Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Посольством України у Чеській Республіці розпочала новий авторський проєкт - "Ukrajina: jiné dějiny"/"Україна: інша історія".

На сторінках чеських видань щомісяця з'являтиметься матеріал про маловідомі у Чехії сторінки історії України.

У свою чергу, із люб'язного дозволу партнерів FORUM24, ми публікуватимемо українські версії статей на нашому сайті.

 

Радянський інтернаціоналізм, котрий не в останню чергу завдяки тексту Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи Русифікація?" (1965) цілком справедливо набув гостро негативних конотацій, був багатогранним явищем. Для України радянський інтернаціоналізм означав повзучу русифікацію, цензуру та примітивне відображення національної культури.

Проти чого, зрештою, і почали протестувати молоді шістдесятники, відстоюючи свої національні права та самобутність української культури. Есе Івана Дзюби стало однією з вершин цієї культурної опозиції в переддень переходу до дисидентства.

Водночас, інтернаціоналізм передбачав тісні зв'язки із "братніми країнами". Це означало можливість публікацій, знайомств, перекладів, а подекуди й виїзду за кордон.

Парадоксально, але в законсервованому середовищі української культури, (адже не дарма народилась приказка – "коли в Москві стрижуть нігті – в Києві рубають пальці") де тільки-тільки починали на весь голос говорити молоді шістдесятники, такий інтернаціоналізм немовби привідкривав вікно у світ, навіть якщо цей світ обмежувався соціалістичними країнами. Одним з такий віконець стала "братня Чехословаччина".

 

Шістдесятники. Праворуч Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Драч, Іван Дзюба, Микола Вінграновський

Джерело: 5. ua

Перші ластівки культурних зв'язків з Чехословаччиною для шістдесятників виникли в 1960 році, коли спершу в Москві, а потім в Києві відбулись великі ярмарки, приурочені до "15-ліття Соціалістичної Чехословаччини". Про цей контакт детально згадує учасниця тодішніх подій, а згодом популяризаторка українських авторів в Празі, Алена Моравкова:

"Моєю спеціалізацією в рамках славістики (в Карловому університеті Праги – Р.М.) була україністика. Тож мене обрали як одну з перекладачок для чехословацького ярмарку, котрий проходив спершу в Москві а потім в Києві в травні 1960 року. Я була, відповідно, на цій виставці в секції культури, ми мали свою палатку. Там були телевізори, через які ми транслювали якусь інформацію.

І ось одного дня перед цими телевізорами зупинилася трійця молодих людей. Ми розговорились і познайомились. Це був Микола Вінграновський, Іван Драч та Віталій Коротич. Потім разом з усією трійцею ми пішли на морозиво на Хрещатик.

Молоді поети розповідали про те, про що було заборонено розповідати студентам на нашому факультеті – про утиски "неканонічних" письменників та про історичні теми – про справжню історію України від 1917 року, про Голодомор…".

Згодом це знайомство переросло в багатолітню літературну дружбу. Завдяки Алені Моравковій, її вчительці – Зіні Геник-Березовській та іншим перекладачам вірші українських шістдесятників все активніше проникали до Чехословаччини.

На той час опозиційні погляди молодих шістдесятників лише формувалися. Іван Драч лише наступного року прогримить своїм "Ножем у сонці", а учень Довженка Микола Вінграновський здобуде популярність завдяки ролі у фільмі Тетяни Солнцевої "Повість полум'яних літ" та опублікує першу ґрунтовну добірку своїх віршів в Літературній газеті. Проте попереду "молодших" шістдесятників були їхні "старші" колеги – Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба та Ліна Костенко.

В 1961 році вийшла у світ вже третя збірка поезій Ліни Костенко "Мандрівки серця", тому на тлі інших шістдесятників, попри молодий вік, Ліна Василівна була вже досвідченим автором. Саме Костенко здобула в Чехословаччині популярність та була чи не єдиною з кола шістдесятників, хто в ті часи гібридної відлиги навідався в "братню країну".

 

Шістдесятники та їхні чехословацькі друзі: Євген Сверстюк, Андрій Куримський, Зіна Ґеник-Березовська, Іван та Надія Світличні

Фото з архіву Музею шістдесятників в Києві

Влітку 1962 року делегація радянських письменників у складі Міхаїла Луконіна, Васілія Фьодорова, Сільви Капутікян, Юстиніана Марцінкевічуса та, власне, Ліни Костенко, вирушила до міста Простєйов, де в 1962 році відбувався вже сьомий за ліком фестиваль поезії Їржіго Волкера. Побувала Ліна Костенко тоді й в Празі.

Про те, що серед радянської делегації українська поетеса вирізнялась, свідчить публікація в місцевій Літературній газеті (Literární Noviny) від 29 червня 1962 року. На першій сторінці не лише надрукували переклади двох віршів Костенко, але й її власні роздуми про сучасну поезію. В цьому ж коментарі Костенко заявила, що шукає "своїх" чехословацьких авторів, котрих би хотіла перекладати.

Це не був лише жест ввічливості по відношенню до гостинних чехословацьких письменників, Костенко справді взялась за переклади місцевих авторів. Наступного року Літературна Україна опублікувала добірку перекладів чеських авторів, зроблених Ліною Костенко: Іржі Волкера, Станіслава Неймана, Іржіго Шотола та Елішки Красногорської.

В супровідній статті Костенко із захопленням розповідала про популяризацію поезії в Чехословаччині. Зокрема про те, що Клуб друзів поезії та видавництво "Чехословацький письменник" надсилає своїм передплатниками платівки із записом живих поетичних голосів. Проте станом на 1963 рік ситуація в Чехословаччині та Україні почала разюче відрізнятися.

Поки в Празі поетів записували на платівки і розсилали читачам, в Україну насувалися "заморозки" та перехід у дисидентство, а в квартирі Івана Світличного на вулиці Уманській вже повним ходом працював бобінний магнітофон. Завдяки цим плівкам до наших днів дійшли живі голоси шістдесятників, зроблені в часи Відлиги – від Ліни Костенко до Василя Симоненка.

Візит Ліни Костенко справді справив враження в місцевому літературному середовищі. Вірші поетеси почали активно з'являтися в тогочасній чехословацькій пресі.

В часописі Světová literatura № 3 1962 Орест Зілинський, чи не головна постать в українсько-чехословацьких зв'язках того періоду, написав статтю про Ліну Костенко та Павла Загребельного, в цьому ж номері були поміщені й вірші поетеси.

До 1965 року вірші Ліни Костенко були опубліковані й в часописах Vlasta і Květy. Зрештою, в Чехословаччині навіть вийшла мініатюрна збірочка поезій Костенко в перекладі Гани Врбової.

Мініатюрна збірка віршів Ліни Костенко, що вийшла в Чехословаччині в листопаді 1963 року
Мініатюрна збірка віршів Ліни Костенко, що вийшла в Чехословаччині в листопаді 1963 року
Архів автора

Це, передусім художнє, видання було підготовлене "Гуртком друзів художніх видань" до місяця "чехословацько-радянської дружби" в листопаді 1963 року. Спорадично з'являлися й тексти інших авторів: в 1962 році Literární noviny опублікували вірші Миколи Вінграновського (характерно – абстрактну "Ми підійшли до скирти") та деякі тексти Віталія Коротича.

Переклади поступово стали основним каналом культурної комунікації між Україною та Чехословаччиною. Особливим ентузіазмом в цьому питанні серед українців вирізнявся Василь Симоненко. В листі до Ореста Зілинського в Прагу у 1963 році поет писав:

"… Г. Кочур вирішив, що з мене міг би вийти непоганий перекладач, коли б не моє мовне невігластво. За його порадою я вирішив вивчити чеську мову, але поки що справа стоїть на місці – у нас немає ані словників, ані підручників. Ті, що видавалися, стали бібліографічною рідкістю.

Чи немає в Чехії бодай чесько-російського словника? Чи немає у вас якоїсь фірми, котра б накладною платою пересилала книжки за рубіж? Допоможіть, мені, будь ласка, якщо можете, буду вам дуже вдячний.

До антології чеської поезії я перекладав Фр. Геллнера, Г. Гаусманна та Й. Кайнари. Перекладав важко і дуже наморочив голову Гр. Кочуру, котрий мені багато допоміг – починаючи з того, що відібрав вірші для перекладів…"

Попри традиційну для Симоненка самокритичність та самоіронію, поет не полишав свого захоплення чеською літературою. Свого часу, один з листів до друга Симоненко почав словами "Вітаю з міста Брно!" і висловив сподівання, що колись справді зможе не жартома, а насправді саме так розпочати свого листа.

Проте не судилося. Життя Василя Симоненка обірвалося в 1963 році, а побиття поета радянською міліцією за дивних обставин майже за рік до смерті досі слугує предметом для суперечок між істориками. В будь-якому разі, смерть одного з найбільш талановитих шістдесятників, якому виповнилося лише 28 років, стала одним з межових подій шістдесятництва.

А голос Василя Симоненка, який в останні роки життя звучав в радянській Україні все безкомпромісніше – символом спротиву, котрий взяли на озброєння українські дисиденти.

"Заморозки" почалися поступово. Після двох зустрічей Хрущова з інтелігенцію в кінці 1962 року та на початку 1963 років, цензура виразно посилилась. Почалися гоніння на "формалістів", котрі, насправді мали виразний національний присмак. На цензуру скаржились у своїх листах Василь Стус та Василь Симоненко.

 
Василь Симоненко
Джерело: korali.info

Вже в 1963 році було заборонено нову збірку Ліни Костенко "Зоряний інтеграл". Після повернення ще з однієї поїздки, цього разу з Румунії, у спілці письменників у Москві поетеса вислухала вердикт "Тепер такі як ви, не поїдуть більше нікуди".  

Падіння Хрущова для українських письменників означало перехід в дисидентство. В кінці літа 1965 року серед української інтелігенції пройшли масові арешти. Реакцією стала колективна акція непокори, котра відбулась на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".

Публічний заклик Івана Дзюби припинити переслідування української інтелігенції підтримали присутні Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл та багато інших. Це був переламний момент – для багатьох письменників почався період дисидентства – цензура, заборона друку, арешти або в'язниця. Відлига остаточно закінчилась, почався етап конфронтації з радянським режимом.

Парадоксально, саме 1965 році для українських шістдесятників став по-своєму ключовим в Чехословаччині. Твори письменників, котрі вже підпали під заборону або піддавалися всіляким утискам в Радянській Україні, в Чехословаччині вийшли окремою збіркою. В дусі інтернаціоналізму, чехословацькі видавництва готували серію книг радянської поезії і в 1965 році вийшла саме "Молода українська поезія".

Характерно, практично всіх авторів з цієї збірки сьогодні прийнято називати шістдесятниками: Ліна Костенко, Іван Драч, Віталій Коротич, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Борис Мамайсур, Борис Олійник, Роберт Третьяков, Василь Стус, Григорій Кириченко, Ігор Калинець, Микола Холодний та Борис Нечерда.

 

"Молода українська поезія", книга, що вийшла в Чехословаччині в 1965 році

архів автора

Співпраця між українськими дисидентами, котрі ще не опинилися за ґратами, та їхніми чехословацькими друзями, тривала й під час "заморозків". Для прикладу, Іван Світличний, у своєму листі до Зіни Ґєник-Березовської наприкінці 1964 році писав:

"Дорога Зіночко! Кращого подарунку, ніж видрукувані вірші В. Симоненка Ви й придумати для мене не могли. Тільки що тепер мене мої друзі терзають: а як ти дістав? А де ще можна дістати?" Очевидно, Іван Світличний мав на увазі переклади віршів Василя Симоненка, котрі вийшли друком в червні 1964 року в чехословацькому журналі Svět sovětů.

Просування творчості та текстів Василя Симоненка після його смерті стала одним із ключових завдань його друзів-шістдесятників. Симоненко поступово ставав символом руху опору. Публікація його щоденникових записів "Окрайці думок", в котрих поет дуже часто висловлювався про радянську владу із притаманним йому сарказмом, на Заході стало справжнім випробуванням для радянської влади і ще однією причиною посилити тиск на середовище дисидентів-початківців.

В Чехословаччині, на відміну від СРСР ранньо-брежнєвської епохи залишалися й острівки свободи. Для українських шістдесятників чехословацькі часописи "Дукля" та "Нове життя" залишалися ковтком свіжого повітря за умов наростаючих утисків. Хоч і передавати матеріали доводилось подекуди гротескними способами – зокрема, закидаючи посилки в тамбур потяга, що стояв на вокзалі.

 
Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний

Залишалося сподіватись, що провідники "не звернуть належної уваги" на такі дивні посилки. Зі слів Євгена Сверстюка, одного з авторів, котрий також намагався таким чином публікуватися в журналах, "це була розкішна гра в свободу, напівдозволену і віртуальну."

Празька весна на короткий час стала вважливим імпульсом для українських опозиціонерів. "Соціалізм з людським" обличчям давав надію, що схожі послаблення, скасування цензури, вільні зібрання стануть можливими й в Радянській Україні. Із затамованим подихом за подіями в Празі стежили всі – від поміркованого Івана Дзюби до Євгена Сверстюка, котрий сповідував значно радикальніші погляди націоналістичного спрямування і в котрого багаторічне ув'язнення було ще попереду.

Тим більшим шоком для них стало серпневе вторгнення радянських танків в Прагу. Петро Григоренко, тоді вже позбавлений звання генерал, а згодом ключова постать не лише українського, а й цілого радянського дисидентського руху, написав листа Александру Дубчекові, в якому в завуальованій формі давав поради, як вберегти Чехословаччину під час можливого вторгнення. Євген Сверстюк, згадував, що серпневе вторгнення для нього стало "кінцем рештки ілюзій", а режим Брежнєва нелегітимним та морально неприйнятним.  

З притаманною їй різкістю відреагувала на ситуацію Ліна Костенко. Радянська влада намагалась створити бачення одностайної підтримки серпневої окупації. Пресу в Радянській Україні заполонили "рішення" різноманітних спілок, котрі схвалювали вторгнення в Чехословаччину.

Після того, як спілка письменників України оприлюднила аналогічну заяву, Костенко прийшла у спілку і заявила: "Ви написали, що усі радянські письменники підтримують окупацію Чехословаччини. Я – проти. Якщо є хоча б один голос проти, значить ви не маєте права говорити, що спілка "за".

Такий демарш був одним з багатьох виявів протесту в Україні. На західній Україні Зорян Попадюк поширював листівки з вимогою звільнити Чехословаччину. Згодом Попадюк був засуджений за "антирадянську агітацію та пропаганду".

Відчайдушним жестом проти радянського вторгнення в Чехословаччину та русифікаторської політики в Україні стало самоспалення Василя Макуха в центрі Києва 5 листопада 1968 року – за два місяці до аналогічного вчинку Яна Палаха на Вацлавській площі у Празі.

 

Радянське вторгнення в Чехословаччину 1968

Джерело: ct24.ceskatelevize.cz

Усі ці невеликі чи навпаки яскраві вияви української незгоди, звичайно, не могли вплинути на ситуацію. Чехословаччина занурилась в "нормалізацію" під керівництвом Ґустава Гусака. В 1970-х роках дисидентський рух як в Україні так і в Чехословаччині став на спільні рейки правозахисного руху.

Як члени Української гельсінської групи, так і чехословацькі "хартисти" або учасники Комітету захисту несправедливо переслідуваних (VONS – Výbor na obranu nespravedlivě stíhaných) стали мішенню для репресій радянської влади у своїх країнах.

Це не означає, що культурні зв'язки цілковито обірвалися, спорадичні переклади "легальних авторів" з'являлися й надалі. Проте нове і справжнє пожвавлення у чесько-українських відносинах відбулося вже після розпаду держави, котру Рональд Рейган колись назвав "імперією зла".  

Автор висловлює подяку за допомогу у підготовці статті

Богдану Зілинському

Оксані Пахльовській

Наталі Єсипенко

  





Карл XII в Україні. Розповідь кароліна. Частина друга

Відбулася Полтавська битва, про яку багато написали люди, які заздрили Карлу ХІІ і хвалили росіян. Я можу впевнено заявити, що шведи виграли так само, як і росіяни. Росіяни зранку Полтавської битви втратили стільки ж людей, скільки ми втратили наприкінці битви. Якби росіяни виграли так славетно, як вони і їхні прихильники намагаються стверджувати, то вони мали б переслідувати шведську армію. Але армія тільки на другий день перейшла через Дніпро

«Мельниківці» - також патріоти!

Це була величезна трагедія українського визвольного руху, адже як бандерівці, так і мельниківці однаково гинули в боротьбі за незалежність, але при цьому ще й поборювали один одного

Рудольф Вайль: вакцина від Голокосту

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.

Перелом у Громадянській війні у США: Геттісберг й Віксберг

Кожне око бачило легіони ворога, могутню непереборну хвилю океану озброєних людей, яка неслася на нас! Полк за полком, бригада за бригадою виходять із лісу й поспішно займають своє місце в строю напоготові до штурму. Горда дивізія Пікетта і ще якісь частини стоять на їх правому фланзі. Багряні прапори лопотять, їхні вершники мчать галопом угору-вниз; стволи й багнети вісімнадцяти тисяч бійців виблискують на сонці — похилий ліс блискучої сталі.