Шостій Січовій дивізії - 100 років!
100-літній ювілей славної української 6-ї Січової стрілецької дивізії пройшов абсолютно непоміченим, як тихо минають нині багато інших, не менш достойних ювілеїв
Сто років тому (от любимо ми круглі дати, ніде правди діти) 8 лютого 1920 року підполковник Марко Безручко підписав свій перший наказ по 1-й стрілецькій дивізії. У ньому, зокрема, йшлося:
"1. На збірному пункті в Ланьцуті формується Окрема Українська дивізія, яка має по сформуванню переїхати на Україну і стати кадром регулярної армії Української для боротьби з більшовиками.
2. Я призначен т.в.о. командира цієї дивізії.
…"
Так народилось нове військове з'єднання Армії УНР.
Формування відбувалось у польському місті Ланьцут, де місцевий табір для полонених і інтернованих було перетворено на український збірний пункт. До дивізії йшли українські вояки, котрі різним чином опинились у польському полоні.
Однак, умови у Ланьцуті виявились не найкращими, тому у другій половині березня 1920 року дивізію перевезено до Бреста.
Кошти на формування виділяло польське військове міністерство, яке впродовж лише першого місяця асигнувало на ці потреби 18 млн польських марок (до підписання Варшавських домовленостей було ще далеко).
21 березня 1920 року дивізія офіційно була перейменована на 6-ту стрілецьку, відповідно до нової системи нумерації, запровадженої в Армії УНР.
Через місяць, 19 квітня, Головний Отаман Симон Петлюра наказав в найкоротший термін підготувати дивізію, котра являла собою радше кадрове ядро, а ніж повноцінне військове з'єднання, до виступу на фронт.
У цей час польсько-українські переговори щодо союзницької угоди увійшли в завершальну стадію, наближався й день початку наступу польських військ. Виряджаючи дивізію на фронт, Симон Петлюра звертався до її вояків з такими словами:
"На вас, вірні сини України, покладається велика і славна праця визволити рідну землю від москалів – чужинців, що, вигукуючи гарні слова про рівність, братерство і згоду, ось вже третій рік нищать Україну, грабують її робочий люд, вивозячи все на свою Московщину, розстрілюють, ріжуть і б'ють кращих синів рідного краю – ваших товаришів.
Дружня нам Польська армія допоможе Вам в боротьбі проти спільного ворога більшовика-москаля, і коли нашими спільним зусиллям Україна буде звільнена від загального ворога, тоді Військо Польське поверне на свою батьківщину, а ми розгорнемо прапор своєї незалежної держави на всіх просторах України.
Я вірю твердо, що ви, старшини і козаки, загартовані в битвах за рідний край, котрим ніколи не були страшні ні куля, ні голод, ні холод, і тепер станете твердою ногою зі зброєю в руках на рідну землю і, високо піднявши наш Ясний Прапор, звільните змучену Україну від всіх її ворогів".
Далі був виїзд на театр бойових дій. Спочатку дивізія Марка Безручка, нещодавнього підвищеного у полковники, увійшла до складу другого ешелону польської 2-ї Армії генерала Антоні Лістовського, а з 4 травня – 3-ї Армії генерала Едварда Ридз-Сміглого.
8 травня дивізія була в Києві, а наступного дня взяла участь у спільному з польськими військами параді на Хрещатику. Рівно місяць з'єднання квартирувало в столиці України.
Однак, вже 8 червня, внаслідок погіршення ситуації на фронті, Київ довелось залишити. Далі були важкі бої в районі Ігнатполя, Перги, Більської Волі на Поліссі.
Перебуваючи на відпочинку на західному березі Бугу, наприкінці серпня дивізія нарешті одержала дозвіл польського командування з'єднатись з Дієвою армії УНР, що тримала тоді оборону на лінії Дністра (до цього моменту дивізія воювала окремо, перебуваючи весь час у складі польської 3-ї Армії).
Однак перевезення довелось несподівано перервати, оскільки "червона" 1-а кінна армія Семена Будьонного рушила на Варшаву. Ключові бої точилися за фортецю Замость, обороною якої керував полковник Марко Безручко.
В цих боях брали участь окремі частини дивізії, що знаходились у цьому районі, передусім її технічний курінь.
Після перемоги над Будьонним перевезення 6-ї дивізії було відновлено. 7 вересня вона нарешті у повному складі увійшла до Дієвої армії УНР.
10 вересня її вітав Головний Отаман Симон Петлюра:
"Після довгої, викликаної обставинами, відокремленості від Українського фронту і тримісячного перебування в складі фронту Польського славетна 6-а стрілецька дивізія в цей момент, напередодні загального наступу на рідний терен, знову приєднується в повнім складі до нашої Армії, до нашого фронту.
За час спільної з Польським Військом боротьби… дивізія яскраво виявила... докази цілком регулярної, високо дисциплінованої частини, а також високої боєздатності, мужності і хоробрості.
Бойова її діяльність за увесь час перебування в складі Польського фронту високо піднесла її добре ім'я і славу, заслуживши по правді безсторонню й належну оцінку з боку Вищого Польського Командування".
Далі було форсування Дністра і швидкий наступ в складі військ Центральної групи, вихід на лінію Збруча і успішне продовження наступу вже на східному березі річки, звільнення південно-західної частини Поділля.
У першій половині жовтня 1920 р. частини дивізії мали важкі бої в районі сіл Охримівці, Возниківці, Женишківці, Гармаки.
Після короткої передишки, що настала внаслідок укладання польсько-радянського перемир'я, 10 листопада бойові дії відновились. Цього разу у наступ перейшли "червоні".
6-а стрілецька дивізія точила криваві бої в районі сіл Попівці та Кацмазів, зазнавши при цьому великих втрат. Далі був відступ до Збруча. 21 листопада дивізія перейшла на західний берег річки, де її інтернували поляки.
Потім було довге поневіряння вояків по різних таборах. Спочатку це був Олександрів Куявський, з другої половини 1921 р. – Стшалково і Щіпйорно, і нарешті Каліш.
Саме в таборах для інтернованих дивізія взяла собі почесне найменування "Січова", що міцно закріпилось за нею в подальшому.
6-а Січова стрілецька дивізія Армії УНР як військове з'єднання проіснувала до літа 1924 р., коли її вояки одержали від української влади "безтермінові відпустки", маючи на перший заклик знову стати в стрій.
Таким чином, формального наказу про ліквідацію дивізії як такої не було.
Саме в таборах інтернованих народилась традиція відзначати 8 лютого як дивізійне свято. Перший раз це сталося у 1921 р. З цього приводу, звертаючись до своїх підлеглих, командир дивізії, вже підвищений у генерала-хорунжого, Марко Безручко писав:
"Сьогодні 8 лютого 1921 року сповнився рік існування нашої 6-ї стрілецької дивізії. Вирвавшись з-за дротів Ланьцута, Ви линули на Україну з великою вірою в успіх, в перемогу над ворогом.
Обходивши майже пів України, Ви покрили себе незабутньою славою, Ви вписали золоті сторінки в історію боротьби за волю свого краю і свого народу.
Вас було не багато, але зв'язані одною думкою, довір'ям один до другого, вірою в свою силу, в непереможність своєї ідеї, Ви дали приміри високого військового знання, – Ви дали Пергу, операції на Бугу і Замостьє.
Ви доказали не тільки ворогам, але цілому світові високу вартість українського старшини і стрільця; доказали, що з таких як Ви можна створити непереможну армію.
Волею судьби, а багато може й дякуючи нашим українським помилкам, залишені самі собі, ми примушені попасти знов за дроти …
Україна горить, Україна бурлить, як море змагаючись скинути своє ярмо. Всі відтак своїми думами і надіями звернуті в нашу сторону і, як в єдиному державному центрі, в нашім Уряді і у нас вони шукають собі морального підтримання й сили.
Серця лишившихся там на Україні б'ються в унісон з нашими серцями. Хай же кожний з Вас, одушевленний незабутніми днями зустрічі нас в Києві, славою Перги і Замостья, стануть як один до праці навчання військового і загальнокультурного і тоді в слушний час ми зможемо во всеоружжу стрункими рядами стати до смертного бою за Україну, за її волю, за щастя й долю – за народ!".
У наступному, 1922-му році, дивізію з нагоди 2-ї річниці її існування вітав Головний Отаман Симон Петлюра:
"Виявивши велику відданість Батьківщині на полях бою, я певен…, що дивізія такий же героїзм, переносячи тимчасове лихо інтернування, загартує ще більше випробувані риси відданості Батьківщині, розуміння вимог державної та військової дисципліни і на перший клич знову піде на поле бою, щоб новими переможними вчинками придбати славу собі і цілій армії українській.
Вічна пам'ять незабутнім стрільцям 6-ї дивізії, що смертю лицарів полягли за Батьківщину! Слава і честь живим, що не гублять віри та надії в завтрашній день – день волі і слави рідної України!".
Навіть після інтернування, перебуваючи в еміграції, старі вояки дивізії, "шостаки", збирались у цей день, 8 лютого, аби відзначити своє дивізійне свято, віддати данину пошани полеглим товаришам, побажати міцного здоров'я живим побратимам, сподіваючись наступного разу зібратись знову у рідному Києві.
От і цього року це міг би бути гарний "інформпривід" (о, цей інформаційний привід – у цьому слові для нас все, без нього ні кроку!), проте як видно не судилось.
100-літній ювілей славної української 6-ї Січової стрілецької дивізії пройде абсолютно непоміченим, як тихо минають нині багато інших, не менш достойних "інформприводів".
Адже погодьтесь, добре було б, якби у цей день героїчні традиції 6-ї Січової урочисто перейняла б одна з сучасних частин Збройних Сил України – наприклад, через надання їй почесного найменування "Січова" разом з 6-м порядковим номером, а 8 лютого, день старого дивізійного свята, набув би нового значення. Однак…
