Відкрите звернення до лідерів Майдану

Єдиний шлях – децентралізація. Якщо Донбас "годує" сьогодні усю країну, нехай він обмежиться забезпеченням гідних заробітних плат своїм мешканцям. Якщо в Харкові бажають бачити пам’ятники Леніну, давайте звеземо їх туди з усієї України.

Від людини можна очікувати лише того, на що вона здатна.

Ви були лідерами парламентської опозиції, і кожен із вас, напевно, був би кращим президентом, ніж перелякана істота, що сьогодні намагається всіма силами утримати владу. Але ситуація склалася так, що ви змушені були очолити громадянський спротив.

На жаль, із парламентарів зазвичай виходять погані революціонери.

До революції призводить багато чинників, але є два суто суб’єктивних. Революція відбувається у державі, очільник якої неадекватний своєму місцю.

Це може бути жлобуватий завгар, а може бути освічений французький король чи інтелігентний російський імператор. Головне – те, що він не розв’язує кризи завчасно, а безтурботно полює на ворон чи ведмедів, пропонуючи своїм підданим їсти тістечка або капусту.

Але так само революція відбувається в країні, політична еліта якої не здатна усунути неадекватного гаранта від влади у мирний та більш-менш легітимний спосіб. І навіть якщо влада сама впаде в руки, нездатна її утримати й розв’язати накопичені проблеми.

У такому випадку до влади приходять "справжні" революціонери, як-от якобінці у Франції чи більшовики в Росії.

На жаль, зі "справжніх" революціонерів зазвичай виходять погані парламентарі. З них взагалі не виходить нічого доброго, крім вояків та катів.

Як у мирний та легітимний спосіб перебрати владу в мешканця Межигір’я, вам порадять юристи та політтехнологи. Але, раз у раз виходячи на Майдан за вашим закликом і покликом сумління, я вважаю себе зобов’язаним як історик повідомити про деякі загальні речі.

1. Сьогодні у нас існує одна головна проблема і одна головна загроза. І це не Янукович, не його суди і не його "Беркут". З усім цим, зрештою, неважко впоратися.

Загрозу становить його новий стратегічний союзник, який вже довів свою готовність вдаватися до прямої інтервенції для реалізації своїх геополітичних мрій. А проблему становить більшість населення Сходу і Півдня нашої з вами країни, яке у своїй більшості досі щиро підтримує "межигірського гаранта".

2. З Путіним удіяти нічого не можна. За його плечима досвід "жандармів Європи" від Ніколая I до Леоніда Брежнєва. А ще за ним десятки мільйонів його підданих, які щиро вважають Україну частиною Росії, українців – частиною російського народу, а українську мову – російською говіркою.

3. На Європу сподіватися марно. Уся її майже сторічна історія після завершення Першої світової війни – це мартиролог капітуляцій. Мюнхен-1938, Ялта-1945, Гельсінкі-1975 – ось віхи цього "славетного" шляху.

Своєму останньому "переможному руху" на Схід Європа має завдячувати винятково Михайлові Горбачову, адже сама вона не здатна нікого ані визволити, ані захистити.

4. Америка минулого сторіччя тричі ставала рятівником Заходу та демократії. На жаль, сьогоднішній хазяїн Білого Дому не дуже схожий на Вудро Вільсона, Франкліна Делано Рузвельта або Рональда Рейгана. Хоча й він, гадаю, не в змозі буде ігнорувати міжнародні гарантії, надані Україні його попередником. Якщо, звісно, встигне.

5. Навіть Путін не наважиться сьогодні просто вторгнутися до сусідньої країни. Його має запросити на допомогу або "законний" президент України, або хоча б новостворена "держава" на кшталт Південної Осетії. І він має бути впевнений, що його вояків буде радо зустрічати місцеве населення.

6. Щоб мешканці Харкова і Донецька не вітали новий аншлюс, вони мають перетворитися на прихильників незалежної демократичної України. Це дуже важко, адже ці люди не просто "дурні", "затуркані" чи "неосвічені". Вони – інші.

За психологією вони "бюджетники", за культурою – малороси, за історичною пам’яттю – радянські люди. Це означає, що вони потребують мінімальних, але твердих соціальних гарантій, вільного існування російської культури та збереження радянських пам’ятників і свят. І все це ми маємо їм надати.

7. Єдиний шлях до цього – бюджетна і культурна децентралізація. Якщо Донбас "годує" сьогодні усю країну, нехай він обмежиться забезпеченням гідних заробітних плат своїм мешканцям.

Якщо Одеса вважає себе російським містом, нехай там розмовляють і вчаться російською. Якщо в Харкові бажають бачити пам’ятники Леніну, давайте звеземо їх туди з усієї України.

8. І ще одне. За наших чиновників жоден бюджет нездатний прогодувати нікого, крім них самих. Отже, ми маємо, нарешті, створити матеріальну базу громадянського суспільства – європейське законодавство про благодійну діяльність.

Нехай церкви і національні громади, вітчизняні меценати та приватні фонди підтримують усіх, хто цього потребує, фінансують школи та лікарні, музеї та бібліотеки.

Ми не можемо швидко переробити наших співвітчизників, але можемо створити їм умови для існування в сучасній європейській полікультурній державі.

Й усі маємо усвідомити: вони в "нашій" країні жити зможуть, ми в "їхній", напевно, що ні.

Віталій НАХМАНОВИЧ, історик, для ІП

Дивіться також інші матеріали на ІП за темою "Революція"

Тарас Шамайда: Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

Олександр Зінченко: Як посол Мельник боровся з вітряками історії та як бути з можливим провалом у Німеччині?

Українські історики не заперечували, що Голодомор був геноцидом. Посол дезінформував українське суспільство.

Олександр Алфьоров: 1000 гривень із сумом та болем

"Не може у час війни та величезних потрясінь на банкноті бути постать людини, яка не вірила в Україну, як державу". Сьогодні до обігу вводять нові банкноти – 1000 гривень.

Олексій Мустафін: Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії

У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?