Українська правда
Історична правда

"Сто років тому війна з москалями також так починалась…"

Михайло Галущак _ Понеділок, 27 лютого 2017, 11:13
Версія для друку
Михайло Галущак
Координатор проекту "Історичні діалоги" (Львів)

2 лютого в Києві на IV Бандерівських читаннях відбулося нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу студентських та аспірантських есе "Перспективи Української національної революції у ХХІ ст.". Організатори конкурсу — Науково-дослідний інститут українознавства та Українські студії стратегічних досліджень, за сприяння народного депутата України VII скликання Олександра Мирного. 

Есе аспіранта Науково-дослідного інституту та координатора проекту "Історичні діалоги" Михайла Галущака здобуло перемогу. Публікуємо.

Поразка – це наука.

Ніяка перемога так не вчить

Ліна Костенко, "Берестечко"

Київ, вул. Михайла Грушевського, 19 січня 2014 року…

Почалося… Ще й на моїй вулиці. Ніколи б не подумав, що вони назвуть моїм іменем вулицю. Ніколи б не подумав, що на ній знову вирішуватиметься наша історія. Навіщо Господь Бог мене сюди послав?

Ходжу тут між вами — та ви ж мене ні не бачите, ні не чуєте. Дух Грушевського на вулиці Грушевського — що може бути більш символічне сьогодні? Наша революція йшла зі Сходу — ваша ж навіяна Заходом.

Ви кажете, що вийшли на вулиці за Європу, за краще життя, за справедливість та гідність — ви вийшли проти Росії. Сто років тому наша війна з москалями також починалася з революції. Все це, що ви тут робите, до болю нагадує мені наші часи…

Я хотів побудувати з Росією федерацію, хотів, щоб усе було, як у З’єднаних Американських Штатах, хотів стати Авраамом Лінкольном, а став Джефферсоном Девісом… Хотів боротися за свободу, а вийшло так, що боровся за рабство.

19 березня 1917 р. перед усім київським людом я казав, що "впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків". Впали кайдани, а я їх підняв і назад на ціле століття насадив.

Треба було дослухатися до Фрідріха Ніцше: історія "потрібна нам для життя і діяльності, а не для зручного ухилення від життя і діяльності".

Не було серед моїх радників Степана Бандери, який би підказав мені: "Нема познак того, щоб у російському народі наростали протиімперіялістичні тенденції, які змогли б надати протибольшевицькій революції в себе інший, неімперіялістичний напрям. Тож треба рахуватися з тим, що всі російські сили, однаково большевики, як і антибольшевики будуть поборювати визвольну революцію України й інших народів".

Але, зрештою, звідки ми мали такими взятися, щоб усе те знати? Мій львівський сусід пан Іван Франко у своєму творі "Що таке поступ?" (1903 р.), на прикладі панщини, зауважував, наскільки минуле дає відбиток на нашому сьогоденні.

"Нині та панщина зробилася страхопудом, — писав він, — яким полохають селян від часу до часу, щоб не спали, щоб боролися за свої права, аби тота пора знов не вернула. Але коли запитаєте старих людей, як їм жилося за панщини, то не один щиро відповість: "Ой синоньку, говоріть що хочете про ті часи, а таки тоді ліпше було як тепер!".

У 1917 р. мені був 51 рік, а Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов — вони ж більш, як на 10 літ, молодші. Навіщо їм була та Росія? Зрештою, хай вони тут народилися — та я ж з Холма.

Чому галичани з перших днів проголошення ЗУНР почали творити армію? Ну так, їхня революція почалася на рік пізніше, але це "Gente Ruthenus natione Polonus" зникло у них ще перед війною… Чому я так тримався за Петроград, за це Тимчасове правительство?

Ще міністр закордонних справ ЗУНР Василь Панейко казав: "Коли Польща говорить, що скорше віддасть Варшаву ніж Львів, то Московщина каже, що скорше віддасть Москву ніж Київ".

Про що й говорив Володимир Винниченко після наших перемовин з представниками Тимчасового правительства: "Вирішуючи територію майбутньої України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини.

І тут, від одної думки, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму".

Чому ми не зійшли з нашого соціалістичного "потяга"? Проїхали ми нашу станцію "Україна"…

Не наступайте на ті ж граблі! Хочете перевірити москаля, налийте йому "водкі" — хай розкаже, що думає. Коли в червні 1917 р. ми своїм Першим Універсалом проголосили автономію, Ленін єдиний з усіх російських політиків нас підтримав: "Жоден демократ не може також заперечувати права України на вільне відділення від Росії".

То чи готові ви до Української революції? Чи готові вирушити з барикад в окопи? Зрештою, ніхто вас не питатиме, чи ви цього хочете. Але яка альтернатива незалежності? Чи витримає Україна ще одне століття москалів?

Зрештою, що нам втрачати, крім нових кайданів. Однак, якщо вже взялися, то тільки не переплутайте ефект і результат, бо як показали події початку 90-х — у нас із цим велика проблема…

"Сам стан війни створює багато корисніших для революції ситуацій, ніж мирний час", — писав колись Степан Бандера. "Війна це батько усього", — казав колись Геракліт. Але яких батьків породить ваша війна? Ви кричите, що "Майдан двомовний", що українізація повинна бути лагідною. Та чи такою ж була русифікація?

У наші часи мова була важливим питанням. На початку квітня 1917 р.1-й Український з’їзд учителів у Києві проголосив: "негайно завести по всіх школах навчання українською мовою", понад те — "скинути негайно з посад учителів-чиновників, русифікаторів…".

Микола Міхновський ще у 1900 р. на сторінках своєї "Самостійної України" обурювався: "через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів?".

Перефразовуючи Володимира Маяковського, в остаточному підсумку у намаганні догодити російськомовним вся ця ваша мовна політика зведеться до слів: ми говоримо про дві мови, але маємо на увазі "язык".

Ви волаєте, що валити пам’ятники Леніну під час української революції — це провокація. То валіть і ті, що понаставляли мені, бо, за вашою логікою, постать голови Центральної Ради на фоні голови Раднаркому є не менш дискусійною. Пам’ятники демаркують кордони.

Можливо, якщо б ви увіковічнили Степана Бандеру на одному із постаментів Києва ще у 1991 р., лінія російсько-українського фронту сьогодні не проходила б вулицями нашої столиці. Який кордон демаркує Степан Бандера?

Той самий, що й пам’ятники Юзефу Пілсудському у Варшаві чи Джузеппе Гарібальді у Римі — кордон незалежності. Нам завжди намагалися стерти нашу національну пам’ять, без якої не можливо замислитися над сократівським "Пізнай самого себе".

Щастя людини у пізнанні ‒ і самого себе, і свого покликання. У житті є одна важлива аксіома — мáтері не обирають. Тож, як слушно висловлювався Василь Стус, "торуй свій шлях — той, що твоїм назвався / той, що обрав тебе навіки вік. / До нього змалку ти заповідався / до нього сам Господь тебе прирік".

У французів є влучне прислів’я: той, хто знає історію Франції, не впаде у відчай. Людина ж, яка хворіє на амнезію, — дезорієнтована у просторі, вона не знає куди йти. Як зазначав Сенека у своїх "Листах до Люцілія", "…Той, хто знає куди йти, той хоч кудись прийде, а блуд нескінченний". Так і топчемося на місці…

Війна — це не лише брязкіт шабель та гул гармат. На війні багато фронтів. Жорсткій фазі завжди передує м’яка. Ще Сунь Цзи переконував, що одне з найбільших мистецтв війни — змусити армію супротивника перейти на твою сторону, не вступаючи з нею у бій.

А наші вороги також спочатку заходять в український інформаційний простір, культуру, мову, історію, підкупляють політиків… Як наслідок, ми не помічаємо, коли вже й самі починаємо обурюватися: "а какая разница?" А різниця таки є. Чи ви думаєте, що при окупантах буде краще?

Поляки, які зайняли Західну Україну після відступу Галицької армії, почали виключили всіх наших студенів із Львівського університету, при військових вправах стріляли з гармат по наших селах, не пускали лікарів до хворих українців.

А на Великій Україні москалі вбивали мільйони голодною смертю. В історії жодна своя влада не вчиняла геноцид над власним народом — ось вам і відповідь, за що воювати.

Як було нас на початку ХХ ст. на Великій Україні 40 мільйонів — так і залишилося сьогодні. Німців було менше 40 мільйонів, а зараз в самій лише Німеччині — 70 мільйонів. Куди ми поділися?

Нащо нам були ті москалі? Білі, червоні… Чи мав рацію Осип Назарук, коли твердив, що це "Вкраїна потенціального або ефективного хаосу та слабої національної свідомості, чим далі на схід тим слабшої"?  Чому ми не виставити проти ворога одну спільну армію?

"Найстрашніша з анархій, які знає людство, — писав Осип Назарук, — се анархія військова. Нема нічого гіршого між людьми як розгукана солдатеска, що втратила дисципліну в нутрі своїм".

Пропало… Хоча на початку 1917 р. із 6 млн 798 тис військовиків дієвої російської армії і 2 млн 260 тис., що перебували у запасних частинах, українські солдати становили 3,5 млн, а це майже 40% від загального складу. А на Крути ми послали студентів…

Війна торкнеться кожного, і нікуди ніхто з вас не дінеться. Краще воювати за свій дім на лінії фронту за тисячу кілометрів, а не за один, бо ті, хто "визволяв" Велику Україну у 1918 р., потім прийшли "визволяти" Галичину у 1939 р.

Будуть серед вас диверсанти, які казатимуть, що не треба воювати. Черчилль садив за ґрати тільки за те, що хтось ставив під сумнів його перемогу над Гітлером. За таке у Британії позбавляли волі на 5 років.

Спитайте у таких словами Фрідріха Ніцше: "Хто говорить у вас, коли ви говорите?". Спитайте, яка альтернатива незалежності? Будуть і такі, які вдаватимуть, що це не їхня війна, що можна перечекати. І серед нас такі були, але коли горіла вся Україна, то їхня хата згоріла також.

Ні на кого, окрім себе, не надійтеся в цій війні. Не має у міжнародній політиці "адвокатів", "братів", "сестер"… — є лише національні інтереси. Симон Петлюра з Юзефом Пілсудським вже підписували Варшавський договір 21 квітня 1920 р., а далі в березні 1921 р. у Ризі польські орлята разом з більшовиками поділили Україну.

Пан Василь Панейко свого часу так характеризував українське питання на міжнародній шахівниці на початку 1920-х рр.: "Антанта ні пальцем не рушить, якби навіть поляки здерли шкуру зі всіх Галичан. Значить треба національно-революційно виховувати народ. Треба зростити Ірляндію в Галичині супроти Польщі і Ірляндію на Великій Україні супроти Москви"

А чи готові ви стати тими "ірляндцями"? Бо війна виснажує, а затяжна війна й поготів, особливо коли мова йде про протистояння з Російською імперією, яка не бачить свого існування без України.

Напередодні Лютневої революції, після двох з половиною років війни, борошно видавалося в "обмеженій кількості не більше одного пуда на людину до того ж за [його] отриманням приходи[ла] значна кількість людей, яка займа[ла] чергу ще з ночі… В магазинах, яких прода[валось] борошно, чергу[вав] наряд міліції, і лише завдяки їм протесні настрої стриму[вались]". Люди хотіли хліба — краще б так хотіли свободи.

Чи готові ви жити для України? Один з українських січових стрільців Роман Купчинський згадував, як під час стрілецьких вишколів влітку 1914 р. старшина запитав своїх підлеглих про перший обов’язок вояка.

Хтось вийшов наперед і промовив: "Вмерти за свою Батьківщину". Офіцер одразу ж насварив цього вояка і сказав: "Обов’язком українського січового стрільця є те, щоб вороги вмерли за свою Батьківщину".

Концепція героїзму має зводитися до самопожертви — не через втрату власного життя, а шляхом його використання. Багато з нас, ураз відмовившись від усього, готові віддати своє життя за Україну. Та чи згідні ви "тихою, невтомною працею", як писав митрополит Андрей Шептицький, розбудовувати цю Україну?

Основний вклад в український визвольний рух Степан Бандера зробив не у воєнний час, а в міжвоєнну добу. З липня 1941 р. по серпень 1944 р. Головний провідник ОУН перебував у німецькому ув’язненні, однак це не зумовило збою у розвитку визвольного руху.

То чи готові ви використати свій шанс? Створюючи Організацію українських націоналістів у 1929 р., Євген Коновалець усвідомив одну важливу річ: кожне покоління має шанс змінити хід історії. Наше покоління, покоління Української революції 1917—21 рр., втратило свою нагоду залишити на політичній мапі світу Українську державу.

Відтак ОУН робила ставку на молодь. Степан Бандера у віці 24 років був призначеним крайовим провідником ОУН на Західноукраїнських землях.

Прикладом того, як можна використати свій шанс, є історія Польщі, коли у 1989 р. до влади прийшла "Солідарність". За 90 днів віце-прем’єрові Лешеку Бальцеровичу вдалося провести економічну реформу, за 180 днів було проведено реформу місцевого самоврядування.

"Солідарність" підготувала їх ще задовго до того, як прийшла до влади. Українська революція — це довгий шлях, але його можна здолати маленькими кроками. Навіть коли вітер не попутний, це не означає, що так буде завжди. Тож маєте бути готовими вчасно повернути вітрила.

Чи не здригнеться вам рука змінити все на користь українців? У день проголошення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові уповноважений Вермахтом на українських землях Ганс Кох увірвався на Національні збори українців у будинку "Просвіти". На зборах нациста представили винятково як гостя.

Ганс Кох виступив з вимогою припинити процес проголошення незалежності, адже німці не визнавали Українську державу. Тоді голова зборів Ярослав Стецько запропонував Кохові прийти до нього наступного дня і записатися на прийом.

Так, шанси на утворення незалежної України в тій ситуації були мінімальними, але бандерівці створили прецедент, що українці прагнуть бути незалежними. Гідність — це не шматок золота, який можна закопати, через деякий час вийняти, і воно блистітиме так само. Гідність або є, або її немає.

Я й досі картаю себе, чому Центральна Рада як у рот води набрала після розстрілу російськими солдатами вояків 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького 26 липня 1917 р. 16 богданівців тоді було вбито і 30 поранено.

"А ми дивились та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби!". "Україна мати, Грушевський батько!", — вигукували ви мені навесні 1917 р. перед Святою Софією. Краще б не вигукували…

Ви маєте стати національними егоїстами. Зауважте: цей колективний егоїзм не є сумою індивідуальних егоїзмів. Хіба той, хто служить своєму народові, служить собі? Хто насамперед подбає про Україну, як не українці? Хто першими піде воювати за Україну, як не українці?

"Всі люблять Польщу в гонорі і в славі, / Всяк московит Московію трубить, / Лиш нам чомусь відмовлено у праві / свою вітчизну над усе любить", — твердить Ліна Костенко.

Пам’ятайте, що на карту поставлено долю не тільки українців, а й прибалтів, білорусів, кавказців… Степан Бандера колись зазначив, що "Україна є стрижнем фронту поневолених Москвою народів в їх боротьбі за своє національно-державне визволення".

Провідник ОУН також переконував, що успіх революції залежить від боротьби "в усіх формах і на всіх ділянках організованого суспільного життя".

Я не прошу вас проводити паралелі з Українською революцією 100-річної давності, але сподіваюся, у вас прокинулося відчуття, що ви її продовжуєте, і запалало бажання її завершити.

Читайте також:

"Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

Історик не політик? Грушевський розбудив країну і... приспав

Незалежність № 1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфемов був проти

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського



Теми: Грушевський, революція, Майдан, Бандера, Українська революція




У пошуках "Вояка". Як родина сотника УПА віднайшла його історію

10.04.2017 _ Андрій Гудзоватий, Леся Сілецька
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте