Українська правда
Історична правда

"Нас цікавили не німці, а щоб дали постріляти з кулемета"

Алла Семенюк _ Понеділок, 7 травня 2012, 22:58
Версія для друку
Алла Семенюк
Вчителька (Тернопіль)

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Ці спогади написав мій батько на моє прохання. Hазиваю цей нарис "Війна і любов". Я нічого не змінювала, ані коми. Батька не стало в 2009 році і я дуже шкодую, що ми не записали ще й його розповіді про воєнні дороги. Вони були такі колоритні і цікаві незвичайними подробицями, яких жоден літератор не напише.

---------------

Я, Семенюк Федір Хомич, народився 7 січня 1925 року в селі Рахни Польові Тиврівського району Вінницької області, в мальовничій місцині над ставком. Чудова природа! Думалось, що ніде в світі немає кращого місця. Ось в такому, здавалося, раю ми жили.

Жили з нами дід Семен, тато Хома Семенович, мама Вера Андропівна, сестра Ганя (1922 р.н.), брати: Петро (1927), Степан (1931). Пізніше, вже за моєї пам’яті, народилися Толя (1936), Коля (1938), Іван (1943). Так що в цьому раю жити було не дуже весело, хоч нас називали середняки.

Як було до колективізації, дуже мало помню, тому пропускаю. Началась вона 1930 року. Для організації колективізації були в нас у селі представники влади (правда не знаю якої), вони були наділені великими правами.

Якщо хтось не хотів записуватись у колгосп, то він вважався куркулем, а куркулів висилали, як казали на "соловки". Для агітації проводили збори, щоб записувались у колгосп. Підслухана розмова:

Тато: "Іду на збори".

Мама: "Дивись не записуйся".

Так було декілька разів. Одного разу приходить тато зі зборів:

Мама: "Що записався?"

Тато: "Записався".

Мама: "Що ж ти наробив!"

Тато: " Ти б ще не то наробила, якби тобі наган в п… встромили…!"

На другий день запріг тато пару коней в воза, склав сільськогосподарський реманент (плуга, борони, драпак…) і повіз до колгоспу. Так почалося нове життя-колгоспне.

Настав 1933 рік-рік голоду. Люди пухли і вмирали. Пережили.

У 1937 році, коли я був уже в 6 класі, появилась у нас нова учениця - Нюся. До цього вона з батьками жила в Рахнах Лісових. Була вона маленька, риженька, але я їй симпатизував.

По закінченню 7 класу я пішов до Качанівської с/ш. Нюся поїхала у Вінницю, поступила в технікум радянської торгівлі і наші дороги розійшлися. Закінчив я 9 клас с/ш, а вона 2 курси технікуму, пішли на канікули, а тут 22 червня 1941 року почалася війна.

І тут нас судьба звела знов. Війну ми зустріли разом.

Мої батьки Нюся та Федір у 1943 році

Якось ми з Іваном Михтодьовим пішли на колгоспну пасіку – там качали мед. Попили ми меду, мене вкусила бджола - спухла губа, ми з Іваном пішли у рів, бо там було джерело. А там Нюся пасла корову. Ми підійшли до неї і посідали на землю над ровом.

В цей час проїхали декілька мотоциклів з колясками – екіпаж з трьох чоловік, в колясці сидів солдат з кулеметом. Вони їхали тихо, не розмовляли. Рукави закочені, на шиї так ніби піонерські галстуки. Потім почали їхати на велосипедах і ці вже ґелґотіли, як гуси. Це вже німці, сумніву не було.

"Офіцер показав мамі, як Німеччина розширюватиме життєвий простір"

Це підтвердив і танк зі свастикою і не один, а далі їхали машини з солдатами. Ми з Ванькою пішли селом, тут по подвір’ях уже хазяйнували німці.

Коло Бугайської нас остановив німець: "Ком нуке! Пферд трінкен васер". І вручив нам коромисла з відрами. Носили ми воду та бачимо, що кінця не буде і залишили відра коло криниці, а самі пішли в другий бік. Та коло дядька Якима ми знову "знайшли" собі роботу.

У багнюці засів німець з мотоциклом. Знову "ком нуке". Показує, що його треба випхати з болота. То як ми його випихали, то нам очей не було видно, так нас позаляпувало. Німець поїхав, а ми до потічка, все на собі постірали, викрутили і поза городи пішли додому.

А тут край села німці копали окопи і забрали нас носити сіно, щоб підстелювати в окопах. Долина була мокра - вода ніби з нафтою, так вони самі не лізли, а посилали нас. І ось коли копиця уже закінчилася, то під сіном показався наш солдат. Я кинув сіно і накрив солдата, а до німця кажу, що сіно васер-мокре не гут. Почали брати з другої копиці, а де подівся солдат, не знаю.

...А перед цим,як тільки війна почалася, була мобілізація. Сестру Ганю, яка тільки вивчилася на фельдшера, призвали зразу і тато відвіз її в Тиврів чи в Гнівань. Пішов на фронт тато, а потім забрали і нас 1922-1925 р.н. в райвоєнкомат в Тиврів.

Мали ми з собою торбу (сидір), там були харчі (що з дому дали), кружка, ложка і мали ми еваюкуватись в Кіровоград. Пігнали нас пішим ходом. Гнали худобу, трактори, машини - все відступало. Як тільки вийшли за Тиврів, появився у повітрі німецький літак.

Всі хто куди порозбігалися: хто в канаву, хто в жито, а дядько Максим (він керував возами з нашими торбами) сховався за возом за люшнею. Правда все обійшлося - літак полетів. Ми повилазили зі своїх схованок і до воза. Питаємо: " Дядьку, ви що під віз залізли?" Відповідь: "А якби бомбив, то все ж не так дошкулить".

В своїх рядах ми не дорахувались Грішки Годи, він успів забрати з воза свого "сидора" і як побіг у жито, то опинився аж удома в Рахнах (як потім вияснилося).

Так ми йшли колоною днів десять, потроху втікали додому. В одному селі на ніч нас закрили у якісь стодолі, а колону проводили військові, які ночували десь по хатах. Вночі налетів літак, освітив небо ракетою, яка повільно опускалася до землі, і почав десь бомбити. Ми з переляку зірвали з клуні сніпки, повилазили і в поля.

"Щоб не боятися обстрілів, треба бути чимось зайнятим"

Почало розвиднятися і почали збиратися докупи. Рахняни: Петро Каленів, Петро Брига, Ванька і я взяли курс додому. Петро був за поводиря, він вів нас по азимуту: курс на Рахни. Йшли полями, лісами, збирали і їли суниці. Зайшли у якесь село, щоб щось попоїсти, а там якась тітка дала нам молока і каже: "Тікайте хлопці, бо солдати таких,як ви ловлять."

Ми пішли в ліс і так йшли полями, лісами, ночували в ожередах і де застала ніч і одного разу вийшли край Тиврова. За Тивровом стояли відкриті танки і ми пороззявляли роти і дивилися на них, аж поки нас не нагнав солдат.

Пішли на Онитківці, а там на Рахни. Нас догнав Петра Бриги тато - він возив молоко в Тиврів - і ми посідали на воза. Підїжджаючи до свого села, він сказав, щоб ми позлазили і в село не йшли, бо там теж ловлять. А Петра, свого сина, накрив соломою на возі і поїхав.

Як стемніло, я підійшов до хутора, вийшов до берега річки, знайшов у вербах човна і по річці поплив на ту сторону ставка. Під своїм городом виліз і пішов стежкою до своєї хати. Пару днів ховався на горищі, а потім вийшов на волю, бо вже було безвластя.

І от прийшли німці (я вже оповідав раньше, як ми з ними зустрілися). Я з сусідою Володькою пішов у село, там були німці, на колгоспному дворі стояли машини,штук з двадцять, на них стояли зенітні кулемети, чотирьохствольні. Коло сільської ради і школи теж були німці, там був штаб.

Одного ранку зранку почали стріляти по селу. Не знати, хто і що. Потім вияснилося – то стріляли наші. До мене прийшов з села Петро Гурала і каже: "У вас тут тихо, а в селі рвуться снаряди, підбили машину на мосту."

Пішли ми до Грішки Годи, він жив край села коло старого цвинтаря. Його мама сказала, що його немає вдома, що як пішов до своєї Нінки, то досі немає, може, де вбили.

Йдемо ми від Гріші, дивимось, а з рова край села видно штик з гвинтівки, який хитається і просувається вперед. Я кажу до Петра: "Це наші, бо німці носять штики на поясі". Ми підійшли до них, а там було троє солдат: один сержант, один солдат з ручним кулеметом, один з гвинтівкою, що штик хитався.

- Ви куди?

- В эту деревню.

- Та куди ви лізете, вас там переб’ють, там повно німців.

- А как их посмотреть?

- Ви тут побудете, а ми підемо і подивимось, бо тут за селом вчора окопались німці. Якщо вони там є, то ми підем дальше і прийдемо до вас з іншого боку. А якщо нема, то ми махнемо кашкетом над головою і ви йдіть за нами.

"В Червоній Армії тато носив гвинтівку так, як навчили в дивізії "Галичина"

Окопи були порожні, як і домовились, подали знак і вони перебігли дорогу до нас і поза цвинтаром, поза городи ровами ми повели їх, щоб показати де німці. Позалазили в бараболі, а там мак і соняшник на селянських городах, звичайно замаскірувались. А через дорогу на подвір’ї кухня, німці ходять по дорозі, той несе в руках по дві гуски, другі ще щось.

Нас інтересували не німці, а інше, щоб дали постріляти з ручного кулемета. Вже договорились, а в цей момент до нас підліз якийсь начальник з шпалами на петлицях. Ми йому розказали, де в селі німці. Питає, як можна обійти. Я йому розказав, що можна обійти через острів, там річка вузька і води мало. Я знав ці місця і був за поводиря.

Солдати остались на місці для спостереження, а я з тим начальником полізли назад і поза городи пішли на острів, а тут під селом в житі було повно солдатів. Переправились через річку і долиною очеретами вийшли на хутір коло млина, село оказалось в окруженії. Почекали трохи, як раптом у повітрі з’явились дві ракети червона і зелена: сигнал для атаки. І тут все закипіло і зашуміло: німці біля сільради мали пушки і звідти стріляли.

Я з переляку побіг до річки і навпроти свого городу переплив став - і додому. Мама з пацанами вже поховалися в льох, я теж туди потрапив, закрились кришкою. Через деякий час на тій кришці появився солдат з кулеметом і кудись стріляв, мабуть, по своїх, бо німців тут, не було, потім він десь щез.

Через деякий час приходить сусід Володька Совуляк і каже: "Вилазьте, в селі вже наші". Я виліз і ми з ним пішли в село. Привели декілька німців пленних, погрузили на машини і повезли на Уяринці. Пішли ми дальше в село. На колгоспнім подвір’ї був убитий німець, коло школи і сільради ще декілька.

Ми з Володею і декількома хлопцями із села лазили по німецьких машинах, там було всього багато: і масло, і пиво, і чай в пакетах. Я взяв чаю, взув черевики німецькі-ковані підошви, а основне - взяв бінокль в футлярі, пістолет з кобурою і повні кармани патронів. Правда, потім якийсь сержант відібрав бінокль і пістолет, то я собі взяв карабін.

"За швейну машинку в донбаських селах можна було виміняти мішок картоплі"

Та ще було багато пригод. Ідучи додому, я стріляв по дорозі аж до своїх воріт. На постріли вийшла мама з хати, мене посварила і наказала все викинути в річку. Але я не викинув, а сховав у хліві на горищі.

Пройшов деякий час і було видно, як з Пирогова колоною йшли німці (а колона була велика і йшли потім день і ніч). Наші спішно відступали, а для затримки залишили одне відділення - 12 чоловік. Цих 12 солдат зайняли оборону за хутором, що за млином. Була стрілянина.

Але, як мали прийти німці, баби запрягли волів у віз, поскладали побитих німців і хотіли десь відвезти в якийсь яр, щоб німці не бачили, бо буде біда, але не встигли, бо ті вже підходили. Баби порозбігались, а воли з возом пішли у ставок воду пити. Там їх і застали німці. За це помстились: почали палити хати на хуторі, зібрали чоловіків з лопатами, які самі собі ями копали, а потім їх постріляли.

А німці все йшли і йшли центральною дорогою. Я виліз у хліві на горище, а там була дірка, з неї було видно далеку дорогу з Пирогова, по якій йшли німці. Я пару раз вистрілив, але це нічого не давало.

До хати Ванька зайшли два червоноармійці, попросили щось поїсти. Ванькова мати щось їм дала, а коли вони йшли, сказала, щоб перебрались у щось цивільне, але вони відмовились і пішли яром до річки, а там в очерет…

Пройшов час, перейшли основні сили. В селі залишилися два німці, бо їхня машина була підбита. Фріц і Мартін їх звали. Грали вони на губній гармошці, брали з ферми молоко, квартирували у вчительки Нюсі Матлашевської.

Ми, хлопці, почали пасти корови, погнали аж під Онитківці. Там був глибокий яр, а в яру наші залишили 13 танків у повному бойовому, як говориться. На броні було накидано шлеми, ремені, обмундирування... У танк заліз Федька-курник (так з нього прозивалися). Щось крутив там мацав і гармата вистрілила, снаряд розірвався на краю обрива. Потім прийшов якийсь дядько з Онитковець, познімав з гармат затвори і потопив їх у безодні.

Прийшли пацани з Онитковець і кажуть, що можна обійтись і без затвора. Один з них взяв цвях і якусь залізяку, загнав снаряд і вдарив по капсулю, гільза дала обратний хід і від його голови залишилося кроваве пятно на стінці башні. Інші розбирали снаряди і тоже загинуло четверо.

Не стане часу, щоб описати всі пригоди. Помаленько ті танки порозбирали, дехто повиймав баки від горючого і робив куби на самогонку, а я і інші пацани взяв собі наушники, мікрофон і робили вдома детекторні приймачі.

Людей почали виганяти на уборку врожаю. Жали серпами, косили косами. Знаходили у житах побитих наших солдатів, зброю, велосипеди.

 Іван Семенюк. 1948 рік

Настала весна 1942 року. В селі хазяйнували румини, німці віддали їм територію від Дністра до Буга - так звана Трансністрія.

Заставляли селян орати, сіяти, а на роботу треба було вставати дуже рано, щоб узяти коні з конюшні. А як хто заспав, то румун, заховавшись за брамою конюшні, бив чим попало. Так Андруша Брига запізнився і получив по фізіономії, не долічив двох зубів.

Тато Нюсін, Іван Усатий, був завмлином. Він купив Нюсі лодку і вона, як пава, плавала по ставку. Ходив до неї Федір Головатюк (Гопак прозивався). І якось майже всі мої хлопці мали своїх дівчат: Ванька - Маньку, Петро Каленів-Ганю, Репа Василь - Надю, лиш я був "холостяк"...

За час фронтової розлуки дідусь і бабуся написали один одному 250 листів

Якось я зустрівся з Петром Зацерковним, він мені і каже: "Шо ти, Фьодор, дівки не маєш?" "Не маю" – кажу. "Ну то йди до Нюсі Боднарової". "Ну так в неї є Гопак". "А ти теж ходи, бо вона Гопака не любить".

...Одного разу, вже смеркалося, сиділи ми з Нюсею на лавочці в садочку, Нюся в мене на колінах. Аж десь узявся Гопак і каже: "Так вот воно що!", повернувся і пішов геть. З тих пір я став повноправним кавалером, ходив поза городи до неї кожен вечір... Тільки з роботи, побіг до ставка, скупався і гайда до Нюсі.

Ми одружилися в 1944 році. Через місяць прийшли наші і мене призвали. Я пройшов всю війну і дійшов до Берліна, демобілізувався в 1950 році. Ми прожили з Нюсею разом 58 років. 

Написано в 2002 році, коли я залишився сам.

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази.    



Теми: 1939-1945, XX сторіччя, історія України, Друга світова війна, Вінниччина




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter