Спецпроект

Антиколоніалізм-2 або Ще раз про наше африканське майбутнє

Авжеж, колоніалізм приносить із собою добро: алкоголь, вогнепальну зброю, вчителів і дороги. Але дороги з часом руйнуються, знання виявляється пропагандою, а залишається завдана шкода - на покоління, на віки.

"А все-таки колишні кенійські повстанці мають статус героїв, а на одному з майданів столиці Найробі стоїть пам'ятник лідерові руху - Деданові Кіматі. Це - кенійський Роман Шухевич", - так закінчується історія боротьби кенійців за незалежність. Але для незалежної країни це тільки початок.

Перший-ліпший читач цілком слушно поцікавиться: "Ну і що, помогло воно їм?" Які досягнення в сучасної Кенії? Навіщо нам брати за приклад Африку, коли нічого хорошого там нема?

Чи такі вже дикі дикуни?

Африка - не одна країна, це багато дуже різних країн. І сорокамільйонна Кенія - аж ніяк не взірець темноти й відсталості.

Нині це лідер усієї Східної Африки, держава, що має більшу вагу у себе в регіоні, аніж, наприклад, ми - у Східній Європі. З 2003 р. аж до кризи економіка країни стабільно зростала (вперше після 60-х рр.), тому звинувачувати "націоналістичну політику уряду" у господарському "колапсі" - безпідставно.

Проте за економічними показниками Кенія відстає від України.

Наш ВВП приблизно в 5 разів більший, ніж у Кенії. Після кризи, щоправда, розрив скорочується.

Втім, от що цікаво: нині прямі іноземні інвестиції в економіку України складають 3,5% ВВП ($4,4 млрд, 2009 р.). Це не набагато більше за те, що в Найробі отримали найсприятливішого для себе 2007-го (2,7%).

Проблеми ж перед Україною й Кенією дуже подібні: всепроникна корупція, порушення прав людини, регіоналізм-трайбалізм, який, до речі, незалежним колоніям підкидають якраз переважно старі метрополії, намагаючись розпорошити національний рух.

Президентські вибори 2007 року. Інфографіка ВВС

Пройшла Кенія і через кілька "електоральних революцій"; опозиція свого часу теж носила помаранчевий колір; ігри з конституцією, виборчі махінації - все це добре знайоме й кенійцям.

Але якщо сьогодні й завтра світу - це Індія та Китай, то його післязавтра - це Африка.

Коли нинішні локомотиви глобальної економіки (до речі, самі - вчорашні колонії) вичерпаються як індустріальні лідери, естафету, найімовірніше, прийме саме "чорний континент".

І Кенія може стати одним із центрів нової "майстерні світу". Чи певні ми, хочеться спитати, де тоді буде Україна?

Колонізатори і колонізовані - вибирай, на чиєму ти боці

На жаль, у нас мало хто здогадується, що китайські інвестиції в Африку і, зокрема, в Кенію вже практично зрівнялися з американськими та європейськими. Протягом кількох років китайці інвестують $4 млрд в розвідку нафти; $1,2 млрд - в реконструкцію аеропорту Найробі.

Авжеж, із собою вони несуть нові проблеми: економічну неоколонізацію, порушення трудових прав, традицію політичного і юридичного цинізму. Проте, імовірно, саме в Африці, а не в нас, розташують свій аутсорсинґ китайці за яких 25 років, коли остаточно стануть на чолі глобальної економіки. Побачимо, хто ходитиме тоді в дикунах.

Поки що ми ще граємо в різних лігах. Однак не забуваймо: ми плентаємося у хвості першої, а вони - показують не найгіршу гру в другій. Якщо порівняти стартові умови, наші успіхи не такі вже й колосальні, а їхні невдачі - не такі й незворотні.

Як і в футболі, помінятися місцями - легко.

Але Київ, Донецьк і Львів єднає одне. Всюди звикли думати: Африка - значить людожери. Не один публіцист, політик або, чого гріха таїти, скінхед із Борщагівки підпишеться під словами про тисячі дикунів, які не замінять одного путнього економіста, чи про колоніального чиновника, кориснішого за партизанський загін.

Можна зрозуміти бажання розривати братські могили історії в білих рукавичках. Але не може не дивувати, коли цілком адекватні, здавалось би, люди дивляться через рожеві окуляри і на сам колоніалізм, а не тільки на романтику партизанської війни проти нього. Може, якраз тут і йдеться про особистий моральний вибір - на чий бік стати?

Кожен має право стояти поруч із тим, за ким сила. Але білі рукавички в такому разі доведеться зняти.

Тягар білих чи варварство

Не було дикунів, які сиділи біля багаття і чекали на білу людину з її дорогоцінним тягарем.

Були сотні, тисячі самобутніх культур, абсолютна більшість із яких такі ж давні й багаті, як і народні культури Європи.

Не було на африканському континенті варварства, аж поки туди ступила нога колонізатора. Адже варваром є не той, хто живе, як жили покоління його предків. Як сказав Цвєтан Тодоров, варварство - це насамперед заперечення права іншого теж називатися людиною.

Авжеж, колоніалізм приносить із собою численні добра: алкоголь, чумні ковдри, вогнепальну зброю, вчителів і дороги. Але дороги з часом руйнуються, здобуте в школі знання виявляється добіркою застарілих пропагандистських стереотипів, а залишається насамперед завдана шкода - на покоління, на віки.

Найперше колоніалізм дегуманізує корінне населення.

В Кенії народився Барак Обама. Місцеві цим дуже пишаються

В очах «білого» поселенця, вчителя чи урядовця тутешні - звісно, не такі ж люди як він, а цікаве відхилення від норми (от нею, поза сумнівами, і є він сам), химерна забаганка природи, якою можна щонайбільше зі співчуттям милуватися, але якій не можна дозволити самій вирішувати свою долю.

Переконати в цьому самого тубільця і вчитель, і урядовець вважають за свою місію.

Кілька поколінь життя в умовах такого переконання всіма дозволеними і недозволеними способами витворюють у психіці колонізованого населення цілком реальний і масовий психічний розлад.

Колонізовані люди вже й справді не є нормальними і здатними до нормального соціального життя. Це не звільняє їх від відповідальності за себе і свою країну. Але звинувачувати їх у всіх їхніх поневіряннях - це те саме, що цькувати інваліда, що волею випадку потрапив під потяг.

Нездатність до повноцінного соціального життя посилює ще й те, що колоніалізм руйнує традиційну культуру, органічно витворену народом самим для себе і тому єдину, яка йому підходить. Переважно, ця культура вже містить зародки демократичних інститутів з поправкою на місцеву специфіку і є цілком ефективною в даних умовах.

Читайте також статтю Романа Горбика "Український Партизанський Антиколоніалізм" 

Жодна культура не замінить чиновника? Але й жоден Шекспір не замінить сільську раду, яка ефективно вирішувала проблеми громади. А от перейняті від колоніалізму інститути чомусь найчастіше вироджуються в кубла корупції.

Що ж залишається з тяжкої ноші білої людини? Твори мистецтва? Технології? Вони самі нерідко створені завдяки експлуатації населення своєї власної країни й колонізованих народів і, коли йдеться про літературу, заражені імперською ідеологією.

Вони не безневинні, як ми це часто уявляємо, а цілком активно беруть участь у війні на боці народу, який їх створив. Це цілком реальна частина ідеології, спрямованої на визискування підкорених людей усіх рас. І, як правило, її найефективніша частина.

Україна - африканське майбутнє минуле

Але нехай навіть технології й культура були б абсолютним, а не відносним добром.

Повернімося на хвилинку в український контекст Другої Світової: яких апостолів правди і науки приносив СРСР на щойно завойовану Західну Україну в 40-50-х рр.? Які технології, крім технологій масових убивств? Які книжки, крім списків заборонених книжок? Які дива державного управління, крім терору бюрократії?

У чудових спогадах про воєнний Львів Зенон Тарнавський наводить анекдотичний випадок.

У вересні 1939 року в одного червоного старшини-українця щиро зацікавлені і незрідка втішені з приходу земляків галичани спитали, чи є в Радянській Україні "помаранчі і цитрини". Офіцер не забарився відказати: "Аякже! Цілих два заводи, один - під Харковом, другий - під Києвом". То було не тільки мовне непорозуміння.

Але ось обтяжений ношею білої людини ("просвіщенний", як сказав би Шевченко) чорний народ здобуває незалежність. Тоді національна буржуазія, що приходить до влади чи формується з колишніх борців за свободу, і далі керує країною як колонією - просто тому, що інших форм управління не знає.

Нові лідери розглядають свою державу так само як і вчорашні володарі: як джерело наживи, цього разу для власних родин. Це теж - не вроджена патологія дикунства, а просто ще один подарунок від "корисного колоніального чиновника".

Отож не треба дивитися на людей Африки з псевдоєвропейською погордою. Проблеми України глибоко споріднені з проблемами африканських країн, які, виборовши свободу в морі крові, так і не змогли знайти себе.

Не треба боятися, що в нас африканське майбутнє. Незалежно від наших бажань і вподобань, у нас насамперед африканське минуле, яке поки що і визначає, куди ми йдемо і куди ми, врешті-решт, прийдемо.

Тарас Шамайда: Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

Олександр Зінченко: Як посол Мельник боровся з вітряками історії та як бути з можливим провалом у Німеччині?

Українські історики не заперечували, що Голодомор був геноцидом. Посол дезінформував українське суспільство.

Олександр Алфьоров: 1000 гривень із сумом та болем

"Не може у час війни та величезних потрясінь на банкноті бути постать людини, яка не вірила в Україну, як державу". Сьогодні до обігу вводять нові банкноти – 1000 гривень.

Олексій Мустафін: Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії

У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?