Спецпроект

Де сховані «камені спотикання»?

Значно легше цькувати окремих представників спротиву, а всіх незгодних загалом звинуватити у антисемітизмі («вони проти єврейського проекту, вони не хочуть вшанувати жертви Голокосту!»). Але люди не дурні і не засліплені, вони бачать, хто щиро вболіває за збереження пам’яті жертв, а хто цинічно піариться на цій пам’яті.

Нещодавно на сайті РБК-Україна з'явилася стаття доктора політичних наук, викладача КНУ імені Тараса Шевченка Петра Олещука "Камені спотикання Бабиного Яру: чи потрібен Україні меморіал однієї з найвідоміших трагедій в світі".

Вже судячи з заголовку, виникає відчуття, що питання це – чи потрібен Україні меморіал Голокосту? – сумнівне та дискусійне, що воно є приводом для конфліктів та непорозумінь, про які далі йдеться у статті.

Що ж, давайте розберемося, чи саме це питання є "каменем спотикання", чи, може, каміння ці лежать зовсім у іншій площині. Зазначимо, що у тексті йде така собі гра словами: чи то мова лише про Київ, де дійсно досі нема музею Голокосту, чи то про всю Україну, коли згадуються жахливі трагедії єврейського народу, що сталися на українських теренах.

Стаття починається з твердження, що в Україні "за майже 30 років незалежності не було створено жодного об'єкту, який би відповідав значущості трагедії масових знищень євреїв у часи Другої світової війни".

Ось в інших країнах – наприклад, Японії, Австралії чи Південній Африці – є такі музеї, хоча, за думкою автора, країни ці не відчували на собі жах Голокосту. (У відповідь на це питання повчально було б згадати про долю багатьох тисяч єврейських біженців з охопленої нацистською пошестю Німеччини та всієї Європи, які намагалися врятуватися в країнах, куди не докотилася війна.

Тоді влада тих самих Австралії та Південної Африки, як і багатьох інших країн, жорстко перешкоджала нещасним або виділяла мізерні квоти на в'їзд.

Пройшли десятиріччя, поки розуміння своєї провини у загибелі європейських євреїв прийшло і до цих країн, і тільки зараз, поступово, настає усвідомлення значення Голокосту як універсальної трагедії людства, а не тільки суто єврейської трагедії. Так, це окрема болюча тема - просто роз'яснимо, чому тема Голокосту болить не тільки там, де Голокост безпосередньо відбувався).

 
Біженці-підлітки в Ессексі, Великобританія. 2 грудня 
1938 BUNDESARCHIV, BILD 183-1987-0928-501 / CC-BY-SA 3.0

Правда, вже у наступному абзаці зазначається: "Заради справедливості важливо відзначити, що в Дніпрі вісім років тому за кошти приватних донорів був побудований комплекс "Менора", в якому розташований музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні". Але це для автора чомусь "нещитово". Все одно – з його точки зору, в Україні нічого гідного на вшанування пам'яті про Голокост не було й нема.

На жаль, пан автор не згадав, що, окрім музею в "Менорі" (між іншим, це один з найбільших світових музеїв Голокосту), відкриті також музеї Голокосту в Одесі, Харкові, Кривому Розі, будується музей-меморіал у Чернівцях. Вже багато років діють широко відомі, поважні й авторитетні наукові фундації з вивчення історії Голокосту у Києві (УЦВІГ) та у Дніпрі ("Ткума").

Всі ці заклади, їхня праця, їхнє збереження пам'яті жертв Голокосту – все зневажливо знецінене. Їх нібито немає.

 
Синагога "Золота Роза" та центр "Менора" у Дніпрі

Далі автор переходить безпосередньо до Києва, де, за його словами, "Спроби побудувати музей і меморіал Голокосту робилися і в Києві. Але врешті-решт цілий ряд приватних ініціатив зазнав невдачу, а спонсори втратили великі суми грошей через саботаж місцевих чиновників і війни, які проти них розгортали окремі громадські діячі та організації".

Можливо ви, шановні читачі, подумаєте, що автор згадав десятиліття боротьби єврейських та українських активістів, дисидентів, які в жорстоких "обіймах" Радянської влади боролися проти знищення Бабиного Яру, за збереження пам'яті жертв нацистської антилюдяності, за достойне вшанування сотень тисяч розстріляних тут? Ні, зовсім ні.

Не про совєтських чиновників йдеться, не про каґебістських "искусствоведов в штатском", які вирішували, бути чи не бути, і яким бути пам'ятнику у Бабиному Яру та наказували засипати відроги Яру, тому що в їхній хворобливій уяві його обриси начебто нагадували "шостикутну зірку Давида" (про це згадував один з авторів пам'ятника – архітектор А. Ігнащенко). Ви не знали про це? Так знайте. На жаль, автор, здається, теж не знав.

Та ба, річ не про стародавні часи, а про недавні. Вам запропонована "альтернативна версія історії": ні слова про те, які саме проекти намагалися втілити на цих кривавих землях "приватні спонсори", і чому їм злісно заважали неназвані місцеві чиновники та окремі громадські діячі та організації.

Не знаю щодо чиновників, але резони громадських діячів та організацій добре відомі. Тут, на землі Бабиного Яру, вже досить недавно – у 2002-2004 рр., планувалося звести єврейський культурний центр з концертним залом, кафе, багаточисельними гуртками та, між іншим, із музейною експозицією.

У відповідь на відчайдушні протести представників громадськості – в першу чергу саме єврейської – проти такого проекту, було надано декілька "убойних" аргументів: по-перше – це буде не розважальний, а просто культурний центр (а в концертному залі гратимуть лише сумні музичні твори), по-друге – такий формат меморіальних споруд начебто прийнятий в усьому світі, і по-третє, найважливіше. – кошти на цей проект дає міжнародний єврейський розподільчий комітет "Джойнт", ось він і буде вирішувати, що й як тут будувати. А ви, місцеві, сидіть тихенько та дякуйте закордонним дядечкам за їхню доброту і щедрість.

Місцеве громадянське єврейське та українське суспільство тоді чомусь не схотіло "дякувати" і спромоглося зламати ці ані етично, ані морально неприйнятні плани.

На жаль, деякі з місцевих єврейських діячів тоді були дуже зацікавлені у масштабному будівництві за "джойнтівський" кошт і вилили багато бруду на тих, хто не піддався на тиск і вимагав не допустити будівництва на території, де були розстріли, на землі, змішаній з попелом і кістьми жертв.

 
Радянський пам'ятник у Бабиному Яру

Взагалі це дуже зручно: бо ж неприємно признати, що ідея "давайте зробимо хоч би щось у Бабиному Яру" - неважливо, чи це "щось" є доречним та етично припустимим – ця ідея може визвати спротив у широких верствах громадянського суспільства якраз із-за її неетичності і абсолютної недоречності саме в цьому місці і саме у такій формі.

Значно легше цькувати окремих представників спротиву, а всіх незгодних загалом звинуватити у антисемітизмі ("вони проти єврейського проекту, вони не хочуть вшанувати жертви Голокосту!"). Але люди не дурні і не засліплені, вони бачать, хто щиро вболіває за збереження пам'яті жертв, а хто цинічно піариться на цій пам'яті.

Останнім часом, особливо у зв'язку із сумними річницями трагічних подій у Бабиному Ярі, ідея масштабного меморіального будівництва з'явилася знов. І знову ця ідея набуває риси мега-проєкту, де мірою значущості, щирості, співчуття, катарсису стає … масштаб будівлі та її кошторис.

"Ми зробимо щось крутіше, ніж два-Шем у Єрусалимі, ніж музей Голокосту у Вашингтоні! Ми дамо на це 100 мільйонів доларів!" - гордовито сповіщають засновники майбутнього меморіалу. Ця тема про "крутих та багатих" настільки застить очі, що на узбіччі залишаються дуже й дуже важливі речі.  



Про який музей йдеться?

Перш за все, згадаємо, що є два різних проекти: один – той самий мегаломанський "Меморіальний центр Голокосту Бабин Яр" (МЦГБЯ), розроблений для втілення на гроші приватних спонсорів, і другий – проект комплексного розвитку Національного заповіднику "Бабин Яр", розроблений Інститутом історії України на замовлення міністерства культури України. (До речі, у статті П. Олещука, яку ми коментуємо, проект Інституту історії подається не як праця десятків спеціалістів, а як приватна розробка історика Віталія Нахмановича – це, мабуть, повинне "принизити" значущість проекту).

Читайте також: Бабин Яр. Музей жахів режисера Хржановського

Ідея МЦГБЯ – вибудувати музейний науковий та учбовий центр, присвячений Голокосту – масовому жорстокому знищенню євреїв у роки Другої світової війни.

-         Історичний нарратив МЦГБЯ – основа, на базі якої розробляється музейна концепція меморіалу, концентрується на подіях, що відбувалися на українських землях, на окупованій нацистами території колишнього СРСР та суміжних східноєвропейських країн.

Таким чином, центром кривавих подій Голокосту стає Бабин Яр, ширше – Київ, ще ширше – Україна. Вільно чи невільно дійсний центр, причина, першоджерело Голокосту – нацистська Німеччина – уходить на периферію сприйняття.

 
Із концепції МЦГБЯ"…ми розробляємо ідею відкритого міського грального майданчика, який розміщуватиметься на виході з експозиції та матиме атракціони, створені відомими митцями та скульпторами світового рівня."

-         Місцем забудови вибрана велика ділянка у Бабиному Яру, яку колись орендував у міської влади сумнозвісний діяч Вадим Рабінович (свого часу найактивніший лобіст "джойнтівського" проекту).

Він, до речі, колись теж нібито збирався збудувати на цій ділянці щось меморіальне, навіть заклав наріжний камінь чергового проекту. Далі каміння справа не пішла: плани майбутнього будівництва коливалися від єврейської релігійної школи (бо так роблять в Ізраїлі) і до православної церкви разом із синагогою та мечеттю (бо так зробили у Москві на Поклонній горі).

Але реально не було зроблено анічого. Потім в результаті якихось хитромудрих комбінацій порожня ділянка перейшла у розпорядження такого собі бізнесмена Павла Фукса – одного з нинішніх спонсорів МЦГБЯ.

Сама ділянка знаходиться на території старого єврейського кладовища, зруйнованого радянською владою. За єврейськими релігійними законами на цьому це місці не те що будувати – там просто заборонено навіть розкопувати землю. Але "крутим та багатим" це не заважає.

Між іншим, перед річницею розстрілів там авральними темпами зводився "тимчасовий аудіовізуальний арт-об'єкт" - незрозуміла композиція, яка повинна стати "джерелом звуків" для меморіалізації простору Бабиного Яру.

 
У День пам'яті жертв Бабиного Яру в Києві презентували аудіовізуальну інсталяцію "Дзеркальне поле"

З іншого боку, підготовлено проект Робочої групи при Інституті історії України, який пропонує розширити межі існуючого Національного заповіднику "Бабин Яр" та включити до нього території колишніх кладовищ включно із Єврейським, і зробити меморіалом саму землю Бабиного Яру. Музейна частина проекту включає дві окремі експозиції:

-         Перша: Музей пам'яті жертв Бабиного Яру, який буде розміщено у єдиній нині існуючій старовинній будівлі, яка з 1900-х років стоїть на цій землі і гарантовано не займає ділянку поховань. Колись в ній була розташована контора Єврейського кладовища.

Зараз цей будинок у процесі реконструкції задля розміщення музейної експозиції. Музей розглядатиме багатовікову історію місцевості Бабин Яр, з усіма її темними та страшними сторінками, особливо концентруючись на трагедіях, які коїлися тут протягом ХХ сторіччя.

-         Друга: Український музей Голокосту, який буде споруджено за межами ареалу Бабиного Яру, і в якому розглядатиметься всесвітня історія (а також довга перед- та пост-історія) Голокосту та її страшний прояв на теренах України. Як варіант, в цю будівлю буде надалі перенесено і експозицію музею пам'яті жертв Бабиного Яру.

-         Ці дві музейні експозиції, розгортаючись у часі та просторі, перетинаються у трагічній точці 29-30 вересня 1941 року – коли почалися масові розстріли київських євреїв у Бабиному Яру.

 
Будівля колишньої контори Єврейського кладовища 
Фото: Wikimapia

Тобто, загалом ми маємо дві принципово різні концепції – МЦГБЯ та проект Інституту історії України, які не співпадають ані за обсягом, ані за тематикою, ані за місцем розташування.



Хто фінансуватиме проект?

І тут починається найцікавіше. Як-то кажуть: "слідкуйте за руками". У 2016 році у зв'язку із 75-ю річницею трагічних подій у Бабиному Ярі російські мільярдери Михайло Фрідман та Герман Хан, разом із тим самим П. Фуксом, вирішили будувати музей Голокосту у Бабиному Ярі (тоді й визначилась сакраментальна сума 100 млн. доларів, яку вони обіцяють сумарно надати протягом п'яти років).

Тоді Президент Порошенко виступив із заявою, що Бабин Яр – місце пам'яті всього українського народу, і тут обов'язково буде збудовано меморіал, і він, як президент, готовий очолити державний проект і запрошує всіх бажаючих долучитися до нього. Роком пізніше було прийняте рішення про розвиток Національного заповіднику "Бабин Яр".

Але Фрідман та Хан долучатися не забажали. Вони настійливо проштовхували свій, суто приватний проект з приватним менеджментом, приватним фінансуванням і, що найважливіше, з приватним ідеологічним наповненням. Результатами цього приватного керування за досить короткий строк стала ціла низка подій:

-         Був представлений той самий історичний нарратив, де Бабин Яр – Київ – Україна виглядають центральною точкою Голокосту.

-         Було заявлене місце забудови – на території старого єврейського кладовища, там, де цього не можна робити.

-         Сама діяльність підготовчого колективу проекту активно рекламувалася як напрочуд успішна. Раптом, без зайвих пояснень, рік тому було звільнено майже усіх менеджерів проекту і набрано новий штат.

-         Також без пояснень припинила роботу Громадська рада проекту (агов, хто до неї входив! Чи ви знаєте, за що вас розігнали?).

-         Замість того з'явилася нова персона – художній керівник проекту. Ним став російський кіно-продюсер і режисер Ілля Хржановський, чиї ду-у-уже нестандартні пропозиції щодо втілення музейної концепції спричинили гучний скандал та обурення у наукових та громадських колах України.

Наслідком "культурної експансії" Хржановського став демонстративний вихід з проекту поважного нідерландського історика Карела Беркгофа – до речі, керівника розробки того самого історичного нарративу. Беркгофу чомусь не сподобалося, коли Голокост перетворюють у "Діснейленд".

Ну, і найсмішніше – якщо тут взагалі можна вживати слово "смішно". Російські мільярдери Фрідман та Хан "внєзапно" перетворилися у поважних українських бізнесменів єврейського походження. Цитуючи нашого автора П. Олещука:

"Михайло Фрідман – фігура, що дійсно належить до російського клубу мільярдерів Forbes, яка, втім, давно і глибоко вбудована в український політичний контекст. Фрідман, який останні роки живе в Лондоні, вільно веде в Україні бізнес, фінансує культурні заходи, дружить і спілкується з величезною кількістю представників української політичної і бізнес еліти.

При цьому, Фрідман ніколи не був фігурантом українських санкцій або розслідувань, пов'язаних з посяганням на суверенітет і територіальну цілісність України".

Якщо "живе в Лондоні" та "дружить і спілкується з величезною кількістю представників української політичної і бізнес еліти" - означає, що це людина, укорінена в Україну і вбудована в український політичний контекст… Знаєте, є речі, які краще приховувати, ніж демонструвати.

Навіть якщо ці люди не входять в українські санкційні списки, достатньо, що вони є фігурантами американських "кремлівських списків", до яких влада США внесла майже усе керівництво РФ та біля 200 російських бізнесменів. Бо американці добре розуміють, в економіку та політику якої саме країни "укорінені" ці псевдо-українські діячі.

Але ні, пани спонсори почуваються себе вільно.

 
Михайло Фрідман

А що із фінансуванням українського проекту? Тут наш автор засмучено зауважує: "Виділення таких масштабних коштів з державного бюджету на втілення альтернативної концепції, на тлі критичного недофінансування ключових сфер життєдіяльності держави, ризикує перетворитися в чергову скандальну дискусію.

З великим ступенем імовірності, верх у ній отримає вже навіть не позиція громадянського суспільства, а врахування думки масового електорату, традиційно скептично налаштованого до будь-яких багатомільйонних бюджетних витрат на історико-гуманітарні проекти".

Цей аргумент завжди виймають з кишені, коли не хочеться давати гроші на щось нібито важливе, але персонально чиновникові чуже й нецікаве. "Народ нас не зрозуміє" - каже чиновник і задоволено посміхається: це ж не він не дав, це народ не бажає.

Здається, саме так розмірковував нині діючий президент Зеленський, коли гучно підтримав не український проект меморіалізації Бабиного Яру, а приватний проект Фридмана-Хана. НЕ дати грошей завжди легше та приємніше, ніж думати, звідки їх узяти. А що буде втілене на чужі гроші? "А какая разница".

 

Знаєте, в мене є шикарна ідея: в бюджеті цього року на забезпечення діяльності глави держави та утримання офісу президента виділено 1269,1 мільйонів гривень – це десь 47 млн. дол. Давайте пустимо ці гроші на фінансування українського державного проекту?

За два роки (а не за п'ять, як обіцяли Фрідман з Ханом) держава зможе покрити 94 млн. доларів, яких точно буде досить для створення гідного меморіального музейного комплексу на базі Національного заповідника "Бабин Яр".

Саме такий комплекс став би втіленням сподівань тисяч і тисяч людей, які чекають, коли Україна дійсно візьме на себе відповідальність за свою історичну пам'ять в усій її глибині, з усіма прекрасними і страшними сторінками, споминами і подіями. Саме так годиться дійсно самостійній, незалежній європейській державі, якою – ми впевнені – Україна є і буде.

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.

Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.