Українська правда
Історична правда

Фрагмент з книги Надії Савченко. “Сильне ім’я Надія”

28.07.2015 _ Надія Савченко, військовослужбовець ЗСУ, політв'язень путінського режиму
Версія для друку

Фрагмент ще не надрукованої книги. "Шановні читачі, вибачте, що не високим Стилем написана книжка, але "із пісні слів не викинеш"... Писала простою, розмовною. Надія Савченко".

...Ірак. Я не стану вам писати про Ірак як про війну. Ніде не було запису, що ми їдемо на війну. Ми їхали виконувати миротворчу місію, бо по суті воно так і було, хоч нам потім всім видали посвідчення учасника бойових дій… Напишу, як я побачила Ірак.

Після підготовки, нас одягнули в камуфляж піщаного кольору, видали рюкзаки — мрія окупанта, довантажили ще кожного "корисною суспільною" продукцією: мені в рюкзак ще плюс 30 кг електоролітів для електрозварки :)

Рюкзак був, крім того, що з мене зростом, в розгорнутому варіанті, так ще й на мої 60 кг у два рази тяжчим — 120 кг, зважив на митниці. Я донесла його і вантажила сама. Ну, мурахи ж можуть?! А люди чим гірші?! :)

 

Відправляли нас із військового аеродрому в Миколаєві, військовим літаком ІЛ-76. Я пам’ятаю, що в аеропорту грала музика в стилі кантрі, і я танцювала. Нам ще панами видали замість кепок, я її загнула як ковбойську шляпу і витанцьовувала :)

Всім настрій підняла! :)

Переліт чотири години. Посадка. Відкривається рампа і в літак жахнув такий жар, як із пекла! А дерева не дуже від українських відрізнялися, як мені здалося :) Все повітря плавилося.

Температура була десь +60°С. На шикуванні хлопці почали від млосності падати. Я якось швидко адаптувалася. Взагалі я за все своє життя "глюк" зловила тільки раз, саме в Іраку від спеки. Їхали в БТРах, я на "філіні" була (спостерігачем за обстановкою, виглядала із люка БТРа).

Спека була страшенна і від постійного напруження очей мені здалося, що на мене із середину люка вистрибує рижа собака. Я шарахнулась! Двинулась головою об люк БТРа (добре, що в касці була) і ледь на гачок не натиснула! Зрозуміла, що треба охолонути і сказала, щоб мене замінили. А так, в цілому спеку і холод я нормально переношу.

Зброю, броніки і каски нам видали вже в аеропорту в Багдаді. Перед Іраком я голову поголила під "нуль". Тому що розуміла, що там в спеку з волоссям гратися буде ніколи. Більшість хлопців так постриглися. Коли зброю отримувала і заговорила, назвавши своє прізвище, то мій жіночий голос дуже не "в’язався" із бритою головою :).

А там були військові українські журналісти. І один запитав: "А що, в армію вже й підарасів беруть?" — він не зрозумів, що я жінка. Йому пояснили, і журналісти тут же прибігли в мене інтерв’ю брати, як в єдиної жінки, яка в Ірак приїхала на чоловічій посаді… Передача ще й досі в Інтернеті десь є…

 

Приїхали ми на нашу базу в місто Ес-Сувейра провінції Васіт. База була стандартною, американського зразка, огороджена бетонними блоками і корзинами з піском, розміром 400х600 м.

Це була невелика перевалочна база, а не така велика багатоконтинентальна, як в Ель-Куті, де стояла основна наша бригада. Розташувалася вона на місці колишнього військового містечка армії Саддама Хусейна.

Проживали ми в уцілілих добротних казармах. В Іраку взагалі, через сухий клімат все добре зберігається: і будівлі, і асфальтовані дороги, хоч яйцем коти, вибоїни тільки там, де авіабомби падали, а так — цілісінькі і з дощем не сходять, як у нас зі снігом…

Неподалік бази був ще колишній військовий шпиталь, 4 поверхи під землею, і 4 над нею. Його добряче покришили під час авіаналетів на Ірак… Жаль, очевидно, медицина в них була на досить високому рівні. Взагалі, враження від Іраку в мене залишились якісь застиглі…

Можна довго описувати норови і звичаї Сходу. Та, думаю, що всі освічені люди з ними трохи знайомі, доступу до інформації про культуру різних народів світу не бракує… Тому спробую коротко і фактами зі свого життя.

Це прекрасна, дуже плодовита земля. Якщо не лінуватися на ній працювати, то вона дає по три врожаї на рік! Виростити там можна майже все! Але працювати треба важко! Фізична робота — це, за ментальністю мусульман — діло жіноче! :)

Тому з 13 років вони виходять заміж, а в 20 років виглядають вже на 40–50... Жінки фізично дуже сильні і витривалі, а чоловіки навпаки слабкі, але б’ють жінок, а не навпаки…

Поряд з нашою базою жила одна родина. Жінки ходили до арику (водоканалу) по воду із великими тазами і бочками. Якось я підійшла з ними познайомитися. Мені можна було наближатися до них, бо я теж жінка. Поговорили на ламаній англійській, арабській і жестами.

Я спробувала підняти один таз із водою. І не змогла його підняти, не дивлячись на те, що сама не із слабких жінок! А вони "проти сили" на голову ставлять і несуть!!! Коли ми іншого разу приходили до них в гості, то мені дозволялося із чоловіками за столом сидіти і кальян з ними курити (бо я і не зовсім-то жінка :), а все-таки воїн!), то я їхніх чоловіків на руку ложила. І тоді на собі оцінила різницю сили жінки і чоловіка Сходу…

 

Але життя жінки в Іраку коштує не багато…

Щоб одружитися — калим 2500$. І чим дівчина молодша і менш вчена, щоб навіть до школи не ходила, тим вона дорожча. Старша і розумніша — ціна відразу падає. За мертву жінку ціна — два барани. Баран тоді коштував 70$.

Одного разу в ДТП нашим БТРом була збита на смерть дівчинка. Батьку командир заплатив 200$ і інцидент був вичерпаний. Якщо б збили хлопчика, то була б кровна помста… Отака-от різниця в ціні життя людини різних статей на Сході.

Ірак — це надзвичайно красива земля! Це — масляниста руда глина, своєрідного теплого відтінку. Природній будівельний матеріал на кожному кроці, тому землянку зліпити для них не проблема. Жити можна, поки дощі не підуть. А в сезон дощів у глині вгрузали і ми по коліна, і БТРи на все колесо!

Рослинності там не так вже й мало, особливо в руслах річок. Тому небезпечної "зеленки", з якої по нам велися обстріли, вистачало… Рослинність різна: і пальми, і кущі, і навіть, квіти якісь були.

Різниця в перепаді температур велика: літом вдень +75°С (+55) — вночі вже +35°С і вже здається, що прохолодно :)

Взимку вдень +35°С (+25) — вночі +15°С (0) і вже мерзнеш і бушлат одягаєш (а я ще думала, навіщо бушлат в Іраку, коли нам його видавали).

Небо на сході і заході сонця помаранчеве і аж палає! Вдень рідко, коли хмаринка пролетить, небо світле, чисте, блакитне і сонце в зеніті шкварчить! Ніч там приходить зненацька. Світло, світло і — раз! Ніби хтось лампочку вимкнув! І десь за півгодини, хвилин 40 темно стає, хоч око виймай!

Араби цей "прикол" своїх темних ночей добре знали, тому нам запальнички із ліхтариками і підсвітками продавали, і коли ми лазили по базі і ліхтарики вмикали, щоб дорогу знайти, то від тих ліхтариків і мигалок такі стовпи світла вгору лупили, як на лазерному шоу!

Про яке там світломаскування бази могло йтися?! Кращої наводки "алібабам" (так там терористів-талібів називали) і не треба було! От вони базу і обстрілювали… Потім ми порозумнішали… До бази звикли і до темних ночей теж око адаптувалося і вже без "факелів", навпомацки ходили. Нема дурних!

Зорі на небі з’являлися поступово і небо ставало зоряним-зоряним, що видно було як вдень! Завжди мене дивувала ця особливість іракського неба…

Велику і Малу Ведмедицю там теж було видно, тільки в іншому ракурсі та під іншим кутом. Але здебільшого Ірак — це все ж таки пустеля, хоч і родюча.

Суховії там часті і пилюка в морду постійна, але одного разу була справжня піщана буря! Це було таке захоплююче видовище, коли вона насувалася! Як висока морська хвиля теракотового кольору! Просто стіна піску і глини на тебе рухається! І небо починає перетворюватися в колір землі. Нам сказали поховатися в казарми. Я тоді на "вишці" на даху була. І не могла очей відвести від цієї оскаженілої стихії! Аж поки дихати вже не змогла, так піском мело! Потім спустилася в казарму і ще довго плювалася і автомат чистила.

Але не жалкую! Коли б я ще таке диво побачила! Взагалі я любила спостерігати за природою цієї дивної, не дуже зрозумілої Східної країни — Ірак.
Земля там, крім того, що плодюча й красива, ще й багата… Нафтою багата!

Я дуже здивувалася, коли вперше побачила на землі калюжі, але не від дощу, а від нафти… Жирні, масляні плями, які проступають прямо з-під землі… А нафта — це завжди гроші… А гроші — це завжди війна… Отож, багатство цієї землі і губить її… Як зараз губить Україну багатство і вигідне географічне розташування нашої землі…

Якщо описати загальну картину Іраку, то це — країна після війни й розрухи, або точніше, країна, в якій ніколи не закінчиться війна… Це падіння моралі, бруд, бідність, для кого горе, для кого нажива… Але життя все одно не припиняється і рухається далі…

І якщо закінчити з "лірикою" і "пейзажами", то Ірак — це для нас була просто робота. От і поведу надалі про Ірак, як про роботу ну, і продовжу "розвіювання міфів" про себе…

Якщо описати чесно і просто, то виглядало це десь так: США несли в Ірак демократію, взамін вивозили нафту. Вивозили фурами, 40-тонними цистернами по 40 машин у колоні. З колони араби вибивали по шість-сім машин за рейс із гранатометів. Колона пролітала такі зони обстрілу і навіть не зупинялася, рятувати із підбитого нафтовоза вже нічого і нікого…

Завдання багатоконтинентальних коаліцій миротворчих сил полягала в тому, щоб забезпечити вільний проїзд колон через провінції Іраку. Для цього контроль над провінціями був розділений так: більш нафтородючі провінції контролювали війська США і Англії, більш аграрні (такі, як провінція Васіт) — українці, поляки, сальвадорці, естонці.

Завдання було — стежити за порядком у провінції, щоб не розвивався тероризм, не було підтягування зброї і групування осередків "алібаб", виставляти пости на дороги для проходу колон, ну і звичайно ж, допомагати місцевому населенню розвивати демократію роздавати гуманітарну допомогу, будувати школи, допомагати місцевому населенню у проведенні демократичних виборів.

Хто має розум, той може легко простежити, що всі вторгнення однією державою в іншу починаються приблизно однаково: коаліція — це окупація, а миротворчість — це гарне гасло прикриття для коаліції. Те саме і в такій же послідовності зробила Росія в Криму і намагається зробити на Донбасі!

Далі справи у динаміці розвивалися так: для демократії потрібні були чесні і прозорі вибори. Для виборів — виборчі дільниці, найкраще підходили школи, це — й меценатство на майбутнє. Бо ті, що колись були, авіаударами розвалили ще в минулому.

На побудову шкіл США на провінції виділяло по "кейсу" грошей. Не знаю, як в інших військових контингентах, але в українському далі було так: "кейс" командуванням переполовинювався… (потім половину, що залишили собі, 300 000$, намагалися в труні із одним полковником, що від серцевого нападу помер в Іраку, в Україну перевезти. Було й таке!), іншу частину віддавали шейхам (визнаним народом правителям, старійшинам), домовляючись з ними про побудову шкіл і підготовку до демократичних виборів легальної влади у вигляді мера (шейхи були нелегальною самообраною владою!

Тому в Іраку завжди дві влади — поставлена (призначена) і за законами мусульманського світу обрана. Дружити треба вміти і з тією, і з тією). Шейхи гроші брали і школи обіцяли…

У свою чергу їх теж "половинили": половину на побудову шкіл і робочі місця, іншу частину — на зброю, щоб ті ж школи під час виборів і підірвати… Із 9 шкіл, що були збудовані в провінції Васіт — 4 "злетіло в повітря"!

Отак і жили… Отака-от робота… І скажіть після цього, що світ не здурів?! У глобальному масштабі здорового глузду і справедливості — це абсурд, а в реальності кожен з цієї ситуації мав гроші собі на існування. І раз війна не закінчується вічно, отже, вона вигідна всім!!!

Це ситуація загалом. Тепер як це виглядало в щоденній буденності:

Базу я вже описала. Всі бази по Іраку були однотипними. У великих містах, де ще збереглася цивілізація, таких, як Багдад, Вавілон, Ель-Кут та інших — стояли великі багатокоаліційні бази. Ми туди рідко, але їздили, коли завдання для конвоїв було. А так, по провінціях розташовувалися невеликі перевалочні бази, такі, як наша.

"Дикі люди", як нас називали солдати із великих баз :)

Ми й справді від них відрізнялися більшою здичавілістю, більш зношеним і підубитим обмундируванням, нижчим рівнем культури і жадібністю в очах, коли доривалися до вибору товарів в американських "пісксах" (магазинах)! Наші гребли все й без розбору! Особливо техніку! Така ж поведінка була і в їдальнях, бо вибір їжі був більший, ніж на нашій базі.

Чесно кажучи, на таку поведінку було гидко дивитися! Це давався взнаки режим закритої бази, коли 400 чоловік щодня бачать тільки одне одного. Зранку просинаєшся і хочеться замість "доброго ранку" нахуй один одного посилати! :)

На великих базах були армії інших країн, був хоч якийсь обмін досвідом….

Через таку нашу "культуру" іноді виникали казуси. Якось наші "джентльмени" вирішили сержанту армії США (гарненькій мулаточці) допомогти піднести кулемет :)

Виник би міжнародний скандал на підґрунті сексуальних домагань, якби їй вчасно не пояснили, що ми просто з "української армії". Потім наші хлопці побачили, як ця ж дівчина сержант "качає" в упорі лежачи здоровенного амбала, бійця американської армії, за якийсь зальот, а він слухняно виконує накази "баби"!

Наші ще довго плювалися! :) Так, різниця в менталітетах народів світу колосальна…

До нас на базу заїжджали не часто, але були пару разів американці, сальвадорці, поляки, естонці, то було цікаво поспілкуватись.

Одного разу американська колона залишилася із ночівлею. Для цього посеред бази у нас був розбитий наметовий табір. У підрозділі було дві жінки — водій "Хаммера" і механік. Наше командування наполягло на тому, аби жінки ночували в медсанчастині з нашими бабами. Американського командира дуже здивувало, як це підрозділ не разом? Але поступився, щоб з дурнями не сперечатися… Потім прийшов і сказав дівчатам, що вони цю ніч вартові за місцем дислокації підрозділу, і вони цілу ніч під дощем ходили навколо наметів, а в однієї з них ще й день народження, був у той день, ми щойно почали "Бейліз" пити…

От так от! У них солдат — це солдат! А якби наші довбойоби зі своїм "уставом" в чужу армію не полізли, то, може, дівчата хоч виспались би!

Усі бази були на американському тиловому забезпеченні. Є в них така фірма, КБР називається. У них девіз такий: "Де армія — там і ми!" Туди набирають цивільних людей, які погоджуються за дуже хороші гроші (100 тис. дол. на рік) працювати в "гарячих точках". Вони забезпечують все! Будівництво, їдальні, доставки паливно-мастильних матеріалів, ну весь-весь побут! І забезпечують бездоганно!

Кухарів, будівельників набирають із різних країн! У нас куховарили бангладешці, наприклад. А прибиральників, асенізаторів і різноробочих — із місцевого населення. Оплата всім різна, договірна, залежно від рівня життя в країні.

Завдання солдата — тільки воювати! А не бички збирати! Іноді супроводжувати конвоєм колону із доставкою, для безпеки. Це найкраща структура військової логістики, яку я колись бачила. База була забезпечена всім! Навіть гарячою водою в 75°С спеки! Але ж наші мудаки приперли і свій тил із ганебними польовими кухнями і рейчатими умивальниками, і цілий штат тилових дармоїдів!

Ну а як же ж! Треба ж бабло відмити! За кожну одиницю і найменування техніки США платило, тому наші тягнули туди всілякий непотріб! Навіть неробочий! Пофіг! Головне гроші, а все, що треба — КБР зробить!!! Ну, як завжди у нас!

Також США платили за одну живу бойову одиницю (солдата, генерала — пофіг!) у день рівну ціну. В місяць 6000$. Далі влада кожної країни оцінювала життя своєї людини на свій розсуд: солдат американської армії отримував 3000$, а генерал — 6000$. У нас рядовий отримував 670$, а полковник — 2500$. Для порівняння, так собі!

Українська влада цінувала свого генерала так, як в США рядового, а життя рядового не дорожче, ніч життя арабської жінки…

Розцінки (зарплати) в українського контингенту були найнижчими. Куди дівалася решта коштів, залишається лише здогадуватись. Бо армія, яка заробляє великі гроші на місіях, могла б уже переозброїтися і одягнутися у все нове! А натомість голою сракою світить!

Це при тому, що так продовжується і по сьогоднішній день, коли в Україні йде війна! Наші горе-вояки і надалі виконують миротворчі місії в Африці і ще багато де…

Навіть не знаю, кому тепер і задати питання: "Якого чорта?!" Наші "вояки" туди тікають від свого прямого обов’язку захищати свій народ! Заробляти бабало в кишені собі і корупційним генералам і чиновникам?! Тоді, як народ мобілізують!!!

Кому це питання поставити?! Кому?! Та ж собі вже, напевно! Як члену Комісії із безпеки України і народному депутату! От тільки вирвуся з в’язниці! Сучу їх мать!

(Далі буде)

Оригінал публікації - фейсбук Свирид Опанасович



Теми: армія, XXІ сторіччя, історія України, Ірак




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте