Спецпроект

Чому влада боїться архівів? (роздуми з нагоди професійного свята)

Чехословацький уряд в кінці 1950-их років передав СРСР кілька вагонів документів періоду УНР з умовою, що вони будуть залучені до фондів українських архівів. Вагони отримали - частина документів поїхала до Москви, решту знищили. Які ж причини такого страху перед архівною інформацією?

Архівну інформацію можна сприймати, або не сприймати. Сперечатися відносно повноти фактів, відображених у документах. Але архіви неможливо ігнорувати. В цьому їх сила і, водночас, вразливість, особливо в періоди "перекроювання" історії.

Звернімо увагу на ту обставину, що Національний архівний фонд тому так і називається, що зберігає у своєму складі інформацію про історичне минуле всієї нації та належить виключно їй, а не політичним силам, групам людей тощо.

Сьогодні, коли архівісти відзначають своє професійне свято, нагадаємо собі: кожна влада як інструмент політичної волі групи людей завжди мала до архівів "подвійні" почуття.

З одного боку, на архівній інформації "вибудовувався" її ідеологічний фундамент. З іншого - засекречувався, нищився, не брався до уваги той комплекс архівних документів, який "не вписувався" в цю ідеологічну конструкцію.

Наприклад, д.і.н. Марина Палієнко1  у своїй монографії "Архівні центри української еміграції" (К.: 2008) згадує, як чехословацький уряд в кінці 1950-их років передав СРСР кілька вагонів документів періоду УНР з умовою, що вони будуть залучені до фондів українських архівів.

Вагони отримали, але умова виконана не була - частина документів поїхала до Москви, решту знищили.

Які ж причини такого страху перед архівною інформацією? В логіці дій нинішньої "української" влади їх "прочитується" як мінімум, три:

1. Світоглядні. Історичні конструкції, побудовані на міфах, дуже вразливі.

Через це вразлива сама влада, точніше історичне обґрунтування її легітимності.

Наприклад, теза про "тріумфальний хід радянської влади", отже, про її "вкоріненість" в українське життя легко розбивається статистикою виборів до Установчих зборів, ворожим ставленням переважної більшості суспільства до більшовиків, зафіксованих у численних зверненнях та пресі, нарешті, документами про масовий повстанський рух українських селян.

Легітимність же влади нинішньої (ментально спорідненою з радянською) хорониться не стільки статистикою, скільки перерахунком бюлетенів та звіркою протоколів.

Є в Державному архіві Сумської області такий фонд: Р-2362 - Колекція документів з історії Сумщини. Якщо взяти, для прикладу, події 1917 і наступних кількох років, то 90% інформації цього фонду прямо суперечить не тільки вищезгаданій тезі, але й  підводить під сумнів низку наступних за часом ідеологічних конструкцій: про боротьбу з "куркульськими бандами", "всенародну боротьбу з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни" тощо.

Про те, як влада Сумщини бореться з дослідниками архівів, читайте у рубриці "Коротко"

Людина, яка дослідила зміст цих документів, ніколи вже не говоритиме про Голодомор і комуністичні репресії як про прикру помилку, чи "знищення власного народу". Адже цілком очевидно, що незвані "гості", які прийшли на українську землю у 1918-му, вже у 1932-1933 та в 1937-му "успішно" нищили якраз чужий народ.

Той самий народ, який, у свою чергу, в 1941-му не зовсім однозначно сприйняв відхід "східних" чужаків і прихід "західних".

Те ж, що у структури радянської влади було "рекрутовано" багато українців (як, до речі, і в німецькі органи) ніскільки не нівелює загарбницький характер обох режимів.

Приклад: близько 2000 осіб місцевого населення було задіяно в окупаційній адміністрації та поліції Лебединського району, а близько 4000 їх земляків, воювали в Червоній армії і на 1946 р. повернулися додому. Причому "... близько 500 осіб членів і кандидатів ВКП(б) залишилося жити на окупованих територіях.

Абсолютна більшість із них пройшла реєстрацію у німців, були арештовані і при сумнівних обставинах звільнені з-під варти, а потім рекламували себе як учасники підпільних антифашистських груп і організацій"2. І так "чорним по білому" у переважній більшості здавалось-би "залізобетонних" історичних тем. А була б радянська влада "своєю" - фронт зупинився б не під Москвою, а під Києвом...

2. Персональні. Кожна людина залишає власний слід на землі. В тому числі й документальний. Так само, кожному хотілось би, щоб він був, або, хоча б "виглядав" позитивно. На жаль... на жаль...

От, написав якийсь журналіст "викривальну" статтю, що архів, мовляв, "фальсифікує історію на користь бандерівців"3, а не підписався. Чому? Бо подібна з-під його пера була у 1991-му. Тоді теж "винуватим" зробили архів, бо "неправильні" листи остарбайтерів опублікував.

Ну не сподобалася владі радянській і теперішній (а чи є між ними світоглядна відмінність?) архівна інформація, яка несвідомо "підкопувала устої", тобто Міф! І все... А низка інших публікацій згадуваного "дописувача", яка зберігається в підшивках "Ленінської правди" - це замовне шельмування достойних, і просто нормальних людей.

От і виходить, що чоловік усе життя заробляв на хліб (можливо й з маслом), обслуговуючи владу. Але як?! Здається сьогодні у журналістів це називається "джинса" і за неї дають гроші. Раніше це називали підлістю і давали в пику.

3. Методичні. Архів фіксує не тільки те, "що?" і "ким?" робилося, але й "як?" Те, як вирощували картоплю, боролися з довгоносиком чи парували свиней на початку ХХ століття4 - хоча й цікава інформація, але нині суспільні запити інші.

"Хто здав мого діда?", "Як мої предки потрапили на Колиму?", "Як загинув Руднєв?" - далеко не повний перелік "стандартних" питань...

Що поробиш, у згадуваному вже Лебединському районі через "фільтрацію" у 1946 р. було пропущено 10 тис. чоловік, або кожен 7-й житель5. А фонд ДАСО  Р-7641 (фільтраційні справи колишніх остарбайтерів та позасудові кримінальні справи репресованих) налічує 84 547 (!) одиниць зберігання6.

Звичайно, архівісти стоять на сторожі інтересів особи, яку б роль вона не виконувала, хоча всі документи - на відкритому користуванні. Так що "герої пункту 2" можуть спати спокійно... принаймні, до пори, коли "гряне" люстрація.

Про діяльність націоналістичного підпілля на Сумщині читайте в рубриці "Книжки"

А ось що стосується методів здійснення провокацій ворожих спецслужб проти українського визвольного руху, стеження за релігійними групами, прослуховування чи "методики пресування" та звільнення неугодних - тут для нинішніх "небожителів" є чому повчитися.

Вчаться ж доволі успішно. Такого тиску на свободу наукової думки, на архівну інформацію не було, мабуть, з радянських часів.

Воно й зрозуміло, раз віртуальний СССР, куди нас спрямовує "гарант" та його кремлівські покровителі - це певний "стандарт", значить і методи "стандартні". Бо хіба може бути щось інше у "влади чекістів та рецидивістів"?

Ось тільки про одне забувають: відповідь народу на таку "методику" завжди була адекватною. Це теж є в документах. І цього найбільше боїться влада. Тобто, її найбільша фобія - це задокументована Свобода.

Зі святом!

--------------------------------------------------------------------------

1 Палієнко М.Г. Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). - К.: Темпора, 2008. - С. 319-322.

2 ДАСО. Ф. П. 29, оп. 1, спр. 27, арк. 130.

3 http://www.shans.com.ua/?m=nr&in=299&ir=380&id=32904

4 Земледелець. Иллюстрированный  ежемъсячный журналь.  - № 1. - январь 1909

5 ДАСО. Ф. П. 29, оп. 1, спр. 27, арк. 130.

6 Державний архів Сумської області: Путівник / Держкомархїв України. Держархів Сумської області; Автори-упоряд.: Л. Покидченко (відп. упоряд.) та ін..; Редколегія Р. Пиріг (голова) та ін. - Суми, 2002. - С. 110.

Мартін-Олександр Кислий: Омріяний дім: про що варто пам'ятати в Міжнародний день корінних народів

ООН нагадує, що 9 серпня відзначався Міжнародний день корінних народів, а обрядовий календар УРСР вказує на день будівельника

Віктор Ющенко: Віктор Ющенко: Чому після Грузії - Україна?

Теоретично десятки російських БТРів можуть взяти курс на Київ. Існує маса сценаріїв, як зіграти на кримському питанні, вчинити серію провокацій, дестабілізувати ситуацію у Криму — і далі відбувається черга подій, яка закінчувалася б тільки тим, що у Києві спускається український національний прапор.

Андрій Павлишин: Варшава-1944: примітка про міф

Пропагандистський цвях глибоко засів у свідомості мешканців Варшави і перетворив на "українців" російських есесівців генерала Камінського

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Десята зупинка. Зупинка «Бессарабська площа». Частина перша

Вже пишучи цей заголовок, я починаю усміхатися, пригадуючи... Бо в тодішньому моєму житті ця зупинка була виходом у великий космос. Звідси починалося все – і Хрещатик, і школа, і гульки, і Бессарабський ринок, і театри, і підворітні, й кав’ярні, і Золоті ворота, і ЦУМ, і смажені солодкі «огірочки» на зупинці, й останній нічний тролейбус, і перший кооперативний магазинчик на сходах з мереживною білизною.