Сашко. Нам його бракуватиме

За кілька останніх тижнів померло кілька моїх знайомих, усі – з “не-епідемійних”, не пов’язаних із COVID-19 причин. Кілька смертей на тлі тисячних гекатомб, про які ми читаємо щодня у новинах, виглядають як статистична похибка. Але водночас оті “кілька смертей” – це дуже конкретні люди, яких знаємо особисто і відхід яких сприймаємо куди емоційніше, ніж сухі статистичні дані з цілого світу, хоч би якими вони були астрономічними.

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу видання "Збруч".

 

Контекст, як відомо, впливає на розуміння тексту; пандемія, у даному випадку, спонукає до іншого розуміння подій, підштовхує до питань, яких ми за інших обставин, можливо, й не ставили б: чи загальна атмосфера нервового збудження не впливає на загострення тих чи тих хронічних хворіб?

Чи не впливає на їхній перебіг ускладненість або й недоступність більшості медичних послуг, не пов'язаних з діагностикою й лікуванням коронавірусу? І врешті, чи не накладає це все психологічних обмежень на самих пацієнтів, яким просто незручно турбувати медиків зі своїми болячками в ситуації, коли цілий світ летить шкереберть, і медикам справді не до наших гастритів, гіпертоній, герпесів і радикулітів?

Дай бог онкохворим добратися якось до онкодиспансеру на хіміотерапію, дай бог хворим дітям знайти донорів для переливання крові, дочекатися гемодіалізу, дожити до трансплантації.

Сьогодні [матеріал опублікований 3 квітня – ред.] друзі мені повідомили про смерть Олександра Гриценка, чи просто, як ми його називали, Сашка. Він помер від інсульту, встигши приготувати вранішню каву, але так і не встигши випити.

Йому було 62, й він, здавалось, ніколи не мав особливих проблем зі здоров'ям, якщо тільки не рахувати однієї, справді поважної, але не смертельної недуги – поступової втрати зору через відшарування сітківки.

Втім, навіть це не завадило йому опублікувати кілька років тому фундаментальну, понад-тисячесторінкову працю "Президенти і пам'ять" – про політику пам'яті в Україні від 1994 до 2014, і підготувати, за допомогою дружини, своєрідне продовження того дослідження – "Декомунізація в Україні як державна політика і як соціокультурне явище", котра ось-ось мала б вийти з друку.

Познайомив мене із Сашком у середині 80-х Віталій Коцюк, редактор відділу культури київської газети "Молода гвардія". Та газета мала репутацію "ліберальної", – наскільки взагалі в ті часи можна було виявляти ліберальність у підцензурних виданнях.

У кожнім разі, Віталій намагався робити газету живою, неортодоксальною, і це, природно, притягувало молодих геніїв можливістю опублікувати тексти, яких ніхто інший публікувати не наважувався. Сашко був серед них.

Його пародії й фейлетони поціляли саму серцевину українського хуторянства в його найпотворнішій, "соцреалістичній" іпостасі; вони були відвертим знущанням з офіційного "творчого методу", його догм і кліше, а непрямим чином – і з ідеології, яка цей "метод" формувала й підтримувала.

Кілька років тому ті тексти вийшли окремою книжкою ("Пегаси перебудови"), – невеликим, на жаль, накладом і без доречних коментарів, які би прояснили чимало пародійних алюзій, не завжди зрозумілих молодшому поколінню.

Я був від тих текстів у захваті. Нас було мало тоді – однодумців чи, краще сказати, одновірців; у кожнім разі, нам справді здавалося, що нас дуже мало – "малесенька щопта"; ми, наче сектанти, відчували одне одного за потаємними, зрозумілими тільки нам знаками – за цитатою із Камю, за натяком на Маґріта, за згадкою про якусь езотеричну книгу чи фільм.

Я, природно, запитав Віталія, хто це, – киваючи на Сашкові тексти. "О! – засміявся він. – Ти не знаєш? Кібернетик!.." Це ще більш мене заохотило познайомитися з Олександром – колегою не лише за літературним хобі, а й за технарським фахом.

Ми зійшлись легко, бо ж любили ті самі книжки й не любили совдепію, а ще більше – ту провінційність, яку вона нам, українцям, нав'язувала; і обоє так само намагались читати польською й англійською, щоб якось захиститися (розумово) і від провінційності, і від совдепії.

Я в той час якраз почав працювати у "Всесвіті" – молодшим редактором, переписувачем чужих, переважно нецікавих літературно-критичних текстів. А все ж перебування в редакції давало певні можливості проштовхувати щось вартісне, чи принаймні – намагатись.

Перестройка полегшувала цю "диверсійну" працю: межі дозволеного постійно розширювалися, і те, що видавалося неможливим сьогодні, йшло у друк завтра, тож головне було – орієнтуватись на завтра, щоб воно не заскочило нас зненацька з порожніми теками і шухлядами.

Досить швидко в редакції з'явилась ціла група нових авторів – перекладачів і критиків, тоді молодих, а сьогодні "класичних", – Соломія Павличко й Оксана Пахльовська, Володимир Діброва й Максим Стріха, Юрій Андрухович і Оксана Забужко.

І, звичайно ж, був серед них кандидат технічних наук Олександр Гриценко. 1992 року, ставши заступником головного редактора, я запросив його на своє місце у відділ критики.

 

Незабаром наші шляхи розійшлись – я поїхав на рік, який обернувся двома, до Америки, а Сашко прийняв пропозицію тогочасного міністра культури Івана Дзюби попрацювати у ролі радника над концепцією державної культурної політики.

Концепція була врешті опублікована, але на той час (1995) міністр уже був цілком інший і державні пріоритети теж. Олександр перейшов у мінкультівський відомчий НДІ – Український центр культурних досліджень, доволі замшілу совєтську організацію, що традиційно займалась складанням клубних сценаріїв до дня колгоспника чи шахтаря та подібним непотребом.

Олександр мудро не став заморочуватись реформуванням Центру, натомість створив у його рамках Інститут культурних досліджень, до якого залучив десяток нових людей, здатних реалізовувати справді цікаві й важливі проекти.

За час його праці в УЦКД під егідою Інституту вийшла низка справді революційних для свого часу праць, серед яких, певно, найважливішими булу впорядковані ним "Нариси української популярної культури" (1998) та "Герої і знаменитості в українській культурі" (1999), а також його власні дослідження – "Своя мудрість: Національна міфологія і громадянська релігія в Україні" (1998) та "Пам'ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам'яті в малих містах України" (2014).

Як технар він мав блискучий аналітичний розум і досконалу логіку. А водночас як поет він мав чудову інтуїцію й образне мислення. Сашко вмів і любив сперечатися, часами здавалося, що це його улюблене хобі – ставити все під сумнів, заперечувати самоочевидне, іронізувати, задавати провокативні запитання й давати ще провокативніші відповіді.

Він був по-юнацькому задерикуватим, по-дорослому ерудованим, по-старечому мудрим. Це проявлялось по-різному в різних обставинах, і треба було добре знати Сашка, щоб помітити всі ці три риси одночасно.

Нам його бракуватиме. І вранішня кава багато кому із нас іще довго гірчитиме.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка Долиногірська

У тролейбусі тобі безпечно й затишно. У тролейбусі – повне відчуття захищеності, бо з тобою завжди оця його впевненість подорожі за прогнозованим маршрутом, там спокійно, він плавно рухається, без сюрпризів, вихилянь та смикання. Тролейбус – як благородний олень, що своїми електричними рогами впирається у високе небо.

Олег Богуславський: DIASPORIANA врятована. Слова подяки

Найбільша електронна бібліотека світової україніки DIASPORIANA зібрала необхідні кошти для існування. Зібрали за 5 годин. 1 червня після публікації "Електронна бібліотека DIASPORIANA припиняє роботу" у соціальних мережах почалася хвиля збірки. "Історична правда" публікує колонку куратора цього проекту.

Устина Стефанчук: Українські люди в московській церкві Канади

На знимках у красивих вишитих строях ранні українські еміґранти до Канади. Ці конкретні люди зі знимок парафіяни рускої православної церкви в маленькому містечку Смокі Лейк в Альберті. Історія релігійного життя ранніх переселенців була не якраз безхмарною. Що мається на увазі, як так сталося, спитаєте ви. Ну, та просто, дуже по-нашому.

Сергій Волянюк: Повстанець з Херсонщини, що ліквідував польського генерала

За участь у засідці на заступника міністра оборони Польщі, генерала зброї Кароля Свєрчевського на Лемківщині хорунжий Іван Захаренко – “Грань” із Херсонщини – чотовий в сотні УПА “Ударник-5” легендарного командира Степана Стебельського – “Хріна” був відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги І кл.