Від польського терору до радянського колгоспу. Депортація української родини з Польщі

Переселенські родини важко працювали в колгоспі за "палички" трудоднів, були залякані, не знали законів. Вже пізніше, оформлюючись на пенсію, мама не знайшла там жодних документів, що підтверджували її працю в колгоспі, хоча часто згадувала, як важко було копати в чорноземі глибокі ями під виноград.

Спогади про депортацію українців з їх етнічних земель у Польщі в 1944 році  пекучим болем озивались в серці моєї матері Ольги Морокішко. Ніколи з її уяви не зникало мальовниче село Славентин в 70 км від Холма, земля, де споконвічно проживали предки.

Село було невелике, переважали українці. Найближчі села: Майдан, Лончки, Лазиска, де була парафія, за 7км — Скербешов (гміна), Іловец, Дембовец.

У роки Першої світової війни за наказом царського уряду більшість сімей з нашого роду, як і їх односельці, покинувши рідні домівки з усім роками нажитим майном, змушені були обживатися в Харківській та Катеринославській губерніях.

Подальші трагічні події в Росії (громадянська війна, голод, розруха), бажання повернутись на рідні землі спонукали родину повернутись на Холмщину, знову покинувши все нажите.

Наслідком депортації 1915 року стало розпорошення членів родини, втрата зв´язку між рідними. Тільки через 35 років знайшов у Харкові мій дідусь свою рідну сестру Софію. На Холмщині на місці покинутих господарств вигнанці побачили лише згарища. Мусили важко працювати, щоб відновити господарство.

З поляками-односельцями жили мирно. Молодь разом розважалась, брали один одного за кумів старались у великі католицькі свята не працювати.

Моя мама Ольга Іванівна Войтенко (Морокішко)

Моя бабуся Катерина теж стала хрещеною для маленької Яни з польської родини Івана та Стефи Рибаків. У них не було і клаптика землі, то Морокішки садили мішок картоплі для них на своєму полі.

А коли Стефа працювала в полі, Яну гляділа і годувала грудьми Катерина. Бо мама з братом були ровесниками Яни. "Кумо Стефо, не хвилюйтесь  де двоє моїх дітей, там і ваше", — заспокоювала вона свою подругу.

Але польська панівна верхівка, що здавна плекала ідею ополячення українців, створення моноетнічної держави, посилювала тиск на місцеве українство.

Українських шкіл не було, і русини (так називали українців поляки) змушені були навчатись у польських, де терпіли приниження. Переслідувалась православна віра. Вчителі-поляки заводили українських школярів до костелів, де їх окатоличували.

Наругу чинили навіть над померлими українцями: на цвинтарях ксьондзи навертали до католицизму небіжчиків. В селі Славентин була давня православна церква.

Ще моя прабабуся Ганна Морокішко 1869 р. н.,(народилась у с. Сітно) згадувала, що цю церкву будували на місці старої, коли вона вийшла в це село заміж.

Ще вдома з подругами, в центрі Ольга Морокішко, ліворуч — полячка Яна.

У1936—37 роках польська влада заборонила службу, а в 1938 році з гміни направили підводи і розібрали церкву, матеріал вивезли. Люди дуже плакали за своєю святинею.

Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдирались німці, грабували населення, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину.

Та справжній жах починався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи.

Та то був ненадійний захисток. В один із таких нападів, а "чекали" бандитів щоночі, вони повалили вагітну братову жінку і здерли з неї чоботи. Не змігши збити замок зі стайні, бандит вигнав маму босоніж на сніг і став кидати сокиру біля босих ступнів.

"Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші", — так говорили поляки. І знищували… Так було знищене село Бересть Грубешівського повіту, де жила мамина рідна сестра Євгенія з родиною. У селі переважало українське населення (до 95%).

На пасіці. Зліва: мій дід Іван Морокішко, його дядько Андрій та син Володимир.

Розповідь Ольги Морокішко про трагедію села Бересть Грубешівського повіту:

Того жахливого ранку 21 березня 1944 року Михайло з батьком порали худобу, Євгенія збирала 12-річного Зеновія в школу. Почули, що село оточене і підпалене польськими бандитами. Вирішили ховатись в раніше облаштованому колективному схроні. Там вже було багато людей.

Євгенія сказала, щоб Михайло з батьком тікали з села, бо бандити вбивають в першу чергу чоловіків, а вона з 8-ми місячною Надійкою та Зеновієм залишаться в схроні з сусідами. Були впевнені що польські бандити не вбиватимуть жінок і дітей.

"Дідусю, я з тобою буду бігти", просився хлопчик, та дід Іван сказав, щоб він залишився з матір'ю". Не всім чоловікам вдалося втекти. Багатьох наздогнали кулі.

Разом із сельчанами тікав і священик, тримаючи в руках хреста. Йому вдалося врятуватись. А ось син Володимир, з яким я ходила в школу, коли вони були в нас на парафії, був застрелений. Згоріли живцем і вчителька з дітьми, які заховались у церкві.

Михайлові з батьком дивом вдалося врятуватись, а коли повернулись, застали страшну картину: по селу лежали трупи загиблих. В схроні ж 19 сельчан задушились від диму. Серед них і моя сестра Євгенія з дітьми. Восьмимісячну Надійку тримала на руках.

Деякі тіла ще були теплі. На місці хати згарище, де згоріла живцем прикута до ліжка через хворі ноги мати Михайла Козака Марія. Залишилась тільки купка золи. Михайло викопав яму на цвинтарі і поховав своїх рідних, а далі переховувався у своїх родичів.

Ці подробиці загибелі рідних ми дізнались від самого Михайла, якого мій батько розшукав у Замості, де вже в кінці 1944 року чекали на виїзд до СРСР. Михайло був депортований на Волинь, до Луцька.

Як пізніше стало відомо, в Бересті загинули і родини батькових племінників. Того кривавого ранку польськими бойовиками було знищено 340 українців, переважно дітей та жінок.

В жорстоких акціях в українських селах брали участь і односельці-поляки. Від них в селі стало відомо, що в с. Бересть Грубешівського повіту загинула родина моєї старшої сестри Євгенії.

В розпачі я вирішила сама йти ховати сестру, ніхто не міг переконати, що це небезпечно кругом по дорогах стояли вартові з польських банд. До Берестя мені треба було йти через села Майдан, Жуков, Рогов, Солтиси, Грабовец, Броніславку.

Біля села Жуков зустріла двох чоловіків, які відвідували свої господарства, з яких їх виселили німці в село Грабовец. Разом дійшли до села Рогов, де знаходився фольварок, в якому вже давно базувались польські націоналістичні формування.

За селом нас зупинили двоє вартових, озброєних гранатами та револьверами. Сказала, що повертаюсь з роботи у німців. Наказали показати документи і підняти руки за голову. Коли побачили наші українські паспорти, кинули їх на сніг і стали топтати ногами, люто лаючись польською.

Потім відійшли, довго радились і наказали нам бігти. Я щосили бігла, а в спині пекло: чекала пострілу. Чоловіки ж з переляку не могли рушити з місця. Тоді бандити зняли з них шкіряні пояси і почали ними бити.

Микола Бігунець, вбитий польською бандою в с. Броніславка 3 вересня 1943 року.

Пробігши десь з півкілометра, за Солтисами зустріла жінку з мого села Славентин, що була одружена в Мєнчині, яка теж намагалася дійти до Берестя, де жив її брат.

Жінка сказала, що польська варта оточила палаюче село і нікого туди не пускала. Вирішила ночувати в с. Грабовец у родині знайомого коваля. Всю ніч за селом було видно заграви – палали українські села.

Вранці, порадившись з господарем, поверталась додому вже іншою дорогою – через село Воліцу. Далі покинуте людьми село Чешин не було навіть собак і котів. Ледь дійшла додому, бо дуже боліло серце. З того часу хворію на стенокардію.

Жорстокий конфлікт на мішаних українсько-польських землях свідомо провокували німці. Українців виганяли з своїх сіл і примусово поселяли на польських господарствах.

Так сталося з родинами трьох моїх дядьків Бігунців Миколи Михайловича, Миколи Кириловича та Володимира Кириловича, які були потім жорстоко вбиті поляками в селі Броніславка. Загалом від рук польських карателів загинуло 14 наших близьких родичів.

 Але слід зауважити, що деякі поляки односельці переховували українські родини. Не раз у своєї подружки, полячки Яни, ночувала і я, рятуючись від нічних розбоїв.

"Тільки через мій труп зайдуть у хату бандити", заспокоював сусід, коли мене, тремтячу від страху, ховала в своєму ліжку стара полячка, слізно молячись польською.

Список рідних моєї мами Ольги Іванівни Войтенко (Морокішко), які загинули від рук польських бандитів у 194344 рр.

Козак Євгенія Іванівна, 28 років, рідна сестра Ольги Морокішко моя рідна тітка с. Берестя, Грубешівський повіт

Козак Зеновій Михайлович, 9 років (її син), племінник Ольги мій двоюрідний брат там  же

Козак Надія Михайлівна, 8 міс. (її дочка), племінниця Ольги Морокішко  моя двоюрідна сестра там же

Козак Марія, 58 років, свекруха Козак Євгенії там же

Родини племінників батька Ольги, Морокішків Володимира та Степана 6 осіб там же

Бігунець Михайло, рідний дід Ольги мій прадід

Бігунець Микола Михайлович, рідний брат матері Ольги Іванівни Морокішко, її дядько мій дід, с. Броніславка Грубешівського повіту

Бігунець Володимир Кирилович, син дідового брата Ольги, її дядько мій дід, с. Броніславка

Бігунець Микола Кирилович, син дідового брата Ольги, її дядько мій дід, с. Броніславка

Українці служили у Війську Польському. Другий ліворуч — мій дядько Іван Степанович Бігунець.

Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів , а лише наполягали на їх переїзді до СРСР. Не маючи надії на покращання свого становища, українські родини в 1944 році змушені були покинути свої оселі, майно, могили рідних.

Звісно, далеко за неповним переліком наша родина залишила в Польщі: 22 га орної землі, житлові будинки площею 198 кв.м і 234 кв.м, комори 134 кв.м, господарчі приміщення 315 кв.м, стайні 135 кв.м, стодоли 650 кв.м.

Тих, хто не погоджувався на переїзд, вивозили примусово. Терор, шантаж, грабежі, вбивства супроводжували депортацію. На тих, хто відмовлявся покидати батьківщину, польські загони влаштовували облави по лісах як на дику звірину.

Їхали кілька тижнів у товарних вагонах. Була люта зима. Не вистачало залізничного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізничних станціях тижнями чекали вагонів, страждаючи від холоду, хвороб.

Особливо потерпала родина  маминого брата Володимира з немовлям. Важкі випробування чекали на переселених в селі Степківка, Первомайського району, Одеської (нині Миколаївська обл.). Наша велика родина отримала стару хату під солом´яною стріхою, де жив контужений інвалід війни.

Звичайно, годували і його. Родичам, родині Бігунців, дали хату розкуркулених, в яку невдовзі повернувся господар. Тож вони змушені були наймати житло, кілька разів змінюючи місце проживання, поки далеко за селом, в степу, не отримали ділянку землі для будівництва житла.

Нелегко було переселенцям, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50-х.

Переселенським родинам зразу ж було запропоновано вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували.

А чому дали змогу забрати з Польщі худобу, зрозуміли після переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до колгоспного догляду, худоба незабаром пропала. Місцеві комуністи, пам'ятаючи практику розкуркулення 30-х, отримали нову поживу.

Село Славентин, повіт Замостя, наша садиба, 2013 рік.

Переселенські родини важко працювали в колгоспі за "палички" трудоднів, були залякані, не знали законів. Тому їх підло обдурювали. Вже пізніше, оформлюючись на пенсію, мама не знайшла там жодних документів, що підтверджували її працю в колгоспі, хоча часто згадувала, як важко було копати в чорноземі глибокі ями під виноград.

Місцеві чиновники часто приходили вночі, стукали у двері, лякали арештом, судом, погрожували відправити до "білих ведмедів". Таким чином вони примушували підписуватись на облігації, Депортовані ж не знали, що на 5 років звільнялись від цього.

Минулого року я вперше побувала на землі своїх предків в с. Славентин, де збереглося обістя моїх рідних з будинком і клунями, залишки знищеної в кінці городу давньої церкви.

Зі сльозами на очах розглядала наша мама світлини, на яких впізнала такі милі її серцю пейзажі зі старими липами, лелечим гніздом на клуні, куди як і 70 років тому, прилітають з вирію птахи, згадала смак джерельної води зі свого лугу.

Польща як демократична держава мусить шанувати пам'ять своїх мирних громадян українців, закатованих польськими бойовиками. Не слід забувати, що більш, ніж півмільйона українців стали вигнанцями з земель, на яких віками жили їхні предки, працювали задля Польщі, служили в її війську.

Тому вони та їх нащадки мають право безперешкодно відвідувати залишені могили рідних, здійснювати паломницькі поїздки. Історична правда та справедливість мусять перемогти.

Тарас Шамайда: Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.

Олександр Зінченко: Як посол Мельник боровся з вітряками історії та як бути з можливим провалом у Німеччині?

Українські історики не заперечували, що Голодомор був геноцидом. Посол дезінформував українське суспільство.

Олександр Алфьоров: 1000 гривень із сумом та болем

"Не може у час війни та величезних потрясінь на банкноті бути постать людини, яка не вірила в Україну, як державу". Сьогодні до обігу вводять нові банкноти – 1000 гривень.

Олексій Мустафін: Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії

У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?