Формула Артаферна. Дипломатична помилка, що змінила хід грецької історії

У Давньої Греції теж був східний сусід. Великий і озброєний до зубів. З яким легко було домовитися про підтримку. Але якою ціною?

 

Афінянина Клісфена, сина Мегакла, – з легкої руки історика Геродота - вшановують як засновника демократії, принаймні в його рідному місті, яке, втім, було прикладом для всієї Греції.

І хоча фундамент політичної системи Афін був закладений ще Солоном, саме син Мегакла звів на ньому міцну будівлю, що простояла кілька століть. І яку досі вважають якщо не взірцевою, то принаймні "класичною".

Клісфен остаточно замінив родовий устрій афінської громади поділом за місцем проживання.

Створив "Раду п'ятисот", членів якої обирали за жеребом. Почав вимірювати статки громадян в грошах, а не в мірах зерна. Надав політичні права переселенцям з інших грецьких міст.

І зрештою – про це, мабуть, згадують найчастіше – запровадив остракізм, "суд черепків", який дозволяв афінянам більшістю голосів вигнати за межі держави будь-кого, кого вони вважали небезпечним для себе.

А ось про зовнішню політику Клісфена згадують набагато менше і зазвичай дуже обрежно.

Хоча за своїми наслідками для грецької історії дипломатія афінського реформатора була не менш значущою, аніж проведені ним перетворення.

Хіба що з одним, до того ж величезним знаком мінус.

Можна, звичайно, згадати, що ватажок афінської демократії не мав міжнародного досвіду, та й звідки йому було взятися, коли дипломатія в ті часи лише народжувалася, а сам реформатор опинився на чолі держави майже випадково, волею народу, що розчарувався в попередніх ватажках.

Так само очевидним є й те, що усі його зовнішньополітичні кроки визначалися обставинами внутрішньої боротьби в Афінах і "логікою виживання", в якій не залишалося місця для стратегічних розрахунків.

Втім, та ж логіка визначала і реформаторські кроки Клісфена, загалом якраз успішні.

Той же остракізм був ним запроваджений з єдиною метою - позбутися головного конкурента в боротьбі за владу, Ісагора. Зрештою, на боці реформатора була підтримка народних зборів, які і підштовхували його до демократичних перетворень.

Клісфен
Клісфен

Консерватора Ісагора натомість підтримувала не лише афінська аристократія, а й Спарта, найбільша військова потуга тодішньої Греції.

Власне, саме для того, щоб звільнитися від задушливої спартанської гегемонії, Клісфен і вдався до несподіваного кроку – відправив афінське посольство до персів.

Не до столиці величезної імперії, звісток з якої можна було б і не дочекатися. А до найближчого перського намісника, або ж сатрапа. Яким був правитель Лідії, молодший брат царя Дарія Великого Артаферн. Столицею його сатрапії були Сарди.

Якщо вірити тому ж Геродоту, Артаферн в той час навіть не здогадувався про існування Афін, тож з неабияким подивом і щирою цікавістю запитав, чого хочуть від нього прибульці з цього міста.

А коли почув, що афіняни хочуть отримати допомогу, сформулював принцип (або ж, як це модно казати сьогодні, формулу), який насправді був основою усієї політики Ахеменідської держави - перський цар допомагає лише тим, хто визнає його владу.

Помилкою Клісфена була же сама ідея надіслати посольство.

Якщо б перси і надали допомогу – фінансову, а тим більше військову, він навряд чи отримав би її вчасно.

Навіть з грошима посланці не могли б повернутися швидко, а щоб зібрати військо - знадобилося б кілька років.

Натоміссть спартанцям для проведення каральної експедиці вистачило б і кількох місяців – їхній цар Клеомен напередодні переконливо продемонстрував це на прикладі Аргоса.

Аргівяни від влаштованого ним погрому відходили ще кілька десятиріч. Втім, і особливого бажання надсилати вояків у невідомі краї з мало зрозумілою метою ані в Артаферна, ані в Дарія не було.

Проте афінське посольство примудрилося припуститися ще однієї, набато важчої помилки.

Воно не лише погодилося з самою "формулою Артаферна", а й взяло на себе сміливість від імені усіх співгромадян визнати перську владу – за тодішнім дипломатичним протоколом надало сатрапу "землю і воду".

Чи було це "самодіяльністю" посланців? Навряд чи.

Можливість такого кроку не могла не бути узгоджена з Клісфеном, бо інакше навіщо від взагалі відправляв посольство до Сард?

Дарій Великий
Дарій Великий

Та й після повернення до Афін дипломати, наскільки нам відомо, не були покарані (Геродот каже лише про "суворі звинувачення", але навіть не уточнює коли саме вони були висунуті).

Тобто, мова про самоуправство не йшла. Щоб потім не казав сам Клісфен.

А ось з народними зборами – вищою владою Афін – підкорення цареві "батько демократії" швидше за все не узгодив.

Хоча рішення відправити місію громадяни ухвалювали загальним голосуванням. Більше того, про свої інструкції Клісфен не поставив народні зброи до відома навіть після того, як посольство вирушило до Лідії.

Зрештою, він міг усвідомлювати, що навряд чи отримав би на це "добро". А зі зв'язаними руками місія втрачала би будь-який сенс.

Показово, що й після того як про визнання перської влади посланцями стало відомо, виносити рішення на "ратифікацію" Клісфен не став – вочевидь розуміючи, яким буде результат.

Ефект від новини з Сард був і справді вибуховим.

Джерела після цього про Клісфена взагалі не згадують.

Тож швидше за все знеславлений реформатор сам пішов з державних посад і з політики взагалі.

На відміну від наступних поколінь, для сучасників зрада афінської незалежності переважувала усі заслуги Клісфена в державному будівництві.

Можливо, дійшло б і до остракізму – і в цьому була б своєрідна іронія долі, бо реформатор міг стати першою жертвою запровадженої ним процедури. Але, схоже, в цьому вже не було потреби.

Завершення кар'єри Клісфена було лише першим, і далеко не головним наслідком її помилки.

У Сардах тепер розглядали афінян як своїх підданих, і навіть якби народні збори розірвали договір і покарали посланців – це аж ніяк не змінювало їхній залежний статус в очах персів.

Вони б і надалі були підданими, хіба що бунтівливими і здатними порушувати клятви вірності. А відтак просто напрошувалися на "карально-виховні" заходи, що повернули б їх до тями.

Спочатку Афіни і не намагалися "демонструвати характер".

Аж поки до двору Артеферна не прибув колишній афінський тиран Гіппій. І не почав вмовляти сатрапа повернути йому владу над містом – як це перси зробили з тиранами ближчих до них анатолійських міст.

Артаферн не бачив в цьому нічого поганого, зрештою будь-якому керівникові легше мати справу з одним "відповідальним" за збір податків і впорядкування внутрішнього життя міста, аніж з погано керованими народними зборами.

Тому погодився Гіппію допомогти. І коли до Сард прибуло чергове посольство з Афіни, посланцям було чітко вказане на їхнє місце – слухатися наказів і визнавати владу того, кому довіряє сатрап.

Лише після цього, схоже, афіняни зрозуміли, куди потрапили із своєю "землею і водою".

Афінські посланці вручають персам землю і воду
Афінські посланці вручають персам землю і воду

Народні збори обурено відкинули вимогу сатрапа та відмовилися повертати владу тирану.

А ще - змусили родичів Клісфена (цікаво, що не його самого, втім, можливо Клісфена на той час вже не було серед живих) з роду Алкмеонідів залишити Афіни.

Для персів це було рівнозначне бунту.

І якщо вони не відреагували на нього одразу – то швидше лише тому, що тогочасні комунікації взагалі були неквапливими, а в Артаферна була ще й купа інших турбот, окрім покарання норовливих афінян.

Варто нагадати, що вся ця дипломатична гра велася напередодні Іонійського повстання, коли проти перської влади піднялися грецькі міста Анатолії на чолі з Мілетом.

Геродот, між іншим, попри весь свій еллінський патріотизм, вважає цей виступ відвертою авантюрою, спровокованою особистими амбіціями мілетського тирана Аристагора.

Як інакше можна роззцінити дії постанців, які не просто скинули перську владу, а ще й атакували і спалили Сарди?!

"Не перси першими напали на греків, а греки на персів" - визнає Геродот.

Якщо Аристагор просто "бив першим", то що в такому разі казати про Клісфена, який, за цією ж
логікою, мало не за руку привів чужинців до Греції?

Цікаво, що коли ватажок повстанців особисто прибув до Афін із проханням про підтримку, на засіданні народних зборів спалахнула гаряча дискусія.

Деякі з ораторів нагадували, що місто се ще пов'язане угодою з персами і, попри свою незгоду приймати Гіппія, має виконувати укладений договір.

Проте більшість громадян, яка ще недавно сама відправляла посольство до Сард, погодилася стати на бік одноплемінників і надіслати до Іонії 20 кораблів.

Ця кількість не є малою, як іноді вважають. Насправді в той час це був майже весь афінський військовий флот. Афіни залишалися переважно суходільною державою.

Це був відкритий розрив.

Іонії, до речі, афінські кораблі не допомогли.

Повстання було жорстоко придушене, міста, що чинили найзапекліший спротив, були зруйновані, а їхні мешеканці – продані у рабство.

І лише дипломатичний хист філософа Гекатея (все ж такі були серед греків вправні дипломати), який особисто вів перемовини з Артаферном, дозволив пом'якшити покарання і навіть відбудувати зруйноване – але за умови беззастережного визнання сумнозвісної "формули", тобто цілковитого підкорення перській владі.

Афінянам, хоч як дивно це виглядає, сатрап теж погодився "дати шанс". До міста вирушило перське посольство, щоб "навчені гірким досвідом" бунтівливі піддані підтвердили повернення під омофор царя і знову надали "землю і воду".

Руїни Сард (вдалині - цитадель, в якій Артаферн забарикадувався під час грецького нападу)
Руїни Сард (вдалині - цитадель, в якій Артаферн забарикадувався під час грецького нападу)

Але афіняни грати за перськими правилами цього разу відмовилися категорично. Більше того – скинули посланців зі скелі.

За звичаями тих часів це було не просто свідомим порушенням правил дипломатичного протоколу, а й блюзнірською "образою богів". І розплата за це мала бути показово жорсткою і швидкою.

Цього разу розпорядження відправити до Балканської Греції "каральне військо" дав сам цар Дарій.

На чолі експедиції він поставив досвіченого полководця Датіса і сина лідійського сатрапа (та, відповідно, власного небожа), теж Артаферна. В обозі війська плив і Гіппій, що не втрачав надії повернути собі владу.

Втім, перси розраховували не стільки на підтримку прихильників тирана, яких в Афінах майже не залишилося, скільки на сприяння все тих же Алкмеонідів, родичів Клісфена, що на їхнє переконання мали б зберігати вірність укладеній ним угоді.

Показово, що й багато афінян ставилися до Алмеонідів з підозрою.

Тож командувати військом, яка мало зустрітити персів, доручили їхньому супротивнику Мільтіаду. І навіть під час бойового шикування уважно стежили, чи не передавали раптом родичі Клісфена якійсь сигнали ворогу своїми щитами.

Втім, битва під Марафоном у 490 році до нашої ери, і завдяки мужності грецьких вояків, і внаслідок очевидних прорахунків перського командування, завершилася блискучою перемогою афінян.

Мешканцям міста про це повідомив Фідіппід, гонець, який першим пробіг марафонську дистанцію і помер просто на очах старійшин.

Але біг до Афін він не лише для того, щоб поділитися радістю, а й попередити, що перський флот пливе навколо Аттіки і вже невдовзі може з'явитися просто перед містом.

Ворожі кораблі і справді невдовзі з'явилися на горизонті, але попереджені містяни зустріли їх в озброєнні, просигналивши таки своїми щитами, що заскочити їх несподіваним нападом вже не вдасться.

"Каральне військо" повернулося до Персії зганьбленим, але цим лише розпалило в Дарія спрагу помсти.

За легендою володар навіть наказав своєму слузі кожного дня повторювати одну фразу – "думай про афінян".

Але невдовзі Дарій помер, і наміри батька довелося втілювати в життя його сину та наступнику Ксерксу.

Ксеркс особисто очолив військо, яке через десять років після поразки під Марафоном вирушило до Греції.

Афіняни і спартанці намагалися зупинити його спочатку біля Олімпа, а потім – у Фермопільській ущелині, проте сили були нерівні.

Перси не лише захопили Афіни, а й спалили місто разом з храмами – на знак помсти за вбитих посланців. І порушення клятви, даної посланцями Клісфена у 507 році до нашої ери.

Це вже потім була поразка загарбників у Саламінській протоці і біля Платей.

Греко-перські війни тривали ще тридцять років і зрештою завершилися перемогою афінян.

А Греція після перської навали стала зовсім іншою – тією, якою ми її звикли сприймати зараз, країною Перікла, Фідія, Платона і Аристотеля.

Звісно, Клісфен не міг передбачати таких далеких наслідків місії до двору перського сатрапа. Власне, як ми бачимо, він не усвідомлював навіть ближчих результатів своєї помилки.

Цікаво, до речі, що симпатії до персів, або як казали самі греки "мідізм", були притаманні не лише Клісфену, а й багатьом іншим ватажкам афінської демократії.

Навіть переможець Ксеркса Фемістокл таємно листувався із супротивником, даючи царю поради, як поводитися в тій чи інший ситуації.

Патріотичні еллінські історики згодом пояснювали це дипломатичної хитрістю афінянина. Проте перси були, вочевидь іншою думки. Бо інакше б не надали Фемістоклу прихисток після того, як його вигнали з Афін. І не віддали в управління кілька анатолійських міст, як якомусь сатрапу.

Згодом гроші від персів отримували і сумнозвісний Алківіад, і демагоги (це не образливе прізвисько, а позначення ватажків "демократичної партії") Епікрат і Кефал, і навіть Демосфен – найпалкіший захисник грецької свободи від зазіхань македонських царів Філіппа та Александра.

Проте і Філіпп, і Александр теж вважали себе "борцями за свободу Еллади". Від зазіхань Персії. Та месниками за жертви, принесені греками під час "ксерксової навали".

Александр зрештою не лише зруйнував державу Ахеменідів, а й спалив її столицю.

Недоброзичливці казали, що пожежа сталася випадково, бо македонський володар із соратниками перепилися і завісу підпалила гетера Таїс.

Але сам Александр згодом переконував, що виконав свій священний обов'язок. І помстився за Афіни, спалені Ксерксом.

Тож зрештою, за "формулу Артаферна" важку ціну заплатили зрештою не лише непередбачливі греки. А й її винахідники – перси. Хай і на два сторіччя пізніше.

Володимир В'ятрович: Помаранчевий урок історії, або Чому в нас стільки днів незалежності

Українці були чудовими повстанцями, дисидентами, вміли боротися з владою, однак не вміли скористатися її здобуттям. Наші молодіжні організації навіть у незалежній Україні готували партизан і лісовиків, а не необхідних країні службовців...

Ігор Бігун: Третій універсал — перша республіка

Усього лише за півроку після І Універсалу з’явилася Українська Народна Республіка із власним парламентом, урядом, військовими формуваннями, законами та волею до самостійного життя. Той листопадовий вечір 1917 року ознаменував появу першої Української республіки у ХХ столітті

Історична Правда: Що чекає УІНП? Бліц із кандидатами на посаду голови. ЕКСКЛЮЗИВ

Черговий етап конкурсу на посаду голови Українського інституту національної пам'яті відбувся 15 листопада. Цей етап полягав у вирішенні ситуаційних завдань кандидатами. За результатами цього етапу далі пройшли двоє претендентів.

Тарас Шамайда: Чому я претендую на посаду голови Українського інституту національної пам'яті

Ми маємо перейти від зовнішньої декомунізації до внутрішньої, ментальної деколонізації. Описати в чітких поняттях і живих символах, зрозумілих мільйонам, нашу багатоманітну, повноформатну, закорінену в минулому, але спрямовану в майбутнє країну. Це – надзавдання.