Українська правда
Історична правда

Галичани. Історія однієї україно-польської родини

Ігор Аркуша _ Вівторок, 8 травня 2018, 08:01
Версія для друку
Ігор Аркуша
журналіст, дослідник історії Другої світової війни (м. Тернопіль)

Кожного разу, коли десь натикаюся на якусь розповідь про історію тої чи іншої галицької родини, зауважую, що не все у всіх так просто. Якщо розвинути – книжку можна писати чи фільм знімати – аби вистачило пам‘яті нащадкам про предків.

Міг би проілюструвати фрагментарно хоча би одною із гілок мого родоводу. Люблю розглядати давні світлини своїх предків – родини, які позують у одному із фотоательє Тернополя. Вони ще не знають, що оцей маленький хлопчик із одної родинної світлини і оця маленька дівчинка – із іншої – в майбутньому поберуться і стануть моїми прадідом і прабабцею.

Одним із спогадів моєї прабабці був спогад дитинства, коли до них у гості ходив Іван Франко. Її ж батько був тернопільським радикалом.

Розповідала - повечеряють, трішки вип‘ють, поговорять. А Франко і каже до мого прапрадіда: "Андрію, чого-сь такий задуманий? Бери,шось співай" А той – "Сидить заєць на стерні і думку думає. Стерня його десь там коле – він ся посуває". Загальний регіт.

 Мій прадід (дідуньо) і прабабця (бабця) із своїми дітьми - моєю бабусею і її братом, який загинув у 1950 році в бою в Тернополі, як боєць СБ ОУН.

На той момент вже існують фотографії, де їхні батьки, ще молодими, служать у австрійському війську.Але ще ніхто не знає, що інший хлопчик – брат мого прадіда емігрує за океан у міжвоєнний період, а інший брат загине від тифу, як стрілець Української Галицької Армії.

Сестра їхня трагічно загине, залишивши двох синочків.

 Австрійська армія. Мій прапрадід - із газетою

У той же час, брат моєї прабабці, Січовий Стрілець, як завжди мені розказували, буде зарубаним шаблею десь під Києвом. Так, ці хлопці були вихованими патріотами своєї землі і даремно, що мій прадід, і його брати і сестра, вже були наполовину поляками.

Їхня мама, моя прапрабабуся була стовідсотковою полькою. Знаємо, що між русинами-галичанами і поляками-галичанами стосунки не завжди були мирними, особливо загострились після інтенсивної колонізації Польщею наших земель. І тут кожен, із мішаних родин мав зробити вибір.

Пришвидшило вибір те, коли під час пацифікації мого прадіда-напівполяка привіз додому кінь напівживого, побитого поляками. За українство.

Його мама-полька стояла перед образами на колінах і польською ж мовою молилася, "щоби ті поляки скоріше звідси забралися". До неї підійшла моя майбутня бабуся, ще на той час маленька дівчинка і здивовано запитала: "Бабуню, а Ви ж хто???" Та відповіла, втираючи сльози: "Що, ти, шмаркачко, розумієш?!"

 Мій прапрадід - сидить, із вусами. Праворуч від нього - моя прапрабабця, полька.
Перед прапрабабцею стоїть моя бабуся, тоді ще маленька. Із скрипкою - мій прадід, прабабця - стоїть за прапрадідом.

Звичайно ж, у хаті польська культура не була чужою. Але це Галичина. У 16 років моя бабуся вступила в ОУН. Вона згадувала своє перше завдання – перенести звідкись кудись наган, важкезний для неї, підчеплений під пальтом до пояса, який при кожному кроці бив по ногах.

 Моя бабуся. 1942 рік. Вже в ОУН

Пішов до ОУН і її молодший брат. Ще в дитинстві вигицував на ліжку, волаючи, ймовірно, щоби позлити старших: "Єстем поляк, єстем поляк!" Але отримав по задниці і на цьому його польськість закінчилась.

Загинув він вже у 1950 році, як боєць СБ ОУН, відстрілюючись на вулицях Тернополя від солдатів МГБ, які виявили його криївку. 26-річний хлопець, який і не встиг дітей залишити після себе. Його наречену було заарештовано і вислано до Воркути.

Бабуся згадувала, що під час одної із останніх зустрічей, коли вона принесла йому щось поїсти, їй вирвалося: "Романе, але чи то має сенс, чи то хтось то згадає?" Він постояв, похиливши голову. Тоді підняв голову, подивися їй в очі і відповів: "Ну що ж, я маю особисте задоволення…"

 Бабусі брат. Загинув у нерівному бою із МГБ у м. Тернополі 7 червня 1950 року. Боєць СБ ОУН. 

Коли прийшли у 1939 році червоні, всі йшли їх зустрічати. Із жовто-блакитними прапорами і квітами. Ті зашмірані танкісти ж кажуть, що їдуть їх визволяти. Незабаром показалося, що то за "визволення".

Багато із тих, хто зустрічав, вже незабаром опинилися на Заході, за кордоном. Виїхало багато і молоді. Моєї бабусі двоєрідний брат, який ріс із ними разом, в одній хаті, вчився у львівській Політехніці.

Після приходу ж червоних перевівся в один із європейських університетів, звідки його у 1940 році забрали до Вермахту. Східний фронт, тоді Дивізія "Галичина". Загинув вже у квітні 1945 року в Австрії.

Бабусі двоєрідний брат. Тут ще у Вермахті. В 1940 році німці забрали до війська. Був на східному фронті. Із створенням Дивізії, перейшов до неї. Загинув в квітні 1945 року в бою під Фельдбахом, Австрія, де і похований

 

Війна наклала свій відбиток на життя галичан. Польсько-українську родину розметало по організаціях, військових формуваннях. Частина родини таки пішла до Армії Крайовей.

Бабуся, мій дід, бабусі брат виконували завдання бандерівської ОУН. Діда, ще раніше, у 1939 р. мобілізували до польського війська, почалася війна. Полон.

Є у мене світлина із того полону, де на звороті написані прізвища всіх вояків у польських мундирах – всі українці.

 Мій дідо в німецькому полоні. В нижньому ряду - посередині. Нойєштадт 1940 р.

Відхід. Вони із бабусею загубили одне одного. Їм більше ніколи не судилося зустрітися. В мене збереглася вирізка із газети, де дід розшукує бабусю. В Карпатах – якийсь час в УПА, тоді Захід. Діда брат-упівець, колишній дивізійник, теж загинув у бою в Золочеві, не давшись живцем окупанту.

 Газета "Львівські Вісті" 30 травня 1944 рік. Мій дід розшукує мою бабусю, коли вони загубилися підчас війни... Їм так і не суджено було вже знайтися..

В той же час, їх батьки, мої прадід із прабабцею, на подвір´ї млина, який вони мали, в криївці, переховували якийсь час жидівську родину.

І цікаво, що всі один про одного знали, де хто перебуває. Але збиралися в гості до родинного гнізда, брат-дивізійник приїжджав додому у відпустку.

Ймовірно, не мирилися щодо політичних поглядів, але рідна кров і родина було понад усе.

 Млин мого прадіда

Я пам’ятаю польську родину, яка успішно перебула підпілля АК у Тернополі і жила мирним життям у післявоєнні часи, спілкувалися виключно польською мовою, зі мною, малим, теж. Виїхали до Польщі вже наприкінці 60-их років.

Після "побєди" родина якийсь час жила відносно спокійно. У 1947 році їм довелося не повернутися додому, оскільки там вже на них чекали із МГБ. Їм було виготовлено фальшиві документи, за якими вони жили до кінця життя, навіть "за України". Вони просто зникли.

Бабуся згадувала, як переховувалася із моєю мамою, тоді ще грудною дитиною, на руках, по криївках, як сушила мокрі пеленки на власній спині, щоби не виявити схованки.

 Мої мама і бабуся. 1952 рік. Вже під чужими прізвищами і із чужими документами...

Згадувала, як у Золочеві із боївкою мало не попали у засідку і не виявили себе тільки тому, що у неї на руках була дитина. Завжди, при розповіді цього моменту, казала: "Мені здається, що із нами був Кук".

Це тільки деякі фрагменти, ілюстрації, уривки, які є у кожної родини. Не даваймо загубитися цьому. Не все чорне і біле.

Це Галичина.



Теми: спогади, Галичина, Друга світова війна, УПА, ОУН, УГА, дивізія Галичина




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter