приязні. В однім селі, глибоко на Поділлю, на квартирі завважив я, що господар балакає якось штучно згалицька. З гордощами хвалився, що в його хаті стояли галичани і він трохи навчився їх "панської" мови. Різниці акценту люди брали на карб вищості мови.

Дивувало селян, що галичани ані руш не хотіли слухати їх змосковська ламаної мови і лаяли за те. Пани, а по панськи не хочуть, зразу видко, що австріяки, а називають себе чомусь українцями. Ті, що не були при війську за Збручем, розпитували, що то за Галичина, який там живе народ. Дивувалися, що в Австрії було так багато українських полків та офіцерів. Навчилися розпізнавати усусусів по їх шапках-мазепинках.

Виключно українська мова стотисячної армії, дисципліна й коректне поведення з населенням робили своє. Люди бачили всякі війська й різниця впадала в очі. Стрільці швидко завойовували симпатії жіноцтва на танцях, забавах і вечорницях. Дівчата радо вчилися галицьких пісень. Подобалася їм гарна постава стрільців, чистий однострій, делікатні манери й замилування до порядку.

 

Українська трудова школа імені Лесі Українки. 1925 р.

Місцева інтелігенція, зіткнувшися ближче з галицькими старшинами, цивільними людьми й священиками, помічала відмінні риси вдачі, вплив иншого виховання, инший спосіб думання, одним словом – окремий тип. Галичани, хоч на вигнанню не тратили ніколи бадьорости, перемогою на фронті не раділи надто, хвилеві невдачі не пригноблювали їх.

Працю не вважали засобом до мети, але самою метою. Цуралися лінощів. Не мали того розмаху планів, що наддніпрянці, але були пильніші й витриваліші. Локальний патріотизм зовсім не затемнював їм розуміння ваги всеукраїнської справи й були кращими та певнішими громадянами Соборної України, ніж багато так званих "щирих українців", що вміли з великим патосом декламувати про свою любов до Неньки-України, навіть лаяли кацапів (по тиху), а з російщиною всіх звʼязків порвати не могли чи не хотіли.

Але й галичани теж переймали дещо від наддніпрянців. Подобалася їм співуча й чиста українська мова жіноцтва. Непомітно позбувалися полонізмів і діалектових особливостей, яких не розуміли селяни. Привикали до загально українських слів, але між добрим зерном проскакував і московський кукіль, навіть лайка.

Навпаки наддніпрянські юнаки почали залюбки "шлякувати" й підпускати в розмові такі словечка як "штрамага, фасунок[13], оферма[14], фраєр" та инші. Один учень звернувся до мене зовсім поважно з докором, що я хочу поробити з них галичан (тому, що впроваджую галицький акцент).

Згодом почало розвіватися упередження до "галицької" мови. Наддніпрянські інтелігенти переконувалися, що в мові галицького інтелігента зовсім нема полонізмів і що, навпаки, є їх чимало у писаннях таких класиків, як Старицький, Леся Українка, а навіть Шевченко, на прим[ір].: "Лічу в неволі дні і ночі…" Швидше вже попадалися у галичан москалізми. А наддніпрянці дуже чутливі на них і дуже не люблять їх.



Спільними зусиллями очищується українська мова від чужих впливів і чужого духа в складні, стає загально українською, державною. Зникають правописні різниці, вирівнюється й усталюється наголос. Нівелюються теж різниці вдачі.

Щораз більше поширюється на Україні модерний тип українця, свідомого громадянина, завзятого націоналіста, европейця, практичного й зрівноваженого, тип – що так скажу – галичанина. Під гук гармат збудилася Україна, шляхом еміграції, перемішання й обопільного впливу дністрян і дніпрян виковується єдність нації, сильніша від пеперової злуки Станиславова з Києвом.

Політична незалежність, що мусить швидко прийти, затвердить тільки й завершить духову незалежність, спільність і громадянську дозрілість нації.

[1] Етат (заст.) – бюджет. – Упоряд.

[2] Ad hoc (лат.) – виключно з метою. – Упоряд.

[3] Фреквенція – відвідуваність. – Упоряд.

[4] Фризієр – перукар. – Упоряд.

[5] Є революційна переробка якогось Колтуна "Не пора… грубих трутнів на плечах носить". – [Т. Франко].

[6] Divide et impera (лат.) – розподіляй і володарюй. – Упоряд.

[7] Par excellence (фр.) – головним чином. – Упоряд.

[8] Утраквістичний – двомовний. – Упоряд.

[9] "Das ist die Kraft, die mir Böses will und immer Gutes schaft" (нім.) – "Це сила, яка мені бажає зла і завжди творить добро". – Упоряд.

[10] Suum cuique (лат.) – кожному своє, кожному по заслугах. – Упоряд.

[11] Жидівські конфесійні школи недавно закрито. – [Т. Франко].

[12] Сос (діал.) – соус. – Упоряд.

[13] Фасунок (діал.) – норма, пайок. – Упоряд.

[14] Оферма (діал.) – нездара. – Упоряд.

Севастополь – місто української слави. Про українців у Кримській війні

Росія у цій війні воювала переважно українськими руками – до 50% війська Імперії складали солдати, матроси і офіцери українського походження, причому матроси-українці складали близько 70% Чорноморського флоту.

Чи можна принизити Генія?

Наші предки жили у світі, відмінному від нашого. У світі, де Добро і Зло, Герой і Лиходій були чітко розділені і знаходились у постійному непримиренному антагонізмі. Релігійна свідомість вимагала устремління до святості, і навіть її антипод – комуністичний атеїзм у ХХ-му столітті змушений був на місце Святого письма встановити "Моральний кодекс будівника комунізму", який формально мало чим відрізнявся від загальноприйнятих моральних норм і так само вимагав від людини чітко визначеної громадянської позиції, моральної чистоти і принциповості.

ОУН і Тайвань проти комуністів та Пекіна

Наприкінці 1956 року з Великої Британії відбув корабель у Південно-Східну Азію, на борту якого перебували Юліан Заблоцький (керівник дипломатичної місії) та Володимир Косик (заступник керівника). До Тайбею, столиці острова, вони прибули 25 лютого 1957 року

«Людина, що не має померти». Міф про Муссоліні

Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася через руйнівний результат воєнних операцій